Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6123
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6631
    Терешко си­дiв ко­ло сто­ла, на­су­пив­шись, як та хма­ра, i на­вiть не обiз­вав­ся до батька й сло­вом.

    - Йди до­до­му, ка­жу то­бi! Ди­вись, ось при­нiс Ду­ви­до­вi в зас­та­ву ко­жух, бо не­ма гро­шей на­вiть на сiль. Йди до ро­бо­ти, бо швид­ко з го­ло­ду по­пух­не­мо!

    - Про ме­не! А я вам го­ро­дить сви­нюш­ни­кiв не бу­ду. Хi­ба я на те вчив­ся в шко­лi? Ме­нi тре­ба ро­бо­ти по ме­нi. Ста­ну десь за пи­са­ря або за ла­кея та й хлiб їсти­му. Ро­бiть вже ви, та­ту, сви­нюш­ни­ки.

    Всi лю­ди в шин­ку за­ре­го­та­лись. Ста­рий Буб­ка сто­яв з ко­жу­хом нi в сих нi в тих.

    - Йди, ка­жу то­бi, до­до­му! - ска­зав батько й наб­ли­зив­ся до си­на.

    - Одчепiться! - крик­нув син i рап­том схо­пив­ся з мiс­ця. Батько одс­ко­чив на­зад.

    - Йди, бо я те­бе оцiєю па­ли­цею!

    - Тату! в па­ли­цi два кiн­цi: один по ме­нi, дру­гий по то­бi.

    - То це вiн на батька ти­кає! Хi­ба ж батько пас з то­бою сви­нi! Бе­ри йо­го, бра! В'яжи йо­го, вра­жо­го си­на, та в хо­лод­ну! - крик­ну­ли лю­ди й ки­ну­лись до Те­реш­ка. - В нек­ру­ти поз­да­вай­мо їх, оцих вра­жих шко­ля­рiв, за­мiсть ха­зяй­ських си­нiв! В мос­ка­лi їх, оцих ле­да­рiв! Бач, вже й сол­датсько­го гуд­зи­ка прип­нув на гру­дях.

    Терешко ос­ту­пив­ся за стiл i став за Ра­дю­ком.

    - Коли ви гро­ма­дян зве­те "хах­ла­ми", то хто ж ви та­кий! - спи­тав, на­реш­тi, Ра­дюк Буб­ку.

    Бубка тiльки очи­ма зак­лi­пав i нi­чо­го не ска­зав, бо й сам не знав, що вiн за лю­ди­на.

    Поза сто­лом, по­за людьми Те­реш­ко Буб­ка по­су­нув­ся до две­рей i втiк, по­ки­нув­ши на сто­лi го­рiл­ку.

    - Чи ти ба! Вра­жий син i го­рiл­ку по­ки­нув. Ви­пий же сам, Олек­со, си­но­ву го­рiл­ку! - за­го­мо­нi­ли лю­ди на ста­ро­го Буб­ку.

    Бубка по­чав жа­лiться на си­на, що вiн, як вий­шов з шко­ли, то од то­го ча­су не хо­че ро­бить чор­ної ро­бо­ти та все шу­кає лег­ко­го хлi­ба, пнеться в па­ни­чi, при­ли­зується, ма­же го­ло­ву лоєм з ка­ган­ця та ку­рить люльку.

    - Оддай йо­го в мос­ка­лi, ко­ли вiн та­кий! В мос­ка­лi йо­го, ко­ли вiн не по­ва­жає батька, кеп­кує з гро­ма­ди! - гук­ну­ли чо­ло­вi­ки.

    Тим ча­сом ста­рий Буб­ка обер­нув­ся до Ду­ви­да.

    - Будь лас­ка, Ду­ви­де! Вiзьми ко­жух в зас­та­ву та по­зич хоч два кар­бо­ван­цi, бо не­ма за що й со­лi ку­пить. Так ви­жив­ся, так ви­жив­ся, що вже не знаю й як! До зи­ми да­ле­ко. Мо­же, спро­мо­жусь та ви­куп­лю.

    - Хiба ж у вас, дядьку, по­ля не­ма? Чи, мо­же, не­ма де за­ро­бить? - не втер­пiв i спи­тав Буб­ку Ра­дюк.

    - Було по­ле, та за­гу­ло! По­зи­чив у на­шо­го го­ло­ви де­сять кар­бо­ван­цiв ще по­за­то­рiк, та й оре го­ло­ва моє по­ле оце вже дру­гий рiк. А як не од­дам гро­шей, то й тре­тiй рiк ора­ти­ме.

    - А ме­нi здається, Олек­со, як вже кле­пать язи­ком на го­ло­ву, то луч­че б на­рi­кать на свою го­ло­ву. Го­ло­ва наш як го­ло­ва. Що вже й ка­зать! - ска­зав сти­ха Ду­вид.

    - Голова, бач, як го­ло­ва, а все-та­ки тре­ба б нам дру­го­го го­ло­ву об­рать, бо цей нам не спо­доб­ний: вже ду­же з шин­ка­ря­ми нак­ла­дає. I сам роз­пив­ся, й жiн­ка йо­го роз­пи­лась, бо де ж пак! Шин­ка­рi по­ять йо­го й гро­шi да­ють, i гро­ма­дя­ни по­ять! - за­гу­ли лю­ди.

    - Та не­хай ме­не грiм поб'є, ко­ли я маю з го­ло­вою яке дi­ло! Не­хай ме­не жи­во­го зем­ля пог­ли­не! Ко­ли б ме­нi мож­на хрес­титься, я б вам отут пе­рех­рес­тив­ся й зем­лi з'їв, що в ме­не з го­ло­вою не­ма нi­якої спiл­ки! - бо­жив­ся й кляв­ся Ду­вид.

    - Не бре­ши-бо, Ду­ви­де! Хi­ба ж ми не знаємо, що й ти i всi жур­банськi шин­ка­рi - ви всi даєте го­ло­вi сто кар­бо­ван­цiв та й тор­гуєте го­рiл­кою в шин­ках на гро­мадськiй зем­лi. Скиньмо го­ло­ву, лю­ди доб­рi! В йо­го вже, ма­буть, i людської ду­шi не­ма, - гук­нув один чо­ло­вiк.

    - Слухайте-бо! От пос­лу­хай­те ме­не, дур­но­го, ме­не, ста­ро­го Ду­ви­да! Я лю­ди­на бiд­на; в ме­не не то що сот­нi кар­бо­ван­цiв не­ма, в ме­не лед­ве зай­ва грив­на знай­деться. А то ще я б да­вав го­ло­вi сто кар­бо­ван­цiв! Про iн­ших шин­ка­рiв не знаю, не ска­жу. Чо­го не знаю, про те не ска­жу. А я хi­ба не чо­ло­вiк? Хi­ба ж я не ша­ную гро­ма­ди, дай їй бо­же здо­ров'ячка?..

    - Та про ме­не! Але, будь лас­ка, Ду­ви­де! по­зич два кар­бо­ван­цi й вiзьми в зас­та­ву ко­жух тiльки до пок­ро­ви, - про­хав Буб­ка.

    - Як три­во­га, то й до бо­га, а як по три­во­зi, то й по бо­зi. Будь лас­ка, Ду­ви­де…

    - А де ж я в свi­тi бо­жо­му дос­та­ну? В ко­го ж я по­зи­чу? - бiд­кав­ся Буб­ка.

    - Я то­бi, Олек­со, ска­жу от що: їж борщ iз гри­ба­ми, дер­жи язик за зу­ба­ми. А то дру­гий раз i ша­га не по­зи­чу, Як од­да­си до пок­ро­ви три кар­бо­ван­цi, то по­зи­чу.

    - Та од­дам! тiльки дай!

    I пi­шов Буб­ка з шин­ку без ко­жу­ха… й без по­ля. Тим ча­сом Ра­дюк по­бiг з шин­ку навз­до­гiн­цi за Те-реш­ком Буб­кою. Но­вий тип з на­ро­ду ду­же йо­го за­цi­ка­вив. Вiн пi­шов ву­ли­цею по­пiд гус­ти­ми вер­ба­ми. Там в гус­тiй тi­нi сто­яла чи­ма­ла куп­ка хлоп­цiв. Де­якi пос­пи­ра­лись на тин i лу­за­ли на­сiн­ня, де­якi сто­яли ку­па­ми, по­на­ки­дав­ши сви­ти на пле­чi. Один па­ру­бок ви­лiз i сiв на ти­ну. Те­реш­ко Буб­ка по­ми­нув па­руб­кiв, див­ля­чись на­бiк, i на­вiть не поз­до­ров­кав­ся. Па­руб­ки по­ча­ли йо­го нав­ман­ня за­чi­пать.

    - Хоч i вбрав­ся Буб­ка в ко­за­чи­ну, а все-та­ки од Вар­ки гар­бу­за по­тяг­не! - крик­нув той па­ру­бок, що си­дiв на ти­ну. - Те­реш­ку! кла­ня­лась то­бi Вар­ка й ка­за­ла, щоб ти сьогод­нi вий­шов на ву­ли­цю! А гар­бу­за не хо­чеш? га? Знаєш, вра­жий си­ну, де ра­ки зи­му­ють, а гар­бу­за все-та­ки по­тяг­неш! - гук­ну­ли хлоп­цi зда­ле­ки.

    Бубка пi­шов по­ма­лу й не ог­ля­нув­ся. Вiн справ­дi топ­тав стеж­ку до Вар­ки Оной­кiв­ни. Оной­ко був пер­ший ба­га­тир на се­лi.

    Радюк до­га­дав­ся, що в Буб­ки є ро­ман, що вiн за­ли­цяється, i йо­му ду­же схо­тi­лось вис­лi­дить це. Те мiс­це пiд вер­ба­ми бу­ло мiс­цем зад­ля ву­ли­цi. Там най­бiльш зби­ра­лось хлоп­цiв i дiв­чат вве­че­рi. Оной­ко­ва ха­та сто­яла не­да­леч­ко од то­го мiс­ця.

    Того-таки ве­чо­ра Ра­дюк одяг­ся зов­сiм по-па­ру­боцько­му, на­дiв най­ми­то­ву шап­ку й пi­шов пiд вер­би. Ули­ця вже зби­ра­лась. Дiв­ча­та си­дi­ли на горб­ку пiд вер­ба­ми й спi­ва­ли пi­сень. Па­руб­ки по­тяг­лись до їх з усiх бо­кiв: йшли ву­ли­цею, го­ро­да­ми, лiз­ли че­рез ти­ни. Де­якi вже обс­та­ли ку­пу дiв­чат навк­ру­ги й жар­ту­ва­ли. Ра­дюк ми­нув ули­цю; йо­го нiх­то не впiз­нав.

    Дiйшовши до Оной­ко­вої ха­ти, Ра­дюк вгля­дiв Вар­ку. Во­на сто­яла ко­ло пе­ре­ла­за й лу­за­ла на­сiн­ня. Вар­ка бу­ла ви­со­ка, рiв­на, як то­по­ля, чор­ноб­ри­ва й рум'яна. Гар­ний до­ро­гий гор­сет, тон­ка ви­ши­ва­на со­роч­ка, товс­те доб­ре на­мис­то, срiб­нi й по­зо­ло­че­нi ду­ка­чi, чер­во­нi сап'янцi на но­гах - все це по­ка­зу­ва­ло, що во­на й справ­дi бу­ла ба­га­то­го батька доч­ка. Вся її го­ло­ва бу­ла в квiт­ках. Вар­ка дер­жа­ла в лi­вiй ру­цi хус­точ­ку.

    З дру­го­го бо­ку ву­ли­цi йшов Те­реш­ко Буб­ка. По­руч з ним iшов па­руб­чак в кар­ту­зi, в крам­нiй сi­рiй ко­за­чи­нi, пiд­пе­ре­за­ний чер­во­ним по­ясом: то був при­ятель Буб­чин, що вчив­ся в шко­лi вку­пi з ним. Во­ни вгля­дi­ли Оной­кiв­ну й поп­рос­ту­ва­ли до неї.

    - Моє пош­те­нiе! - про­мо­вив Буб­ка, здiй­няв­ши кар­ту­за, i прос­тяг до неї ру­ку.

    Варка ру­ки не по­да­ла, лу­за­ла мовч­ки на­сiн­ня й го­ло­ву од­вер­ну­ла. Мож­на бу­ло дiз­наться, що Буб­ка топ­че стеж­ку до Вар­ки на­да­рем­но.

    - Чом же не по­даєте ме­нi ру­ки, Вар­ва­ро Омелькiв­но?

    - Хiба ж я свя­та, щоб ме­не Вар­ва­рою зва­ли? Ме­не звуть Вар­кою.

    - Про ме­не, не­хай ви бу­де­те й Вар­ка.

    - Оце, ви та ви! не­на­че я тiт­ка твоя або­що! - про­мо­ви­ла Вар­ка.

    Бубка взяв­ся в бо­ки, i йо­го то­ва­риш взяв­ся в бо­ки. Во­ни по­за­ди­ра­ли го­ло­ви, не­на­че мос­ка­лi на мушт­рi. Вар­ка й не гля­ну­ла на їх обох та все ди­ви­лась на во­ро­та.

    - Та хоч по­ди­вiться-бо на ме­не! - за­чi­пав Буб­ка.

    - Хiба я те­бе зро­ду не ба­чи­ла? Вже по­но­чi над­во­рi: хоч i по­див­люсь, то те­бе не по­ба­чу, який ти з ли­ця.

    - Iзвольте вам на­сiн­ня або го­рi­хiв.

    - Не тре­ба ме­нi тво­го на­сiн­ня або го­рi­хiв.

    - Так от я вам, Вар­ва­ро Омелькiв­но, ку­пив цу­кер­кiв. Я знаю, з ким маю дi­ло, - про­мо­вив Буб­ка.

    - Не тре­ба ме­нi й цу­кер­кiв. Як схо­чу, то й са­ма куп­лю.

    Бубка дос­тав з кап­шу­ка тю­тю­ну, од­дер кла­поть прос­то­го товс­то­го па­пе­ру й зро­бив па­пi­ро­су. В по­вiт­рi зас­мер­дi­ло сма­ля­ти­ною й мар­хот­кою.

    - Чи доз­во­ли­те ж з ва­ми тро­хи пос­то­ять?

Пошук на сайті: