Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4044
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4436
    До Кам'яно­го бу­ло да­ле­ченько. За­худ­жені коні о. Хве­до­ра зовсім по­то­ми­лись, аж пе­ре­па­лись, бо їх, ха­па­ючись та поспіша­ючи, і не по­па­са­ли. Ко­не­ня­та лед­ве трю­ха­ли, в'їжджа­ючи в во­ро­та. О. Хве­дор сидів по­руч з жінкою, а між ни­ми сиділа мен­ша доч­ка. Про­ти їх, спи­ною до по­го­ни­ча, сиділи дві старші доч­ки. По­го­нич, прос­тий па­ру­бок у свиті, хвиськав ба­то­гом по су­хих кінських реб­рах. Двір був зго­рис­тий, і до ґанку тре­ба бу­ло під'їжджа­ти трош­ки вго­ру. Коні взя­ли та й ста­ли са­ме се­ред дво­ру!

    Всі гості, що ди­ви­лись у вікно, засміялись. Ясь з дру­гої кімна­ти по­чув той сміх. В душі в йо­го аж по­хо­ло­ло. Він зирк­нув у вікно і… вглядів ко­не­ня­та сво­го тес­тя, от­ця Хве­до­ра. Кров уда­ри­ла йо­му в го­ло­ву, в ли­це, аж засліпи­ла очі. Йо­го го­ло­ва аж за­мо­ро­чи­лась. Він на­си­лу всто­яв на місці. Чо­го він бо­яв­ся, те й ста­ло­ся, ніби нав­мис­не.

    - Боже мій, бо­же мій! - аж зас­тог­нав Ясь, сплес­нув­ши до­ло­ня­ми.

    Отець Хве­дор, по­ба­чив­ши, що в вікна виг­ля­дає ба­га­то лю­дей, по­ба­чив­ши панські екіпажі, що сто­яли по дворі, пос­теріг, що в Се­ре­динських ба­га­то гос­тей, і звелів по­го­ни­чеві по­га­ня­ти коні до бо­ко­во­го ґанку, щоб не вхо­ди­ти в дом з па­рад­но­го при­хо­ду. Па­ру­бок пог­нав коні, хвиська­ючи ба­то­гом, а коні, зрівняв­шись з па­рад­ним ґанком, знов ста­ли пе­ред са­ми­ми вікна­ми і пох­ню­пи­ли го­ло­ви. З вікон бу­ло вид­ко от­ця Хве­до­ра в круглім брилі, з ку­че­ря­ви­ми ко­ро­теньки­ми кісьми, йо­го жінку, йо­го до­чок, по­за­ку­ту­ва­них хуст­ка­ми, в прос­тенькій оде­жині. На їх спи­нах, на брилі от­ця Хве­до­ра ле­жа­ло на па­лець по­ро­ху. Гості знов за­ре­го­та­лись, хоч між ни­ми бу­ло чи­ма­ло бідніших за от­ця Хве­до­ра, приїхав­ших ще по­ган­ши­ми кіньми в мо­ту­зя­них шле­ях.

    - Поганяй далі, - крик­ну­ли всі на по­го­ни­ча з во­за, зап­римітив­ши, що їх ог­ля­да­ють з вікон…

    А Га­ня, по­ба­чив­ши з вікна, що їдуть її батьки, про­жо­гом ки­ну­лась до їх на­зустріч, вибігла надвір, уб­ра­на вже в гар­неньку сук­ню, вхо­пи­ла з во­за мен­шу сест­ру, віта­лась та цілу­ва­лась з матір'ю, з сест­ра­ми.

    Гості, по­ба­чив­ши те, рап­том за­мовк­ли і втих­ли якось. По гос­тинній по­летіло ше­потіння, що то приїха­ла рідня уп­ра­ви­тельші. Де­котрі па­ни і па­ни по­на­ди­ма­лись і по­ча­ли ба­ла­ка­ти по­шеп­ки.

    - Піп бу­де на ба­лу з доч­ка­ми, з по­па­дею! А ка­за­ли, що бу­дуть тільки по­ля­ки, свої!

    - То це та­ка рідня в Се­ре­динсько­го?

    Такі сло­ва пе­реліта­ли од кут­ка до кут­ка.

    - Якби знат­тя про це, бу­ли б сю­ди й не їха­ли, - ше­потілись де­які значніші сусіди-дідичі. - А ще ка­за­ли, що на ба­лу бу­де князь!

    - Який це в вас наїзд? - пи­тав отец Хве­дор в своєї доч­ки.

    - Сьогодні в нас ве­чо­рок, - од­ка­за­ла Га­ня. - Ви приїха­ли, не­на­че зна­ли. Доб­ре зро­би­ли, - сест­ри хоч на­гу­ля­ються. Са­ме в доб­рий час при­бу­ли!

    Ясь, аж чер­во­ний, з зли­ми очи­ма, лед­ве привітав­ся до рідні.

    - Оце по­па­лись ми! - про­мо­вив о. Хве­дор, сміючись. - І мені до­ве­лось-та­ки по­бу­ва­ти на ба­лу нес­подіва­но й не­га­да­но.

    Гості хо­ди­ли по прос­тор­них са­ло­нах, по­на­суп­лю­вав­шись. А тут, як на злість, од кня­зя при­нес­ли лис­ток, в кот­ро­му він про­сив у Се­ре­динських ви­ба­чен­ня - на той час, як він не встиг­не до їх на вечір, бо в йо­го тра­пив­ся гість.

    Пани, а найбільш пан­ни й панії, зовсім по­опус­ка­ли ву­ха. Бал втра­тив для їх тро­хи своєї при­на­ди. Зо­ся по­хо­жа­ла по са­лоні навіть на­ду­та. А тим­ча­сом гості з'їжджа­лись, в по­ко­ях густіша­ло. Му­зи­ки по­ча­ли гра­ти до танців. Все пішло в та­нець; всі зак­ру­ти­лись, по­ве­селіша­ли, пож­вавіша­ли й навіть за­бу­ли і про ба­тюш­ку, і про кня­зя од впли­ву ве­се­лих мо­тивів, ба­га­то­го світла кан­де­лябрів і швид­ких танців.

    Багато бу­ло на ба­лу паннів і дам, і гар­них, і пиш­но уб­ра­них, ба­га­то бу­ло сусідніх діди­чок, та од їх усіх одрізня­лась Зо­ся своєю кра­сою, своєю чу­до­вою, рівною і пов­ною пос­тат­тю і навіть своїм убо­ром, по­ка­зу­ючим її нез­ви­чай­ну тя­му в цьому і впо­до­бу. Ба­га­то бу­ло мо­ло­дих па­ня­нок, та­ких, що не тан­цю­ва­ли, а ніби літа­ли, як ме­те­ли­ки, по са­лоні, та жад­на з їх не зрівня­лась у тан­цях з Зо­сею. В ма­зурі во­на пур­ха­ла, як пташ­ка, в кад­рилі - пла­ва­ла, як лебідь по воді, або хо­ди­ла, як па­ва, вис­та­вив­ши впе­ред свої ви­сокі гру­ди, свої одс­ло­нені білі, як ле­бе­ди­на шия, плечі. То ніби за­ду­му­ва­лась во­на на тих пе­ре­хо­дах в кад­рилі і тро­хи схи­ля­ла го­ло­ву до­до­лу, то, ніби пе­ре­ду­мав­ши якусь свою ду­му, во­на за­ки­да­ла го­ло­ву тро­хи на плечі, трош­ки роз­ту­ля­ла свої ус­та, пи­ша­ючись, сміли­во ди­ви­лась на Яся, кот­рий тан­цю­вав з нею, і знов летіла й кру­ти­ла­ся, як ма­ла дівчин­ка, пус­ту­ючи, ще й но­гою при­ту­пу­ва­ла. Во­на прикміча­ла, що всі па­ни й пан­ки на неї див­ляться, що всі да­ми ско­са пог­ля­да­ють на неї, як во­на по­ка­зує се­бе. Все те ще до­да­ва­ло їй зав­зят­тя. Во­на зна­ла й ба­чи­ла, що дійсно й істин­но во­на ца­ри­ця ба­лу по красі, по грації й ко­кетст­ву, по впо­добі в бальово­му уб­ранні.

    В гос­тин­ну ввійшли й сест­ри Гані, чор­ноб­риві, з рум'янця­ми, чор­но­окі і навіть гар­ненько уб­рані. З ни­ми ввійшла й ма­туш­ка. Па­ничі про­си­ли сес­тер до танців, уви­ва­лись ко­ло їх, як ко­ло гар­них паннів, а да­ми й не підсту­па­ли до їх. Цілий вечір во­ни про­сиділи нарізно й ос­то­ронь од дам; ні од­на з ни­ми не за­го­во­ри­ла, ні од­на не схотіла знай­оми­тись, їх оче­ви­дяч­ки всі польки цу­ра­лись.

    Вже бу­ла пізня го­ди­на, як з при­хо­жої кімна­ти хтось гук­нув, що приїхав князь. Ясь побіг йо­му на­зустріч. Це бу­ла ве­ли­ка панська лас­ка до уп­ра­ви­те­ля, бо князь тільки раз якось заг­ля­нув не­на­ро­ком до йо­го, щоб по­ди­ви­тись, чи доб­ре йо­му жи­веться, і по­сидів трош­ки в гос­тинній. Те­пе­реч­ки ж йо­му тре­ба бу­ло при на­годі пе­ре­го­во­ри­ти з де­яки­ми сусіда­ми-діди­ча­ми про де­які сусідські оп­ра­ви. Він по­ко­рис­ту­вавсь цим ви­пад­ком.

    Музики при­тих­ли, гості при­таїлись. Всі очі, скільки їх бу­ло а хаті, пря­му­ва­ли до две­рей. В ши­ро­ко од­чи­нені двері увійшов князь, ввесь у чор­но­му, не­ве­ли­ко­го зрос­ту, пос­тав­ний та ог­ряд­ний, ще свіжий на ви­ду, з чи­ма­лою ли­си­ною на го­лові. Ввічли­во скло­нив­шись до гос­тей, він одійшов до ха­зяй­ки і сів з нею по­руч. Швид­ко знов му­зи­ки по­ча­ли гра­ти, знов пішли гості в та­нець. Зо­ся знов ніби по­чу­ти­ла, що во­на не тан­цює, а літає, що якась си­ла но­сить її, ніби на кри­лах. Про­хо­дя­чи в кад­рилі близько од кня­зя, во­на граціозно ви­ги­на­ла стан, тряс­ла своїми зо­ло­ти­ми ло­ко­на­ми, за­ки­да­ла го­ло­ву, вертілась, мит­тю, як метіль, пе­рек­ру­чу­ва­лась із ка­ва­ле­ром і знов плив­ла од йо­го, гор­до вис­та­вив­ши впе­ред гру­ди і за­пи­шав­шись.

    Князь сидів по­руч з Га­нею. Її ду­же по­каз­на кра­са, її чорні бро­ви, блис­кучі очі, рум'яні що­ки при білім уборі ду­же ви­да­ва­лись ви­разністю пружків ли­ця. Але, при­ди­вив­шись до пов­них пле­чей Зосі, за­ди­вив­шись на її ус­та, котрі во­на вміла ду­же гар­но за­пи­ша­ти, на її гар­ну вро­ду вза­галі, князь ус­тав і сів на хви­ли­ну ко­ло неї, зацікав­ле­ний її гар­ною вро­дою та ко­кетст­вом. Вдо­воління Зосі бу­ло те­пер уповні. Во­на сиділа ко­ло кня­зя, і стілець зда­вав­ся їй якимсь прес­то­лом, ви­со­ко пос­тав­ле­ним над усіма гістьми. А пе­ред її очи­ма бли­ща­ли ку­чері Яся, йо­го гар­не й гор­де ли­це. Кру­гом роєм ви­лись па­ничі. Зо­ся по­чу­ва­ла, що її ду­ша пов­на щас­тям до са­мих країв, що во­на пе­ре­бу­ває най­кра­щу го­ди­ну сво­го жит­тя, про яку во­на так дав­но й час­то ма­ри­ла… І за­ма­ну­лось їй, щоб та­ка го­ди­на тяг­ла­ся дов­го, дов­го, без кінця, щоб ніко­ли не ми­на­ла ніч та чу­до­ва, щоб не світав ніко­ли день, щоб не швид­ко схо­ди­ло сон­це…

    Саме тоді Яким сидів у ку­точ­ку, ди­вив­ся на свою жінку, і не­са­мохіть йо­го дум­ка пле­ла­ся в го­лові. Він зга­дав той вечір у сво­го на­чальни­ка, де він впер­ше зустрівся з Зо­сею, ще був­ши мо­ло­дим па­ни­чем. Ти­хенько по пальцях він пе­релічив ро­ки, що ми­ну­ли од то­го ча­су, налічив їх чи­ма­ло, і сам собі ди­ву­вавсь, що йо­го жінка ні в чім ні криш­ки не зміни­ла­ся! хіба тільки в тілі. Тільки ста­ла во­на ог­рядніша, ситіша, повніша на ви­ду, тільки ли­це її на­ли­ло­ся, як стиг­ле яб­лу­ко. І те­пер так са­мо во­на тан­цю­ва­ла з за­па­лом, як і тоді, і те­пер так па­щи­ку­ва­ла, вертіла го­ло­вою, пи­ша­ла­ся, заж­му­рю­ва­ла очі, вер­хо­во­ди­ла над па­ни­ча­ми, на­хаб­но зачіпа­ла Се­ре­динсько­го, як ко­лись зачіпа­ла йо­го…

    Отець Хве­дор не ввіхо­див до са­ло­ну, де тан­цю­ва­ли. Він зос­тав­ся в да­ле­ких по­ко­ях.

    А тим­ча­сом при­ро­да ро­би­ла своє діло на злість Зосі і іншим паніям: зем­ля вже обер­ну­лась; у вікна по­лив­ся ти­хий досвіток. Над­ворі вже зо­ря­ло. За гаєм по­чер­воніло не­бо. Зблідли кан­де­ляб­ри пе­ред рум'яним не­бом, що заг­ля­да­ло в вікна. Му­зи­ки розійшлись, гості роз'їха­лись.

    Другого дня вже в добрі обіди Се­ре­динські вста­ва­ли і пи­ли чай з своєю ро­ди­ною. Роз­мо­ва йшла все про вчо­рашній бал, про гос­тей. Да­ми ба­ла­ка­ли про дам, спо­ми­на­ли про їх убо­ри, су­ди­ли, хва­ли­ли, тро­хи обсміюва­ли, навіть глу­зу­ва­ли, як зви­чай­но бу­ває скрізь на світі. Всі пе­ре­би­ра­ли дам. Хто хва­лив і ста­вив ви­ще за всіх од­ну, хто якусь іншу. Ясь, ба­га­то те­пер добріший, при­хильніший до сватів і лас­кавіший, ніж був учо­ра, - про­мо­вив:

    - Що не го­воріть, а Тхорівська еко­ном­ша бу­ла кра­ща од усіх, хоч во­на й не ве­ли­ка пані.

    - Чим же во­на най­кра­ща? - спи­тав о. Хве­дор - хоч я не ви­хо­див до са­ло­ну, але ж доб­ре роз­ди­вивсь на неї в двері. Мо­же, тим, що кру­ти­ла го­ло­вою, мов ко­ня­ка в спасівку, як її му­хи та ґедзі ку­са­ють.

Пошук на сайті: