Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    - Сьогоднi сам по­об­ри­вав; наб­рав цi­лий ко­шик. Ма­сюк вий­шов i за­раз вер­нувсь з здо­ро­вим ко­ши­ком не­ве­лич­ких, але зов­сiм стиг­лих жов­тих яб­лук. Вiн пос­та­вив ко­шик се­ред свiт­ли­цi. Яб­лу­ка по­си­па­лись че­рез край i роз­ко­ти­лись по ха­тi. На­ги­на­ючись, Ма­сюк одс­ло­нив обид­вi по­ли ха­ла­та, з-пiд кот­рих блис­ну­ли бi­лi со­роч­ки. Ма­те­рi й доч­цi ста­ло со­ром.

    - Треба бу­ло б по­дать на та­рiл­цi, - нес­мi­ли­во про­мо­ви­ла доч­ка й по­ча­ла нак­ла­дать яб­лук в та­рiл­ку.

    - Та пi­ди-бо та при­че­пу­рись хоч трош­ки! - гук­ну­ла на Ма­сю­ка жiн­ка. - Чи вже ж та­ки мож­на так хо­дить при лю­дях!

    - А ма­буть, мож­на, бо ме­нi в сiр­ту­цi мулько. Ко­ли б тiльки Ли­кер­ка не при­та­ра­ба­ни­лась… ота по­вi­то­ва ку­ма.

    Чи вiн в та­ку го­ди­ну ска­зав тi сло­ва, чи що, як у дво­рi за­гур­ко­тi­ло. Со­ба­ки заб­ре­ха­ли. Всi в ха­тi ки­ну­лись до вi­кон. Пiд га­нок пiд'їжджа­ла па­нiя Ви­со­ка, та са­ма Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, кот­рої так стра­хав­ся Ма­сюк. Прос­тенький вi­зок був зас­ла­ний жов­тим здо­ро­вим ки­ли­мом з чер­во­ни­ми ла­па­ти­ми квiт­ка­ми. Ки­лим спус­тив­ся аж на зад­нi ко­ле­са, кот­рi не­ми­ло­серд­но йо­го шмульга­ли. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на об­мо­та­ла го­ло­ву бi­лою ву­ал­лю якось по-ту­рецькiй. Во­на гор­до­ви­то си­дi­ла на вiз­ку i, на­че­пив­ши оку­ля­ри, ду­же за­ди­ра­ла го­ло­ву вго­ру. Цi­ка­ва па­нiя Ви­со­ка, по­ба­чив­ши, ку­дою пря­му­вав мо­ло­дий Ра­дюк по­пiд її го­ро­дом, та­ки не втер­пi­ла: зве­лi­ла зап­ряг­ти ко­нi й по­ка­та­ла до Ма­сю­кiв.

    - Їй же бо­гу, Ли­кер­ка при­ка­та­ла в гос­тi, ще й у си­нiх оку­ля­рах! Ди­вись, жiн­ко, як во­на гор­до­ви­то по­зи­рав че­рез оку­ля­ри аж на на­шi ви­во­ди, аж че­рез на­шу ха­ту! - про­мо­вив Ма­сюк, заг­ля­да­ючи в вiк­но.

    Тим ча­сом па­нiя Ви­со­ка мит­тю од­ки­ну­ла ву­аль з ли­ця на го­ло­ву i, нев­ва­жа­ючи на свої ду­же не­мо­ло­дi лi­та, ле­ге­сенько скак­ну­ла з вiз­ка, на­вiть не ста­ва­ючи на вiсь, аж по­го­нич ог­ля­нув­ся й зас­мi­явсь. Чер­во­няс­та сук­ня Ли­ке­ри­на так i блис­ну­ла на сон­цi на весь двiр.

    В Ма­сю­ко­вiй свiт­ли­цi всi за­ме­ту­ши­лись, за­бi­га­ли.

    - Та йди-бо та при­че­пу­рись! Я ж то­бi ка­за­ла, що гос­тi бу­дуть! - крик­ну­ла Ма­сюч­ка на чо­ло­вi­ка, кот­рий сто­яв се­ред свiт­ли­цi й очей не зво­див з чер­во­няс­тої сук­нi па­нiї Ви­со­кої.

    Масюк по­бiг про­тов­пом в кiм­на­ту, аж по­ли ле­тi­ли за ним слiд­ком. Ма­сюч­ка з доч­кою ки­ну­лись ра­зом до сто­ла, щоб тро­хи поп­ри­би­рать, по­тiм по­бiг­ли до ко­ши­ка з яб­лу­ка­ми й не до­бiг­ли. Две­рi рип­ну­ли, i па­нiя Ви­со­ка, гор­до­ви­то див­ля­чись че­рез оку­ля­ри на сте­лю, увiй­шла в свiт­ли­цю. На їй бу­ла дов­га з хвос­том сук­ня яс­но-виш­не­во­го кольору, кот­ра не­на­че па­шi­ла вог­нем на всю свiт­ли­цю. Товс­то на­мо­та­ний на го­ло­вi бi­лий ву­аль прик­ри­вав чi­пок з яри­ми квiт­ка­ми. В та­кiм ори­гi­нальнiм убо­рi во­на тро­хи ски­да­лась на тур­ке­ню. По­бу­вав­ши з своїм ка­пi­та­ном на Ба­са­ра­бiї, на Ду­наї й на­вiть за Ду­наєм, па­нiя Ви­со­ка на­ди­ви­лась на во­ло­хiв, на тур­кiв i по­зи­чи­ла в їх тро­хи схiд­ної впо­до­би до ду­же яс­них кольорiв в уб­ран­нi. Ду­же ярi кольори та­ки доб­ре ганд­жу­ва­ли її ли­це.

    Висока йшла по свiт­ли­цi ти­хо й пиш­но, роз­пус­тив­ши хвiст, мов та па­ва. В ма­лих ху­то­рах во­на вва­жа­ла се­бе за до­сить ве­ли­ку па­нiю i час­то хва­ли­лась своїм чи­ном, її не ду­же за те лю­би­ли й смi­ялись з неї по­за очi.

    - Добридень вам, Олек­санд­ре Ос­та­пiв­но! Прав­да, нес­по­дi­ва­ний гiсть? Чи не прав­да моя? - про­мо­ви­ла Ви­со­ка та все чо­гось пог­ля­да­ла на сте­лю, а не пiд но­ги, та й спiтк­ну­лась на ко­шик з яб­лу­ка­ми.

    - Доброго здо­ров'я, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но! - про­мо­ви­ла Ма­сюч­ка ра­зом з доч­кою й Ра­дю­ком.

    - Чи це пак у вас їдять яб­лу­ка до спа­са? - спи­та­ла Ви­со­ка, до­ко­ря­ючи й не див­ля­чись нi на ко­го.

    Масючка тро­хи на­су­пи­ла бро­ви й нi­чо­го не од­ка­за­ла.

    - О, їдять у нас яб­лу­ка й до спа­са, так са­мо як i пiс­ля спа­са, - ве­се­ло про­мо­вив Ра­дюк i з ти­ми сло­ва­ми на­хи­лив­ся до ко­ши­ка, взяв троє яб­лу­чок; од­но по­чав сам їсти, дру­ге по­дав Га­лi, а третє пок­лав на та­рiл­ку i пiд­нiс Ли­ке­рiї Пет­рiв­нi. Во­на зо­би­ди­лась…

    - Що це ви, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! Чи маєте ме­не за ма­лу ди­ти­ну, чи що? Чи то ж мож­на, щоб я до спа­са їла яб­лу­ка? Ще й мо­ло­дих па­ня­нок спо­ку­шаєте.

    Галя зас­мi­ялась i зу­мис­не по­ча­ла їсти яб­лу­ко, по­тiм взя­ла й дру­ге. Па­нiї Ви­со­кiй та рiч зов­сiм не спо­до­ба­лась. Во­на сi­ла на ка­на­пi й по­ча­ла роз­вiр­чу­вать го­ло­ву з ву­аля.

    - Прошу по­кiр­но до снi­дан­ня! - про­мо­ви­ла ха­зяй­ка до Ви­со­кої, i

    - Дякую вам ду­же, я вже снi­да­ла, - про­мо­ви­ла Ви­со­ка та все роз­вiр­чу­ва­лась та че­пу­ри­лась.

    Увiйшла най­мич­ка, прий­ня­ла ко­шик з яб­лу­ка­ми й виш­нi й поп­ри­би­ра­ла з сто­ла. Ма­сюк дов­го че­пу­рив­ся, вби­равсь та за­чi­су­вавсь й увiй­шов у свiт­ли­цю.

    - Де це ви, Iва­не Кор­нiй­ови­чу, так дов­го бу­ли?

    - Та це, прав­ду ска­зать, все при­би­рав­ся до вас, - про­мо­вив, жар­ту­ючи, Ма­сюк.

    - От i до ме­не! - ко­кет­ли­во обiз­ва­лась Ви­со­ка.

    - Тiльки ви­ба­чай­те, що не об­го­ливсь, бо те­пер са­ме га­ря­чий час: са­ме жни­ва.

    Панiя Ви­со­ка тро­хи приж­му­ри­ла очi й гля­ну­ла на Ма­сю­ко­ве ли­це. Ву­са бу­ли зов­сiм не по­зак­ру­чу­ва­нi й ви­сi­ли, не­на­че у яко­гось дi­да-па­сiч­ни­ка.

    - Негарно, не до ла­ду… - не­на­че до се­бе про­мов­ля­ла Ви­со­ка та все приж­му­рю­ва­ла очi й ско­са ди­ви­лась на Ра­дю­ка.

    Радюк був ду­же ра­дий приїзду Ви­со­кої. В свiт­ли­цi з'яви­лась чу­жа лю­ди­на; ста­ло тро­хи люд­нi­ше. Йо­му так за­ба­жа­лось на са­мо­тi хоч трош­ки по­ба­ла­кать з Га­лею щи­ро, як ба­ла­кає мо­ло­дий хло­пець, що вже ко­хає мо­ло­ду дiв­чи­ну. Вiн сiв ко­ло Га­лi й по­чав ти­хо роз­мов­ля­ти з нею.

    - А я за­пи­сав ту гар­ну пiс­ню, що ви спi­ва­ли в са­доч­ку, - про­мо­вив Ра­дюк, - i вже вмiю її. Я тiєї пiс­нi нi­ко­ли не за­бу­ду.

    - Чи вже ж умiєте? - спи­та­ла Га­ля; нес­мi­ли­во; од­на­че в неї вже не бу­ло по­тя­гу до то­го, щоб зняться з мiс­ця i втек­ти.

    - Вмiю, бо во­на в ме­не за­пи­са­на тут у кни­жеч­цi, - про­мо­вив Ра­дюк i аж двi­чi по­ка­зав пальцем на лi­ву ки­ше­ню в сiр­ту­цi, кот­ра як­раз при­па­да­ла про­ти сер­ця.

    Галине ли­це так i за­ся­ло, так i зац­вi­ло. Во­на по­ве­ла очи­ма слiд­ком за пальцем, по­тiм бист­ро гля­ну­ла йо­му прос­то в вi­чi своїми чу­до­ви­ми ка­ри­ми очи­ма й стрi­ла йо­го очi. Во­на впер­ше так близько ди­ви­лась йо­му в очi. Йо­го кра­са, якої во­на ще й не ба­чи­ла на ху­то­рах, так i за­па­ли­ла її сер­це. I жаль, i смiх, i сльози, й пiс­ня так i об­ня­ли її ду­шу.

    А Ра­дюк ти­хе­сенько по­чав спi­вать, i не так спi­ва­ти, як про­мов­лять ту пiс­ню, що во­на спi­ва­ла в виш­нях:

    Ой са­ма ж бо я, са­ма,

    Як би­ли­нонька в по­лi!

    I не дав ме­нi бог

    Анi щас­тя, нi до­лi.

    - От вже й пiс­нi спi­ва­ють! їй-бо­гу, спi­ва­ють! - про­мо­ви­ла па­нiя Ви­со­ка, не слу­ха­ючи Ма­сю­ка й мор­га­ючи своїм ве­се­лим ли­цем у той ку­ток, де си­дi­ли мо­ло­дi.

    - Приставайте й ви до нас! - про­мо­вив до неї Ра­дюк ду­же ве­се­ло.

    - Куди вже ме­нi те­пер спi­вать! Як бу­ла я з моїм не­бiж­чи­ком ка­пi­та­ном на Ду­наї, то от ко­ли я спi­ва­ла! Бу­ло як ста­ну на од­но­му бо­цi Ду­наю та зас­пi­ваю пiс­нi, то тур­ки по дру­гiм бо­цi бу­ло збi­га­ються та слу­ха­ють! Та­ки так, прок­ля­тi, аж у во­ду один од­но­го спи­ха­ють та слу­ха­ють! А моя пiс­ня так бу­ло й ллється по­над Ду­наєм, аж мiй не­бiж­чик ка­пi­тан бу­ло ме­не спи­няє.

    Всi ос­мiх­ну­лись, бо не ду­же йня­ли вi­ри то­му, хоч ста­рi й зна­ли, що Ви­со­ка й справ­дi ма­ла ко­лись ду­же гар­ний го­лос i те­пер ча­сом спi­ва­ла з мо­ло­ди­ми з ве­ли­кою охо­тою.

    - То ви, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но, ба­чу, бу­ли й за гра­ни­цею? - спи­тав Ра­дюк,

    - Атож! бу­ла й за гра­ни­цею i та­ки на­ди­ви­лась на своєму вi­ку на вся­ких лю­дей. Яких тiльки лю­дей я 'не ба­чи­ла за Ду­наєм! Бо по свi­тi бу­вать не те, що в ху­то­рi вiк звi­ку­вать, - про­мо­ви­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на i якось на­пин­дю­чи­лась i за­ки­ну­ла гор­до го­ло­ву, аж у неї на шиї по­ка­за­лось во­ло.

    - Як же ви роз­мов­ля­ли з тур­ка­ми? Чи по-ту­рецькiй? - спи­тав Ма­сюк, жар­ту­ючи.

Пошук на сайті: