Іван Нечуй-Левицький - Скривджені й нескривджені (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx90 Кб1277
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2122 Кб1175
    Громовик сидів у своєму чер­во­но­му на­меті. Ви­сокі го­ри Гіма­лая ви­га­ня­лись за хма­ри і бу­ли вкриті снігом. На страшній най­вищій горі сто­яв яс­но-чер­во­ний на­мет і світив­ся наскрізь. Звер­ху на на­меті сидів орел в зо­ло­то­му тер­но­во­му гнізді і ма­хав кри­ла­ми. За кож­дим рушінням йо­го крил бриз­ка­ли пуч­ка­ми на всі бо­ки блис­кав­ки, си­па­лись по на­меті, па­да­ли на го­ри, роз­си­па­лись в чор­но­му небі. Кру­гом го­ри сто­яли не­по­руш­но хма­ри, не­на­че за­хо­ло­ли білі хвилі мо­ря, а за ни­ми навк­ру­ги підніма­лись хма­ри, на­че ви­сокі гре­бені гір, то шпи­час­тих, то круг­лих; по­де­ку­ди сто­яли во­ни, ніби ви­сокі скелі, стіни та баш­ти; де­котрі по­на­ви­са­ли звер­ху, по­на­хи­ля­лись набік, не­на­че якісь му­ри, що бу­ли на­по­го­тові впас­ти. Од ор­ли­них крил лив­ся світ то білий, як світ сон­ця, і всі хма­ри біліли, ніби вдень, - то знов лив­ся світ си­ню­ва­тий, і хма­ри, як і го­ри, вкриті снігом, синіли цвітом вранішнього не­ба. Лив­ся світ чер­во­ний, і всі хма­ри ста­ва­ли чер­воні, ніби об­литі кров'ю. А звер­ху чорніло не­бо, не­на­че зап­ну­те чор­ним сук­ном, і на йо­му горіли ясні здо­рові зорі.

    Громовик сидів у на­меті на зо­ло­то­му стільці. На пиш­но­му ви­со­ко­му чолі ле­жа­ла ду­ма. Та важ­ка ду­ма по­хи­ли­ла йо­го го­ло­ву. Він спер­ся на зо­ло­те по­руч­чя стільця і підпер го­ло­ву до­ло­нею. Світ лив­ся на йо­го хви­ля­ми че­рез чер­во­не по­лот­ни­ще на­ме­ту. За на­ме­том сто­яло на­по­го­тові все йо­го військо, цеб­то всі вітри. По один бік сто­яли в опрічній купі хо­лодні вітри з дов­ги­ми бо­ро­да­ми та ву­са­ми, в білій, як сніг, одежі, з біли­ми ко­рог­ва­ми в ру­ках. Си­зий іній слав­ся по їх зброї, по ву­сах, по бо­ро­дах, висів на гус­тих бро­вах та віях. З їх уб­ран­ня та во­лос­ся си­пав­ся сніг. По дру­гий бік на­ме­ту сто­яли ок­ро­ми да­ле­ченько га­рячі вітри з смуг­ля­ви­ми ви­да­ми, чор­няві, з чер­во­ни­ми що­ка­ми та з пал­ки­ми, здо­ро­ви­ми, чор­ни­ми очи­ма. Во­ни бу­ли уб­рані й узб­роєні в усе чер­во­не, як жар, і дер­жа­ли в ру­ках чер­воні ко­рог­ви; од ко­ро­гов па­ла­ло ніби по­лум'ям. Пе­ред на­ме­том сто­яли теплі вітри, біляві, з білим ви­дом, і ру­сяві з ро­же­ви­ми що­ка­ми, з розкішни­ми ру­си­ми ку­че­ря­ми та синіми очи­ма. На них бу­ло зе­ле­не уб­ран­ня, а в ру­ках во­ни дер­жа­ли зе­лені ко­рог­ви, об­виті ро­жа­ми та чор­ноб­рив­ця­ми.

    Громовик встав з стільця і вий­шов з на­ме­ту. Він мах­нув ру­кою нап­ра­во й наліво і ска­зав:

    - Починайте гра­тись! Пог­раю й я на своєму коні, бо, мо­же, на дов­гий час пе­рес­та­ну виг­ра­ва­ти на коні!

    Холодні і га­рячі вітри крик­ну­ли. Го­ра зад­ри­жа­ла й зат­ру­си­лась. Хма­ри, що сто­яли го­ра­ми та му­ром, ти­хо ру­ши­лись й за­ко­ли­ха­лись.

    - Розпочинаймо страш­ну бу­рю, бо все вже зас­то­яло­ся тут! - ска­зав Гро­мо­вик. - Маю вас по­ки­ну­ти на якусь хви­ли­ну і впа­ду на зем­лю і піду між лю­де!

    І од­ра­зу хо­лодні вітри по­летіли ни­зом, вітри га­рячі шуг­ну­ли, як ор­ли, го­рою. Хма­ри за­хи­та­лись, ру­ши­ли­ся, ніби страшні снігові го­ри ру­ши­ли з місця: одні по­су­ну­лись, другі впа­ли. Зда­ва­лось, ніби скелі па­да­ли, баш­ти на­хи­ля­лись, роз­ва­лю­ва­лись. Вітри гу­ли, як навіжені, то па­да­ли в мо­ре, сторч пе­ре­ки­да­лись, ва­ля­лись на скелі. А орел си­пав блис­кав­кою і об­ли­вав не­на­че кров'ю те пек­ло.

    Громовик свис­нув. Пе­ред ним став чор­ний кінь з зо­ло­ти­ми підко­ва­ми. З очей та вух си­па­лись іскри. Гро­мо­вик ско­чив на ко­ня й пірнув з ним у хма­ри. З йо­го рук по­си­па­лись страшні блис­кав­ки. За­гур­котів страш­ний грім. Ог­няні сму­ги про­ни­зу­ва­ли го­ри та му­ри наскрізь, грім гримів, бив у скелі; блис­кав­ки біга­ли по чор­но­му небі, як змії, десь па­да­ли в хма­ри, си­па­лись на зем­лю та на мо­ре. Зда­ва­лось, ніби нас­тав кінець світу. А верх Гіма­лая сто­яв один не­по­руш­не з чер­во­ним на­ме­том звер­ху, а кру­гом йо­го сто­яли гарні, як вес­на, тихі, теплі вітри і ди­ви­лись на ті страшні рушіння то­ва­ришів в небі та на землі.

    

II

    

    Палац раджі Ах­ма­та Вішни, гар­ний, як цяцька, сто­яв на горі на бе­резі Синього мо­ря. Ви­сокі баш­ти па­ла­цу ся­ли зо­ло­том; білі мар­морні стіни лисніли, мов срібло. Вікна бу­ли обк­ла­дені квітчас­тою мо­заїкою. Кру­гом сад­ки, як зе­ле­не мо­ре! Па­лац сто­яв над за­ли­вом. По обид­ва бо­ки за­ли­ва вга­ня­лись у мо­ре скелі, а на ске­лях стриміли дві ви­сокі зуб­часті баш­ти.

    Була глу­па ніч. Бу­ря лю­ту­ва­ла на морі. Страшні хвилі ки­да­ли вго­ру ко­раблі, мов тріски. Блис­кав­ка біга­ла на небі. Грім гримів без­пе­рес­тан­ку. Ах­мат Вішна сидів ко­ло од­чи­не­но­го вікна, ди­вив­ся на ве­лич­ну кар­ти­ну і за­ду­мав­ся. В па­лаці йо­го жінка Фатьма му­чи­лась од ро­ди­ва.

    Вдарив страш­ний грім над са­мим па­ла­цом. Блис­кав­ка змією впа­ла в од­чи­не­не вікно, Ах­мат Вішна впав мерт­вий… В той час ца­ри­ця по­ро­ди­ла си­на. Син був не­жи­вий. Зо­ло­та блис­кав­ка впа­ла на ди­ти­ну, ди­ти­на ожи­ла і зап­ла­ка­ла. То Гро­мо­вик упав блис­кав­кою, дав жи­вот­тя си­нові і, пе­ре­ле­том, жар­ту­ючи, вбив батька. Ма­ти да­ла си­нові імен­ня Саіб.

    Почав Саіб підрос­та­ти. Ца­ри­ця прис­та­ви­ла до нього Га­ру­на-па­шу, щоб він дог­ля­дав си­на і виг­лядів, ви­хо­вав йо­го на рад­жу. Га­рун прис­та­вив до Саіба вчи­телів. Ма­ленький Саіб був ду­же ро­зум­ний хло­пець і вчив­ся так доб­ре, що не­за­ба­ром став тро­хи не ро­зумнішим за сво­го на­пут­ни­ка і вчи­те­ля, за­би­вав ба­ки в зма­ган­нях Га­ру­нові-паші.

    «О, по­га­но! - по­ду­мав Га­рун-па­ша. - З Саіба вий­де ду­же ро­зум­ний рад­жа, а се для ме­не і для всіх пашів не на ру­ку».

    Ото він на­го­во­рив Фатьмі, що вчи­телі вже ду­же мор­ду­ють ца­ре­ви­ча на­укою.

    - Борони бо­же, ще ди­ти­на зас­лаб­не і ум­ре! - ка­зав він ца­риці. Ца­ри­ця пой­ня­ла віри й поп­ро­го­ни­ла вчи­телів, а книж­ки по­за­ми­ка­ла в скри­ню. Га­рун-па­ша звелів учи­ти Саіба муштрів.

    - Тобі, ца­ре­ви­чу, тре­ба вчи­тись во­юва­ти. Меч тобі в ру­ки, а не книж­ка! - ска­зав Га­рун-па­ша до Саіба. - Ти ко­лись бу­деш слав­ним рад­жею. Тобі тре­ба бу­де во­юва­ти, землі за­би­ра­ти, царст­ва руй­ну­ва­ти та сла­ви до­бу­ва­ти.

    Але Саіб ду­же ба­жав чи­та­ти книж­ки, бо в йо­го був ве­ли­кий по­тяг до кни­жок. Але ма­ти од­ня­ла книж­ки, і він му­сив щод­ня мушт­ру­ва­тись.

    Раз пи­тає він у ма­тері:

    - Хто то, ма­мо, жи­ве за стіна­ми на­шо­го па­ла­цу? А во­на ка­же:

    - Городяни та се­ля­ни.

    - А поїдьмо, ма­мо, та по­дивімось на тих го­ро­дян та се­лян! - ка­же Саіб. А ма­ти ка­же:

    - Тобі, си­ну, не го­диться їзди­ти ніку­ди, хіба до ме­четі, бо ти бу­деш рад­жею.

    - А мені, гос­по­ди, як хо­четься поїха­ти по на­шо­му царстві та по­ди­ви­тись на лю­дей! - ка­же раз Саіб до Га­ру­на-паші. - Хо­четься мені по­ди­ви­ти­ся, хто там жи­ве в тих се­лах, які там лю­де, що во­ни роб­лять?

    А Га­рун-па­ша ка­же:

    - Не мож­на, ца­ре­ви­чу, щоб му­жи­ки ба­чи­ли твої ясні очі, бо як во­ни по­ба­чать те­бе, то за­раз пом­руть.

    - А як же во­ни жи­вуть? Чи так, як і я, як ти? - пи­тає ца­ре­вич.

    - Трохи так, а тро­хи не так, бо во­ни му­жи­ки. Ми їмо з зо­ло­тих тарілок, а во­ни з срібних або фар­фо­ро­вих; ми їмо гу­ся­ти­ну та ку­ря­ти­ну, а во­ни ба­ра­ни­ну; у нас гроші зо­лоті, а в них срібні, - ка­же Га­рун-па­ша.

    - Ого! то й їм не­по­га­но жи­ти на світі, - ска­зав Саіб, - а все-та­ки мені хотілось би по­ди­ви­ти­ся, як лю­де жи­вуть в моєму царстві.

    - Не мож­на, не мож­на тобі й їзди­ти та швен­дять по се­лах, як прос­то­му чо­ловікові. Те­бе бог по­са­див на царст­во й панст­во і за­бо­ро­нив тобі ба­чи­тись з яки­мись там нікчем­ни­ми створіння­ми. Один бог на небі, а ти бог на землі, - нав­чав Саіба Га­рун-па­ша.

    Саіб пой­няв віри, але все-та­ки йо­му ду­же хотілось по­ба­чи­ти світ та лю­дей. Ма­ти й Га­рун-па­ша не пус­ка­ли йо­го за стіни па­ла­цу, кот­ри­ми був об­му­ро­ва­ний ве­ли­кий та пиш­ний са­док на кільки верс­тов по­над бе­ре­гом мо­ря.

    В той час, як Гро­мо­вик упав з не­ба блис­кав­кою на па­лац раджі Ах­ма­та Вішни, Зірни­ця гу­ля­ла на небі й ба­чи­ла, як Гро­мо­вик пе­ре­ки­нув­ся блис­кав­кою і впав на зем­лю. Її взяв жаль, і во­на з го­ря слідком за ним упа­ла на зем­лю зіркою -не­да­ле­ко од мо­ря і роз­си­па­лась зо­ло­ти­ми іскра­ми над ха­тою вбо­го­го се­ля­ни­на Чон­га­ра. В ту ніч Чон­га­ро­ва жінка Зінаїда по­ро­ди­ла доч­ку.

    Маленька ди­ти­на, розп­лю­щив­ши оче­ня­та, не зап­ла­ка­ла, а засміялась. Од то­го сміху роз­лив­ся світ по хаті, не­на­че од яс­ної вечірньої зорі. Батько зля­кав­ся, ма­ти зди­ву­ва­лась, а ба­ба-по­ви­ту­ха про­мо­ви­ла:

    - З цієї ди­ти­ни вий­де щось див­не: це, ма­буть, са­мо не­бо пос­ла­ло вам на втіху та на радість не ди­ти­ну, а вечірню зірку. Дівчи­ну наз­ва­ли Памірою, а лю­де проз­ва­ли її Зірнич­кою.

Пошук на сайті: