Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - Наша зем­ля на Ук­раїнi як зо­ло­то, а на­род наш час­то го­ло­дує. В нас не­ма про­мис­лiвст­ва, а про на­род нiх­то й не дбає, нiх­то йо­го не на­пу­тить, не вчить, не на­во­дить на ро­зум. На­ша на­род­на пiс­ня по­етич­на й чу­до­ва, як ут­во­ри пер­во­ряд­них ге­нiїв; на­ша по­езiя, на­ша мо­ва ба­га­та, як щи­ре зо­ло­то. I все те мар­но за­на­па­щається, про­па­дає, ле­жить не­по­ча­те. I до­ки во­но ле­жа­ти­ме? Нам не тре­ба вiй­ни, а тре­ба прос­вi­ти! На­що нам зем­ля й во­да? На­що кро­пи­ло й ка­ди­ло? Гре­ка й ла­ти­на? А нас тiльки тим i го­ду­ють i не да­ють нам нi­чо­го луч­чо­го, дер­жать нас i на­род наш в тем­но­тi, не да­ють на­ро­до­вi на­вiть св. письма на йо­го мо­вi, що вже ма­ють ди­ка­рi, не да­ють нам на­шо­го хлi­ба, не да­ють нам на­шої мо­ви, не да­ють нам на­шої во­лi, на­уки, шко­ли, прос­вi­ти.

    Павло встав i по­чав ма­хать ру­ка­ми. Йо­го чер­во­не ли­це па­ла­ло, як в ог­нi, очi бли­ща­ли зав­зят­тям i надз­ви­чай­ною кра­сою смi­ли­вос­тi. Вiн по­чу­вав у со­бi та­ку лю­бов до но­вої iдеї, що ста­рий батько своїм сер­цем не­са­мо­хiть по­чу­тив, що в си­но­вих сло­вах є щось но­ве й прав­ди­ве. А син все го­во­рив та го­во­рив. Йо­го язик, та­кий лег­кий, як i в батька, лед­ве всти­гав ви­гор­тать i ви­яв­лять си­лу ду­мок, всю си­лу га­ря­чо­го по­чу­ван­ня, кот­ре на­че ки­пi­ло й кле­ко­тi­ло в йо­го сер­цi. Ма­ти од­су­ну­ла од йо­го хо­лод­ний не­до­пи­тий ста­кан i при­су­ну­ла дру­гий, га­ря­чий. Син не до­торк­нув­ся до йо­го й не пе­рес­та­вав го­во­рить. Но­ве уб­ран­ня, но­ва мо­ва, якiсь iдеї, кот­рих во­на доб­ре не втя­ми­ла, хоч тро­хи й пос­те­рi­га­ла, надз­ви­чай­ний за­пал i на­вiть злiсть, з кот­рою злi­та­ли сло­ва й дум­ки з си­но­во­го язи­ка, - все те ду­же зди­ву­ва­ло ма­тiр, кот­ра до цього ча­су за нi­якi iдеї нi­чо­го й не чу­ла. Во­на ба­чи­ла, що чи­ниться щось не-чу­ва­не, i перш од усього зля­ка­лась. Iнс­тинкт ма­те­ринський най­пе­ред­нi­ше за­го­во­рив в її сер­цi. А гос­тi все си­дi­ли мовч­ки та тiльки ди­ви­лись.

    - Де на­ша ми­нув­шiсть, де во­на дi­лась? Де на­ша ко­зацька во­ля i рiв­нiсть? Нам не тре­ба Тур­кес­та­ну, не тре­ба сол­дат­чи­ни, не тре­ба па­нiв!

    - Та чо­го ж нам тре­ба? - спи­тав батько нес­мi­ли­во й ти­хо, сли­ве ниш­ком.

    - Та чо­го нам не тре­ба, ко­ли ми нi­чо­го не маємо! I Пав­ло ви­тяг з ки­ше­нi жмут па­пе­ру, пи­са­но­го й лi­тог­ра­фо­ва­но­го, й твер­дою ру­кою ки­нув на стiл. Ма­ти й батько, сест­ри й гос­тi - всi жах­ну­лись й од­хи­ли­лись од сто­ла. Ве­ли­ке зав­зят­тя, й га­ря­че сло­во, i жар сер­ця, i тем­ний ве­чiр - все те впли­ва­ло на слу­ха­чiв так, що їм зда­лось, нi­би вiн ки­нув на стiл якiсь ча­ри, а не пу­чок па­пе­ру.

    Мiж ти­ми па­пе­ра­ми бу­ло ба­гацько пи­са­них i лi­тог­ра­фо­ва­них пе­рек­ла­дiв но­вих євро­пей­ських ав­то­рiв: Ре­на­на, Бюх­не­ра, Фей­ер­ба­ха, Пру­до­на, де­якi за­бо­ро­не­нi цен­зу­рою тво­ри Шев­чен­ка i ба­га­то де­чо­го iн­шо­го.

    - Нехай же це все по­ле­жить до завтрього, бо те­пер не бу­де ча­су чи­тать. Ти все го­во­риш, - ска­зав батько, - а я мов­чу. Ме­нi об­рид­ло вже мов­чать. Мов­чи ще ти, а я го­во­ри­ти­му! Я то­бi тим ча­сом роз­ка­жу, як бу­ли со­бi двi мо­ло­ди­цi, та обид­вi та­кi цо­ко­ту­хи, та­кi ле­пе­ту­хи! Як­раз та­кi, як ти та я, що од­на дру­гої нi­як не пе­ре­го­во­рить! Од­на дру­гiй щось роз­ка­зує. Обид­вi ра­зом своє тов­чуть, i од­на од­ної не слу­хає. Ото раз во­ни пiш­ли в зак­лад, хто ко­го пе­ре­го­во­рить.

    - Ет, та­ту! Нам не тре­ба анек­до­тiв! Нам не тре­ба ба­ла­кан­ня; не тре­ба слiв, а тре­ба дi­ла! - крик­нув син, пе­ре­би­ва­ючи батька.

    - Отуди iк бi­со­во­му батько­вi! Я го­во­рив цi­лий вiк, а оце при то­бi до­ве­деться мов­чать! То я вже й не знаю, чо­го то­бi тре­ба. Як ми вчи­лись, нам i в го­ло­ву не при­хо­ди­ло, чо­го тре­ба, а чо­го не тре­ба!

    - То-то й го­ре! А нам от i в го­ло­ву прий­шло! Ми хо­че­мо все пе­рет­ру­сить, пе­ре­ди­виться. Ми не хо­че­мо жить нав­ман­ня, йти нав­по­мац­ки, го­во­ри­ти, ду­мать i ро­бить по чий­омусь там ро­зу­мо­вi чи по баб'ячих дав­нiх пе­ре­ка­зах.

    - Боже мiй! Що з то­бою ста­ло­ся? Що там у вас дiється в тих шко­лах, ко­ли ти так змi­нив­ся, зов­сiм не той став! - бiд­ка­лась ма­ти й нi­як не мог­ла втя­мить, а тiльки до­га­ду­ва­лась, що з ним ста­лась якась змi­на, кот­ра ду­же не при­па­да­ла їй до сер­ця. - Не п'є чаю, не їсть, сер­диться, ве­ре­щить! Ти со­бi гру­ди пор­веш! Що там у вас скоїлось та­ке безг­луз­де по шко­лах? Я не спа­ти­му цiєї но­чi.

    - Про ме­не, ма­мо, й не спiть, а зо мною ста­ло­ся те, що ба­чи­те.

    - Бач, жiн­ко, бу­ло йо­го ма­лим не пус­кать го­роб­цiв дер­ти з му­жицьки­ми дiтьми, - про­мо­вив батько, - а все то в то­му вин­нi го­роб­чи­ки!

    Той жарт розс­мi­шив усiх. Всi зас­мi­ялись, на­вiть мо­ло­дий сту­дент ос­мiх­нув­ся, а гос­тi не зна­ли, що ду­мать, що й ка­зать. Од­на­че всi во­ни ки­ну­лись до за­бо­ро­не­них тво­рiв Шев­чен­ка, i дех­то по­чав їх го­лос­но чи­тать. Всi слу­ха­ли з ве­ли­кою охо­тою й цi­ка­вiс­тю, нез­гiр­ше, як слу­ха­ли й мо­ло­до­го Ра­дю­ка.

    Павло тим ча­сом за­мовк i пив чай. йо­го пульс ки­дав­ся ду­же швид­ко, ли­це го­рi­ло. Вiн уто­мив­ся й мов­чав. А з-за вуг­лiв i ку­щiв виг­ля­да­ли дiв­ча­та й мо­ло­ди­цi. По дво­рi пiш­ла чут­ка, що приїхав па­нич з Києва й при­вiз з со­бою яко­гось па­руб­ка, та та­ко­го гар­но­го, що й пе­ром не спи­са­ти i не зма­лю­вать! Всi дiв­ча­та й мо­ло­ди­цi, од­на за од­ною, по­бiг­ли ди­виться на то­го па­руб­ка, що пi­шов слiд­ком за па­ни­чем i вти­рив­ся в панський га­нок. Од­на­че за­раз во­ни впiз­на­ли в то­му па­руб­ко­вi сво­го па­ни­ча й не мог­ли одiр­вать од йо­го очей.

    - Та й гар­ний же наш па­нич в па­ру­боцько­му уб­ран­нi! - ска­за­ла од­на най­мич­ка до дiв­чат.

    - А яка на йо­му со­роч­ка! Не­на­че зо­ло­том ши­та; а яка зас­тiж­ка! Ой гар­ний же, як сон­це, як мi­сяць! - про­мо­ви­ла дру­га дiв­чи­на, пi­дiй­ма­ючись навш­пиньки з-за пле­чей мо­ло­ди­цi.

    Тим ча­сом по­ча­ли на­ла­год­жу­вать стiл для ве­че­рi.

    - Оце про­шу те­бе, си­ну, за од­ну рiч! Ти пе­ред­нi­ше наїжся, на­пий­ся, а по­тiм бу­деш го­во­ри­ти, про ме­не, й до свi­ту, - про­си­ла ма­ти си­на.

    Син так i зро­бив. За­ка­чав­ши тро­хи ру­ка­ва сви­ти, вiн по­чав уп­лi­тать пе­че­не й ва­ре­не, та так швид­ко, не­на­че ха­пав­ся, нi­би йо­му тре­ба бу­ло от-от за­раз бiг­ти на лек­цiю, щоб не опiз­ниться. Батько тим ча­сом роз­ка­зу­вав йо­му за ху­то­рянських пан­нiв та про од­ну су­сi­ду, па­нiю Ма­ку­ху.

    - Як прий­де до нас завт­ра па­нiя Ма­ку­ха, то ти, си­ну, по­ба­ла­кай з нею i про во­лю, i про до­лю. От хто за­го­во­рить з то­бою! - ска­зав ста­рий Ра­дюк, i всi гос­тi за­ре­го­та­лись ра­зом.

    - I та­ких тре­ба нав­чать, як ва­ша Ма­ку­ха, i та­ких тре­ба прос­вi­чу­вать сього­час­ни­ми євро­пей­ськи­ми iде­ями. Бо звiд­кiль же во­ни на­бе­руться тих iдей? Га­зе­ти до їх не до­хо­дять, лю­дей прос­вi­че­них во­ни не ба­чать. Рос­туть со­бi, як ло­пух на го­ро­дi, як той сте­по­вий бур'ян.

    - О, ви­ба­чай! Па­нiя Ма­ку­ха зов­сiм не ху­то­рянський ло­пух! Во­на ча­сом i фi­ло­софст­вує. Раз ме­нi ка­за­ла: "Що то пак бог дав! Як-от кур­ка, то й пти­ця, i не­сеться; а як кiш­ка, то вже й звiр, i на­вiть не не­сеться, а ко­титься. Так вже, ма­буть, дав гос­подь ми­ло­серд­ний". Ти, си­ну, та­ки її прос­вi­ти! Во­на те­бе зро­зу­мiє i втя­мить твої iдеї.

    Пiсля ве­че­рi Пав­ло та­ки не втер­пiв i знов роз­по­чав роз­мо­ву про но­вi iдеї з батьком та гiстьми. Ма­ти вже дав­но пiш­ла спа­ти, а во­ни все ба­ла­ка­ли та ба­ла­ка­ли. Син був ду­же ра­дий, що батько й гос­тi по­чи­на­ли пот­ро­ху йо­го ро­зу­мiть, з де­чим по­ча­ли згод­жу­ваться, хоч в де­чо­му й су­пе­ре­чи­лий­ому.

    - Ти ча­сом то нi­би й прав­ду ви­ду­муєш, - ка­зав батько, - а ча­сом то вже й не знаю. Чи ти ду­же ро­зум­ний, а я вже над­то ду­же ста­рий, чи ти бре­шеш, а я сли­ве йму то­бi вi­ри.

    I батько по­цi­лу­вав­ся з си­ном на доб­ра­нiч. Гос­тi виїха­ли з дво­ра, зап­ро­ше­нi на дру­гий день на iме­ни­ни. Але й батько дов­го не спав. Йо­го стур­бу­ва­ли но­вi iдеї, при­ве­зе­нi си­ном; йо­го збен­те­жи­ла пал­ка си­но­ва роз­мо­ва, пром­ки­ута зав­зят­тям i щи­рiс­тю. Вже не час бу­ло йо­му ла­мать свою си­ву го­ло­ву, пе­ре­iна­чу­вать те, що ле­жа­ло в го­ло­вi кiлька де­сят­кiв год, що зляг­ло­ся, як верст­ви сно­пiв в ста­ро­му стiж­ку.

    А син не мiг спа­ти. По­душ­ка пек­ла йо­му го­ло­ву й ли­це, не­на­че во­на бу­ла на­си­па­на жа­ром; йо­го тi­ло роз­го­рi­лось, а мо­ло­да го­ло­ва, впер­ше роз­пус­тив­ши хви­лi свi­жих iдей за стi­на­ми шко­ли, розт­ри­во­жи­лась, роз­па­ли­лась. Мис­лi, кар­ти­ни - все те опа­ло йо­го зо всiх бо­кiв, нi­би сi­па­ло, сми­ка­ло йо­го. Вiн сiв на лiж­ку, об­ма­ху­вав­ся од жа­ри ру­ка­ми, по­тiм встав, уб­рав­ся й вий­шов у са­док.

Пошук на сайті: