Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2612
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2795
    Ще за три дні до своїх іме­нин Су­са­на Уласівна досвідчи­лась, що до пи­са­ря приїхав в гості пи­сар­шин брат, Ле­онід Се­ме­но­вич Па­на­сен­ко. Ва­тя по­таємно од ма­ми по­да­ла че­рез од­но­го жид­ка лист в Бло­щинці до своїх при­ятельок, щоб во­ни до­ко­неш­не приїха­ли в гості в чет­вер на ма­мині іме­ни­ни. Ва­тя вва­жа­ла, що во­на ба­га­то кра­ща за тих пан­но­чок, і не бо­ялась вис­тав­лять їх пе­ред па­ни­ча­ми по­руч з своєю осо­бою. Су­са­на Уласівна пос­ла­ла до близько­го містеч­ка на­ку­пить свіжо­го м'яса, на­пек­ла чу­до­вих па­ля­ниць та пи­рогів. О. Ар­темій на­ку­пив в Кор­суні в Бер­ка вин та добрішої горілки. Су­са­на Уласівна й Ва­тя ще зран­ку біга­ли, веш­та­лись, по­ра­лись та при­би­ра­лись до гос­тей. О. Ар­темій ще заз­да­легідь пос­лав од­но­го чо­ловіка в ве­ли­ке містеч­ко Ли­сян­ку зап­ро­сить до се­бе в гості от­ця ди­яко­на, Гер­васія Доб­ри­ловсько­го, всім відо­мо­го в око­лиці як зруч­но­го сва­та. О. Ар­темій знав, що ди­якон бу­ває в гос­тях в пи­сар­ши­но­го батька Па­на­сен­ка, і за­мо­тав собі це на вус: пос­та­но­вив собі ближ­че зійти­ся з от­цем ди­яко­ном, щоб на­мо­то­рить йо­го для своєї потрібки. «Мо­же, ко­лись при­го­диться й оцей отець ди­якон, ду­же язи­ка­тий і про­но­зу­ва­тий», - ду­мав він.

    В чет­вер пе­ред ве­чо­ром по­ча­ли з'їжджаться гості. По­пе­ред усіх при­ка­та­ли з Бло­щи­нець аж дво­ма по­воз­ка­ми три пан­ноч­ки, Ва­тині при­ятельки, Ан­то­ся, Ле­ся й Ліпа, їх ма­ма й їх та­то, уп­ра­ви­тель, ста­рий німець Шмідт, давній знай­омий о. Ар­темія. Шмідт пе­редніше був уп­ра­ви­те­лем та­ки в самій Го­робцівці й оже­нив­ся з доч­кою од­но­го по­се­со­ра з прос­тих го­робцівських се­лян, кот­рий за­ба­гатів і взяв в по­сесію ме­жу­юче з Го­робцівкою не­ве­лич­ке сельце. Після їх приїха­ло ще кілька сусід ба­тю­шок з ма­туш­ка­ми; далі при­був і отець Пор­фирій, кот­рий нігде не бу­вав, але му­сив навіда­тись до о. бла­го­чин­но­го, щоб ча­сом о. бла­го­чин­ний не зобідивсь і не розгнівав­ся. Тро­хи пізніше прий­шов го­робцівський уп­ра­ви­тель. Пи­са­ря, пи­сарші і її бра­та не бу­ло.

    Ватя з при­ятелька­ми щось ше­потіла ниш­ком і все пог­ля­да­ла в вікна на двір. Ко­ли це в од­чи­не­ну бра­му вбігла па­ра ко­ней, а на по­возці забіліли дві па­ничівські пос­таті в білих па­ру­си­но­вих ба­ла­хо­нах, з го­ло­ва­ми, нап­ну­ти­ми відло­га­ми. То приїха­ли два мо­лоді па­ничі, скінчивші семінарію; во­ни слу­жи­ли за вчи­телів в на­род­них шко­лах в не­да­ле­ких се­лах.

    - Ну, та й го­но­ро­ви­тий пи­сар­шии брат! - ти­хенько ска­зав о. Ар­темій до жінки. - Не йде до нас в гості! Мо­же, й не прий­де, не хо­че знаться з на­ми.

    - Як не прий­де, то й пла­кать не бу­де­мо. Я гор­дих не люб­лю, - ти­хо обізва­лась ма­туш­ка. Але це во­на тільки так го­во­ри­ла: її вже бра­ло за сер­це, що пи­сар­ша з бра­том і досі не при­хо­дять.

    Несподівано рип­ну­ли двері з ґанку в при­хо­жу. Су­са­на Уласівна че­рез од­чи­нені двері вгляділа куд­ла­ту чор­но­во­ло­су пи­са­ре­ву го­ло­ву; за ним слідком увійшла пи­сар­ша, а за нею не­на­че вско­чив її брат, Ле­онід Се­ме­но­вич Па­на­сен­ко. Ма­туш­ка вий­шла до їх в при­хо­жу на­зустріч.

    - Це мій брат! - ре­ко­мен­ду­ва­ла сво­го бра­та ве­се­ла пи­сар­ша.

    - Я ду­же ра­да, що ви прий­шли, - обізва­лась ма­туш­ка до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. - Про­шу ж в за­лу до моїх гос­тей!

    - А ми оце трош­ки опізни­лись. Мав я де­яку ро­бо­ту в во­лості, - ска­зав пи­сар, чеп­ля­ючи свій бриль на кіло­чок і приг­лад­жу­ючи кост­ру­ба­ту го­ло­ву до­ло­нею.

    - Прошу вас до гос­тей! Наші гості вже дав­ненько поз'їжджа­лись, - ска­за­ла ма­туш­ка, по­ка­зу­ючи ру­кою на од­чи­нені двері в сто­ло­ву.

    Серед сто­ло­вої сто­яв о. Ар­темій і ба­ла­кав з своїм сусідом о. Пор­фирієм. О. Пор­фирій мовч­ки слу­хав йо­го оповідан­ня й тільки ди­вив­ся, як швид­ко ми­го­тять ши­рокі гу­би в о. Ар­темія. О. Ар­темій вглядів в две­рях пи­са­ря й побіг до йо­го на­зустріч.

    - А! Ле­онтій Пет­ро­вич! - крик­нув о. Ар­темій, ще й ру­ки підвів вго­ру, не­на­че був на­по­го­тові вхо­пить йо­го в обнімок і поцілу­вать. Він ухо­пив ру­ку пи­са­ря в обидві свої ши­рокі до­лоні й по­чав тряс­ти з усієї си­ли.

    - Чого це ви так пізно! А ми вас жда­ли, сподіва­лись, та й годі ска­за­ли, - ве­се­ло гу­кав на всю сто­ло­ву о. Ар­темій, не­на­че він був ра­дий пи­са­реві, як рідно­му батькові.

    Писар тільки осміхав­ся: він не йняв віри щи­рості надз­ви­чай­но радісно­го привітан­ня. Він знав, що той пал, та привітність та жвавість бу­ли в йо­го більше ви­яв­ком жва­вості вро­ди і вдачі, а мо­же, й зу­мис­но­го вда­ван­ня, ніж щи­ро­го привіту.

    - А от і Фе­одосія Се­менівна! Здо­рові бу­ли! Пізненько-пізненько, нігде прав­ди діти! - гу­кав о. Ар­темій до пи­сарші.

    Писарша поз­до­ро­ви­ла о. Ар­темія з іме­нин­ни­цею й за­повісти­ла сво­го бра­та.

    - А! ваш брат! Ле­онід Се­ме­но­вич! Ду­же ра­дий, ду­же ра­дий, що ви прий­шли до нас. Ду­же ра­дий з ва­ми поз­най­омиться, хоч я вже не­на­че знай­омий з ва­ми, не ба­чив­ши вас в ли­це, - про­мов­ляв о. Ар­темій до мо­ло­до­го сту­ден­та.

    - А от мій сусід, о. Пор­фирій, - ре­ко­мен­ду­вав о. Ар­темій, - а це моя доч­ка, Ва­лен­ти­на Ар­темівна.

    Стіл в сто­ловій вже був зас­те­ле­ний. На кінці сто­ла вже сто­яв здо­ро­вий са­мо­вар, блис­ку­чий та лис­ню­чий, і па­ру­вав під са­му сте­лю. Ва­тя за­си­па­ла чай і з-за ви­со­ко­го са­мо­ва­ра зир­ну­ла вваж­ли­во очи­ма на мо­ло­до­го Па­на­сен­ка.

    Панасснко був тон­кий, ви­со­ченький, з ли­ця трош­ки схо­жий на сест­ру. Йо­го вид, не­на­че за­гост­ре­ний вни­зу, з гост­ренькою борідкою, з то­неньки­ми ус­та­ми, був тро­хи чуд­ний, але круг­ле, вип­ну­те, ви­со­ке чо­ло з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, темні, гострі, про­ни­зу­ваті й тро­хи насмішку­ваті очі од­ра­зу при­тяг­ли до се­бе Ва­тині очі. Во­на за­ди­ви­лась на ви­сокі бро­ви й не по­хо­пи­лась вий­ти з-за са­мо­ва­ра. Мо­ло­дий сту­дент про­вор­ненько й сміли­во підбіг до неї й по­дав їй ру­ку. Ва­тя лед­ве встиг­ла пос­та­вить чай­ник на стіл і зак­ру­тить кран са­мо­ва­ра. Окріп бриз­нув з-під кра­на, і дрібненькі кра­пельки впа­ли на її ру­ку й ніби вку­си­ли, як бло­хи.

    - Ой! - ниш­ком крик­ну­ла Ва­тя й лед­ве вдер­жа­ла крик.

    Леонід Се­ме­но­вич по­дав їй ру­ку й пок­ло­нив­ся.

    - От тро­хи че­рез ме­не не по­пек­ли собі рук, - ска­зав Па­на­сен­ко, - ви­ба­чай­те мені, що я став при­чи­ною цього ли­ха.

    - Та це не­ве­ли­ке ли­хо! Про це ли­хо мені бай­ду­же: впа­ло на ру­ку дві кра­пельки, не­на­че дві спасівські му­хи вку­си­ли, - обізва­лась Ва­тя; і хоч її вку­си­ло ніби дві му­хи, але во­на встиг­ла при­ди­виться, що в Ле­оніда очі ве­селі й карі, хоч ус­та тонкі й сухі, а підборіддя тро­хи гост­ре.

    - Прошу ж в гос­тин­ну до гос­тей, та й будьте на­ши­ми гістьми! - ска­зав о. Ар­темій і сам повів но­вих гос­тей в гос­тин­ну.

    З прос­тор­ної гос­тин­ної че­рез од­чи­нені в сто­ло­ву двері не чу­ти бу­ло ні ду­ху. Гості тільки що зібра­лись, не обз­най­оми­лись, а де­котрі бу­ли між со­бою й нез­най­омі; во­ни сиділи мовч­ки або роз­мов­ля­ли по­шеп­ки, на­че бо­ялись го­во­рить го­лос­но.

    - Прошу сіда­ти ближ­че до сто­ла! - ска­зав о. Ар­темій до пи­сарші й пос­та­вив стілець ко­ло сто­ла, близько од крісла, де сиділа од­на ма­туш­ка, з кот­рою пи­сар­ша бу­ла знай­ома.

    Писарша те­пер вбра­лась в но­ву вов­ня­ну зе­ле­ну сук­ню, ще й по­че­пи­ла на шию шість разків доб­ро­го товс­то­го на­мис­та. Стілець сто­яв як­раз на са­мо­му сонці. Пи­сар­ша сміли­во, без ост­ра­ху й ва­ган­ня те­пер йшла на світ, мов ме­те­лик. Во­на сіла, ще й стілець од­су­ну­ла на самісіньке кру­жа­ло з про­менів сон­ця, бо бу­ла пев­на в то­му, що ярий світ не ган­жує її, а ще кра­сить, її очі ніби ка­за­ли: дивіться, мов, ма­туш­ки, яка на мені гар­на зе­ле­на сук­ня! Кра­ща, ніж на вас!

    Феодосія Се­менівна й справді зе­леніла та чер­воніла в пуч­ках га­ря­чо­го світу, не­на­че кущ ка­ли­ни з чер­во­ни­ми ки­тя­ха­ми ягід. Кольори бу­ли різкі, ду­же ярі, іскряні, але не без ефек­ту.

    О. Ар­темій по­ре­ко­мен­ду­вав пи­са­ря та Ле­оніда де­кот­рим їм нез­най­омим ба­тюш­кам та двом сільським вчи­те­лям-семіна­рис­там. Пи­сар сів ко­ло уп­ра­ви­те­ля й по­чав з ним роз­мо­ву. Мо­лоді пан­ни Ліпа, Ле­ся, Ан­то­ся та ще дві їх при­ятельки сиділи ря­доч­ком в кут­ку ко­ло п'яніна. Ле­онід Се­ме­но­вич привітав­ся до їх: во­ни бу­ли йо­му дав­ненько знай­омі. О. Ар­темій пос­та­вив стільця ко­ло сто­ла ря­дом з пи­сар­шею, поп­ро­сив сісти Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й сам сів по­руч з ним.

    Леонід Се­ме­но­вич, увійшов­ши в гос­тин­ну, ду­же зди­ву­вав­ся, вглядівши чи­малі ряд­ки гос­тей на ка­напі й на стільцях. Тоді як він був в сто­ловій, йо­му зда­ва­лось, що гос­тин­на бу­ла зовсім по­рож­ня. Ма­туш­ки сиділи по­важ­но й навіть з пи­хою та гор­до­ви­то по­зи­ра­ли од­на на од­ну. Пан­ни й па­ничі стов­пи­лись ко­ло п’яніна в кут­ку й роз­мов­ля­ли сли­ве ниш­ком між со­бою, не­на­че стра­ха­лись го­во­рить го­лос­но, ніби в церкві.

    О. Ар­темій вско­чив в гос­тин­ну, крик­нув, гурк­нув стільця­ми, за­ре­го­тавсь і не­на­че вніс з со­бою ве­селість, ніби по­бу­див сон­них, дріма­ючих гос­тей. Він по­чав крик­ли­ву роз­мо­ву з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Ле­онід Се­ме­но­вич так са­мо був з крик­ли­вих, був навіть тро­хи шту­кар, лю­бив по­ре­го­та­тись і по­жар­ту­вать. Йо­го жар­ти й шту­карст­во ча­сом пе­ре­хо­ди­ли че­рез край і бу­ли тро­хи грубі, за­те­ле­пу­ваті, навіть ча­сом вульгарні, прос­тацькі.

    - А ми, о. Ар­темій, оце в до­розі до вас тро­хи не пе­ре­ки­ну­лись, - по­чав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Пошук на сайті: