Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 48)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    - А цур їм! Хто там з ни­ми став би роз­мов­лять, та ще й по-ту­рецькiй. Мiй не­бiж­чик "ко­пи­тан" та­ки нав­чив­ся по-ту­рецькiй i бу­ло як поч­не з ни­ми булько­тать, то я аж ву­ха за­ту­ляю, аж серд­жусь! По-мол­да­ванськiй я вмi­ла ко­лись, та вже за­бу­ла те­пер; а по­ки жив мiй ка­пi­тан, то я ча­сом бу­ло й по­ба­ла­каю з ним. А як вмер, то тiльки зос­та­вив свою ка­ва­ле­рiю та ка­пi­танськi до­ку­мен­ти, що те­пер ле­жать за… в ме­не в ка­мо­дi.

    - Та за об­ра­за­ми! - про­мо­вив, смi­ючись, Ма­сюк. - Хi­ба ж за об­ра­за­ми їм не мож­на ле­жать?

    - От i за об­ра­за­ми! Боз­на-чо­го на­го­во­ри­те ви, Iва­не Кор­нiй­ови­чу! Хi­ба ж я та­ки свi­ту не ба­чи­ла, щоб не зна­ла, ку­ди схо­вать свої ка­пi­танськi до­ку­мен­ти й хрес­ти мо­го не­бiж­чи­ка.

    Панiя Ви­со­ка хо­тi­ла пiд­дер­жать свою ре­пу­та­цiю ка­пi­тан­шi й час­то лю­би­ла на­га­ду­вать су­сi­дам нi з сього нi з то­го про чин та ка­пi­танськi до­ку­мен­ти сво­го чо­ло­вi­ка. З тiєї ка­ва­ле­рiї i з тих до­ку­мен­тiв смi­яли­ся-та­ки їй в вi­чi.

    - От ко­ли б ви, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, пос­лу­ха­ли, як Ли­ке­рiя Пет­рiв­на поч­нуть роз­ка­зу­вать за тi да­ле­кi краї за гра­ни­цею, так є що пос­лу­хать! - про­мо­ви­ла Га­ля до Ра­дю­ка.

    Радюк поп­ро­сив Ви­со­ку роз­ка­зать про Ду­най­ськi краї, по­чав її роз­пи­ту­вать, i Ви­со­ка по­ча­ла роз­ка­зу­вать, по­ча­ла об­пи­су­вать Ба­са­ра­бiю, Мол­да­вiю, Ду­най­ський край так гар­но, так до ла­ду, та­кою плав­кою мо­вою, що за­цi­ка­ви­ла всiх. I ста­рi, й мо­ло­дi слу­ха­ли її, не­на­че во­на каз­ку ка­за­ла. Га­ля слу­ха­ла її й очей з неї не зво­ди­ла. Не мав­ши кни­жок для чи­тан­ня, Га­ля слу­ха­ла її, нi­би цi­ка­ву книж­ку чи­та­ла.

    - Одначе сло­во по сло­ву, а день iде, а час ми­нає. Чи не час нам, жiн­ко, обi­да­ти? - про­мо­вив Ма­сюк.

    - Про ме­не, в ме­не обiд го­то­вий, ще й пи­ро­гiв свi­жих на­го­ту­ва­ла до­кон­че зад­ля Ли­ке­рiї Пет­рiв­ни, бо я знаю, що ви лю­би­те пи­ро­ги i вмiєте їх го­ту­вать.

    - I! де вже вмiю! Ко­лись, мо­же, вмi­ла, а те­пер, мо­же, й за­бу­ла.

    - Хоч, мо­же, й за­бу­ли, а ва­шi пи­ро­ги пер­шi на цi­лий по­вiт, - про­мо­ви­ла Ма­сюч­ка.

    - Першi на цi­лу гу­бер­нiю! - до­дав Ма­сюк. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на аж за­со­ро­ми­лась i чо­гось за­пи­ша­лась, бо зца­ла, що її пи­ро­ги й справ­дi ви­дер­жать смi­ли­во кон­ку­рен­цiю.

    Всi за­во­ру­ши­лись по свiт­ли­цi. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на вста­ла i, пiд­няв­ши го­ло­ву, хо­тi­ла про­хо­диться по свiт­ли­цi. Але во­на зир­ну­ла че­рез две­рi в кiм­на­ту й по­ба­чи­ла там на жер­доч­цi клуб­ки, пiв­мiт­ки й ос­но­ву. Пас­ма ни­ток, як шов­ко­ве ру­но, аж гну­ли всю жерд­ку.

    - Ой, яка ж ва­ша чу­до­ва ос­но­ва, яке пiт­кан­ня! - аж крик­ну­ла па­нiя Ви­со­ка до Ма­сюч­ки. Во­на ски­ну­ла оку­ля­ри, про­жо­гом по­бiг­ла до клуб­кiв, до ос­но­ви, аж дов­гий хвiст од її сук­нi пi­доб­гав­ся. Роз­див­ля­ючись на нит­ки, на ос­но­ву, во­на схо­ва­ла оку­ля­ри в ки­ше­ню i вже бiльш їх не вий­ма­ла. З ти­ми оку­ля­ра­ми схо­ва­лась i пи­ха па­нi Ви­со­кої, i во­на вий­шла до свiт­ли­цi якось на­ту­ральнi­ше: ве­се­лою, при­вiт­ною, якою во­на бу­ла зав­сег­да в се­бе вдо­ма.

    Тим ча­сом ха­зяй­ка з доч­кою го­ту­ва­ли стiл. На сто­лi з'яви­лись пи­ро­ги, пух­кi, па­ху­чi, пря­мо з пе­чi.

    - А що, чи на­пе­че­те та­ких? - спи­тав Ма­сюк в па­нiї Ви­со­кої.

    - Може, й не на­пе­чу, - ти­хо про­мо­ви­ла во­на, роз­ло­мив­ши пи­рiг й ог­ля­да­ючи йо­го з усiх бо­кiв, її тро­хи бра­ла за­вис­нiсть, що су­сi­дi доб­ре вда­ли­ся пи­ро­ги…

    Всi сi­ли за стiл. Ма­сюч­ка вже пос­те­рег­ла, що мо­ло­до­му па­ни­че­вi спо­до­ба­лась Га­ля, не доз­во­ли­ла їй прис­лу­жу­вать i при­си­лу­ва­ла сiс­ти за стiл. Ра­дюк сiв ко­ло Га­лi. Га­ля тро­хи за­со­ро­ми­лась, од­на­че вже не од­хи­ля­лась од йо­го, не ди­ви­лась на­бiк, на две­рi, як роб­лять сiльськi со­ром­ли­вi дiв­ча­та, а смi­ли­во пiд­нi­ма­ла на Ра­дю­ка очi, як вiн по­чав до неї про­мов­лять. Ра­дюк по­чав роз­пи­ту­вать Й про ху­то­рянське жит­тя, про су­сiд.

    - Чи не скуч­но вам жить на ху­то­рi? - спи­тав вiн Га­лю.

    - Нi. Я зрос­ла на ху­то­рi й звик­ла до се­ла. Як бу­ла я ма­лою, то й зов­сiм ме­не не бра­ла нудьга. А те­пер ча­сом во­се­ни та взим­ку, як нас­та­нуть ко­рот­кi днi, а ве­чо­ри та­кi дов­гi, та­кi дов­гi, як мо­ре, то ча­сом су­мую при ро­бо­тi. Кни­жок у нас не­ма де дос­тать. Я й чи­та­ла б книж­ки, бо люб­лю чи­та­ти, та не­ма де дос­тать. От я вас поп­ро­шу, при­ве­зiть ме­нi кни­жок. Мо­же, ви по­на­во­зи­ли з Києва чо­гось та­ко­го, ду­же гар­но­го, - про­мо­ви­ла Га­ля, див­ля­чись на стiл i з ос­тан­нi­ми сло­ва­ми лед­ве пiд­вiв­ши очi на Ра­дю­ка.

    - Добре, при­ве­зу, до­ко­неч­не при­ве­зу! Я та­ки й ду­мав ва вас, щоб на­дi­лить вас най­но­вi­ши­ми книж­ка­ми. Тре­ба роз­ки­дать по ху­то­рах книж­ки, бо книж­ки ду­же доб­ра рiч.

    - Ой, як би я по­дя­ку­ва­ла вам за те! Але ви не­за­ба­ром поїде­те до Києва? Я не встиг­ну, мо­же, й про­чи­тать.

    В Га­ли­но­му го­ло­сi задз­ве­нiв ле­ге­сенький сму­ток. Мо­ло­дi заїжджi па­ни­чi з го­ро­дiв ду­же роз­ва­жа­ли мо­ло­дих ху­то­ря­нок i час­то бу­ли при­чи­ною слiз i ко­хан­ня не для од­ної ху­то­рян­ки пiс­ля сво­го виїзду.

    - В ме­не є та­кi книж­ки, що я мо­жу зос­та­вить вам i на зи­му, аж до­ки приїду з Києва вдру­ге.

    Галинi гру­ди ле­ге­сенько пiд­ня­лись уго­ру; во­на лед­ве встиг­ла за­ду­шить в со­бi зiт­хан­ня.

    - От лi­том я нi­ко­ли не нуд­жусь, - до­да­ла Га­ля. - То ко­ло ха­зяй­ст­ва, то в сад­ку, а най­бiльше ко­ло квi­ток в го­рiд­чи­ку, й нес­тя­миш­ся, як той час ми­нає.

    - В са­доч­ку, та ще й з пiс­нею, - про­мо­вив Ра­дюк, лу­ка­во по­ди­вив­шись на Га­лю. Га­ля за­пи­ша­лась й ос­мiх­ну­лась; во­на ма­ла щось на дум­цi, бо вже вга­да­ла, що Ра­дюк її лю­бить.

    - А чо­го це ви нi­чо­го не їсте? - рап­том спи­та­ла їх, аж крик­ну­ла па­нiя Ви­со­ка. - А ще й за стiл сi­ли. По­куш­туй­те лиш, який смач­ний борщ з ку­ря­ти­ною, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! Чи, ма­буть, вам не до бор­щу? Еге, так?

    Павло Ан­то­но­вич i Га­ля наб­ра­ли тро­хи бор­щу в та­рiл­ки, од­на­че їли ма­ло. Га­ля тiльки спро­бу­ва­ла, та й лож­ку пок­ла­ла.

    - От i по­га­но, ко­ли вам їсти не хо­четься, - знов про­мо­ви­ла па­нiя Ви­со­ка, не зво­дя­чи своїх ма­леньких сi­рих швид­ких очей з мо­ло­дої па­ри.

    - Коли ж я не­дав­но снi­да­ла, - обiз­ва­лась Га­ля.

    - Та й я снi­да­ла, од­на­че, бо­гу прий­ому, їм, як ба­чи­те!

    - Бо вам, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но, вже нi­що не за­ва­жав мать доб­рий апе­тит, а мо­ло­дим лю­дям ча­сом бу­ває зов­сiм iн­ше в дум­цi, - про­мо­вив Ма­сюк.

    - Оце! Хi­ба ж я вже та­ка ста­ра. Що це ви, Iва­не Кор­нiй­ови­чу! Хоч не­бiж­чик ка­пi­тан i дав­ненько вмер, од­на­че я ще зов­сiм-та­ки не ба­ба.

    - О, ви б ще й за­мiж пiш­ли, як­би хто доб­рий тра­пив­ся, - ска­зав Ма­сюк.

    - Чи пiш­ла б, чи не пiш­ла б, це труд­но вга­дать.

    - Але як­би хто доб­ре при­че­пив­ся, та ще щоб i ки­ше­нi бу­ли не по­рож­нi, та й бро­ви чор­нi, й го­ло­ва не си­ва, не та­ка, як оце в ме­не… - про­мо­вив Ма­сюк.

    - А пев­но, за си­ву го­ло­ву не пiш­ла б i за та­кi не­зак­ру­че­нi ву­са, як ва­шi, не пiш­ла б, - про­мо­ви­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на й за­ре­го­та­лась дрiб­ненько.

    Масючцi, як жен­щи­нi по­важ­нiй i бо­го­бо­ящiй, та рiч Ви­со­кої зов­сiм не спо­до­ба­лась. Во­на все си­дi­ла мовч­ки й бо­яла­ся за не­доб­рий вплив Ли­ке­рiї Пет­рiв­ни на свою Га­лю.

    - Викушайте ж на­ли­воч­ки за здо­ров'я на­ших доб­рих су­сiд i знай­омих, - прип­ро­ху­ва­ла ха­зяй­ка, на­ли­ва­ючи всiм по чар­цi на­лив­ки, на­вiть своїй доч­цi, кот­ра ос­мiх­ну­лась i од­су­ну­ла од се­бе чар­ку.

    - Нащо ви од­со­вуєте чар­ку? Те­пер пiш­ла та­ка по­ве­ден­цiя, що й да­ми п'ють, - про­мо­ви­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. Во­на лю­би­ла ви­пи­ти, бо прив­чи­лась у по­хо­дах ви­пи­вать в ве­се­лiй ком­па­нiї офi­це­рiв. - Вип'ємо за здо­ров'я ха­зяїнiв! - го­лос­но, на всю свiт­ли­цю гук­ну­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на й цок­ну­лась своєю чар­кою об чар­ки всiх. Га­ля лед­ве вмо­чи­ла гу­би, ос­мi­ха­ючись. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на так i ви­хи­ли­ла чар­ку за од­ним ма­хом до дна, ще й лi­коть пiд­ня­ла вго­ру по-офi­церсько­му.

    За пер­шою чар­кою пiш­ла дру­га, а там i тре­тя. Па­нiя Ви­со­ка цо­ка­лась чар­кою з усi­ма й хи­ли­ла-та­ки доб­ре чар­ку за чар­кою, аж її ли­це ста­ло чер­во­не. Зморш­ки на ли­цi тро­хи по­хо­ва­лись; во­на ста­ла на­че мо­лод­ша й по­ча­ла го­лос­нi­ше роз­мов­лять та роз­ка­зу­ва­ти.

Пошук на сайті: