Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3232
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3743
    - «Колись бу­ло, та за­гу­ло!» Ци­ми ду­рос­тя­ми я ба­вивсь, як буй мо­ло­дий, ко­ли в ме­не в го­лові вітер свистів. А те­пер мені вірші не прис­та­ють до ли­ця й до сер­ця. Пи­ши вже їх хіба ти.

    - От брехні то­чить, так тобі те­пе­реч­ки й справді неп­ри­яли­чає. Але на­пи­туй ли­шень мерщій якоїсь служ­би, бо в нас не­за­ба­ром і на харч не ста­не гро­шей, - бу­боніла Ме­ла­ся.

    - Одже Ме­ла­ся чи не прав­ду ка­же, - обізва­лась ма­ти з дру­гої кімна­ти. - Вам, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу, і справді тре­ба б заз­да­легідь десь на­пи­ту­вать собі яко­гось місця, щоб ли­ха го­ди­на не за­хо­пи­ла вас рап­том і нес­подіва­но, як нес­подіва­но банк спро­дає на­шу маєтність. Нас, ста­рих, бур­тянський дядько, мо­же, й при­хис­тить в своєму домі ще й за сво­го жи­вот­тя, бо я ж нас­то­ятельна на йо­го спад­щи­ну. А вас, мо­ло­дих, нав­ряд чи зап­ро­сить до се­бе на жит­тя.

    Мишук впер­ше на віку за­ду­мавсь, аж по­ти­ли­цю чу­хав. Пе­ред ним в думці про­май­ну­ли вже за­буті усякі кан­це­лярії, вста­ван­ня сли­ве вдосвіта в зимні місяці, ха­пан­ня на служ­бу. До йо­го чут­тя не­на­че до­летіло з повітря чиєсь гри­ман­ня, якісь до­ко­ри нас­тир­ли­во­го на­чальни­ка.

    «Тоді ж я був сам один… а те­пер в ме­не на шиї, як важ­кий камінь, ота пи­ка­та та ми­за­та жінка, ще й двоє дітей. Чи нас­та­чу ж я на їх гро­шей на про­жит­тя? Оце так вше­ле­пав­ся ніби в якусь дря­го­ви­ну!» - ду­мав Ми­шук, хо­дя­чи по гор­ни­цях та пох­ню­пив­ши го­ло­ву.

    А до йо­го все до­хо­ди­ла чут­ка од знай­омих то звідсіль, то звідтіль, що ста­рий Гу­ко­вич за­мо­тав­ся до реш­ти і що банк от-от не­за­ба­ром спро­дає Гу­ко­ви­че­ву маєтність за дов­ги. Ми­шук по­чав пи­сать до Ва­на­то­ви­ча й до інших знай­омих, щоб во­ни поп­ро­си­ли за йо­го в своїх ви­со­ких знай­омих дать йо­му будлі-яку служ­бу з доб­рою пла­тою, ще й, ко­ли тра­питься, то й з скар­бо­вим жит­лом та опа­лом.

    А Ме­ла­ся все на­до­ку­ча­ла Ми­шу­кові. Ця при­чеп­ли­ва лю­ди­на раз у раз чеп­ля­лась до йо­го реп'яхом, ди­ха­ла на йо­го важ­ким ду­хом, гриз­ла йо­му го­ло­ву так, що й просвітку йо­му не бу­ло. Од то­го ча­су, як Ме­ла­ся по­ба­чи­ла йо­го в Шаті за сто­лом по­руч з Каміллою-Ди­вом, во­на зне­на­виділа йо­го, зне­на­виділа навіть мен­шу свою ди­ти­ну, хлоп­чи­ка, що ду­же ски­нув­ся з ли­ця на Ми­шу­ка. Ми­шу­кові так ос­то­гид­ла Ме­ла­си­на ра­зу­раз­ня лай­ка та завсідня свар­ка, що він був ла­ден тікать од цеї при­че­пи хоч за три­дев'ять зе­мель, бо йо­му вже бу­ла не­ви­держ­ка дов­ше слу­хать її до­ко­ри, на­ма­ган­ня й лай­ку. Він на­ду­мавсь по­ки­нуть її, заїхав­ши ку­дись да­ле­ко на служ­бу.

    Некрашевич, пе­рей­шов­ши в Київ на жит­тя, за­жив па­ном на всю гу­бу: най­няв здо­ро­ве до­ро­ге жит­ло, зап­ро­шу­вав до се­бе уся­ких спортс­менів, не шко­ду­вав гро­шей на за­куп­ку до­ро­гих ко­ней та на усякі спортс­менські прим­хи. В цьому ко­ханні в ко­нях, в по­тязі до цього спор­ту бу­ло все йо­го жи­вот­тя, не­на­че він ро­див­ся чо­ловіком, а вдав­ся ко­ня­кою. Ми­шук підлес­тив­ся до йо­го, як лю­ди­на ніби­то ду­же тя­му­ща в спорті, і час­то про­жи­вав в йо­го поспіль цілі тижні та мушт­ру­вав ко­ни­ки. В Києві йо­го час­то бу­ло вид­ко на ву­ли­цях, вкупі з Нек­ра­ше­ви­чем, то вер­хи на чу­до­вих бас­ких ко­ни­ках, то на жовтій ле­генькій дачній по­во­зочці, зап­ря­женій в дві парі ко­ней впрос­тяж. Раз во­ни зап­ря­га­ли чорні ко­ни­ки, вдру­ге зап­ря­га­ли гніді ска­ку­ни, а інко­ли му­ци­ки з ку­ци­ми, по­об­ти­на­ти­ми сли­ве до са­мої ри­пиці хвос­та­ми.

    Нарешті Ми­шук че­рез Ва­на­то­ви­ча та іншу про­текцію дос­тав-та­ки собі служ­бу в ак­цизі в од­но­му повіто­во­му місті в Київщині на півто­ри ти­сячі кар­бо­ванців щорічної пла­ти, бо на йо­го вва­жа­ли, як на по­важ­но­го діди­ча і як на досвідче­ну лю­ди­ну. Ме­ла­ся не поїха­ла з ним на но­ве місце, але він, са­мо по собі, був цьому й ра­дий.

    - Їдь сам та пе­редніше га­разд об­сидь но­ве гніздо, а я зго­дом, мо­же, й пе­ре­бе­русь до те­бе з дітьми, - ка­за­ла Ме­ла­ся на про­щанні.

    Але в неї бу­ла інша дум­ка в го­лові. Їй за­ма­ну­лось по­жи­ти який­сь час са­мостійним жит­тям в Києві, ок­ро­ми од батьків, і на все жи­вот­тя жи­ти нарізно од сво­го чо­ловіка, да­ти собі пов­ну во­лю у всьому. На­ха­пав­шись по га­зе­тах та по лю­дях в са­ло­нах сього­час­них но­вих прин­ципів, нас­лу­хав­шись в роз­мо­вах з Ма­ру­сею та з її то­ва­риш­ка­ми уся­ких тен­денцій та ба­жаннів мо­ло­до­го жіноцько­го по­коління, во­на пе­ре­ли­цю­ва­ла ті за­ба­ги та ба­жан­ня по-своєму, пе­ре­вер­ну­ла їх на­ви­воріт, з усього но­во­го в іде­ях мо­ло­дих паннів во­на тільки впо­до­ба­ла собі од­ну ідею - не­за­лежність та вольний по­тяг сер­ця й по­чу­ван­ня та - вольно­го ко­хан­ня.

    Мелася за­таїла ці дум­ки в душі й тільки сподіва­лась спри­я­ючо­го ча­су, щоб спов­нить палкі свої ба­жан­ня. Усісвої надії во­на пок­ла­да­ла на спад­ки після бур­тянсько­го ма­те­ри­но­го дядька: на ба­гаті Бур­ти та на гроші, що ко­лись та­ки бу­дуть на­ле­жаться до неї. Во­на га­ря­че ба­жа­ла, щоб той ста­рий трух­ля­вий дід як­мо­га швид­ше дав ду­ба. Але те по­рох­но лед­ве во­ло­да­ло но­га­ми і все-та­ки жи­вотіло, на Ме­ла­си­не ли­хо.

    Меласі не­за­ба­ром та­ки по­та­ла­ни­ло. Нес­подіва­но са­ма до­ля спри­яла їй. По­рох­ня нес­подіва­но роз­си­па­лась: дядько, ста­рий Лу­кашівський, наг­ло вмер. Йо­го рідня з'їха­лась і спра­ви­ла пиш­ний по­хо­рон. Суд зат­вер­див за Гу­ко­вич­кою Бур­ти. Але сподіван­ка та надія на капіта­ли не справ­ди­лась: в небіжчи­ка ніяких капіталів не знай­шлось, ще й Гу­ко­вич­ка му­си­ла да­ти обіцян­ку вип­ла­чу­вать кільки де­сятків ти­сяч кар­бо­ванців іншим ро­ди­чам небіжчи­ка. Ста­рий па­нич ні за що не дбав, нічим не пик­лю­вав­ся, нічо­го не дог­ля­дав. Маєтність бу­ла сли­ве зруй­но­ва­на й спус­то­ше­на злодійку­ва­ти­ми уп­ра­ви­те­ля­ми та еко­но­ма­ми, котрі пе­ре­по­ло­ви­ни­ли усе па­ни­че­ве доб­ро. Усі сли­ве віковічні ду­би, гра­би та бе­рес­ти в пар­ку на де­сять де­ся­тин бу­ли кимсь по­ви­ру­бу­вані. А ста­рий не ди­вив­ся і все човп, си­дя­чи за книж­ка­ми. Парк був спус­то­ше­ний од краю до краю, не­на­че по йо­му прой­шла бу­ря. Полів не виг­но­юва­ли, хоч виг­ной­ки ва­ля­лась си­ла в за­го­ро­дах. Хліб не ро­див, а ко­ли й був ви­пад­ком уро­жай, то паш­ню розк­ра­да­ли.

    Але старі батьки й Ме­ла­ся все-та­ки по­ве­селіша­ли й по­бадьорніша­ли, їм став не та­кий страш­ний про­даж рідно­го се­ла. Ме­ла­ся по­ча­ла роз­ки­да­ти дум­ка­ми та мріями ши­ро­ко й ви­со­ко. До своїх дітей во­на прис­та­ви­ла гу­вер­нан­ток, німке­ню й англічан­ку, бо діти вже доб­ре вив­чи­лись роз­мов­лять фран­цузькою мо­вою. В неї бу­ла дум­ка, щоб діти вміли ба­ла­кать на трьох мо­вах, як при­цу­цу­ва­тий ста­рий бур­тянський дядько; та й во­на са­ма навіщось вив­чи­ла всі ті три мо­ви. Ме­ла­ся за­раз пе­реб­ра­лась з дітьми в ве­ли­кий бур­тянський дім, а на­томість батько ду­мав при­мос­титься для сво­го спо­кою в опрічно­му надвірно­му флігелі, що сто­яв на од­шибі за бібліоте­кою й од­ним дом­ком у пар­ку.

    Минув ще один рік. Ще й бур­тянська маєтність не бу­ла га­разд впо­ряд­ко­ва­на, як банк оповістив за про­даж Дер­качівки. Дав­ня маєтність ро­ду Теклі Опа­насівни пішла в чужі ру­ки. Гу­ко­вич не­за­ба­ром му­сив пе­реїха­ти в Бур­ти. Він пад­ко­ви­то й зав­зя­то за­хо­див­ся ко­ло ро­бо­ти, ко­ло ха­зяй­ст­ва. Ста­ро­му знов до­ве­лось кло­по­таться та нес­ти ве­ликі тур­бо­ти, щоб да­ти лад в но­во­му за­пу­ще­но­му маєтку, опо­ря­ди­ти й по­ла­го­дить за­бу­ду­ван­ня, за­вес­ти доб­ре ха­зяй­ст­во.

    Аж те­пер Ме­ла­ся на­ва­жи­лась здійснить свої по­таємні мрії. З тієї при­чи­ни, що вже нас­тав час вчи­ти в шко­лах дітей, во­на вип­ро­си­ла в батька гро­шей, най­ня­ла в Києві чи­ма­лу квар­ти­ру та й пе­реб­ра­лась в Київ з дітьми й гу­вер­нант­ка­ми. Ми­шук не пи­сав до неї й навіть не про­сив її пе­реб­раться до йо­го. Та Ме­ла­ся й не поїха­ла б до чо­ловіка, хоч в то­му повіто­во­му місті й бу­ла гімназія й хлоп­ча­ча й діво­ча. Хит­ро­ща­ми та муд­ро­ща­ми во­на до­ка­за­ла батькові, не­на­че на до­лоні вик­ла­ла, що їй до­кон­че тре­ба пе­реб­раться в Київ, бо це кош­ту­ва­ти­ме ба­га­то де­шев­ше, ніж най­нять для кож­ної ди­ти­ни квар­ти­ру. Батько му­сив пос­та­чить гро­шей ще й на цю Ме­ла­си­ну ви­мо­гу.

    

XIV

    

    Забравши з до­му де­яку мобіль і де­що ку­пив­ши в Києві, Ме­ла­ся пе­реб­ра­лась в Київ і хо­ро­ше обс­та­ви­ла своє жит­ло. Од­на­че дітей во­на не по­си­ла­ла в шко­лу для на­уки. Їх вчи­ли вдо­ма ті та­ки гу­вер­нант­ки, що й у Дер­качівці. В Ме­ласі бу­ли зовсім інші гад­ки та дум­ки, її сер­це жа­да­ло ко­хан­ня, і во­на ма­ла на думці за­ко­ха­тись в яко­гось кра­су­ня.

    Раз якось че­рез тиж­день після пе­реїзду на но­ве жит­ло Ме­ла­ся вер­та­лась до­до­му й у ко­ри­дорі зострілась з не­мо­ло­дим вже ге­не­ра­лом. Во­на вже зна­ла всіх, хто жив в домі, роз­пи­та­ла й за ге­не­ра­ла. Ге­не­рал, Де­нис Яки­мо­вич Ло­зинський, хоч був вже одс­тав­ний і підтоп­та­ний удівець, але був ще бадьорис­тий, кре­мез­ний, пос­тав­ний та свіжий на ви­ду. Ме­ла­ся заціка­ви­лась ним і за­че­пи­ла йо­го на ході, йду­чи по схо­дах, їй за­ма­ну­лось для роз­ва­ги поз­най­омиться з ним, а че­рез йо­го й з мо­ло­ди­ми офіце­ра­ми, котрі та­ки час­то одвіду­ва­ли йо­го в са­мо­тині.

    «От, мо­же, й нат­рап­лю на яко­гось пру­ди­ву­са, що при­па­де мені до впо­до­би. А як мені ба­жається нат­ра­пи­ти на якусь пи­са­ну ця­цю й по­ко­хать!» - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся й пильно та вваж­ли­во по­ди­ви­лась на ге­не­ра­ла, ще й трош­ки осміхну­лась.

    «Якась ду­же про­вор­на й са­ма зачіпає. Тре­ба б довіда­тись, що во­но за лю­ди­на», - май­ну­ла в ге­не­ра­ла дум­ка.

Пошук на сайті: