Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - Сестро! са­ма ти гнi­виш бо­га й три­во­жиш батькiвськi кiст­ки! Чи то ж я узя­ла флi­гель? Хi­ба ж не батько-не­бiж­чик, царст­во йо­му не­бес­не, од­пи­сав ме­нi йо­го? - ска­за­ла Мар­та.

    - Годi то­бi, Мар­то, спе­ре­чаться та все на батька звер­тать! Мо­же, ска­жеш, що й пе­ри­ну од­пи­сав то­бi батько? - про­мо­ви­ла з за­па­лом Сте­па­ни­да.

    - То як же во­но оце бу­де? - ска­за­ла Мар­та. - Або ти бе­ри двi по­душ­ки, а я вiзьму пе­ри­ну з по­душ­кою, або я вiзьму пе­ри­ну з по­душ­кою, а ти бе­ри двi по­душ­ки, - про­мо­ви­ла Мар­та, не пос­те­рi­га­ючи по­мил­ки сво­го язи­ка.

    Дашкович пiд­вiв го­ло­ву, по­чув­ши та­кий надз­ви­чай­ний ро­га­тий си­ло­гiзм, яко­го на­вiть не ви­га­да­ла дав­ня Гре­цiя. Йо­го ду­же це вра­зи­ло, i вiн по­чав га­дать та мiр­ку­вать, по якiй-то фор­мi сту­ли­ла Мар­та та­ку шту­ку.

    - Або ти, та­ту, їдь у лiс, а я зос­та­нусь до­ма, або я, та­ту, зос­та­нусь до­ма, а ти їдь у лiс, - ска­за­ла Сте­па­ни­да. - Та чо­го ти си­диш та ду­маєш? - гук­ну­ла во­на на Даш­ко­ви­ча. - Ми са­мi мо­ро­чи­мось, а то­бi й гад­ки не­ма! - I Сте­па­ни­да по­тяг­ла Даш­ко­ви­ча до пе­ри­ни. - Ди­вись! Що це? - спи­та­ла во­на йо­го.

    - Перина, - про­мо­вив вiн спо­кiй­но, пiд­няв­ши один па­лець уго­ру.

    - Перина! - пе­ред­раж­ни­ла йо­го жiн­ка. - Сам ти пе­ри­на! По­дi­ли лиш мiж на­ми оту пе­ри­ну, то­дi ска­жеш - пе­ри­на!

    Дашкович за­ду­мав­ся i зго­дом про­мо­вив: "Не­хай бу­де вам обом по пiв­то­ри по­душ­ки i по од­нiй по­ло­ви­нi пе­ри­ни".

    - Хiба ж пак по­душ­ки циф­ри? Хi­ба ж їх мож­на дi­лить так? - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да з сер­цем.

    - А чом же й не мож­на? Хi­ба ж пе­ри­на й по­душ­ка, хоч i ре­альнi са­мi по со­бi ре­чi, не мо­жуть бу­ти iде­ями, кот­рi мож­на мис­лить, дi­лить й до­ку­пи скла­дать?

    - Бог зна що вер­зеш ти язи­ком!

    - Яке бог зна що? Хi­ба ж не ви вдвох не­дав­но скла­ли з по­ду­шок i пе­ри­ни ду­же цi­ка­вий си­ло­гiзм?

    - Кидайте ви ва­шi пе­ри­ни й по­душ­ки та хо­дiм обi­дать, бо вже ве­чiр близько, - ска­зав Возд­ви­женський i вий­шов з ха­ти. За ним вий­шов i Даш­ко­вич, а за ни­ми му­си­ли вий­ти й їх жiн­ки.

    I знов ста­ло ти­хо в Су­хоб­ру­со­вих по­ко­ях. Знов смерть за­па­ну­ва­ла там, де не­дав­но був гар­ми­дер i ко­лот­не­ча. Ку­ря­ва, ос­тан­ня приз­на­ка жит­тя й во­ру­шiн­ня, вляг­лась; сон­це ос­вi­ти­ло чер­во­ним про­мiн­ням руїни Су­хоб­ру­со­во­го доб­ра, а па­ву­ки знов за­бi­га­ли по за­кут­ках. I смут­но ди­вив­ся пра­отець Ноє з си­на­ми з кар­ти­ни на людську суєту i ко­рис­нiсть, на руїни не­дав­неч­ко по­мер­шої на­вi­ки жиз­нос­тi.

    На дру­гий день пiс­ля снi­дан­ня знов од­чи­ни­лись две­рi у флi­гель, знов увiй­шли доч­ки й зя­тi. Возд­ви­женський так са­мо дер­жав у ру­цi ве­ли­кий лис­ток, спи­са­ний навк­ру­ги, i пи­сав знач­ки ка­ран­да­шей над ти­ми сло­ва­ми, кот­рi наз­на­чу­ва­ли роз­дi­ле­нi ре­чi. Даш­ко­вич так са­мо при­мос­тив­ся на скриньцi, не стер­ши по­ро­ху. Сест­ри знов по­ча­ли дi­ля­ни­цю й прис­ту­пи­ли до пос­те­лi. Пе­ри­на, як на злiсть, ле­жа­ла, як га го­ра! Здо­ро­ва, пов­на до­ро­го­го та свi­жо­го пу­ху, а по­душ­ки, що ле­жа­ли на­рiз­но, бу­ли роз­ду­тi i та­кi пов­нi, не­на­че все­ре­ди­нi бу­ли нап­ха­нi не пу­хом, а на­би­тi питльова­ним бо­рош­ном. Мар­та пiд­ня­ла од­ну по­душ­ку; по­душ­ка бу­ла лег­ка, як пiр'їна! Сте­па­ни­да пiд­ня­ла дру­гу по­душ­ку; по­душ­ка са­ма аж пiдс­ко­чи­ла вго­ру, на­че м'яч. Во­ни не­на­че дра­ту­ва­ли їх обох.

    - Як же ми, сест­ро, по­дi­ли­мось пос­тiл­лю? - спи­та­ла Мар­та.

    - Не знаю, сест­ро! Тре­ба якось дi­литься, - од­ка­за­ла Сте­па­ни­да.

    - Треба дi­литься, - ма­ши­нально про­мо­ви­ла Мар­та тi са­мi сло­ва. - Бе­ри-бо, сест­ро, двi по­душ­ки, а я вiзьму пе­ри­ну й по­душ­ку! - аж про­си­ла Мар­та.

    - Нехай-бо вже, сест­ро, бу­де ме­нi пе­ри­на й по­душ­ка! - про­си­ла Сте­па­ни­да.

    Воздвиженський слу­хав i ба­чив, що то­му зма­ган­ню кiн­ця не бу­де, i ска­зав:

    - Коли вже вам обом так труд­но роз­дi­литься пу­хо­ви­ка­ми, то ви зро­бiть так, як ра­див Ва­силь Пет­ро­вич. Бо що фi­ло­со­фiя ска­же, то про­ти то­го не­ма чо­го су­пе­ре­чить.

    I во­ни роз­би­ли всю пос­тiль по­по­ло­ви­нi: пе­ре­тяг­ли шнур­ка­ми пе­ри­ну й од­ну по­душ­ку й со­ки­рою роз­ру­ба­ли як­раз по­по­ло­ви­нi.

    Роздiливши батькiвське доб­ро, обид­вi сест­ри по­сер­ди­лись. Кож­на з їх пос­те­рi­га­ла, що ба­га­то де­чо­го з батькiвсько­го доб­ра не прий­шло до рук, що йо­го ниш­ком пе­ре­по­ло­ви­ни­ли. Сест­ри ско­са ди­ви­лись од­на на од­ну й пе­рес­та­ли хо­дить в гос­тi од­на до од­ної. За­те Даш­ко­вич i Возд­ви­женський не вва­жа­ли на не­по­мир­ли­вих своїх жi­нок i жи­ли в зго­дi так са­мо, як i пе­ред­нi­ше.

    Дашкович все глиб­ше за­ко­пу­вав­ся в книж­ки. Для своїх унi­вер­си­тетських лек­цiй йо­му тре­ба бу­ло ду­же доб­ре поз­най­омиться з на­укою. Вiн був цi­ка­вий не до од­нiєї фi­ло­со­фiї, i дру­гi на­уки звер­та­ли на се­бе йо­го вва­гу. В йо­го ша­фах i на сто­лах ле­жа­ли товс­тi ку­пи па­пе­ру, спи­са­нi йо­го ру­кою.

    Раз бу­ла чу­до­ва теп­ла го­ди­на. Ве­чiр був та­кий пиш­ний, сон­це сто­яло на за­хо­дi та­ке чер­во­не та яс­не, по­вiт­ря бу­ло та­ке ти­хе й теп­ле, що весь Київ, все ма­ле й ве­ли­ке, бiд­не й ба­га­те, ви­си­па­ло з до­мiв над­вiр. Царський са­док, шо­се над Днiп­ром, го­ри - все те бу­ло за­си­па­но на­ро­дом, кот­рий гу­ляв, ба­ла­кав, ве­се­лив­ся, роєм вив­ся по але­ях сад­ка, де грав ор­кестр. Возд­ви­женський хо­див у са­док, на го­ри i, вер­нув­шись з гу­лян­ки, зай­шов до Даш­ко­ви­ча. Даш­ко­вич си­дiв над нi­мецькою книж­кою i ви­пи­су­вав де­якi мiс­ця. Вiк­на в йо­го ка­бi­не­тi бу­ли по­за­чи­ня­нi. В ха­тi тхну­ло па­пе­ром i книж­ка­ми. Вся кра­са ве­чо­ра, сон­ця, не­ба й Днiп­ра не­на­че бу­ла десь за­хо­ва­на для йо­го пiд зем­лею.

    - Чи вже ж ти оце си­диш в ка­бi­не­тi? - крик­нув Возд­вижєнський i плес­нув в до­ло­нi, всту­па­ючи в ха­ту.

    - Адже ба­чиш! сид­жу! - обiз­вав­ся Даш­ко­вич i зас­мi­яв­ся. Возд­ви­женський, не ро­зу­мi­ючий йо­го, зда­вав­ся йо­му зов­сiм смiш­ною лю­ди­ною.

    - Ти смiєшся з ме­не, а я з те­бе! - ска­зав Возд­ви­женський. - Та й я ж не ро­ман­тик, не пок­ло­ня­юсь квi­точ­кам та пта­шеч­кам, але глянь, як здо­ро­во, як гар­но над­во­рi!

    I Возд­ви­женський пхнув ру­кою од­но вiк­но й дру­ге. По­вiт­ря, свi­же, як лiс, здо­ро­ве, як степ, так i по­ли­лось по ка­бi­не­тi. В мерт­ву ха­ту вле­тiв шум, гам, роз­мо­ва жи­вих лю­дей, во­ру­шiн­ня жи­во­го жит­тя. Сон­це па­да­ло на ме­жи­гiрський бiр i заг­ля­ну­ло чер­во­ним, кров'яним про­мiн­ням з ка­бi­нет, об­ли­ло ро­жа­ми ут­во­ри дав­нiх, по­мер­ших фi­ло­со­фiв Гре­цiї й Гер­ма­нiї. Блi­де й схуд­ле ли­це Даш­ко­ви­ча по­мо­лод­ша­ло пiд тим лис­ню­чим свi­жим про­мiн­ням, на­вiть по­ве­се­лi­ша­ло. Ве­се­ле сон­це зiг­на­ло гус­ту тiнь дум з йо­го по­важ­но­го чо­ла.

    Дашкозич заг­ля­нув у вiк­но й про­мо­вив: "I справ­дi, над­во­рi гар­но!"

    - Чом би пак то­бi не пi­ти та не про­хо­диться? I чо­го ти все чов­пеш, за­сид­жуєшся? I на­що ти мор­дуєш се­бе? Чи то­бi не до­во­лi то­го, що ти знаєш? Чи од те­бе хто ви­ма­гає, щоб ти свiт вди­вив своїми дум­ка­ми?

    - Менi ма­ло то­го, що я знаю… Ме­нi тре­ба бiльше! - ска­зав смут­но Даш­ко­вич.

    - I на бi­со­во­го батька все те то­бi зда­лось? Бач, по­обк­ла­дав се­бе уся­ко­ви­ми книж­ка­ми! Чо­го тут не­ма! - I Возд­ви­женський по­чав пе­рег­ля­дать по­роз­гор­ту­ва­нi на сто­лах книж­ки. Там бу­ло ба­га­то уся­ких фi­ло­софських, i слов'яноф'льських - мос­ковських, i вся­ких кни­жок.

    - I се, i те! I фi­ло­со­фiя, i ре­лi­гiя, i на­род­нi пiс­нi, i мос­ковськi пи­сан­ня, i ук­раїнськi збiр­ни­ки! I що ж оце за збiр­ни­ки! I на­що во­ни то­бi? Чи ти з цього хлiб їсти­меш?

    - Я, бач, за­ду­мав пи­са­ти де­що своє… а тим ча­сом скла­даю со­бi свої пе­рес­вiд­чен­ня, - про­мо­вив Даш­ко­вич нес­мi­ли­во.

    - Нащо то­бi тi пе­рес­вiд­чен­ня? Чи ти з їх чо­бо­ти по­шиєш, чи ти їх на гро­шi пе­ре­ве­деш, чи ти їх з'їси, або вип'єш? - пи­тав йо­го Возд­ви­женський.

    Дашкович мав йо­го за лег­ко­ду­ма i на йо­го сло­ва вва­жав, як на жар­ти.

    - Степане Ива­но­ви­чу! ти жар­туєш… I ти ж на­ле­жиш­ся до ка­те­го­рiї лю­дей вче­них, їй ж про­фе­сор!

    - Я про­фе­сор бо­жою ми­лос­тю i во­лею на­чальства, але як­би ме­не хто прив'язав вiрьовка­ми до цього сто­ла в та­кий ве­чiр, як оце сьогод­нi, то я б зу­ба­ми пе­рег­риз вiрьовки, а та­ки б не си­дiв!

    - Кому про що хо­диться. Як до лю­ди­ни! А я сид­жу, як ба­чиш, i скла­даю со­бi свої влас­нi пе­рес­вiд­чен­ня. I я, i ти, i всi ми жи­ве­мо чу­жим ро­зу­мом, жуємо чу­жi дум­ки. Я хо­чу мать свiй пог­ляд на все, свою фi­ло­со­фiю, свiй свi­тог­ляд.

Пошук на сайті: