Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Завiса па­да­ла й знов пi­дiй­ма­лась. Один ак­тор грав ду­же по­га­но, так що в пар­те­рi по­ча­ли смi­ятись. Га­ле­рея по­ча­ла свис­тать, ши­пi­ти i так здо­ро­во ту­по­тi­ла но­га­ми, що Ользi й Ка­те­ри­нi ста­ло тро­хи страш­но. Нас­ту­кав­шись дос­хо­чу, в га­ле­реї по­ча­ли смi­яться й кри­чать: пас­куд­но! не­вiр­но! Де­якi го­ло­си кри­ча­ли: бра­во! бiс! бра­во! Ольга пiд­ве­ла очi вго­ру й по­ба­чи­ла, що крик, свис­тiн­ня й ту­по­тiн­ня ли­ло­ся-та­ки з то­го краю, де си­дi­ла вал­ка мо­ло­дих сту­ден­тiв, де си­дiв кра­сунь!

    - Пхе! - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на.

    - Пхе! який со­ром! - ска­за­ла Ольга.

    - I со­ро­му не­ма їм! - го­лос­но про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да, гор­до од­вер­та­ючи очi.

    - Вони те­атр за­ва­лять i нас пов­би­ва­ють! - го­лос­но обiз­ва­лась Мар­та.

    Одначе ж усi во­ни вий­шли з те­ат­ру жи­вi й здо­ро­вi. На­ос­тан­ку в Ша­то по­ча­ли за­па­лю­вать фей­ер­вер­ки й свi­тить бен­гальськи­ми вог­ня­ми. Вся до­ли­на з пуб­лi­кою, го­ра­ми, лi­сом i ку­па­ми лю­дей на го­рах бли­ща­ла то чер­во­ним, пе­кельним ог­нем, то си­нiм, то снi­го-бi­лим. Вог­нi за­па­лю­ва­ли зу­мис­не на при­гор­ку за ку­па­ми ду­бiв i лип, кот­рi свi­ти­лись наск­рiзь, не­на­че бу­ли ви­рi­за­нi з тон­ко­го па­пе­ру або бу­ли ви­ли­тi з про­зо­ро­го скла. Ку­пи лю­дей звер­ху зда­ва­лись гру­па­ми ду­хiв на ви­со­ких хма­рах, по­мальова­них уся­ки­ми фар­ба­ми. Кар­ти­на бу­ла не­ви­мов­не ефект­на й ча­ру­юча, не­на­че взя­та з арабських ка­зок "Ти­ся­чi й од­ної но­чi". Обид­вi пан­ни сто­яли близько од то­го.мiс­ця, де схоп­лю­ва­лись ог­нi, i ко­ло са­мi­сiнько­го вог­ню по­ба­чи­ли знов ту са­му ку­пу ве­се­лих сту­ден­тiв. Ольга знов упiз­на­ла мiж ни­ми свiй iде­ал, об­ли­тий чу­до­вим свi­том, i не зво­ди­ла з йо­го очей. Вже во­на ди­ви­лась не на де­ре­во, не на го­ри, а на то­му ви­ду ло­ви­ла цi­ка­вим оком усi су­тiн­ки фан­тас­тич­но­го ся­ева.

    Вже пiз­но по­ча­ли роз­хо­диться лю­ди. Мо­ло­дi пан­ни вер­ну­лись до­до­му та­кi щас­ли­вi, та­кi ве­се­лi, яки­ми нi­ко­ли не заз­на­ли се­бе в iнс­ти­ту­тi!

    Старi батьки жда­ли їх i не ля­га­ли спа­ти. Даш­ко­вич по­чав роз­пи­ту­вать в Ольги про iнс­ти­тут, про на­уки, а во­на все роз­ка­зу­ва­ла йо­му за Ша­то, те­атр та бен­гальськi вог­нi.

    - Що ж то­бi ка­за­ла на­чальни­ця на про­щан­ня? - пи­тав батько в Ольги.

    - Не пам'ятаю, та­ту! - од­ка­за­ла Ольга.

    - Чи ду­же пла­ка­ла ти, як про­ща­лась з под­ру­га­ми, з клас­ни­ми да­ма­ми? - пи­тав цi­ка­рий батько.

    - Не пам'ятаю, та­ту! - про­мо­ви­ла Ольга, а дум­ка її все вер­тi­ла­ся ко­ло Ша­то й чор­них ку­че­рiв.

    - Чи ве­се­ло ж гу­ля­ла сьогод­нi? - спи­тав батько.

    - Ой, так ве­се­ло, що я й зро­ду так не гу­ля­ла! Ко­ли б ви, та­ту, по­ба­чи­ли, яки­ми вог­ня­ми го­рi­ли го­ри, лiс! Якi бу­ли фей­ер­вер­ки, якi бу­ли му­зи­ки, яко­го ба­га­то бу­ло лю­дей в Ша­то! Ма­буть, увесь Київ зiй­шов­ся слу­хать тi­рольцiв! Яко­го я ба­чи­ла…

    Ольжина мрiя про її чор­ноб­ри­вий iде­ал тро­хи не вис­лиз­ну­ла сло­ва­ми з язич­ка. Во­на лед­ве сха­ме­ну­лась i по­чер­во­нi­ла. I по­тiм дов­го во­на роз­ка­зу­ва­ла ра­зом з ма­тiр'ю, як їм бу­ло ве­се­ло, як нi­мець пус­кав шар, як той шар тро­хи не спа­лив їх, па­да­ючи на го­ло­ви. Всi ви­пад­ки з по­чат­ку то­го дня; про­щан­ня з iнс­ти­ту­том, i сльози, i под­ру­ги, i мар­кi­за - все те одiй­шло в ми­нув­шiсть на кiлька ро­кiв, бо йо­го заг­лу­ши­ли му­зи­ки, те­агр, за­ли­ли бен­гальськi вог­нi: бо йо­го по­то­пи­ли на дно мо­ря мрiї про чор­нi ку­че­рi, чор­нi ви­со­кi бро­ви й ма­ли­но­вi ус­та. Ольга спа­ла й ба­чи­ла все те в снi. Їй сни­лось, не­на­че во­на все гу­ля­ла й ба­ви­лась, до­ки свiт но­во­го дня не ро­зiг­нав її мрiй.

    Того ж та­ки дня Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, по­ра­див­шись з Даш­ко­ви­чем, за­ду­ма­ла зро­бить в се­бе ве­чо­рин­ку, щоб по-знай­омигь свою доч­ку з круж­ком своїх ближ­чих знай­омих. Їй хо­тi­лось i доч­ку лю­дям по­ка­за­ти, i доч­цi лю­дей по­ка­зать. Даш­ко­вич зап­ро­ху­вав гос­тей, а Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на роз­по­ча­ла пек­ти й ва­рить уся­ку їжу на ве­че­рю. Пiд впли­вом вчо­рашнього ве­се­ло­го ве­чо­ра, пiд впли­вом мо­ло­дих на­дiй сер­ця Ользi зда­ва­ло­ся, що той ве­чiр бу­де який­сь не прос­тий, бу­де та­кий ве­се­лий, яким йо­го ма­лю­ва­ла її фан­та­зiя. Їй зда­ло­ся, що на ве­чо­рин­цi по­вин­но буть ба­га­то гос­тей, та все мо­ло­дих i гар­них; їй чо­гось зда­ва­лось, що до­кон­че бу­де й той гар­ний сту­дент, кот­ро­го во­на вчо­ра наг­ля­дi­ла в Царсько­му сад­ку. Зос­тав­шись са­ма в кiм­на­тi, во­на час­тенько заг­ля­да­ла в дзер­ка­ло i тро­хи зас­му­ти­лась, що її ли­це збляк­ло од не зов­сiм спо­кiй­ної но­чi. Ольга двi­чi бi­га­ла до Ка­те­ри­ни, щоб по­ра­диться за уб­ран­ня. Во­ни вдвох про­бу­ва­ли пе­ред дзер­ка­лом, як би кра­ще й мод­нi­ше за­че­сать го­ло­ву. А нез­руч­нi в то­му ру­ки по­га­но слу­жи­ли їм обом. Дов­го й дов­го во­ни мо­ро­чи­лись i скiн­чи­ли на то­му, щоб роз­пус­тить ко­си ло­ко­на­ми по пле­чах.

    Настав ве­чiр. До Даш­ко­ви­ча по­ча­ли зби­раться гос­тi. То бу­ли про­фе­со­ри, та все не ду­же мо­ло­дi, та все з блi­ди­ми, за­сид­же­ни­ми ви­да­ми. З ни­ми поп­ри­хо­ди­ли їх жiн­ки й доч­ки. Ольга й Ка­те­ри­на при­вi­та­лись до вче­но­го круж­ка й по­ча­ли слу­хать роз­мо­ву. Роз­мо­ва та, ду­же су­ха або ду­же вче­на для мо­ло­дих дiв­чат, не за­че­пи­ла їх цi­ка­вос­тi. Во­ни слу­ха­ли, слу­ха­ли й тро­хи не пос­ну­ли, при­га­ду­ючи со­бi iнс­ти­тутськi лек­цiї. Пе­рей­шли во­ни до дамсько­го сто­ла, але й жi­но­ча роз­мо­ва бу­ла не цi­ка­вi­ша для їх. Жiн­ки су­ди­ли якихсь нез­най­омих для їх лю­дей i роз­мов­ля­ли про ха­зяй­ську спра­ву. Ольга й Ка­те­ри­на по­ча­ли ду­же ну­диться та все спо­дi­ва­лись, що да­лi бу­де щось цi­ка­вi­ше й iн­те­рес­нi­ше. Во­ни хо­ди­ли по за­лi, поб­рав­шись по­пiд ру­ки, i їм зда­ва­лось, що от-от од­чи­няться две­рi i сю­ди ввiй­дуть мо­ло­дi й гар­нi па­ни­чi, ту­дою ввiл­лються згу­ки якоїсь чу­до­вої му­зи­ки, що там заб­ли­щать тi чу­до­вi очi й ви­со­кi бро­ви, кот­рi во­ни не­дав­но ба­чи­ли. А две­рi не од­чи­ня­лись: ту­дою й не ду­ма­ло влi­тать те щас­тя, та ра­дiсть, кот­рої так ба­жа­ли їх мо­ло­дi ду­шi.

    Вже пiс­ля чаю по­ча­ли при­хо­дить мо­ло­дi па­ни­чi: прий­шов один чор­ня­вий i не­гар­ний уря­до­вець, прий­шло кiлька куп­чи­кiв з товс­ти­ми чер­во­ни­ми що­ка­ми, по­тiм увiй­шли в за­лу зо три сер­би сту­ден­ти. Пiз­нi­ше прий­шли ще три мо­ло­дi сту­ден­ти.

    Пiсля при­хо­ду мо­ло­дих лю­дей в по­ко­ях ста­ло ве­се­лi­ше: по­ча­ли­ся жар­ти, смiх, ве­се­ла роз­мо­ва. Швид­ко по­тiм ста­рi­шi по­сi­да­ли грать у кар­ти. Од­на не­мо­ло­да да­ма сi­ла за ро­яль й заг­ра­ла кад­ри­лi. Сту­ден­ти поп­ро­си­ли пан­нiв до тан­цю. Ользi й Ка­те­ри­нi ста­ло ве­се­лi­ше. Але все-та­ки во­ни спо­дi­ва­лись чо­гось бiльшо­го й кра­що­го од то­го ве­чо­ра, жда­ли бiльше роз­ва­ги, ве­се­лос­тi i мо­ло­дих лю­дей кра­щих, i знач­нi­ших, i ве­се­лi­ших. Ольга роз­хо­ди­лась в тан­цях. Iнс­ти­тутськi мрiї за­го­мо­нi­ли в її фан­та­зiї. Во­на зга­да­ла роз­мо­ву Тур­ман про арис­ток­ра­тич­нi ба­ли десь в да­ле­кiй сто­ли­цi, про ту роз­кiш, i її дум­ка по­нес­лась десь да­ле­ко, в який­сь фан­тас­тич­ний свiт.

    Вже бу­ло пiз­но; в по­ко­ях ста­ло душ­но й дим­но од си­гар. Ольга й Ка­те­ри­на, взяв­шись по­пiд ру­ки, пе­рей­шли всi по­кої й зай­шли в Даш­ко­ви­чiв ка­бi­нет. Там не бу­ло й ду­шi. Ольга од­чи­ни­ла вiк­но; в ка­бi­нет по­лив­ся свi­жий вiт­рець. Обид­вi сест­ри, дер­жа­чи од­на дру­гу за су­хор­ля­ву ди­тя­чу та­лiю, спер­лись на вiк­но й вис­та­ви­ли го­ло­ви над­вiр.

    - Але й ка­ва­ле­ри! - ска­за­ла Ольга.

    - Ну, та й ка­ва­ле­ри! - до­да­ла Ка­те­ри­на.

    - Як во­ни тан­цю­ють? Не вмi­ють га­разд на­вiть про­тан­цю­вать рон­до! Плу­та­ються, як на точ­ку мi­щан­ки, - ска­за­ла Ольга.

    - Менi отой бол­га­ри­ще пор­вав сук­ню, i знаєш де? на пле­чi! - ска­за­ла Ка­те­ри­на й по­ка­за­ла ма­леньку роз­пiр­ку на пле­чi, роз­дер­ту гуд­зи­ком од сiр­ту­ка.

    - Вони нас по­ка­лi­чать в тан­цях! Ме­нi один нас­топ­тав на но­гу! - аж пис­ну­ла Ольга. - Я не хо­чу з ни­ми тан­цю­вать!

    - Пхе! - ска­за­ла Ка­те­ри­на, за­ко­пи­лив­ши спiд­ню гу­бу.

    - Ото, як­би по­ба­чи­ли Тур­ман i де Пур­вер­се па­шу ком­па­нiю! Завт­ра поїду в iнс­ти­тут i все до­чис­та роз­ка­жу! Ото бу­де смi­ху! - ска­за­ла Ольга.

    - Ото бу­де ле­мен­ту! - до­да­ла Ка­те­ри­на.

    - А про­фе­со­ри, а уря­дов­цi! А жiн­ки їх! За що во­ни ба­ла­ка­ють! Як во­ни пов­би­ра­нi! Якi в їх ма­не­ри! Ота товс­ту­ля як пок­ло­ни­лась, то аж при­сi­ла, ще й пе­рех­ня­би­лась на один бiк. Ой, смiх, та й го­дi! - ска­за­ла Ольга й зас­мi­ялась. - Поїду завт­ра в iнс­ти­тут i за все до­чис­та роз­ка­жу!

    - I ме­нi не спо­до­ба­лась їх ком­па­нiя! - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

Пошук на сайті: