Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    - Дякую вам! Я по­не­дiл­кую! - про­мо­ви­ла тро­хи гор­до па­нiя Ви­со­ка. - Сьогод­нi по­не­дi­лок!

    - Вибачайте, ко­ли так. I ви цi­лий рiк по­не­дiл­куєте?

    - От i цi­лий рiк! У вас в Києвi по­ве­ден­цiя на все сiльське, а не знаєте, як на се­лi по­во­диться в нас. Од ве­ли­код­ня до св. Ду­ха нiх­то не по­не­дiл­кує.

    - Чи не до­во­лi ж вам тих се­ред та п'ятниць?

    - Що це ви го­во­ри­те про се­ре­ди та п'ятни­цi, не­на­че про вiв­цi та ко­зи? - про­мо­ви­ла па­нiя Ви­со­ка.

    - А ме­нi здається, як­би ви сьогод­нi ос­ко­ро­ми­лись, то не ве­ли­кий був би грiх. Скiльки ско­ро­му, стiльки й грi­ха, - ка­жуть у при­каз­цi.

    - О, па­нiю Ви­со­ку не пiд­ве­деш, си­ну! - обiз­вав­ся ста­рий Ра­дюк. - Чи ви пак знаєте, як раз спо­вi­да­лась мо­ло­ди­ця в лав­рi? Пи­тає чер­нець в неї на ду­ху: "Чим ти грiш­на, мо­ло­ди­це?" А во­на ка­же: "Ой ба­тюш­ко! ве­ли­кий маю грiх на ду­шi. Раз у свя­ту п'ятни­цю го­ду­ва­ла ди­ти­ну мо­ло­ком, та за­бу­ла, що п'ятни­ця, та й об­ли­за­ла лож­ку". А чер­нець ка­же: "Ли­жи ж ти су­хо­го ма­ко­го­на щоп'ятни­цi до са­мо­го ве­ли­код­ня".

    Всi зас­мi­ялись, а па­нiя Ви­со­ка про­мо­ви­ла: "Смiй­тесь, смiй­тесь! З пос­мi­ху лю­ди бу­ва­ють, як при­ка­зу­ють се­ля­ни, та гля­дiть, щоб нав­пiс­ля не пла­ка­ли!"

    Радючка не дер­жа­ла пос­тiв, але їй зда­лось це не до ла­ду, що син з батьком не­на­че змо­ви­лись кеп­ку­вать над пос­та­ми пе­ред її гiстьми, кот­рi по­ва­жа­ли пос­ти.

    - Знаємо й ми вас, пос­ниць! - до­дав ста­рий Ра­дюк. - У вас у пiст i гриб­ки й опеньки, i риб­ка й ва­рен­ня, i уз­вар i ку­тя, й пи­рiж­ки з уся­кою на­чин­кою. Да­вай тiльки, бо­же, апе­ти­ту.

    - От я хоч i дер­жу­ся сiльської по­ве­ден­цiї, але не ду­же люб­лю сiльське по­не­дiл­ку­ван­ня й уся­кi сiльськi за­бо­бо­ни, - про­мо­вив мо­ло­дий Ра­дюк.

    - Забобони за­бо­бо­на­ми, але мiж ти­ми за­бо­бо­на­ми є ба­гацько де­чо­го, що й вам, вче­ним, не по го­ло­вi. Не ду­же ли­шень пот­рi­пуй­те се­ло, ко­ли лю­би­те сiльську по­ве­ден­цiю.

    - Панi Ви­со­ка, - про­мо­вив Ра­дюк, i кров ки­ну­ла­ся йо­му до го­ло­ви, - ми лю­би­мо що є луч­чо­го в се­лi, але се­ло має ба­га­то де­чо­го тем­но­го, бо ту­ди ще не прий­шов свiт на­уки. Хто ж бу­де лю­би­ти вiдьом, зна­ха­рок з їх лi­ка­ми без­тол­ко­ви­ми, з їх ви­ли­ван­ням на ло­па­тi, на по­ро­зi, з їх за­вiр­чу­ван­ням, пiд­ли­ван­ням? Хто ж лю­би­ти­ме Ли­су го­ру з хвос­та­ти­ми вiдьма­ми i вся­ку сiльську нi­се­нiт­ни­цю? I ко­му пот­рiб­не все те? I хто ж та­кий ро­зум­ний, що йня­ти­ме вi­ри?

    - Павле Ан­то­но­ви­чу! го­во­рiть, та не про­го­во­рюй­тесь! - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка. - Що ви ме­нi ка­же­те, ко­ли я де­що на свої очi ба­чи­ла…

    - Чи не ба­чи­ли ви ча­сом, як ба­ба ви­тяг­ла пiд­са­кою щу­ку, а во­на ста­ла те­лям та й по­бiг­ла в лiс? - ска­зав ста­рий Ра­дюк.

    - Не те я ба­чи­ла, а де­що муд­рi­ше од то­го.

    - А що ж? Як вiдьми до­ять мо­ло­ко, пiдс­та­вив­ши дiй­ни­цю пiд стрi­ху або одiтк­нув­ши в две­рях кi­ло­чок? - обiз­вав­ся ста­рий Ра­дюк.

    - А хоч би й те!

    - Є ба­га­то в свi­тi та­ко­го, чо­го ви, вче­нi лю­ди, ще не пос­те­рег­ли. Що ви го­во­ри­те, ко­ли я са­ма мо­жу ви­лi­чить од про­пас­ни­цi сим­па­тiєю! - про­мо­ви­ла ста­ра Ра­дюч­ка й ду­же зди­ву­ва­ла сво­го мо­ло­до­го си­на.

    - Як же ви, ма­мо, її лi­чи­те? - спи­тав син, не йму­чи вi­ри своїм ву­хам, щоб йо­го ма­ти, що вчи­лась в iнс­ти­ту­тi, вi­ри­ла в та­кi спо­со­би лi­кiв.

    - А так! На­пи­шу кiлька та­ких слiв на склян­цi, по­тiм змию во­дою й дам ту во­ду ви­пить сла­бо­му, то вiн i оду­жає.

    - Хто ж вам пе­ре­ка­зав ту мiс­те­рiю?

    - Наша на­чальни­ця в iнс­ти­ту­тi, од­на гра­фи­ня з Пе­тер­бур­га, - ска­за­ла ма­ти ду­же по­важ­но, вва­жа­ючи на та­кий ав­то­ри­тет.

    - Мабуть, во­на бу­ла спi­рит­ка або ма­сон­ка, нез­гiр­ше на­ших сiльських спi­ри­тiв, що лi­та­ють на дни­щах на Ли­су го­ру, - про­мо­вив мо­ло­дий Ра­дюк. Мо­ло­да кров вда­ри­ла йо­му в го­ло­ву.

    - Оце, як го­ло­ва в ме­не чо­гось за­бо­лi­ла! - ви­хо­пи­лось у йо­го нес­по­дi­ва­но.

    - Як у вас час­то бо­лить го­ло­ва, то я вам приш­лю ша­поч­ку з го­ло­ви св. Iва­на мно­гост­ра­дально­го, що в пе­ще­рах. Тiльки ви на­род мо­ло­дий… Ой, ли­хо з ва­ми, та й го­дi! - бiд­ка­лась па­нiя Ма­ку­ха, важ­ко зiтх­нув­ши.

    - Носiть вже ви ша­поч­ки, а я не бу­ду, - про­мо­вив Ра­дюк аж сер­ди­то. Йо­го ду­же вра­зи­ла тем­но­та то­го то­ва­рист­ва, се­ред кот­ро­го вiн хо­тiв про­по­вi­ду­вать свої iдеї, i вiн зас­му­тив­ся не­доб­ро­хiть. - Ме­нi тре­ба док­то­ра, бо ша­поч­ка нi­чо­го не по­мо­же, - ска­зав вiн.

    Вже смерк­ло. Над­во­рi бу­ло так ти­хо, що як при­нес­ли свiт­ло, то свiч­ки го­рi­ли, не­на­че в гор­ни­цi. Всiм не хо­тi­лось йти в по­кої, всiм бу­ло теп­ло, гар­но й ве­се­ло. Роз­мо­ва про стра­хiт­тя наг­на­ла тро­хи стра­ху на пан­нiв й па­нiй; во­ни втих­ли й си­дi­ли мовч­ки. Па­нi Ви­со­кiй зда­ва­лось, що от-от якесь стра­хо­ви­ще з ро­га­ми.про­су­не ру­ку че­рез ви­ног­рад i вхо­пить її за шию. Во­на на­вiть ос­ту­пи­лась, аж одс­ко­чи­ла й сi­ла се­ред ган­ку, ближ­че до Пав­ла, кот­рий тим ча­сом од­су­нув­ся од неї й пi­шов до пан­нiв. Батько хо­тiв поч­ва­ниться пе­ред су­сi­да­ми си­ном i по­чав йо­го за­чi­пать.

    - Так що, си­ну? Па­нiя Ви­со­ка вi­рить в сiльськi чу­да? - спи­тав вiн си­на.

    - Якби пак тiльки па­нiї вi­ри­ли, а то ча­сом i па­ни вi­рять!

    - Що вже що, си­ну, а й я не люб­лю де­чо­го то­го, що то­бi не по­до­бається. I в ме­не вже дав­ненько по­ча­ла спа­дать з очей по­лу­да. Ро­бiть i ду­май­те вже ви, мо­ло­дi" за нас, ста­рих.

    - Коли б пак ви си­дi­ли ниш­ком та не пе­ре­ба­ран­ча­ли! - про­мо­вив син тро­хи сер­ди­то, зир­нув­ши на од­но­го по­ну­ро­го су­сi­да, що ко­лись слу­жив в Пол­та­вi в по­лi­цiї.

    При тих сло­вах мо­ло­дий Ра­дюк пi­шов i сiв ко­ло Ма­сю­кiв­ни. Її ве­ли­кi ка­рi очi бли­ща­ли, як зо­рi. Од­нi її очi ос­вi­ти­ли й приг­рi­ли йо­го се­ред тем­ря­ви то­го то­ва­рист­ва. Йо­му так бу­ло гар­но й теп­ло при тих яс­них очах, що пiс­ня са­ма на­вер­та­лась йо­му на дум­ку. Мi­сяць на пiд­поєнi гля­нув че­рез те­ра­су з не­ба на гос­тей, i по­езiя по­вi­яла кри­лом над мо­ло­ди­ми людьми. Ра­дюк по­чав ук­раїнської пiс­нi чис­тим горьовим ба­сом. Па­нiя Ма­ку­ха за­раз-та­ки прис­та­ла до йо­го, бо спi­ва­ла ду­же гар­но. Ме­ло­дiя, на­че по­шесть, за­ме­ти­ла й гос­тей. Ста­рий Ра­дюк за­раз за­тяг i со­бi, а за ним де­якi гос­тi. Пав­ло по­чув, що Ма­сю­кiв­на, чер­во­на, як ма­кiв­ка, по­ча­ла спi­ва­ти чис­тим чу­до­вим го­ло­сом.

    Тим ча­сом мi­сяць пiд­няв­ся ви­со­ко. Пiс­ля ве­че­рi близькi су­сi­ди по­ча­ли про­ща­тись, щоб за­ра­нi вер­нуться до гос­по­ди. Па­нiя Ви­со­ка ду­же про­си­ла мо­ло­до­го Ра­дю­ка не за­бу­ва­ти її й звер­тать час­тi­ше до її дво­ра.

    - А як ви ча­сом ме­не при­ча­руєте, що я то­дi на свi­тi бо­жо­му ро­би­ти­му? - ка­зав мо­ло­дий Ра­дюк.

    Панiя Ви­со­ка зас­мi­ялась, бо йо­го сло­ва бу­ли ду­же пiд­лес­ли­вi зад­ля неї.

    - О, я двiр свiй обс­ную i до­ро­гу вам зiл­лям пе­рел­лю. Тiльки приїдьте та всту­пiть в мою осе­лю, то спрос­та вже й не виїде­те. Ко­ли хо­че­те, то й не їдьте, бо на­пою вас та­ким зiл­лям до лю­бо­щiв, що всi на­шi су­сiдськi пан­ни пом­руть од ко­хан­ня: так ви бу­де­те всiм до впо­до­би.

    - Ви, ма­буть, та­ка ча­рiв­ни­ця, про яку спi­ва­ють, що во­на ча­рiв не зна­ла, а Гри­ця при­ча­ру­ва­ла, бо бу­ла чор­ноб­ри­ва, тим i ча­рiв­ни­ця спра­вед­ли­ва, - ска­зав ста­рий Ра­дюк.

    Той комп­лi­мент ду­же спо­до­бав­ся Ви­со­кiй, бо во­на по­чер­во­нi­ла, не­на­че мо­ло­денька дiв­чи­на. Всi ху­то­рянськi пан­ни смi­ялись з неї в вi­чi. Мо­ло­дий сту­дент щи­рi­ше й при­вiт­нi­ше поп­ро­щав­ся з Га­лею Ма­сю­кiв­ною. Па­нiя Ви­со­ка зап­ри­мi­ти­ла те i якось цi­лим ли­цем морг­ну­ла на мо­ло­до­го Ра­дю­ка.

    Вакацiями мо­ло­дий сту­дент їздив в гос­тi до су­сiд, був на­вiть у Ли­ке­рiї Пет­рiв­ни Ви­со­кої i скрiзь про­по­вi­ду­вав свої iдеї, кот­рi не да­ва­ли йо­му спо­кою, не­на­че му­ля­ли йо­му в го­ло­вi, до­ки вiн не по­роз­но­сив їх по су­сi­дах. Всi за­го­мо­нi­ли за мо­ло­до­го Ра­дю­ка. Ра­дюк зу­мис­не драж­нив­ся з Ви­со­кою й iн­ши­ми про­вiн­цi­ал­ка­ми i роз­ка­зу­вав їм страш­нi ре­чi про вче­них нiм­цiв-без­бож­ни­кiв. Раз вiн так на­го­во­рив Ви­со­кiй про тих нiм­цiв, що во­на теж доб­ре стур­бу­ва­лась. Їй зда­лось, що швид­ко бу­де кi­нець свi­ту або що на зем­лi по­чи­нається щось страш­не. I їй раз прис­нив­ся страш­ний сон, не­на­че тi нiм­цi по­пе­ре­ки­да­лись уся­ки­ми звi­ра­ми й дiдька­ми, ро­га­ти­ми й хвос­та­ти­ми, та все драж­ни­лись з неї. Та­кий страш­ний сон снив­ся їй цi­лу нiч до са­мо­го свi­ту.

Пошук на сайті: