Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3234
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3746
    - Ви, ма­буть, оце не­дав­неч­ко пе­реб­ра­лись на квар­ти­ру, бо щось мені нев­тям­ки, щоб я вас тут пе­редніше ко­ли ба­чив, -по­чав ге­не­рал роз­мо­ву на ході, важ­ко сту­па­ючи по східцях, не­на­че він ліз по дра­бині на го­ри­ще й тро­хи не крек­тав.

    - Не див­но, що ви ме­не не ба­чи­ли, бо труд­но бу­ло б ме­не ба­чить за сто верс­тов звідсіля. Я оце тільки тиж­день, як приїха­ла до Києва з сво­го се­ла та най­ня­ла собі тут квар­ти­ру, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

    «Щось во­на над­то жва­ва та пруд­ка. Але ж во­на знать ве­се­ла й ціка­ва, навіть приємна. Вар­то б дізна­тись, що во­но за пта­ха», - по­ду­мав ге­не­рал, вид­ря­пав­шись на схо­ди й ле­генько од­са­пу­ючи,

    - За сто верс­тов! А я ду­мав, що ви з дальших країв, - бовк­нув ге­не­рал нав­ман­ня.

    - Ні, з не­да­ле­ких країв. Я при­бу­ла з-за Дніпра, при­вез­ла вчи­ти дітей, бо вже час да­вать їх до шко­ли. А на якійсь квар­тирі, десь за очи­ма, я їх са­мих не згод­на по­ки­ну­ти в Києві.

    «Певно, якась удо­ви­ця… але ще мо­ло­денька, жва­ва, си­тенька й ве­се­ленька. Ціка­ва лю­ди­на. Вар­то поз­най­омиться з сусідою, щоб з нудьги роз­ва­жить се­бе вря­ди-го­ди ве­чо­ра­ми», - по­ду­мав ге­не­рал.

    - Це ви, пев­но, пе­реб­ра­лись до Києва тільки на зимній час чи на­завж­ди?

    - Надісь, на­завж­ди або при­най­мні до­ки діти йти­муть по ниж­чих кла­сах в шко­лах. До­ве­деться та­ки зад­ляться в Києві. Я. бач­те, те­пер со­лом'яна удо­ва, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся й роз­ка­за­ла ко­ро­тенько на ході про своє жит­тя й за сво­го чо­ловіка.

    «Апетитна удо­ви­ця. Тре­ба б піти до неї з одвіди­на­ми», - по­ду­мав ге­не­рал.

    - От ми й сусіда­ми бу­де­мо! - ска­зав го­лос­но ге­не­рал, цок­нув­ши за­каб­лу­ка­ми на по­во­ро­ту на третій по­верх, ку­ди поп­рос­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

    - Бувайте здо­рові! За­ходьте до ме­не в гості. Я бу­ду ду­же ра­да, - гук­ну­ла Ме­ла­ся на про­щанні, шви­денько ска­ка­ючи вго­ру з східця на східець, не­на­че со­ро­ка з гілки на гілку.

    І ге­не­рал не­за­ба­ром пішов до Ме­ласі з одвіди­намн, а во­на дру­го­го-та­ки дня од­да­ла йо­му візит. Поз­най­омив­шись з нею, ге­не­рал по­чав одвіду­вать Ме­ла­сю й за­ли­цяв­ся та­ки доб­ре до си­тенької та ве­се­лої удо­виці. Ме­ла­ся зго­ди­лась прий­нять йо­го за сто­лов­ни­ка. І од то­го ча­су він сли­ве щод­ня з нудьги за­хо­див до неї, хо­див з нею на про­гу­лян­ня та по ма­га­зи­нах. І по­жильці в квар­талі, і навіть по ма­га­зи­нах усі зва­ли Ме­ла­сю ге­не­ральшею, бо ду­ма­ли, що він її чо­ловік.

    Генерал при­пав їй до впо­до­би, бо був ве­се­лий та жар­тов­ли­вий. Але во­на не за­ко­ха­лась в йо­го, як то­го сподіва­лась. А тим ча­сом Ме­ла­ся зад­ля то­го й осе­ли­лась в Києві, щоб да­ти во­лю своєму сер­цю, про­жи­ва­ючи в Києві на вольній волі. Ме­ла­ся тільки й ма­ри­ла про те, щоб зострінуться з якимсь кра­су­нем, за­ко­хаться до за­ги­ну і впи­тись щас­тям до­нес­хо­чу хоч раз на віку.

    Раз Ме­ла­ся пішла в те­атр вкупі з Ло­зинським. Во­ни сиділи в бал­коні. З бал­ко­на Ме­ла­ся своїм зви­чаєм кміти­ла за усіма, ози­ра­ла пар­тер і ложі, що всі бу­ло з бал­ко­на вид­но, як на до­лоні. Во­на вгляділа од­но­го чор­ня­во­го па­ни­ча, гар­но­го, як на­мальова­но­го. Він сто­яв у пар­тері, обер­нув­шись до лож, і в бінокль оки­дав оком ложі й бал­ко­ни. Ве­ликі ву­са, роз­сип­часті й про­ме­нисті, чорні ку­чері, ма­то­во-білий вид з лед­ве примітним рум'янцем на що­ках, чу­до­вий зріст, рівний стан - усе це од­ра­зу при­тяг­ло кмітли­ве Ме­ла­си­не оч­ко.

    Мелася на­ве­ла на ту чу­до­ву пос­тать бінокль і вже не мог­ла од­вес­ти очей од то­го кра­су­ня. В яс­но­му елект­рич­но­му зе­ле­ну­ва­то­му світлі та пос­тать зда­ва­лась зда­ле­ки іде­ально гар­ною, про які роз­ка­зу­ють в каз­ках. Ма­то­ве ви­со­ке чо­ло біліло, аж лисніло, не­на­че ви­то­че­не з ма­то­вої сло­но­вої кості. Ву­са мет­ля­лись, довгі й роз­кид­часті, ніби два пуч­ки шов­ку. В Ме­ласі од­ра­зу аж дух за­би­ло, не­на­че од міцних па­хощів, приємних, со­лод­ких, але гост­рих, здат­них за­ду­шить своєю со­лод­не­чею та гост­рим ду­хом.

    А той кра­сунь, опус­тив­ши ру­ку з бінок­лем, зо­рив очи­ма по ло­жах, сто­яв не­по­руш­но і вваж­ли­во кмітив за ло­жа­ми. Очі, чи­малі й темні, блис­ка­ли при світлі. В бінокль Ме­ласі зда­ва­лось, що во­на ба­че ту пос­тать десь в жи­вих кар­ти­нах на сцені, не­по­руш­ну, в зас­тиглій позі. Зе­ле­ну­ва­те, сли­ве фан­тас­тич­не світло об­ли­ва­ло чу­до­вий вид, яро лисніло на чолі, на ву­сах. Че­рез скло бінок­ля чу­до­ва пос­тать ніби ся­ла в рівно­му фан­тас­тич­но­му сяєві. Ме­ла­ся ба­чи­ла йо­го не­на­че в сні се­ред фан­тас­тич­ної обс­та­ви, ба­чи­ла, як він сто­яв не­по­во­руш­но, потім во­рух­нувсь, по­ма­леньку по­вер­нув го­ло­ву набік й осміхнув­ся до ко­гось. Чер­воні, як ка­ли­на, ус­та за­во­ру­ши­лись. Ву­са за­мет­ля­лись, мов живі. Він го­во­рив ніби без слів, без згу­ку, як го­во­рять у сні ті лю­де, що сняться. Ме­ла­ся аж зчамріла од вра­жен­ня кра­си.

    «Постать дос­то­ту та­ка пос­тав­на та по­каз­на, як і в Ліди­но­го Яко­ва Ула­се­ви­ча. Але цей нез­най­омий кра­сунь ще кра­щий, бо чор­ня­вий: ма­буть, пал­кий на вда­чу й на ко­хан­ня…» - ду­ма­ла Ме­ла­ся й знов по­ча­ла при­див­ляться до то­го пос­тав­но­го кра­су­ня.

    Красунь знов став не­по­руш­не і вти­рив очі в якусь ло­жу. Ме­ла­ся дов­го при­див­ля­лась до йо­го об­лич­чя. І їй зда­лось, що во­на ди­виться на якусь ху­дож­ню кар­ти­ну, заск­ле­ну склом в чу­до­вих ра­мах. Кра­сунь ніби ди­вив­ся на неї крізь скло, і че­рез те йо­го кра­са бу­ла ще мрійніша й делікатніша. Він за­ба­ла­кав до ко­гось, не по­ру­шив­ши го­ло­вою. І Ме­ласі уяви­лось, ніби та пиш­на пос­тать на кар­тині ожи­ла, за­го­во­ри­ла без слів, без згу­ку. Ву­са за­хи­ли­та­лись, за­во­ру­ши­лись. В Ме­ласі аж дух за­би­ло й за­хо­пи­ло ніби од ча­ду нар­ко­тич­них па­хощів.

    «Треба бу­де до­кон­че, безп­ремінно до­пи­таться, хто він, що так од­ра­зу при­пав мені до впо­до­би. Я та­ки вибіжу в ант­ракті та, без со­ро­му каз­ка, піду на­зирці за ним, бу­ду вивіду­ва­ти та пи­тать в кож­но­го, з ким зострінусь», - ду­ма­ла Ме­ла­ся.

    Мелася че­рез си­лу вже ди­ви­лась на сце­ну, лед­ве ви­сиділа до кінця дії. Усе пе­ред нею ніби збляк­ло й при­па­ло пи­лом або мря­кою: і квітчасті ярі уб­ран­ня на ар­тис­тах, і яс­не сяй­во ніби дня на сцені, і са­ма роз­мо­ва ар­тистів, і са­ме їх гран­ня й співи.

    Завіса впа­ла. Зап­лес­ка­ли в до­лоні. Пар­тер за­ко­ли­вав­ся. Ме­ла­ся схо­пи­ла­ся з місця, про­жо­гом побігла на­низ і про­тов­пом вбігла в пар­тер. Але там во­на вже не знай­шла кра­су­ня. Тоді во­на вер­ну­лась і побігла блу­кать по дов­ге­лецькнх ко­ри­до­рах та при­див­ляться до на­тов­пу панів та па­ничів.

    Коли це нес­подіва­но при одній по­во­ротці в ко­ри­дорі во­на стик­ну­лась з своєю давньою знай­омою, Марією Павлівною Мар­ко­вицькою. Ця Мар­ко­вицька не ду­же дав­но вий­шла заміж у Києві за док­то­ра, про­жи­ла з ним років зо два, а потім, як до її чо­ловіка приїхав в гості йо­го то­ва­риш десь зда­ле­ка, аж з Ура­лу, чи що, й про­був в йо­го в гос­тях тиж­день, во­на по­таєнці втек­ла вкупі з тим гос­тем, кот­рий навіть не поп­ро­щав­ся з то­ва­ри­шем. Док­тор знай­шов тільки по­ки­ну­ту на столі за­пис­ку од неї, щоб він її не сподівавсь і не ждав, і не шу­кав, бо він для неї став нес­по­доб­ний, і що во­на бу­де щас­ливіша з йо­го дру­гом, ніж з ним.

    - Це ви, Маріє Павлівно? Де це ви взя­лись? Ви ж бу­ли виїха­ли десь на Урал, чи що, бу­ли зник­ли нес­подіва­но для всіх і для ме­не, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

    - Була зник­ла з Києва, та й знов, як ба­чи­те, ви­ник­ла. Я по­ки­ну­ла й сво­го дру­го­го чо­ловіка, як і пер­шо­го, бо він був та­ке ж ле­да­що, та­ка ж нікчемність, як і пер­ший. Цур їм, пек їм обом! Не­ма в світі кра­ще, як вольна во­ля од та­кої дру­жи­ни; кра­ще од усього, як своя во­ленька во­лить в усьому. «Він ме­не цмок та лап, а я йо­го штовх та пхиць», як ка­жуть се­ля­ни.

    - Он як! Ко­ли так, то я му­шу приз­наться вам, що й я оце не­дав­неч­ко да­ла пхиць своєму Ми­шу­кові, по­ки­ну­ла й своє ле­да­що та й по­чу­ваю, що мені без йо­го і вольніше, і якось догідніше. Не­упо­доб­ний він мені та й годі! Цур йо­му! - ска­за­ла ве­се­ленько Ме­ла­ся. - Ходім же в фойє та вип'ємо по чарці ви­на за свою вольну во­лю та за виз­во­лен­ня од на­ших неп­риємних чо­ловіків, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - То й ходім! - про­мо­ви­ла Мар­ко­вицька і, крут­нув­шись ніби на самій одній п'яті, по­вер­ну­ла на­зад до фойє.

    Марковицька бу­ла ви­со­ченька на зріст, су­хор­ля­ва й тон­ка, не­на­че горст­ка матірки. Але її ма­ленька бліденька го­лов­ка бу­ла кла­сич­ної кра­си, а сли­ве чорні оч­ки горіли та­ки­ми їскра­ми, що ча­ру­ва­ли сли­ве всіх па­ничів. Щось надз­ви­чай­но при­над­не бу­ло роз­ли­те в її очах, чор­них тон­ких дов­гих брівках, в су­хор­ля­во­му з тон­ки­ми делікат­ни­ми пруж­ка­ми об­личчі.

    - Де ж ви, Ма­ру­сю, знай­шли собі при­шиб в Києві? -спи­та­ла Ме­ла­ся на ході.

    - Та в своєї ж ста­ро­давньої ба­бусі. Жи­ве-жи­ве ота по­рох­ня й ніяк не спро­мо­жеться пе­реб­ра­ти­ся на той світ. Та я маю, окрім неї й її за­собів, свій влас­ний засіб. Я цим не жу­рю­ся й не кло­по­чусь, жи­ву й жур­би не знаю, - ска­за­ла Ма­ру­ся.

    Вони ввійшли в фойє, де стісне­но сто­яли й скрізь веш­та­лись ку­па­ми па­ни й панії. Ме­ла­ся й Мар­ко­вицька про­тов­пом ки­ну­лись в гу­ща­ви­ну, про­тис­лись че­рез стов­пи­ще, з ве­ли­кою труд­нацією промк­ну­лись до столів, взя­ли з при­лав­ка по чарці ви­на в ру­ки, зу­мис­не й по­каз­но підня­ли чар­ки вго­ру, цок­ну­лись і ви­пи­ли якось по-па­ничівсько­му, якось роб­ле­но, уда­ва­но. Усі звер­ну­ли на їх ува­гу. Панії здвиг­ну­ли пле­чи­ма: не­доб­ра сла­ва про Мар­ко­вицьку вже встиг­ла розійтись по Києву, мов лу­на, пішла по всіх-усю­дах.

Пошук на сайті: