Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4036
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4430

    - Вона вміє, ска­за­ти прав­ду, і го­ло­вою кру­ти­ти, але ж во­на вміє по­вес­ти се­бе між людьми: зви­чай­на до лю­дей і ра­зом з тим по­важ­на, навіть гор­да; во­на йшла до танців з кож­ним, але як з ким тан­цю­ва­ла, то іншо­го згор­да ніби на­да­ря­ла якимсь нез­ви­чай­ним щас­тям.

    - Її дочці вже мож­на на ба­лах тан­цю­ва­ти, - обізва­лась Га­ня.

    - І дочці - час, та й ма­тері ще мож­на га­ца­ти! - од­ка­зав о. Хве­дор, засміявшись. - Не­дур­но той бідний чо­ловік її так щу­лив­ся в за­кут­ку! А во­на пе­ред са­мим йо­го но­сом брик, брик! скіць! скіць! Бий її ко­цю­ба! ки­дає ти­ми но­га­ми, як ди­ка ко­за, тільки пат­ли тріпа­ються… Всі засміялись, окрім Яся.

    - Вона-то пат­ла­ми тря­се! Але за­те як во­на вміла обійтись з кня­зем, то мож­на й ди­ву­ва­тись. Яке ро­зуміння ви­що­го то­ну, яке тон­ке ко­кетст­во! Чи не з ве­ли­ких ча­сом во­на панів? Ка­жуть, во­на приїха­ла з Вар­ша­ви. Чи прикміти­ли, як князь ду­же вже близько при­хи­ливсь до неї? Яку во­на зро­би­ла тоді по­важ­ну міну, як вип­рос­та­ла стан, як во­на од­хи­ли­ла ли­це і ско­са зир­ну­ла на йо­го! За­раз князь втя­мив, що го­во­рить не з яко­юсь прос­тою еко­ном­шею… А потім, як во­на знов ки­ну­ла на йо­го со­лод­ки­ми очи­ма, засміялась до йо­го, зуміла йо­го роз­ва­жи­ти ве­се­лою роз­мо­вою, і зай­ма­ючою, і ціка­вою, і не пус­тою! Скільки їх бу­ло там, навіть з доб­рих і знач­них дідицьких ро­дин, та жад­на не спро­мог­лась навіть підсту­пи­ти до кня­зя, і ні на од­ну з їх князь не звер­нув своєї ува­ги.

    - О! що вже во­на вміє зак­ру­чу­ва­ти та за­мо­ро­чу­ва­ти го­ло­ви па­ни­чам, то, дійсно, прав­да! - од­ка­зав отець Хве­дор. - До цього в неї до­волі хис­ту. Як­би ще дру­гий бал, то во­на б, надісь, і мені за­мо­ро­чи­ла го­ло­ву. За­те ж мож­на сміли­во ска­за­ти, що її но­са­та гу­вер­нант­ка не за­па­мо­ро­чи­ла ніко­му го­ло­ви. Хо­ди­ла во­на по гос­тинній як­раз так, як чап­ля диб­ле по бо­лоті та мо­ча­рах! А що вже тан­цю­ва­ла, то, їй же бо­гу, не­на­че от-от че­рез тин зби­рається плиг­ну­ти. Чи не бу­ла во­на ча­сом в актьорках в те­атрі? Чи не хо­ди­ла пак во­на по вар­шавських ву­ли­цях з ка­те­рин­кою?

    Всі засміялись, окрім од­но­го Яся.

    Ше днів зо два гос­тю­ва­ла Га­ни­на рідня в Се­ре­динських. Га­ня по­ка­зу­ва­ла ма­тері своє ха­зяй­ст­во, ра­ди­лась з нею, во­ди­ла її по всіх усю­дах. На подвір'ї між дов­ги­ми за­бу­ду­ван­ня­ми бу­ла ха­та-мо­лоч­на, де сто­яло мо­ло­ко, де би­ли мас­ло, гніти­ли сир. Там зби­ра­ли мо­ло­диці мо­лоч­не і для кня­жо­го дво­ру під наг­ля­дом уп­ра­ви­тельші: там зби­ра­ла Га­ня мо­лоч­не і з своїх влас­них двох корів. Во­на по­ве­ла ту­ди свою матір і сес­тер. Там са­ме пе­ре­поліску­ва­ли свіже мас­ло, жов­те, ніби жов­ток. І сест­ри, і са­ма Га­ня не втерпіли, щоб не взя­тись до ро­бо­ти. Са­ме тоді Ясь во­див сво­го тес­тя по ха­зяй­ст­ву, хва­лив­ся своїми кіньми. Во­ни не­на­ро­ком заг­ля­ну­ли і в мо­лоч­ну ха­ту, звідкіль ли­лась пісня та ве­се­ла роз­мо­ва.

    Ясь гля­нув, що Га­ня з сест­ра­ми, по­руч з мо­ло­ди­ця­ми й дівча­та­ми, по­за­би­рав­ши лож­ки, пе­ре­поліску­ва­ли мас­ло, і - на­дув­ся.

    - Ганю! доб­ре ти прий­маєш своїх гос­тей! За­са­ди­ла всіх до ро­бо­ти, ще й са­ма засіла. Не­на­че не­ма ко­му по­ра­тись ко­ло отієї спра­ви! Ти по­ве­ла б сес­тер у сад, в оран­же­реї, - не­хай би всмак на­гу­ля­лись.

    - Так, так! Це прав­да! бо до­ма во­ни в ме­не не ду­же гу­ля­ють! - обізвав­ся отець Хве­дор. - То, бач­те, зя­тю, во­ни в ме­не ма­ли змал­ку та­ке ви­хо­ван­ня, що ко­ли б і за князів по­ви­хо­ди­ли, то все б та­ки самі ко­ло­ти­ли сме­та­ну! Ко­ли б пак бу­ло знат­тя, що ти, Га­ню, бу­деш ко­лись ба­га­тою уп­ра­ви­тельшею, то я був би од­дав те­бе в «Инсти­тут бла­го­род­ных де­виц». То, мо­же б, і ти тряс­ла пат­ла­ми та вертілась ко­ло кня­зя так дос­то­ту, як Лемішковська.

    - Ганю! кміть ти, сер­це, за тією Зо­сею Лемішковською, - го­во­ри­ла до неї по­таємно ма­ти, йду­чи по­руч з нею по дворі. - Я вчо­ра, си­дя­чи, все кміти­ла за нею, ба­чи­ла, як во­на ніби вви­вається ко­ло Яся. Щось моє сер­це ду­же не ле­жить до неї! Во­на гар­на, ко­кет­ка, як зви­чай­но бу­ває полька, лю­бить вих­ри­ти, мо­ро­чи­ти го­ло­ви му­щи­нам. Сте­ре­жись її, не сходься з нею, навіть не пус­кай її до своєї гос­по­ди. Во­на бідна, а ви ба­гаті те­пер; во­на з ос­таннього ша­га стя­гається на ба­га­ту й пиш­ну оде­жи­ну, а по­тяг­ти в неї біг-ма з чо­го. Цілий вечір во­на, як­би змог­ла, на го­лові хо­ди­ла б! Во­на вміє вертіти язи­ком! Сте­ре­жись ти її!

    Поїхала рідня до­до­му. Ма­те­рині сло­ва гли­бо­ко за­па­ли в сер­це Гані. Во­на по­ча­ла прикміча­ти, хоч і ду­же йня­ла віри чо­ловікові.

    По виїзді тес­тя в сім'єю, Ясь ізнов став не­ве­се­лий, щось ду­мав, дов­го хо­див по по­ко­ях, ни­кав скрізь, по­ки прий­шов до сто­ла, де Га­ня на­ли­ва­ла в ста­ка­ни вечірній чай.

    - Як нес­подіва­но, не­га­да­не приїха­ли наші! На­че зна­ли, що в нас бу­де ве­чо­рок, - про­мо­вив Ясь, див­ля­чись на ста­кан чаю.

    Ганя й пе­редніше вже пос­те­рег­ла, що йо­му не ду­же був приємний нес­подіва­ний приїзд її рідні, але все-та­ки не вга­да­ла, який со­ром за­ли­вав йо­му кров'ю очі пе­ред діди­ча­ми-по­ля­ка­ми за своїх сватів.

    - Може ти ду­маєш, що я по­да­ла до своїх звістку про бал? Ти ж знаєш, що звістка не дійшла б до їх так швид­ко. Приїха­ли, бо так їм хотілось, - про­мо­ви­ла Га­ня і стих­ла.

    Ясь по­чу­вав ду­шею, що Га­ня зро­зуміла йо­го дум­ку.

    - Ні, сер­це! ти ду­маєш, що я… що я спро­ти­вив­ся б то­му, щоб во­ни при­бу­ли до нас, що я був не ра­дий гос­тям…

    - Я не про те го­во­рю. Хіба ж во­ни оце впер­ше приїжджа­ють до нас у гості? - про­мо­ви­ла Га­ня, див­ля­чись прос­то в вічі чо­ловікові. - Тільки я са­ма доб­ре знаю, що їм зовсім не тре­ба бу­ло б приїжджа­ти як­раз то­го дня, ко­ли в нас був бал! В нас бу­ли все дідичі, все по­ля­ки. Я са­ма ба­чи­ла, як во­ни всі одрізня­лись, навіть од­вер­та­лись од моєї рідні в нашій же гос­поді… Я са­ма ба­чи­ла, як па­ни ско­са й сер­ди­то пог­ля­да­ли на ба­тюш­ку тоді, як він заг­ля­дав че­рез поріг до гос­тин­ної.

    - Та так! Ба­чиш, це зви­чай­на річ. Де вже ти хотіла, щоб па­ни, по­ля­ки та поєдна­лись, ще й поб­ра­та­лись з на­ши­ми ук­раїнця­ми! Між ни­ми єднан­ня й ла­ду не сподівай­сь! - ска­за­ти по правді.

    - Та ті тро­хи бідніші пан­ки, ті не цу­ра­ються нас і не дер­жаться ос­то­ронь. Ад­же ж і ти ко­лись звав се­бе по­ля­ком, але якось зійшов­ся ж зо мною, та от й жи­ве­мо вкупі щас­ли­во, хва­ли­ти бо­га, мо­же, щас­ливіше, ніж хтось інший! А мо­же, ти взяв ме­не ко­лись че­рез те, що сам був ко­лись бідний! Мо­же, при те­перішньому місці та за­со­бах жит­тя і не пос­ва­тав би ме­не! - про­мо­ви­ла Га­ня, сміючись і ве­се­ли­ми очи­ма пог­ля­да­ючи на йо­го.

    - Бог зна, що ти вер­зеш! - од­ка­зав Ясь, спус­тив­ши очі до­до­лу і не зва­жу­ючись чо­гось гля­ну­ти їй прос­то у вічі.

    Швидко, швид­ко хвильова дум­ка блис­кав­кою про­май­ну­ла че­рез йо­го го­ло­ву. Сло­ва Га­нині не впа­ли в по­рож­не­чу повітря, не зги­ну­ли навіки без сліду, як ги­не ба­га­то людських слів, ки­ну­тих з язи­ка на вітер. Во­ни за­че­пи­ли в Ясевій душі вже нап­рав­ле­ну стру­ну, кот­ру на­тя­гав по­волі вже дав­но пан Хоцінський, кот­ру нап­ра­ви­ла Зо­ся ми­нув­ши­ми дня­ми своїм ко­кетст­вом, своїм то­ном. Та стру­на сти­ха обізва­лась у Ясевій душі якось не­са­мохіть, обізва­ла­ся і… і тро­хи зля­ка­ла са­мо­го Яся. Так нес­подіва­но, так прос­то, лег­ко й навіть жар­тов­ли­во торк­ну­ла Га­ня по тій струні. Чи зна­ла во­на, чи сподіва­лась во­на, шо тим лег­ким сло­вом во­на ви­рек­ла собі смер­тельний вирік, на­ве­ла Яся на ту дум­ку, кот­ра тільки накльову­ва­лась у йо­го в серці? А та дум­ка од­на­че вже за­ро­ди­лась у йо­го в го­лові, вже пот­ро­ху навіть стиг­ла.

    - Нічого мені таїтись пе­ред своїми, - про­мо­ви­ла Га­ня, тро­хи пе­ре­го­дя. - Я пе­ре­ка­жу їм, щоб во­ни вдру­ге не приїжджа­ли, як бу­де в нас бал або вечір, та й годі!

    - Та ко­ли той бал ще бу­де! - од­ка­зав Ясь зне­хо­тя, все не підійма­ючи очей од ска­терті, - Ні, Га­ню, кра­ще не ка­жи про це нічо­го батькам. На­що їх бен­те­жи­ти яки­мись панськи­ми прим­ха­ми? Ще і од нас од­цу­ра­ються! Бо­га ра­ди, не ка­жи їм нічо­го. А пот­рап­лять знов на бал або на по­ляків-гос­тей, - то не­хай бу­де, що бу­де…

    Ганя на­ли­ла по дру­го­му ста­ка­нові чаю і сіла ко­ло Яся. Роз­мо­ва пе­рер­ва­ла­ся. Ясь знов за­ду­мав­ся, ко­ло­тя­чи срібною ло­жеч­кою чай. Га­нині сло­ва знов на­вер­ну­лись йо­му на дум­ку: «А мо­же, ти взяв ме­не че­рез те, що був сам бідний! Мо­же, те­пер, при те­перішньому місці, і не взяв би ме­не». І зда­ва­лось йо­му, що Га­ня йде по льоду, підли­то­му во­дою, посіче­но­му теп­лим вес­ня­ним промінням, що во­на са­ма, ніби зу­мис­не, зійшла на про­ли­зи­ну, де че­рез діря­вий лід булькотіла ка­ла­мут­на во­да. І зда­ва­лось йо­му, що її но­ги ввігну­ли тон­кий лід, шурх­ну­ли в про­ли­зи­ну, шо во­на ввіхо­дить під лід. Ясь по­ди­вивсь на неї. При блис­ку­чих проміннях сон­ця її пов­не ли­це аж ся­ло кра­сою; карі очі світи­лись доб­ром. Ясь по­чу­тив, що жаль стис йо­го за сер­це; він по­чу­вав, що лю­бить Га­ню, що та свя­та іскра ще жевріла, ще не згас­ла в йо­го серці, хоч і по­чи­на­ла вже зга­са­ти.

    Вставши з-за сто­ла, він нес­подіва­но об­няв її, щи­ро й га­ря­че при­гор­нув і поцілу­вав, що аж Га­ня са­ма зди­ву­ва­ла­ся, і поїхав до робітників…

    

XI

    

    Одного ве­чо­ра звелів Ясь зап­ря­га­ти коні.

    - Куди ду­маєш, Ясю, їха­ти? - спи­та­ла йо­го Га­ня.

    - А хіба ж ти не поїдеш зо мною до Лемішковських? - спи­тав її Ясь.

Пошук на сайті: