Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436
    - Та що ж та­ке? Го­во­ри вже, ко­ли по­ча­ла.

    - Та як по­ча­ли ніби­то пра­ви­ти па­на­хи­ду, то ніхто й не вий­шов до світлиці. А як сіли по­пи та дя­ки за стіл, то й не бу­ло чим душі покійно­го ха­зяїна пом'яну­ти! Бо, ка­жуть, ніби мо­ло­да пані все по­за­ми­ка­ла і ключів вам не да­ла, ще й ви­ла­яла. А по­пи й дя­ки пос­ту­ка­ли заг­ра­нич­ни­ми ви­дельця­ми по німецьких тарілоч­ках та з тим і пішли. І обіда ніби людсько­го не пос­та­ви­ли! Та так сміються з вас, та док­ла­да­ють, що ви зро­би­лись на старість ляхівкою і що мо­ло­да пані всім вер­хо­во­дить, а про покійно­го ха­зяїна вже навіть за­бу­ли. Їй-бо­гу, не знаю, чи ка­за­ти, чи ні?

    Леміщиха мов­ча­ла.

    - А як по­ча­ли старці схо­ди­тись на обід, і то їй-бо­гу, й при­сяй-бо­гу, і по­бий ме­не свя­тий хрест! го­во­ри­ли, буцімто мо­ло­дий пан звелів спус­ти­ти з лан­цюгів со­бак і цьку­ва­ти ти­ми пса­ми ни­щих; і своїми влас­ни­ми ру­ка­ми за­пер сінешні двері. Їй-бо­гу і при­сяй-бо­гу! бо­жусь, і при­ся­га­юсь, і бу­ду зем­лю їсти, що це не я ви­га­дую брехні, що го­во­ри­ли так!

    Леміщиха че­рез си­лу на но­гах сто­яла. Во­на ба­чи­ла, що все місто знає, що во­на не гос­по­ди­ня в своїй хаті, що во­на на ста­рості літ за­бу­ла про покійно­го чо­ловіка, насміяла­ся з бо­га, з свя­ще­ників, з свя­тих зви­чаїв, з душі небіжчи­ка.

    Людський по­говір вра­зив Ули­ту в са­ме сер­це, по­ка­зав­ши їй уяв­ки ле­пет­ли­вим язи­ком най­мич­ки, що во­на зна­чить в хаті, в сім'ї; по­ка­зав­ши їй уяв­ки те, про що во­на або зовсім не зна­ла, або не до­га­ду­ва­лась, все пок­ри­ва­ючи ма­те­ринським сер­цем та лю­бов'ю. І ста­ли різдвяні свят­ки зад­ля неї сумніші за бу­день.

    А тут наб­ли­жа­лась го­лод­на ку­тя. Леміщи­ха хотіла спра­ви­ти ку­тю по ста­ро­му зви­чаю, бо пер­шої куті пе­ред різдвом Зо­ся не звеліла справ­ля­ти, як по­во­диться між людьми; не звеліла на­ва­рю­ва­ти й напіка­ти, а уз­вар і ку­тю звеліла пос­та­ви­ти на по­куті в пе­карні… За жи­вот­тя Лемішки ку­тя й уз­вар ста­ви­ли­ся на по­куті в світлиці на столі, на зе­ле­но­му сіні, а в ку­точ­ку ста­ви­лось з півсно­па пше­ниці, що зги­на­ла ко­лос над горш­ка­ми, по­нак­ри­ва­ни­ми хлібом. Ули­та й те­пер прис­та­ви­ла стіл в ку­ток і звеліла най­ми­тові внес­ти сіна та доб­рий пу­чок пше­ниці та жи­та, вис­мик­ну­тий з стіжка.

    - Що то бу­де, ма­мо? - спи­та­ла Зо­ся в Ули­ти, кот­ра нес­ла в світли­цю доб­рий обе­ре­мок сіна і з півсно­па пше­ниці.

    - А хіба ж ви не ба­чи­те? Ку­тю тре­ба пос­та­ви­ти на по­куті. Хіба ж ми не хрис­ти­яни, чи що?

    - Але ж, ма­мо, ви на­не­се­те в ха­ту сміття! - обізвав­ся син.

    - Сміття ва­ляється на смітни­ку, - од­ка­за­ла ма­ти і по­ча­ла мос­ти­ти сіно в кут­ку на столі.

    - Мамо! в нас же завт­ра гості бу­дуть, - про­мо­ви­ла аж крізь сльози Зо­ся. - Що ж во­ни ска­жуть, як по­ба­чать оте куб­ло! Во­ни ж ме­не обсміють!

    - Доволі й то­го, що і так глу­зу­ють з ме­не лю­ди, - од­ка­за­ла ста­ра ма­ти.

    - Мамо! про­шу вас! - оз­вав­ся син. - Не робіть ви то­го! З ку­тею нічо­го не ста­неться, як во­на пос­тоїть до ве­чо­ра в пе­карні. На­що нам дер­жа­тись тих ста­рих зви­чаїв? До­волі бу­де з нас то­го, що ви пот­ру­си­те по столі трош­ки сінця та зак­риєте ска­тер­тею, як от роб­лять наші пан­ки й свя­ще­ни­ки. Хіба ж свя­ще­ни­ки ро­би­ли б так, як­би то бу­ло не по-хрис­ти­янській?

    Син заб­рав з рук ма­те­ри­них сіно й пше­ни­цю, пот­ру­сив трош­ки сіна по столі, а реш­ту одніс до кухні. Ули­та тільки мах­ну­ла ру­кою, скри­вив­шись.

    - Гляди лиш, си­ну! В нас са­док, в нас сіно на ле­ваді, в нас ху­до­ба… Муд­руй ли­шень, та не ду­же, щоб ча­сом…

    - Та що ж! Ми ж не оре­мо й не сіємо; то­ва­ру в нас не ба­гацько. Та мені, ма­мо, здається, що все те бабські за­бо­бо­ни…

    - Нехай здається, та не ду­же! Вам, вче­ним, за все бай­ду­же…

    Настав свя­тий вечір. Леміщи­ха зга­да­ла, як во­на ко­лись справ­ля­ла ку­тю. Во­на сиділа, схи­лив­ши ста­ру го­ло­ву, а пе­ред її очи­ма ніби уяв­ки ста­ла знов ста­ра світли­ця. Під об­ра­за­ми стоїть стіл, зас­те­ле­ний білою ска­тер­тею; пе­ред об­ра­за­ми го­рять вос­кові свічки, не­на­че в церкві, а по світлиці розс­те­ляється синіми хмар­ка­ми ла­дан. В кімна­тах ти­хо; всі сту­па­ють ле­генько, всі го­во­рять сли­винь ниш­ком. Один тільки гос­по­дар про­мо­вить ко­ли-не-ко­ли слівце го­лосніше. От най­мич­ки го­ту­ють ве­че­рю, вно­сять свіжі білі книші, пи­ро­ги, нак­ла­да­ють на стіл уся­ко­го доб­ра, аж од­на па­ля­ни­ця спи­хає з сто­ла дру­гу, а пи­ро­ги в мис­ках товп­ляться на ку­пу, мов бджо­ли в ули­ку. Во­на розк­ла­дає по три книші в мис­ки і од­си­лає най­мич­ка­ми ве­че­рю до ро­дичів, до ба­би-по­ви­ту­хи, а тут во­ни й самі при­си­ла­ють ве­че­рю. От поввіхо­ди­ли в світли­цю всі слу­ги і ра­зом з ха­зяїна­ми по­ча­ли мо­ли­тись пе­ред об­ра­за­ми і би­ти пок­ло­ни. Потім всі сіли за стіл, а ха­зяїн на по­куті на пер­шо­му місці. Поз­га­ду­ва­ли всіх ро­дичів, ви­пи­ли по чарці з ха­зяй­ської ру­ки і по­ча­ли ве­че­ря­ти ти­хо, по­ва­гом, мов свя­те діло спов­ня­ючи. Один Яким­ко го­мо­нить тон­ким го­лос­ком, п'є во­ду, нев­ва­жа­ючи на те, що хто нап'ється за ве­че­рею во­ди, той в жни­ва ду­же хотіти­ме пи­ти. Вже пок­ли­ка­ли мо­ро­за ве­че­ря­ти, ки­нув­ши з лож­ки вго­ру, на сте­лю, ку­тею. Яким­ко пе­ред­раж­нює і, сміючись, сам швир­гає до стелі ва­ре­ною гру­шею. - Все те пе­ре­ду­ма­ла Ули­та, див­ля­чись у вікна но­вої гос­тин­ної, де не бу­ло й сліду, й приз­на­ки ста­рої світлиці, де мо­лоді ха­зяїни й не ду­ма­ли, й не га­да­ли про те, що тоді був «свя­тий вечір».

    Почався вечір. Най­мич­ки по­ча­ли нак­ри­ва­ти стіл, ста­ви­ти ве­че­рю. Бу­ла й ри­ба, бу­ла й ку­тя і уз­вар, та всього бу­ло трош­ки, все по­да­ва­лось ніби ви­дав­цем. На тарілці ле­жа­ла па­ля­ни­ця, пок­ра­яна тонісіньки­ми ски­боч­ка­ми. Ніщо не на­га­ду­ва­ло про ба­га­ту ку­тю, про дос­та­ток. Ве­че­ря бу­ла ду­же зви­чай­на, ніби бу­ден­на, ко­ро­тенька, без мо­лит­ви, без на­роднього об­ря­ду, їх трой­ко сиділо за сто­лом і ве­че­ря­ло так, як і що­ве­чо­ра. Ули­та сиділа та су­му­ва­ла. Пе­ред нею все ма­ня­чив давній ба­га­тий стіл, пов­ний білих книшів, пи­рогів, пух­ких па­ля­ниць, ма­ня­чи­ла вся че­лядь нак­ру­ги сто­ла, вся праз­ни­ко­ва обс­та­ва ба­га­тої куті. Сльози вис­ту­па­ли че­рез її довгі вії, висіли крап­ля­ми на очах. Ту­га за ми­нув­шим ви­да­ви­ла з сер­ця її не од­ну сльозу. Во­на зга­да­ла небіжчи­ка, зга­да­ла всю свою ро­ди­ну, що од­цу­ра­лась од неї че­рез невістку, че­рез си­на, во­на ба­чи­ла се­бе чу­жою в новій сім'ї, в своїй гос­поді. Хоч і бу­ло до ко­го при­хи­ли­ти го­ло­ву, та не бу­ло до ко­го при­хи­ли­ти сер­ця та оси­ротілої душі.

    Тихо ми­ну­ла ве­че­ря. Ули­та більш зга­ду­ва­ла та ду­ма­ла, ніж ве­че­ря­ла. Ти­хо сіли, ти­хо й вста­ли. Діти пішли од­по­чи­ва­ти, а ма­ти вий­шла до пе­карні, ви­нес­ла слу­гам по чарці горілки, по­час­ту­ва­ла всіх своєю ру­кою, сіла на ле­жанці і, див­ля­чись на їх, дов­го ду­ма­ла та зга­ду­ва­ла про все ми­нув­ше, при світлі вос­ко­вої свічки пе­ред об­ра­за­ми. Во­на не спа­ла цілу ніч про­ти і ве­ли­ких праз­ників. Швид­ко вда­ри­ли в дзвін на ут­ре­ню. Гук ве­ли­ко­го дзво­на, справ­ле­но­го Лемішкою, здав­ся їй го­ло­сом небіжчи­ка, ріднішим і милішим за рідних дітей. Во­на поч­ва­ла­ла ти­хою хо­дою до церк­ви вдвох з най­мич­кою.

    Повертались до­до­му з «Ордані», по­обіда­ли, а ду­ховні не при­хо­ди­ли «з кро­пи­лом». Вже й день ми­нав, вже ду­хо­венст­во прой­шло по кут­ку, співа­ючи «Во Іордані», а до їх дво­ра не за­вер­та­ло.

    - Минає ду­хо­венст­во на­шу ха­ту, - про­мо­ви­ла Ули­та Си­дорівна. - Швид­ко й бог ми­не на­шу осе­лю. Не­дур­но ж ви по­ви­ки­да­ли старі, батьківські об­ра­зи до пе­карні.

    І зно­ву праз­ник здав­ся буд­нем для Леміщи­хи. Нас­тав вечір. Ули­та звеліла зап­ряг­ти од­ну ко­ня­ку.

    - Куди, ма­мо, оце поїде­те? - пи­тав син.

    - Поїду, си­ну, в гості до тво­го дядька Охріма та вп'юся на ста­рості літ. - Дядько ро­дається зо мною і не цу­рається ме­не…

    Поїхала Ули­та до Охріма. Там її віта­ли й прий­ма­ли, як рідну матір. Цілий вечір во­на роз­ка­зу­ва­ла та жалілась на невістку, на си­на, на своє жит­тя; роз­ка­зу­ва­ла про свої сни, про ту па­на­хи­ду за ду­шу небіжчи­ка, що на­ро­би­ла їй со­ро­му на ціле місто. Всі її слу­ха­ли, всі жал­ку­ва­ли за нею, всі го­моніли на невістку й си­на, що не по­ва­жав ста­рої ма­тері, не ша­ну­вав пам'яті батька.

    Леміщиха при­вез­ла з со­бою своїх гро­шей, що зос­та­ва­лись у неї ще од покійни­ка, і дру­го­го дня, на Іва­на Хрес­ти­те­ля, спра­ви­ла па­на­хи­ду й обід за ду­шу покійно­го чо­ловіка, як бу­ло слід по за­ко­ну. Во­на пок­ли­ка­ла ду­хо­венст­во з то­го містеч­ка, нап­ро­си­ла старців і вбо­гих лю­дей, розс­та­ви­ла сто­ли і на­го­ду­ва­ла ни­щу братію. На обід зійшлись близькі й да­лекі ро­дичі;всі мо­ли­лись за ду­шу покійно­го, всі йо­го зга­ду­ва­ли, доб­рим сло­вом по­ми­на­ли за обідом.

    І зда­ва­лось Улиті, що всі ті сло­ва старців і вбо­гих ле­тять прос­то до бо­га, бла­га­ють за ду­шу її чо­ловіка, да­ють йо­го душі покій. І її ду­ша ста­ла спокійнішою. Вже не снив­ся їй той ста­рець, що про­хав у неї ми­лос­ти­ни і три­во­жив її ду­шу.

    Зажилась Ули­та в ро­дичів. Не хотілось їй вер­та­тись до гос­по­ди, що ста­ла чу­жи­ною, по­ки не поїхав сам Яким і не взяв її до­до­му.

Пошук на сайті: