Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6637
    - Одже й я при­га­дую свiй сон: i ме­нi щось верз­лось, - го­во­рив да­лi Даш­ко­вич. - їй-бо­гу, сни­лось, нi­би я сид­жу на тiй са­мiй лав­цi, де ми не­дав­но си­дi­ли; i нiч, здається, бу­ла та­ка са­ма; ко­ли це пурх! i з де­ре­ва зли­ну­ла го­луб­ка, сi­ла ме­нi на пле­че й по­ча­ла вур­ко­тать на ву­хо. Я взяв її в ру­ки; ко­ли див­люсь, а го­луб­ки вже не­ма, i ко­ло ме­не си­дить пан­на, гар­на, як оця нiч, з та­ки­ми очи­ма i з та­ким доб­рим ли­цем, з та­ким го­лу­би­ним пог­ля­дом, як у од­нiєї пан­ни в моїй Чер­ка­щи­нi. Тiльки що я при­ди­вивсь до неї, а во­на зня­лась па­ви­чем, роз­пус­тив­ши роз­кiш­ний хвiст, i той па­вич так пре­пас­куд­но крик­нув, як­раз, як оце ти!

    - Бач, якi то­бi пти­цi сняться! - про­мо­вив Возд­ви­женський. - А ме­нi при­верз­лось, що я си­дiв на тiй са­мiй лав­цi; ме­нi нi­би схо­тi­лось во­ди, я й пi­шов до ко­ло­дя­зя, наб­рав вiд­ро во­ди та й дуд­лю, дуд­лю! Ви­пив цi­ле вiд­ро, а во­ди все-та­ки хо­четься. Ко­ли обер­та­юсь, а при свi­тi мi­ся­ця стоїть дiв­чи­на з вiд­ром. Я її ляп по ру­цi! А во­на од­ра­зу, не­на­че вiдьма, обер­ну­лась пан­ною в роз­кiш­нiй бi­лiй сук­нi на два саж­нi кру­гом. Та­ка па­нiя, ой! ой! В ру­ках у неї бу­ли чот­ки й мо­ли­тов­ник, а на пле­чах кри­ла. Во­на взя­ла ме­не ти­хi­сiнько за ру­ку та й ка­же: "Хо­дiм, сер­це, до вiн­ця! Нас бу­де вiн­ча­ти сам мит­ро­по­лит". От i ве­де ме­не прос­то до церк­ви. Див­люсь, а Братст­во на­ше все па­лає свi­ча­ми. На­ро­ду в церк­вi пов­нi­сiнько! А на ам­во­нi стоїть пре­товс­та чер­ни­ця в ри­зах i ки­ває до ме­не пальцем. Пiд­ход­жу я з своєю на­ре­че­ною до чер­ни­цi, а во­на як ки­неться до ме­не, як ухо­пить ме­не за чу­ба! Див­люсь! А моя на­ре­че­на i та чер­ни­ця пе­ре­ки­ну­лись вiдьма­ми, сi­ли на ло­па­ти та й по­ли­ну­ли з церк­ви. Ввесь на­род за­шу­мiв, свiч­ки по­гас­ли, - i я про­ки­нувсь.

    - Цей сон зна­чить, що твоя жiн­ка бу­де ду­же ли­ха, - про­мо­вив Даш­ко­вич, i всi по­ча­ли смi­ятись. Возд­ви­женський встав i пi­шов шу­кать во­ди, щоб за­лить за­гу й жар своєї фан­та­зiї.

    _

II _

    На Братськiй ву­ли­цi, про­ти са­мо­го мо­нас­ти­ря, iк по­луд­ню, бу­ла осе­ля куп­ця Си­до­ра Пет­ро­ви­ча Су­хоб­ру­са. Осе­ля сто­яла са­дом до Братст­ва, а во­рiтьми ви­хо­ди­ла з дру­го­го бо­ку квар­та­лу на дру­гу ву­ли­цю. По­ло­ви­на грун­ту бу­ла за­сад­же­на доб­рим сад­ком. Са­док був ста­рий, роз­кiш­ний. Ви­со­кi стов­бу­ри де­ре­ва, рiв­нi, як ко­ло­ни, ви­со­ко роз­ки­да­ли ряс­не гiл­ля. Де­ре­ва бу­ло так пов­но, що са­док зда­вав­ся пиш­ним ко­ши­ком, в кот­ро­му бу­ло нак­ла­де­но бу­ке­тiв так тiс­но, що во­ни з усiх бо­кiв ви­ла­зи­ли аж за край. Яб­лу­нi, гру­шi, че­реш­нi ку­па­ми гiл­ля ви­ла­зи­ли в чу­жi дво­ри, сла­лись на чор­ну пок­рiв­лю во­зо­вень i ко­мор, схи­ля­лись над тро­ту­аром, за­чi­па­ючи про­хо­жих за го­ло­ви. Са­док був ста­рий, як був ста­рий i йо­го ха­зяїн Си­дiр Су­хоб­рус.

    Старий му­ро­ва­ний бу­ди­нок сто­яв не на ву­ли­цю, а се­ред дво­ра про­ти во­рiт. Вiн був так збу­до­ва­ний, як бу­ду­ва­ли до­ми в ста­ро­ви­ну: з ган­ком, з дов­ги­ми сiньми че­рез цi­лий дiм, з дру­ги­ми две­ри­ма в са­док. Сi­ни роз­дi­ля­ли йо­го на двi по­ло­ви­ни: з од­но­го бо­ку бу­ла пе­кар­ня й ве­ли­ка ха­та для че­ля­дi, з дру­го­го бо­ку бу­ли ха­зяй­ськi кiм­на­ти. Товс­тi на ар­шин стi­ни по­ка­зу­ва­ли, що дiм був дав­нiй. Вже Си­дiр Пет­ро­вич сам поп­ро­ру­бу­вав бiльшi вiк­на, по­ви­ки­дав з вi­кон за­лiз­не пе­рех­рес­тя. Тiльки в йо­го кiм­на­тi зос­та­лось ста­ре ма­леньке вiк­но, звер­ху тро­хи зак­руг­ле­не, з за­лiз­ним пе­рех­рес­тям, ще й гост­ри­ми крюч­ка­ми на обид­ва бо­ки. Здається, ха­зяїн ду­мав не тiльки схо­вать гро­шi од зло­дiя, але ще мав злу дум­ку по­ко­лоть зло­дiєвi ру­ки й ли­це, щоб не ква­пив­ся тем­ної но­чi на чу­же доб­ро.

    Сухобрус мав двi доч­ки. Стар­ша зва­лась Мар­та, а мен­ша Сте­па­ни­да. Су­хоб­рус ов­до­вiв, i йо­го доч­ки ха­зяй­ну­ва­ли в гос­по­дi.

    Великий по­ря­док i чис­то­та в ха­тi й над­во­рi по­ка­зу­ва­ли, що Су­хоб­ру­сiв­ни бу­ли доб­рi ха­зяй­ки. Дiм був ба­гацько кра­щий все­ре­ди­нi, нiж знад­во­ру. Свiт­ли­ця бу­ла чис­та, свiт­ла, прос­тор­на; стi­ни бу­ли по­мальова­нi яс­но-жов­тою фар­бою; по­мiст був чис­тий, ви­мальова­ний; че­рез свiт­ли­цю слав­ся ву­зенький ки­лим, вит­ка­ний з чор­них i бi­лих ни­ток. На стi­нах ви­сi­ли ве­ли­кi кар­ти­ни на па­пе­рi, в чор­них ра­мах. З од­нiєї кар­ти­ни виг­ля­да­ло ли­це Пав­ла, на дру­гiй кар­ти­нi був на­мальова­ний Ку­ту­зов з грудьми, так об­вi­ша­ни­ми стрiч­ка­ми й хрес­та­ми, що нiг­де бу­ло й кур­цi клю­нуть; з тре­тiх рам виг­ля­да­ла якась ца­ри­ця. На дру­гiй стi­нi ви­сiв порт­рет яко­гось давнього Су­хоб­ру­са в кун­ту­шi, з про­рi­за­ни­ми ру­ка­ва­ми на­од­кид. Всю свiт­ли­цю ду­же кра­си­ла но­ва кар­ти­на, ви­ши­та га­ру­сом. На тiй кар­ти­нi який­сь чор­но­ву­сий ци­ган, в оде­жi яс­но-си­нiй й чер­во­нiй, виг­ра­вав на гi­та­рi. Ря­дом з ци­га­ном ви­сi­ла ду­же ве­ли­ка кар­ти­на, де Ной, з бо­ро­дою до по­яса, бла­гос­ло­вив та­ких са­мих бо­ро­да­нiв, двох си­нiв, а Хам, чор­ня­вий i з ко­рот­кою бо­ро­дою, од­вер­нув зле ли­це од батька. На од­них две­рях був на­мальова­ний ву­са­тий i чу­ба­тий за­по­ро­жець, кот­рий тан­цю­вав ко­зач­ка, дер­жа­чи в ру­ках пляш­ку й чар­ку, - сце­на, мо­же, пря­мо пе­ре­не­се­на ма­ля­ром з Братсько­го пла­цу, де ко­лись гу­ля­ли за­по­рож­цi по до­ро­зi до Ме­жи­гiрсько­го мо­нас­ти­ря й до чер­не­чої ря­си.

    На стi­нах свiт­ли­цi мож­на бу­ло чи­тать iс­то­рiю не­щас­но­го Києва, кот­ро­го шар­па­ли й пе­ре­ки­да­ли з рук у ру­ки су­сi­ди.

    Обидвi Су­хоб­ру­со­вi доч­ки жи­ли в ду­же чис­тiй й свiт­лiй кiм­на­тi. Сам Су­хоб­рус жив у дру­гiй кiм­на­тi з ма­леньким вiк­ном. Йо­го кiм­на­та бу­ла тем­на, обс­тав­ле­на дво­ма дов­ги­ми ста­ро­дав­нi­ми скри­ня­ми з уся­ким доб­ром. В кiм­на­тах бу­ло чис­то, як в ке­лi­ях у чер­ниць.

    Пiд са­ми­ми вiк­на­ми ко­ло до­му цвi­ли ку­щi ро­жi, буз­ку, жас­ми­ну, рос­ли ле­лiї, пi­во­нiя, па­ху­чий ка­ну­пер, ор­ги­нiя, си­нi­ли квiт­ки тої, на­вiть рос­ли ку­щi лю­бист­ку, ру­ти й бар­вiн­ку, не­на­че пiд вiк­на­ми сiльських хат.

    Сухобрус умiв ма­лю­вать i став на но­ги з сво­го ма­лярст­ва. Вiн ма­лю­вав прос­тi об­ра­зи, що ку­пу­ють ти­ся­чi бо­го­мольцiв з усiєї Ук­раїни. Нi­який київський ма­ляр не вмiв так до­го­дить об­ра­за­ми сiльським мо­ло­ди­цям та дi­дам, як Су­хоб­рус. Йо­го об­ра­зи ду­же ки­да­лись в вi­чi своїми яс­ни­ми чер­во­ни­ми й си­нi­ми фар­ба­ми i при­над­жу­ва­ли на­товп по­куп­цiв. Нiх­то не вмiв на­ма­лю­ва­ти та­ко­го бас­ко­го бi­ло­го ко­ня пiд свя­тим Юрiєм, та­ко­го страш­но­го змiя пiд ко­нем, на­мальова­но­го зе­ле­ною й чер­во­ною фар­бою, з ро­том, пов­ним вог­ню й по­лум'я! I Су­хоб­рус мав уже свою крам­ни­цю з об­ра­за­ми про­ти са­мо­го Ле­ва, фон­та­на, ду­же упо­доб­но­го ук­раїнським се­ля­нам. За­ба­га­тiв­ши тро­хи, вiн за­вiв вже й дру­гу крам­ни­цю, ря­дом з пер­шою, з уся­ким кра­мом. На ста­рос­тi лiт Су­хоб­рус по­чав сла­бу­вать на очi й му­сив нав­чи­ти ма­лярст­ва двох че­ляд­ни­кiв, кот­рi спов­ня­ли йо­го крам­ни­цю об­ра­за­ми.

    Пiд ха­тою в Су­хоб­ру­са, пiд бар­ка­ном у сад­ку в хо­лод­ку мож­на бу­ло кож­но­го дня ба­чи­ти ве­ли­кi мис­ни­ки, зас­тав­ле­нi об­ра­за­ми, на кот­рих прот­ря­ха­ли свi­жi фар­би,

    Сухобрусовi доч­ки, Мар­та й Сте­па­ни­да, бу­ли ма­ли­ми ду­же гар­нi дiв­чат­ка: ка­ро­окi, чор­ня­вi, круг­ло­ви­дi, з ямоч­ка­ми на що­ках. Во­ни кож­но­го дня хо­ди­ли до бо­ри­со-глiбсько­го дя­ка з гра­мат­ка­ми й час­лов­ця­ми пiд пах­вою. Мар­та бу­ла тiльки го­дом стар­ша од своєї сест­ри. Але, ма­ючи один зрiст, зап­ну­тi од­на­ко­ви­ми зе­ле­ни­ми хус­точ­ка­ми, зав'яза­ни­ми пiд пiд­бо­рiд­дям по-мi­щанськiй, в од­на­ко­вих ко­ти­ках, кри­тих яс­но-зе­ле­ною ма­те­рiєю, во­ни бу­ли нi­би од­но­лiт­ки-близ­ня­та. Пiс­ля дя­ко­вої на­уки Су­хоб­рус по­си­лав їх до од­но­го пан­сi­ону го­дiв зо два, де во­ни вив­чи­лись го­во­ри­ти по-ве­ли­ко­руськiн, вив­чи­лись ши­ти, й ви­ши­вать, i гра­ти на гi­та­рi, як то­дi бу­ла мо­да. На то­му й скiн­чи­лась на­ука й прос­вi­та Су­хоб­ру­сi­вен. Су­хоб­рус умiв чи­тать тiльки цер­ков­нi книж­ки i час­то за­га­ду­вав доч­кам чи­та­ти йо­му го­лос­но "Жи­тiя свя­тих", а най­бiльше пе­чорських. Їх бо­ротьба з зли­ми ду­ха­ми зда­ва­лась йо­му надз­ви­чай­но цi­ка­вою! Не раз мож­на бу­ло ба­чи­ти Су­хоб­ру­са в сад­ку на лав­цi з ве­ли­кою кни­гою "Жи­тiй" на ко­лi­нах. На­дiв­ши си­нi оку­ля­ри, в од­нiй со­роч­цi й без шап­ки, вiн си­дiв в свя­та пiд гiл­ляс­тою гру­шею, ду­же рiд­ко пе­ре­ки­да­ючи товс­тi й здо­ро­вi лист­ки "Пе­черсько­го па­те­ри­ка".

    Ще змал­ку Мар­та й Сте­па­ни­да бу­ли ду­же схо­жi вда­чею. Обид­вi во­ни бу­ли ду­же ро­зум­нi, че­пур­нi й ве­се­лi; обид­вi бу­ли ду­же упер­тi. Ко­ли во­ни са­мi хо­тi­ли що ро­бить, то не тре­ба бу­ло й за­га­ду­вать, а ко­ли чо­го не хо­тi­ли, то нi батько, нi ма­ти не ма­ли си­ли їх при­си­лу­вать. Обид­вi во­ни бу­ли слух­ня­нi, але трап­ляв­ся час, що Мар­та або Сте­па­ни­да не хо­тi­ли по­да­ти ма­те­рi то­го, що ле­жа­ло пiд ру­кою.

    Ще змал­ку мiж Мар­тою й Сте­па­ни­дою не бу­ло при­хильнос­тi й сим­па­тiї. Во­ни гу­ля­ли вку­пi, за­бав­ля­лись, але не бу­ло мiж ни­ми щи­рої лю­бо­вi.

    - Або з вас, доч­ки, бу­дуть ве­ли­кi ха­зяй­ки, або - ве­ли­кi злид­нi, - бу­ло жар­тує Су­хоб­рус, гла­дя­чи по го­ло­вi своїх до­чок.

Пошук на сайті: