Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5539
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5869
    - Це приїхав дяк з Ка­ра­пишів, Мос­са­ковський, син покійно­го свя­ще­ни­ка вільша­ницько­го, - ти­хе­сенько про­мо­ви­ла ма­ти до доч­ки. - Їзди­ли до те­бе ака­демісти, а те­пер по­ча­ли їзди­ти дя­ки!

    - Дяки дурнісінько їзди­ти­муть до ме­не. Цур, дур­ня! Я дя­чи­хою не бу­ду, - ще тихіше обізва­лась Они­ся.

    Але цікавість узя­ла своє. Над две­ри­ма в світли­цю, між одвірком і сте­лею бу­ла щіли­на на всю дов­жи­ну две­рей. Они­ся прис­та­ви­ла стільця, ста­ла на йо­го й по­ча­ла роз­див­ля­тись в дірку на гос­тя. Ма­ти ки­ва­ла пальцем, заміря­лась ку­ла­ком, щось гриз­ли­во ше­потіла, сми­ка­ла Они­сю за оде­жу, а Они­ся сто­яла й пильно роз­див­ля­лась на Ха­ри­то­на. На­ди­вив­шись всмак, во­на ти­хе­сенько, як кішка, злізла з стільця.

    - А що? Який? Чи мо­ло­дий, чи ста­рий? - не втерпіла й собі Про­ко­по­вич­ка, щоб не спи­та­ти в доч­ки.

    - Молодий, біля­вий, ви­со­кий, тон­кий і го­во­рить ду­же несміли­во та ти­хо, - ше­потіла Они­ся ма­тері під самісіньким ву­хом, - але чор­та з два: за дя­ка не піду; в нас ви­сокі по­ро­ги для дяків.

    Незабаром з світлиці вий­шов Про­ко­по­вич і поп­ро­сив жінку по­да­ти горілки й за­кус­ки, а Онисі ска­зав, щоб во­на ви­нес­ла все те в світли­цю.

    - Авжеж пак! Чо­го я до йо­го вий­ду? Не ба­чи­ла зро­ду дяків, чи що? - ска­за­ла Они­ся.

    - Та йо­го вільша­ницька гро­ма­да обібра­ла на свою па­рафію за свя­ще­ни­ка. Оце ду­ма­ють їхать в Київ до вла­ди­ки з про­шен­ням. Ти лиш, доч­ко, не ду­же кир­пу гни та мерщій ви­ходь до гос­тя.

    - Хіба так! Як бу­де свя­ще­ни­ком та ще в Вільша­ниці, то й вий­ду, - ска­за­ла Они­ся.

    - Прибирайсь, доч­ко, та йди! В Вільша­ниці цер­ков­но­го по­ля, ле­вад, сіно­косів ко­нем не об'їха­ти за цілий день, - па­рафія ве­ли­ка.

    Трохи пе­ре­го­дя Они­ся вий­шла ра­зом з матір'ю. Мос­са­ковський низько пок­ло­нив­ся й по­чер­вонів, не­на­че дівчи­на. Він дав­но ба­чив Они­сю, - во­на те­пер зда­ва­лась йо­му в де­сять раз кра­щою.

    Всі сіли. Мос­са­ковський сів, пок­лав на обоє коліна ру­ки, не­на­че єги­петська ста­туя, й спус­тив очі до­до­лу. Він не смів навіть підвес­ти очі на Они­сю. Они­ся об­ве­ла йо­го гост­ри­ми очи­ма. Він зда­вав­ся для неї ба­га­то кра­щим од Ба­ла­бу­хи.

    "Чи він смир­ний, чи тільки вдає з се­бе ти­хо­го", - ду­ма­ла Они­ся, во­дя­чи очи­ма по йо­го лиці, бро­вах та очах.

    Господар ви­пив чар­ку до гос­тя й по­дав гос­теві. Гість ви­пив півчар­ки, несміли­во пос­та­вив чар­ку на стіл і, не за­ку­сив­ши, знов сів на стілець, спус­тив очі вниз і пок­лав обидві ру­ки на коліна, прос­тяг­нув­ши довгі пальці. Про­ко­по­вич завів роз­мо­ву про покійно­го Мос­са­ковсько­го, зга­дав, де во­ни стріча­лись, про що роз­мов­ля­ли, а гість лед­ве встав­ляв слівце, лед­ве одс­ло­няв свої тихі сині очі. Він не смів навіть гля­ну­ти на Они­сю.

    Розмова пе­рер­ва­лась. В хаті ста­ло ти­хо. Про­ко­по­вич­ка жал­ку­ва­ла за Ба­ла­бу­хою й оче­ви­дяч­ки од­бу­ва­ла гос­тя, буцім пан­щи­ну, си­дя­чи на ка­напі.

    - Чи ви пак бу­ли в нашій церкві? Чи ви ба­чи­ли наші нові об­ра­зи? - нес­подіва­но ви­хо­пив­ся Про­ко­по­вич, кот­рий сам ду­же лю­бив об­ра­зи й кар­ти­ни й сли­ве кож­но­го гос­тя во­див до церк­ви по­ка­зу­ва­ти свої об­ра­зи.

    - Дай, ста­рий, покій з об­ра­за­ми! Не встиг­ли ви­пи­ти по чарці, а ти вже з об­ра­за­ми.

    Прокопович був ра­дий, що є пе­ред ким пох­ва­ли­тись об­ра­за­ми, й та­ки по­тяг Ха­ри­то­на до церк­ви. Він по­ка­зав йо­му всі нові об­ра­зи й навіть "Не­опа­ли­му ку­пи­ну" в вівтарі, де був на­мальова­ний здо­ро­вий кущ шип­ши­ни чи гло­ду з чер­во­ни­ми яго­да­ми: кущ па­лав у по­лум'ї, а ко­ло по­лум'я Мой­сей сто­яв на одній нозі в чо­боті, а дру­гу, бо­су, за­дер до ку­пи­ни, не­на­че грів її ко­ло вог­ню; в ру­ках стир­чав здо­ро­вий му­жицький чобіт з дов­гою ха­ля­вою, а за ку­пи­ною 6уло вид­но Рось і бо­гус­лавську церк­ву.

    - Ой дивні ж ваші об­ра­зи! Гос­по­ди, яка кра­са! - ди­ву­вав­ся Ха­ритін, хрес­тя­чись пе­ред кож­ним но­вим об­ра­зом. - Як ста­ну на па­рафії, то пок­ли­чу то­го са­мо­го ма­ля­ра, щоб і мені на­ма­лю­вав і ку­пи­ну, й пек­ло, й Ілію на ог­не­вих ко­нях.

    - Коли б ви зна­ли, які там апос­то­ли ви­сять у бані! Який там Анд­рей Пер­воз­ва­ний! Я вам ска­жу, - та­ко­го і в Лаврі не­ма. Шко­да, що ви­сить ду­же ви­со­ко. Як­би дра­би­на, то мож­на б полізти та зблизька при­ди­ви­тись, - хва­лив­ся ста­рий Про­ко­по­вич, ози­ра­ючись, чи не­ма в церкві де дра­би­ни.

    Харитін тро­хи за­ме­ту­шивсь. Він бо­яв­ся ла­зи­ти ви­со­ко, бо в йо­го кру­ти­лась го­ло­ва, а од­мо­ви­тись бу­ло ніяко­во, бо він підхо­див під смак ста­ро­го, щоб за­побігти лас­ки в йо­го.

    - Гляньте, який огонь в пеклі. Ну, та­ки го­рить, та­ки го­рить, не­на­че чор­ти що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни дров підки­да­ють! - ре­пе­ту­вав Про­ко­по­вич.

    - Ой гос­по­ди, як го­рить, зовсім-та­ки го­рить, - го­во­рив Мос­са­ковський і пе­рех­рес­тив­ся до пек­ла.

    - А яких чортів по­ви­га­ду­вав ка­пос­ний ма­ляр! Ви, па­не дя­че, тільки при­дивіться; отой, що по­га­няє в пеклі на­гай­кою блуд­ниць в чер­во­них на­мис­тах… вга­дай­те, на ко­го схо­жий? На ко­го ски­нувсь?

    - Не вга­даю. Не­на­че на бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го, - про­мо­вив Мос­са­ковський.

    - Та це ж він са­мий! Це й ніс йо­го, не­на­че бульбаш­ка, й очі витрішку­ваті, тільки пся­юха ма­ляр пос­та­вив йо­му на го­лові во­лячі ро­ги та при­че­пив зза­ду сви­ня­чо­го хвос­та.

    - А отой, що лу­пить києм шин­карів, чи пак не вга­даєте, на ко­го схо­жий? - ска­зав Про­ко­по­вич.

    - Цього вже не вга­даю, - ска­зав Мос­са­ковський, хоч і до­га­ду­вав­ся, на ко­го чорт ски­нув­ся, бо в йо­го довгі ву­ха ду­же позвішу­ва­лись, а ніс за­дер­ся вго­ру.

    - Невже пак не вга­даєте? Це ж наш сто­ло­на­чальник ду­хов­но­го прав­ленія. Якось я про­го­во­рив­ся пе­ред ма­ля­ром: на­ма­люй, ка­жу, ти то­го хап­тур­ни­ка в пеклі на са­мо­му дні під Юдою, щоб не брав з нас ха­барів. Ко­ли див­люсь, а він йо­го й за­пи­сав до чортів, ще й дав йо­му кия в ру­ки. Гляньте, як пра­цює, бідо­ра­ха, аж язи­ка ви­со­ло­пив.

    Похвалившись но­ви­ми об­ра­за­ми, Про­ко­по­вич був ду­же ра­дий, що знай­шов доб­ро­го ціну­вальни­ка, кот­рий втя­мив ви­со­ке чай­ківське ма­лярст­во. Замк­нув­ши церк­ву, Про­ко­по­вич взяв за ру­ку Мос­са­ковсько­го, одвів йо­го да­ле­ченько од церк­ви аж під ог­ра­ду й по­ка­зав пальцем на бані.

    - От при­дивіться ли­шень до на­ших бань. Що тай на­мальова­но! Та це ж нам ма­ляр ви­пер на бані два­над­цять ма­лих про­років і чо­ти­ри ве­ли­ких. Ото шко­да, що не­ма дра­би­ни! От, як­би ви вилізли на церк­ву та при­ди­ви­лись близько, як він по­на­мальову­вав про­років. Див­но, див­но!

    Прокопович зир­нув кру­гом се­бе, шу­ка­ючи дра­би­ни. В Мос­са­ковсько­го зат­ру­си­лись но­ги. Важ­ка дра­би­на ле­жа­ла на траві і вже за­рос­ла ба­дил­лям.

    "А що, як ста­рий при­че­питься, щоб пос­та­ви­ти дра­би­ну, та при­си­лує лізти до опа­сан­ня або за опа­сан­ня!" - прой­шла дум­ка в Ха­ри­то­новій го­лові.

    Прокопович ки­нув­ся до дра­би­ни й по­чав її підніма­ти. Дра­би­на бу­ла важ­ка, а ста­рий був ма­лий на зріст і не ду­же міцний чо­ловік. Він пнув­ся, пнув­ся та й ки­нув її в тра­ву.

    - Не піднімай­те, бо підве­ре­ди­тесь! - ска­зав гість. - Та ска­за­ти прав­ду, я тро­хи бо­юсь ла­зи­ти ви­со­ко, - приз­нав­ся Мос­са­ковський.

    - Оце! Та­кий же з вас па­ру­бок. Моя Они­ся ла­зи­ла ви­ще за опа­сан­ня, а як бу­ла ма­лою, то з хлоп­ця­ми по ла­тах ла­зи­ла в клуні го­робців дер­ти, як та кішка, - ска­зав щи­ро ста­рий.

    Веселий ста­рий, пох­ва­лив­шись своїм ди­вом ма­лярст­ва, повів Мос­са­ковсько­го в по­кої. В світлиці їх жда­ли да­ми. Ма­ти не спус­ка­ла з очей Онисі: во­на бо­ялась, щоб Они­ся знов не по­нак­ла­да­ла гос­теві в віз гар­бузів.

    - А що, доч­ко, як тобі по­ка­зав­ся цей дяк? - спи­та­ла ма­ти.

    - Він кра­щий од Ба­ла­бу­хи й та­кий ти­хий, спокійний. Я люб­лю ти­хих та доб­рих лю­дей, - ска­за­ла Они­ся.

    - І, вже й ти! Ба­ла­бу­ха лю­ди­на здо­ро­ва, до­рос­ла, чо­ловік в силі й до то­го вче­ний, а це який­сь прос­так ка­ра­пи­шанський.

    - Я тих вче­них не ду­же люб­лю, бо й я са­ма прос­та. Ба­ла­бу­ха ще при­си­лу­вав би ме­не го­во­ри­ти по-ла­тинській, а я й по-мос­ковській не­зу­гар­на.

    Онися ки­ну­лась до вікна й гля­ну­ла в са­док, де стеж­кою йшов ря­дом з батьком Мос­са­ковський. Ви­со­кий, тон­кий ста­ном, він по­ка­зав­ся Онисі че­рез шиб­ки ще кра­щим і делікатнішим.

    - Дивіться, ма­мо, чим же він по­га­ний? Очі сині, як не­бо, бро­ви тонкі…

    - Вже й бро­ви! Знай­шла кра­су! Та він зовсім без брів, - ска­за­ла ма­ти. - От у тво­го батька так прав­да, що бро­ви, - ска­за­ла во­на, див­ля­чись на куд­латі та крюч­ку­ваті бро­ви ста­ро­го Про­ко­по­ви­ча.

    - Тікайте, ма­мо, бо нас вид­но знад­во­ру, - ска­за­ла Они­ся, ос­ту­па­ючись од вікна, але не од­вер­та­ючи ли­ця од шиб­ки.

    - Тікай, доч­ко, бо він близько вже, вгля­дить,- ска­за­ла ма­ти, од­вер­та­ючи плечі, але не ли­це.

Пошук на сайті: