Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    По роз­кiш­них але­ях Братсько­го мо­нас­ти­ря, гус­то об­сад­же­них уся­ким де­ре­вом, гу­ля­ли сту­ден­ти з усiх кiн­цiв ши­ро­ко­го Ро­сiй­сько­го царст­ва. Тут мож­на бу­ло по­ба­чить ти­пи пiв­но­чi з жов­то-ру­ся­вим во­лос­сям на го­ло­вi; мож­на бу­ло по­ба­чить ши­ро­кi шиї й сi­рi очi ве­ли­ко­ру­сiв, рум'янi ли­ця ук­раїнцiв, на­вiть ор­ли­нi очi й но­си гру­зи­нiв, гре­кiв, сер­бiв i бол­гар, що приїжджа­ють вчиться до Києва. Пiс­ля ек­за­ме­нiв усi сту­ден­ти бу­ли ве­се­лi, всi ве­се­ло роз­мов­ля­ли, знай­оми­лись, жар­ту­ва­ли. Дов­гi й гус­тi алеї в мо­нас­ти­рi аж гу­ли од го­лос­ної роз­мо­ви. Сту­ден­ти з Ук­раїни й Бi­ло­ру­сiї бу­ли ци­вi­лi­зо­ва­нi­шi, де­лi­кат­нi­шi. Во­ни сто­яли да­ле­ко ви­ще од iн­ших, на­вiть роз­вит­тям ро­зу­му, i виг­ля­да­ли па­ни­чи­ка­ми й євро­пей­ця­ми мiж гру­би­ми ве­ли­ко­ру­са­ми. Всi сту­ден­ти го­во­ри­ли мос­ковським язи­ком, i рiд­ко трап­ля­ло­ся по­чу­ти спi­ву­чу, м'яку роз­мо­ву ук­раїнську. Се­ред са­мо­го мо­нас­ти­ря сто­яла ве­ли­ка гар­на Бо­го­яв­ленська церк­ва. На по­лу­ден­нiй стi­нi церк­ви бу­ла за­лiз­на дош­ка з на­пи­сом над мо­ги­лою гетьма­на Ко­на­ше­ви­ча-Са­гай­дач­но­го. Са­мий мо­нас­тир з ака­де­мiєю сто­яв на Ма­зе­пи­но­му дво­рi. I, нев­ва­жа­ючи на те, в ака­де­мiї Пет­ра Мо­ги­ли, св. Ди­мит­рiя Туп­та­ла й iн­ших не бу­ло й ду­ху, й слi­ду тих дав­нiх дi­ячiв Ук­раїни, тих Са­гай­дач­них, Мо­гил… В Братськiм мо­нас­ти­рi, в дав­нiй слав­нiй ака­де­мiї па­ну­вав чу­жий ве­ли­ко­руський дух, чу­жа на­ука, чу­жий язик, на­вiть чу­жi лю­ди… Все давнє ук­раїнське ле­жа­ло десь гли­бо­ко пiд зем­лею, ря­дом з мо­ги­лою Са­гай­дач­но­го, а над зем­лею роєм ви­ли­ся по­пiд де­ре­вом чу­жi лю­ди з чу­жої да­ле­кої сто­ро­ни, з чу­жою мо­вою, з чу­жим ду­хом, наг­на­нi бог зна звiд­кiль, щоб заг­на­ти ще глиб­ше в зем­лю на­шу ста­ро­ви­ну i но­ви­ну i по­хо­ва­ти її на­вi­ки.

    Мiж мо­ло­ди­ми сту­ден­та­ми гу­ля­ли на але­ях про­фе­со­ри-чен­цi в ши­ро­ких чор­них шов­ко­вих ря­сах, в ви­со­ких кло­бу­ках. Ши­ро­ко сте­ли­ли­ся по пле­чах їх дов­гi на­мiт­ки, гус­тi ко­си. Во­ни ду­же бряз­ка­ли чот­ка­ми i, роз­мов­ля­ючи, по­вер­та­лись якось так смi­ли­во, уг­лас­то, на­вiть по-мос­ковськiй, що ра­зом мож­на бу­ло б вга­да­ти їх рiд i пiв­нiч­не по­ко­лiн­ня.

    Незабаром сту­ден­тiв роз­дi­ли­ли по но­ме­рах. В кож­но­му но­ме­рi жи­ло по п'ять, по шiсть сту­ден­тiв. Там бу­ли їх лiж­ка, там во­ни на­вiть пи­ли чай. Оп­рiч­них дор­ту­арiв то­дi ще не бу­ло. Дi­ля­чи сту­ден­тiв по но­ме­рах, їх знов мi­ша­ли мiж со­бою, по­мi­ща­ючи на­вiть зем­ля­кiв ок­ро­ми.

    Степан Возд­ви­женський по­пав в 10-й но­мер. Ра­зом з ним жи­ли в то­му но­ме­рi п'ять сту­ден­тiв з уся­ких краi'в свi­ту: ук­раїнець, бол­гар, серб, грек i ар­хан­ге­лець, ро­дом аж з Лап­лан­дiї! Гiр­ше не мож­на бу­ло виб­рать лю­дей, не­од­на­ко­вих по мо­вi й зви­ча­ях. I всi во­ни му­си­ли жить вку­пi, го­диться, жи­ти так, щоб не за­че­пить один од­но­го i ке пе­ре­ба­ран­чать дру­гим в ро­бо­тi.

    Картина в но­ме­рi бу­ла ду­же чуд­на. Бол­га­рин си­дiв на лiж­ку, пi­доб­гав­ши по-ту­рецькiй пiд се­бе но­ги, i пи­сав, пок­лав­ши на ко­лi­нах твер­ду книж­ку. Серб хо­див по ха­тi, без­пе­рес­та­ну чов­га­ючи ту­рецьки­ми па­тин­ка­ми, ви­ши­ти­ми срiб­лом. На їх обох бу­ли ту­рецькi фе­си з чер­во­но­го ок­са­ми­ту, з зо­ло­ти­ми ки­ти­ця­ми. Лап­лан­дець си­дiв у ку­точ­ку за ша­фою, все вчив­ся, все мов­чав i дов­го не го­во­рив нi до ко­го й сло­ва. Йо­го ку­це жов­те ли­це бу­ло тем­не й сум­не, як пiв­нiч­не не­бо. Од йо­го нiх­то не чув нi ве­се­лої роз­мо­ви, нi смi­ху, нi пiс­нi; йо­го нiх­то й не за­чi­пав. Грек нi­ко­ли не си­дiв у ха­тi, нi­чо­го не ро­бив, тiльки при­хо­див до­до­му на нiч i швид­ко з своїми зем­ля­ка­ми за­вiв крам­ни­цю з тю­тю­ном. Возд­ви­женський, ве­ли­кий, як верст­ва, мi­ряв ха­ту ши­ро­чен­ни­ми сту­пе­ня­ми, роз­пус­тив­ши кри­ла­ми по­ли сво­го за­ма­за­но­го ха­ла­та. Ук­раїнець, гла­денько при­че­са­ний, чис­то уб­ра­ний, си­дiв ко­ло сво­го сто­ли­ка й пи­сав.

    Зiбранi з уся­ких на­цiй, сту­ден­ти нi­як не мог­ли по­го­диться мiж со­бою. Ко­ли бол­га­ри­но­вi бу­ло хо­лод­но, то­дi Возд­ви­женсько­му бу­ло га­ря­че. Лап­лан­дець лю­бив хо­лод, а ук­раїнець - теп­ло. Час­то Возд­ви­женський од­чи­няв вiк­на й хо­ло­див ха­ту, а по­лу­ден­нi слов'яни кри­ча­ли i втi­ка­ли з ха­ти, бо­ячись зас­ту­ди. Час­то лап­лан­дець од­чи­няв вiк­но вно­чi, й усi вста­ва­ли вран­цi сла­би­ми.

    В но­ме­рi всi лю­би­ли чис­то­ту, а Возд­ви­женський i лап­лан­дець, здається, i не ро­зу­мi­ли, що то та­ке чис­то­та. В Возд­ви­женсько­го кож­на рiч ле­жа­ла не на своєму мiс­цi. Вiн ки­дав книж­ку ку­ди трап­ля­лось, ви­со­ву­вав з-пiд лiж­ка якусь скри­ню й не пiд­со­ву­вав її, а ки­дав се­ред ха­ти. На iого неп­риб­ра­но­му лiж­ку так i ле­жа­ло все гнiз­дом. На сто­лi в йо­го ва­ля­лось усе: книж­ки й па­пiр вку­пi з хлi­бом, сiл­лю, са­ха­ром, гре­бiн­цем i ков­ба­сою.

    Вдача Возд­ви­женсько­го бу­ла ду­же дес­по­тич­на. Вiн ка­зав кож­но­му "ти", хоч би стрiв­ся з ким впер­ше на вi­ку. Ча­сом уве­че­рi всi си­дi­ли ти­хо, чи­та­ли або пи­са­ли, а Возд­ви­женський по­чи­нав гу­лять по ха­тi, сту­ко­тiв на хо­дi но­га­ми. Всi йо­го i про­си­ли, i ла­яли, але це нi­чо­го не по­ма­га­ло. Вiн со­бi хо­див, не­на­че був сам один в ха­тi. Слов'яни, ма­буть, звик­ши до ту­рецько­го яр­ма, швид­ко пе­рес­та­ли зма­гаться з ним. Тiльки ук­раїнець гриз­ся з ним що­ве­чо­ра, ла­явсь i тро­хи не бивсь.

    Незабаром усi по­ба­чи­ли, що Возд­ви­женський i лап­лан­дець не ду­же лю­би­ли по­ва­жать пра­во влас­нос­тi.

    Як у їх не бу­ло тю­тю­ну, во­ни смi­ли­во прос­тя­га­ли ру­ки й бра­ли у дру­гих; за­те ж i дру­гим да­ва­ли свiй тю­тюн.

    Студенти то­го ча­су ду­же пи­ли, гiр­ше, нiж в ос­тан­нiй час. Те­пе­реч­ки звуть той час ге­роїчним пе­рi­одом ви­пи­ва­чок. Пи­ли всi, од­на­че Возд­ви­женський пив бiльш од усiх: вiн ви­пи­вав ста­кан го­рiл­ки, не пе­ре­во­дя­чи ду­ху. Чи трап­ля­лись чиї iме­ни­ни, всi сту­ден­ти зби­ра­лись в най­бiльший но­мер i ви­пи­ва­ли ча­сом на мо­го­ри­чi вiд­ро го­рiл­ки, заїда­ючи хлi­бом з сiл­лю та ков­ба­са­ми. Тi, що скiн­чи­ли курс i виїжджа­ли на мiс­ця, ста­ви­ли мо­го­ри­чi в вер­те­пi. Вер­те­пом зва­ли один но­мер в ста­ро­му кор­пу­сi, де жи­ли скiн­чив­шi курс. Тi мо­го­ри­чi бу­ли та­кi, що ча­сом всi: i мо­ло­дi, й ста­рi сту­ден­ти, i пост­ри­же­нi в чен­цi - все те ля­га­ло по­ко­том на по­мос­тi й спа­ло там до дру­го­го дня. В но­вi­шi ча­си ста­ли пи­ти мен­ше, i в но­ме­рах час­то бу­ли тан­цi пiд гран­ня своїх му­зик. Ра­зом з тан­ця­ми на тих ве­чо­рах за­ве­ла­ся пiс­ня, i пiс­ня на­род­на, як ук­раїнська, так i ве­ли­ко­руська. На­род­нi спi­ви завж­ди бу­ли спо­доб­нi сту­ден­там, i не раз i не два iнс­пек­тор чер­нець роз­га­няв сту­ден­тiв се­ред глу­хої но­чi, бо во­ни три­во­жи­ли йо­го своїми мирськи­ми пiс­ня­ми. I за ча­сiв Возд­ви­женсько­го сту­ден­ти лю­би­ли роз­ва­жать се­бе пiс­ня­ми. По­чи­на­ли спi­вать ве­ли­ко­руських пi­сень, а по­тiм ук­раїнцi спi­ва­ли своїх. Чу­до­вою зда­лась ук­раїнська пiс­ня всiм сту­ден­там з да­ле­ких країв, що зро­ду її не чу­ли! Всi її слу­ха­ли, всi при­хо­ди­ли в екс­таз, як тi, що бу­ли ро­дом з синього Ду­наю, так i тi, що бу­ли з да­ле­кої пiв­но­чi. Лап­лан­дець ви­лiз з сво­го за­кут­ка, як миш iз но­ри, i роз­зя­вив рот. На­вiть п'яний Возд­ви­женський ус­та­вав в той час з лiж­ка, прис­лу­хав­ся до но­вої зад­ля нього пiс­нi i сам по­ви­учу­вав ба­гацько ук­раїнських пi­сень.

    Воздвиженський приїхав до Києва ду­же бо­го­бо­ящим. Вiн час­то вста­вав се­ред но­чi, мо­ливсь бо­гу й не да­вав спать iн­шим своїми мо­лит­ва­ми. Раз йо­го то­ва­ри­шi про­ки­ну­лись вно­чi й по­ба­чи­ли щось бi­ле й ве­ли­ке, що сто­яло ко­ло ша­фи i ше­по­тi­ло. То був Возд­ви­женський. Вiн встав удос­вi­та й по­чав мо­литься бо­гу, б'ючи пок­ло­ни так зав­зя­то, що по­бу­див дру­гих сту­ден­тiв.

    - Хто то? - спи­тав у йо­го один то­ва­риш.

    - А то­бi на­вi­що? - обiз­вав­ся Возд­ви­женський сер­ди­то.

    - Що ти ро­биш?

    - Та бо­гу мо­люсь!

    - Чом ти не даєш нам спа­ти! - крик­ну­ли всi за­ра­зом.

    - Дурнi ви! Хi­ба не мож­на бо­гу по­мо­литься?

    - То мо­лись ниш­ком та не сту­кай так ло­бом! - крик­нув сер­ди­то ук­раїнець.

    Всi про­ки­ну­лись i по­ча­ли ла­ять Возд­ви­женсько­го. Од­на­че вiн час­то вста­вав уно­чi, мо­ливсь бо­гу й хо­див на ут­ре­ню ниш­ком од дру­гих. Ук­раїнцi й iн­шi слов'яни їли в пiст ско­ром­не. Од­нi ве­ли­ко­ру­си не­на­че вiк про­жи­ли в ски­тах! Во­ни всi дер­жа­ли пос­ти: гре­ка зва­ли нех­рис­том, ук­раїнцiв - ля­ха­ми, а слов'ян - тур­ка­ми.

    Той ук­раїнець, кот­ро­му до­ве­лось жи­ти в од­нiм но­ме­рi з Возд­ви­женським, звав­ся Ва­силь Пет­ро­вич Даш­ко­вич. Вiн був ро­дом з Чер­ка­щи­ни, давньої ко­зацької сто­ро­ни. Чу­до­вий, пиш­ний край! Чу­до­вi, здо­ро­вi там лю­ди. Iдеш се­ла­ми й не на­ди­виш­ся на лю­дей, гар­них, при­вiт­них та пос­тав­них. Чи їдуть чо­ло­вi­ки во­за­ми, то си­дять гор­до, мов тi гетьма­ни. Чи йдуть хлоп­цi се­лом, - всi гар­нi, смi­ли­вi, ви­со­кi, мов ко­за­ки за­по­рож­цi. I дiв­ча­та там гар­нi, чор­ня­вi, рiв­нi й ви­со­кi, як то­по­лi Ук­раїни. Чу­до­вий край! Хто жив у то­бi, хто ди­хав твоїм по­вiт­рям, хто ба­чив твоє синє не­бо й чув про твою ко­зацьку сла­ву, той те­бе по­вiк не за­бу­де…

Пошук на сайті: