Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - А в якiй оде­жi ми пi­де­мо в Царський са­док? - спи­та­ла Ольга, ду­же цi­ка­ва уб­раться в дов­ге уб­ран­ня, в кот­ре во­на ще зро­ду не вби­ра­лась..

    - Для ме­не все од­но, в яке б не одяг­тись, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    - Серце! душ­ко сест­рич­ко! Прий­ди до нас та бу­де­мо вби­раться вку­пi! - про­си­ла Ольга, i її дум­ка роз­ве­се­ли­лась тим, як во­на бу­де одя­гаться в дов­гу сук­ню.

    По обi­дi Ольга й Ка­те­ри­на по­ча­ли вби­раться в дов­гi сук­нi, дов­го вер­тi­лись пе­ред дзер­ка­лом i над­ве­чiр вий­шли з своїми ма­те­ря­ми гу­лять, їм бу­ло ду­же нез­руч­но йти в дов­гих сук­нях, в кот­рих шлей­фи плу­та­лись i спи­ня­ли їх па хо­дi. Обид­вi во­ни го­во­ри­ли по-фран­цузькiй. Їм чу­дiю бу­ло, що во­ни хо­дять поп­рос­ту на ву­ли­цях, мiж уся­ки­ми людьми, кот­рi сно­ви­га­ли по­руч з ни­ми i ча­сом не звер­та­ли їм з до­ро­ги. Один мi­ща­нин не­на­ро­ком штовх­нув Ольгу в лi­коть на тро­ту­арi.

    - Он, лиш­ко ме­нi! Яке му­жицт­во! Якi кир­ги­зи! - пи­ща­ла Ольга, обер­та­ючись до ма­те­рi, кот­ра йшла слiд­ком за нею. Жа­дiб­ни­ми очи­ма ог­ля­да­ли мо­ло­дi дiв­ча­та про­хо­жих, не­на­че во­ни ба­чи­ли їх впер­ше. Во­ни по­вер­ну­ли на го­ру до пам'ятни­ка кня­зя Вла­ди­ми­ра, де вве­че­рi гу­ля­ло ду­же ба­га­то лю­дей. Вий­шов­ши на ви­со­ку го­ру, вокн ста­ли про­ти са­мо­го пам'ятни­ка, щоб пе­ре­вес­ти тро­хи дух. Над са­мi­сiньким краєчком го­ри сто­яли ряд­ка­ми гу­ля­ючi лю­ди й ди­ви­лись на ши­ро­ку кар­ти­ну, кот­ра по­лот­ном розс­те­ля­лась сли­ве пiд са­мi­сiньки­ми но­га­ми. Вни­зу був спуск з Хре­ща­ти­ка на По­дiл, по кот­ро­му вал­кою їха­ли екi­па­жi, ряд­ка­ми йшли й на го­ру i з го­ри про­хо­жi. Ще ниж­че ви­лось шо­се над са­мi­сiньким днiп­ро­вим бе­ре­гом, хо­ва­ючись за ви­со­кою го­рою iк по­луд­ню. I там тяг­лись екi­па­жi й прос­тi во­ло­вi во­зи. Ще ниж­че про­тi­кав ши­ро­кий си­нiй Но­вий Днiп­ро по­пiд са­мим По­до­лом. На Днiп­рi сто­яли й пла­ва­ли бар­ки, пло­ти. Плис­ко­ва­тi ши­ро­кi ост­рiв­цi, по­дi­ле­нi са­мо­вiл­ка­ми й ру­кав­ця­ми, зе­ле­нi­ли ло­за­ми й сi­но­ко­са­ми. На їх цi­ли­ми ку­па­ми жов­тi­ли, си­нi­ли й чер­во­нi­ли лу­ча­нi квiт­ки. За Днiп­ром, за бi­лою сму­гою пiс­ку, на всi бо­ки чор­нi­ли бо­ри до са­мо­го краю об­рiю, скiльки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком, лед­ве пi­дiй­ма­ючись в да­ле­ку Чер­нi­гiв­щи­ну. Ближ­ча смуж­ка лi­су бу­ла зе­ле­на, дальша сму­га бу­ла си­ня, а ще да­лi си­нiв i чор­нiв лiс, не­на­че нак­ри­тий тон­ким си­нiм пок­ри­ва­лом, i зли­вав­ся з си­нiм не­бом. На пiв­нiч од Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка гли­бо­ко вни­зу лежгв По­дiл з церк­ва­ми й зо­ло­то­вер­хи­ми мо­нас­ти­ря­ми, вга­ня­ючись да­ле­ко плис­ко­ва­тим кли­ном в Днiп­ро. На пiв­день од пам'ятни­ка пi­дiй­ма­лись го­ри, де був роз­ки­ну­тий Царський са­док, а пiд го­рою, в гли­бо­кiм яру, ко­ло са­мо­го шо­се, сто­яла ви­со­ка ко­ло­на ста­ро­го пам'ятни­ка Вла­ди­ми­ра. Сон­це хо­ва­лось за ме­жи­гiрський бiр, кот­рий од то­го став ще чор­нi­ший, а да­ле­кi озер­ця на обо­ло­нi пiд тнм бо­ром i рiч­ка По­чай­на го­рi­ли, на­че роз­топ­ле­не зо­ло­то. На тiй кар­ти­нi бли­ща­ли вся­кi фар­би, яки­ми тiльки мож­на бу­ло зак­ра­си­ти її: там бу­ло й синє не­бо, i си­нiй Днiп­ро, i бi­ла сму­га пiс­ку, чор­нi бо­ри й зе­ле­на обо­лонь, i зе­ле­нi ост­рiв­цi, i чер­во­не не­бо на за­хо­дi, i чер­во­на, як жар, во­да пiд чор­ни­ми ме­жи­гiрськи-ми бо­ра­ми. Суд­на на Днiп­рi, екi­па­жi й про­хо­жi на шо­се, на спус­ку, на по­дiльських ву­ли­цях - все те да­ва­ло жиз­нi тiй ве­ли­кiй кар­ти­нi й зга­ня­ло з неї мерт­вий спо­кiй при­ро­ди.

    Вечiр був ти­хий та яс­ний. На тро­ту­арi, кот­рим бу­ли об­ви­тi са­мi край­ки гiр, об­сад­же­них то­по­ля­ми, сто­яли ряд­на­ми гу­ля­ючi лю­ди й ми­лу­ва­лись чу­до­вим виг­ля­дом. Сте­па­ни­да й Мар­та й со­бi сто­яли з доч­ка­ми про­ти са­мо­го пам'ятни­ка. Хто тiльки ви­хо­див на го­ру, то ди­вив­ся на мо­ло­дих пан­нiв, а най­бiльше на Ольгу. Ольга вже хо­тi­ла обер­нуться, щоб гля­нуть на свiй iнс­ти­тут, на те вiк­но, де прой­шли її ди­тя­чi лi­та, але не встиг­ла во­на знай­ти то­го вiк­на, як її вра­зи­ла ду­же ори­гi­нальна кар­ти­на ко­ло пам'ятни­ка.

    На ши­ро­ких i ви­со­ких схiд­цях п'єдес­та­лу си­дi­ли ряд­ка­ми мо­ло­дi па­ни­чi. То бу­ли сту­ден­ти унi­вер­си­те­ту. По їх блi­дих ли­цях i очах, ду­же ве­се­лих, по їх ве­се­лiй роз­мо­вi й жар­тах не труд­но бу­ло вга­дать, що та ком­па­нiя тiльки що скiн­чи­ла ек­за­ме­ни i, ма­буть, щас­ли­во скiн­чи­ла. Пос­та­ва їх пос­та­тiв на схiд­цях бу­ла ду­же вольна i че­рез те ду­же гра­цi­оз­на. Дех­то тро­хи не ле­жав, дех­то си­дiв, пi­доб­гав-ши но­ги, дех­то прос­тяг­нув їх на всю дов­жи­ну. Де­якi пос­ки­да­ли кар­ту­зи й по­роз­ки­да­ли по схiд­цях. Бiльша по­ло­ви­на з їх ку­ри­ла, лу­за­ла на­сiн­ня, ку­са­ла го­рi­хи, об­си­па­ючи луш­пин­ням ча­вун­нi схiд­цi й тра­ву.

    Ольга обер­ну­лась, вгле­дi­ла той гурт i по­вер­ну­лась до ма­те­рi, про­мо­вив­ши. "Пхе! як вольно дер­жать се­бе сту­ден­ти!"

    - Пхе! - ска­за­ла й Ка­те­ри­на.

    - Пхе! не­на­че iнс­ти­тут­ки ниж­чо­го кла­су! - до­да­ла Ольга.

    - Нема на їх на­шої мар­кi­зи! - пис­ну­ла Ка­те­ри­на.

    - Наша мо­лод­не­ча так роз­пус­ти­лась, що й хо­дить по ву­ли­цях не­без­печ­но! - про­мо­ви­ла Мар­та Си­до­рiв­на.

    - Ще й на­сiн­ня лу­за­ють! Чи ти ба! Не­на­че сiльськi па­руб­ки! - при­ки­ну­ла Сте­па­ни­да.

    - Мамо! який то бриль на од­но­му сту­ден­то­вi! Чи про­ван­сальський, чи тi­рольський! - аж крик­ну­ла Ольга.

    - Де там! То ук­раїнський бриль, му­жицький! - ска­за­ла їй ма­ти.

    - Пхе! Му­жицький! А я ду­ма­ла, що тi­рольський, - про­мо­ви­ла Ольга.

    - Якби пак тi­рольський, то ще б нi­чо­го! - знов при­ки­ну­ла Сте­па­ни­да з фi­ло­софською мi­ною.

    - Мамо! що то на од­но­му сту­ден­то­вi? Та­ка оде­жа, як на му­жи­ках! - аж крик­ну­ла Ольга. - I та­кi ши­ро­чез­нi…

    Ольга не нас­мi­ли­лась наз­вать тих ши­ро­чез­них ша­ро­ва­рiв i зу­пи­ни­лась.

    - То му­жицьке ук­раїнське уб­ран­ня, - про­мо­ви­ла Мар­та Си­до­рiв­на. - Бог зна, що бу­де да­лi! Швид­ко не мож­на бу­де по ву­ли­цях хо­дить! - ска­за­ла во­на, важ­ко зiтх­нув­ши, не­на­че її на ву­ли­цi жда­ла смерть од тiєї ук­раїнської сви­ти й бри­ля.

    - Але во­ни їдять над­во­рi! - крик­ну­ли обид­вi iнс­ти­тут­ки. - Ой, mon Di­eu! (Мiй бо­же! (франц.) Ото як­би по­ба­чи­ла на­ша мар­кi­за! Поїдьмо в iнс­ти­тут та роз­ка­жiм все чис­то! Ото бу­де смi­ху!

    Жахаючись тро­хи де­мок­ра­тич­ної гру­пи мо­ло­дих па­ни­чiв, обид­вi пан­ни, од­на­че, в ду­шi ми­лу­ва­лись нею i ми­лу­ва­лись щас­ли­ви­ми й ве­се­ли­ми мо­ло­ди­ми ви­да­ми. Во­ни са­мi так не­дав­но скiн­чи­ли ек­за­мен, скiн­чи­ли iнс­ти­тут; так не­дав­но гу­ля­ли на вольно­му свi­тi, що та ве­се­лiсть прис­та­ва­ла до їх, пе­ре­ли­ва­лась в їх ду­шi. Їм обом за­ма­ну­лось прис­тать до то­го гур­ту, ве­се­ло по­ба­ла­кать, по­жар­ту­вать, але iнс­ти­тутська на­ука мар­кiз па­ра­лi­зу­ва­ла їх ду­шi, при­дав­лю­ва­ла мо­ло­ду пот­ре­бу мо­ло­до­го сер­ця i все на­во­ди­ла на їх дум­ку про iнс­ти­тутську дис­цип­лi­ну.

    Ольга спи­ни­лась на од­но­му ли­цi, пе­ре­ве­ла очi на дру­ге, на третє. Для неї бу­ло ми­ле кож­не мо­ло­де ли­це. Во­на по­ми­ну­ла од­но пов­не, що­ка­те ли­це з ве­се­ли­ми очи­ма, з ши­ро­ким ро­том, з без­не­вин­ним смi­хом на гу­бах. Те ли­це нi­би го­во­ри­ло: "I на­що ме­нi та кра­са кар­ти­ни, що розс­те­ли­лась вни­зу, те не­бо й зем­ля, тi лю­ди! Хоч би во­ни й крiзь зем­лю пiш­ли, ме­нi бу­ло б бай­ду­же! Я б їх ви­мi­няв на од­ну доб­ру си­га­ру!"

    Ольга по­ми­ну­ла й те ли­це i спи­ни­лась очи­ма ще на од­но­му: те ли­це бу­ло мо­ло­де, рум'яне, ви­раз­не, йо­го ра­ма­ми об­хоп­лю­ва­ли чор­нi ку­че­рi.

    Ольга тiльки що гля­ну­ла на тi ви­со­кi чор­нi бро­ви, тiльки що при­ди­ви­лась до чор­них очей, i за­раз впiй­ма­ла са­мим сер­цем, са­мою ду­шею їх про­мiнь, її мо­ло­да го­ло­ва аж за­па­мо­ро­чи­лась. Во­на лед­ве всто­яла на но­гах i тiльки со­ро­ми­лась сiс­ти на об­те­са­нi ка­ме­ню­ки, що бу­ли пок­ла­де­нi ряд­ком ко­ло тро­ту­ару.

    Молодi па­ни­чi з схiд­цiв смi­ли­во ог­ля­да­ли пан­нiв, ког­рi про­хо­ди­ли повз їх. Во­ни не по­ми­ну­ли й iнс­ти­ту­ток. Всiм їм ки­ну­лась в вi­чi Ольга своєю кра­сою, своїми чор­ни­ми ло­ко­на­ми й блис­ку­чи­ми очи­ма. Кiлька з їх вста­ло й по­бiг­ло нав­пе­рей­ми по­за пам'ятни­ком. Мiж ни­ми був i той па­нич з ши­ро­ким ли­цем. Во­ни раз прой­шли ко­ло їх, по­тiм, як да­ми ру­ши­ли з мiс­ця, во­ни знов за­бiг­ли упе­ред i пiш­ли їм на­зуст­рiч. Ольга й Ка­те­ри­на ба­чи­ли тi ма­нев­ри, але не ба­чи­ли мiж па­ни­ча­ми тих ви­со­ких брiв i чор­них ку­че­рiв.

Пошук на сайті: