Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Сухобрус по­ми­лив­ся: з йо­го до­чок вий­шли ро­зум­нi й ха­зяй­но­ви­тi пан­ни, з ве­ли­кою енер­гiєю, з ве­ли­кою охо­тою до пра­цi, але за­те пал­кi й сер­ди­тi. Во­ни так доб­ре дер­жа­ли дiм, так умi­ли дбать, як їх по­кiй­на ма­ти. Але за­те час­то дос­та­ва­лось од їх i ста­ро­му батько­вi. Вiн був у ру­ках своїх до­чок i час­то не мав во­лi ви­пи­ти зай­ву чар­ку, як то­го не хо­тi­лось доч­кам.

    В го­ро­дянсько­му пан­сi­онi во­ни тро­хи вхо­пи­ли ро­ман­тиз­му, ра­зом з то­дiш­нi­ми сен­ти­мен­тальни­ми ве­ли­ко­руськи­ми ро­ман­са­ми, кот­рi приб­лу­ди­лись на Ук­раїну з ро­ман­тич­ною ве­ли­ко­руською лi­те­ра­ту­рою. Заб­рав­ши в ру­ки гi­та­ри, во­ни лю­би­ли спi­ва­ти жа­лiб­ним го­ло­сом: "Сто­нет си­зый го­лу­бо­чек! Сто­нет он и день и ночь!" I, роз­ка­зав­ши в пiс­нi, як той го­лу­бо­чок вте­ряв ми­лу, як вiн по­би­вав­ся i, поп­рос­ту ска­зать, здох од пе­ча­лi, во­ни за­ду­му­ва­лись, зiт­ха­ли й дов­го ди­ви­лись в од­чи­не­не вiк­но, де в сад­ку цвi­ли квiт­ки, а на ко­мо­рах ку­пою си­дi­ли "го­лу­боч­ки", що й не ду­ма­ли зди­хать од лю­бо­вi. Лю­би­ли во­ни спi­вать Ско­во­ро­ди­ну пiс­ню: "Бiд­ну птич­ку уло­ви­ли i в клi­точ­ку по­са­ди­ли", пе­ре­вер­та­ючи ук­раїнськi сло­ва на ве­ли­ко­руський лад. I во­ни справ­дi жал­ку­ва­ли за тiєю птич­кою. I ча­сом, ви­ла­яв­ши доб­ре в пе­кар­нi най­ми­чок та при­каж­чи­кiв, пок­ри­чав­ши на батька, во­ни ви­хо­ди­ли в са­док мi­сяч­ної но­чi, дов­го хо­ди­ли пiд ви­со­ким де­ре­вом, ма­ри­ли про бiд­ну птич­ку й си­зо­го го­лу­боч­ка. А ма­ри­ли во­ни, бо вже наб­ли­жав­ся час i по­ра ду­ма­ти про яко­го-не­будь го­луб­чи­ка. I звiд­кiль вiн при­ли­не? I який вiн бу­де? Чи чор­ня­вий, чи ру­ся­вий, чи ку­пець, чи вiй­сько­вий, чи, мо­же, вче­ний?

    До Су­хоб­ру­са по­ча­ли вча­щать мо­ло­дi па­ни­чi з своїх-та­ки куп­цiв. Всi зна­ли, що Су­хоб­рус мав гро­шi в бан­ку i що вiн мав їх до­во­лi i в скри­нi. I пан­ни бу­ли гар­нi. Але якось нi один не при­па­дав їм до впо­до­би. Бу­ли мiж ни­ми лю­ди й ба­га­тi, й гар­нi, та за­те бу­ли не­ро­зум­нi, прос­тi. Мар­та й Сте­па­ни­да, ро­зум­нi зро­ду, хо­тi­ли виб­рать со­бi же­ни­хiв не ду­же тем­них куп­цiв, бо й са­мi бу­ли в пан­сi­онi. Су­хоб­ру­сiв­ни уби­ра­лись ба­га­то: в шов­ко­вi сук­нi, ок­са­ми­то­вi бур­ну­си.

    Пишно уб­рав­шись, во­ни при­хо­ди­ли кож­ної не­дi­лi до Братської церк­ви. Мо­ло­дi лю­ди ста­ва­ли, при ви­хо­дi з церк­ви, в два ряд­ки ко­ло ве­ли­ких две­рей до са­мої дзвi­ни­цi i без це­ре­мо­нiї ог­ля­да­ли кож­ну пан­ну. Су­хоб­ру­сiв­ни ше­лес­тi­ли шов­ком i гор­до про­хо­ди­ли мiж ти­ми ла­ва­ми па­ни­чiв. Па­ни­чi їх зна­ли на ли­це. Їх при­мi­ти­ли там Возд­ви­женський i Даш­ко­вич.

    Студенти зна­ли всiх пан­нiв, кот­рi бу­ва­ли в Братськiй церк­вi, i да­ва­ли кож­нiй прiз­ви­ще або по оде­жi, або по ли­цi. Од­них пан­нiв зва­ли чор­неньки­ми, дру­гих - бi­леньки­ми, iн­ших - гвоз­дич­ка­ми або чор­ноб­рив­ця­ми. Су­хоб­ру­сi­вен во­ни зва­ли пальма­ми. Мiж усi­ма пан­на­ми на По­до­лi не бу­ло рiв­нi­ших, по­каз­нi­ших од їх. Ве­ли­кi на зрiст, пиш­нi й гор­дi на хо­дi, ли­цем щи­рi ук­раїнки, чор­ноб­ри­вi й ка­ро­окi, во­ни справ­дi зда­ва­лись роз­кiш­ни­ми пальма­ми Iн­дiї мiж дрiб­ни­ми дiв­ча­та­ми.

    Раз у не­дi­лю, лiтнього теп­ло­го ве­чо­ра, бу­ла гу­лян­ка в Царськiм сад­ку. На пер­шiй алеї, не­да­леч­ке од те­пе­рiшнього Царсько­го двор­ця, труд­но бу­ло про­тис­ну­тись: так бу­ло ба­га­то на­ро­ду. Му­зи­ки ве­се­ло гри­мi­ли. Цi­лi ку­пи мi­щан сно­ви­га­ли по мен­ших але­ях. Ба­га­то лю­дей си­дi­ло на го­рах по­над Днiп­ром: во­ни ди­ви­лись на пиш­ну кар­ти­ну ти­хо­го Днiп­ра, за­ки­да­но­го бар­ка­ми, бай­да­ка­ми й пло­та­ми, ди­ви­лись на зе­ле­нi ост­рiв­цi, на тем­ний зад­нiп­рянський бiр. Мар­та й Сте­па­ни­да, одяг­ну­тi в лег­кi бi­лi сук­нi, гу­ля­ли на пер­шiй алеї. Во­ни при­мi­ти­ли, що слiд­ком за ни­ми хо­ди­ло три па­ни­чi. Чи по­вер­та­ли во­ни на бо­ко­вi алеї, чи спус­ка­лись во­ни в до­ли­ну, де те­пер Ша­то, чи ви­хо­ди­ли на го­ру, па­ни­чi хо­ди­ли за ни­ми слiд­ком i час­то за­бi­га­ли на­зуст­рiч. Во­ни при­мi­ти­ли ве­ли­ку пос­тать Возд­ви­женсько­го, при­сад­ку­ва­то­го Ка­лi­ме­рi, чор­ня­во­го Даш­ко­ви­ча i за­раз впiз­на­ли сту­ден­тiв. Сi­да­ли во­ни, сi­да­ли й па­ни­чi; вста­ва­ли во­ни, вста­ва­ли й па­ни­чi. Пан­нам це спо­до­ба­лось, i во­ни по­ча­ли зу­мис­не кру­титься по але­ях, ма­ня­чи слiд­ком за со­бою па­ни­чiв.

    Сухобрусiвни вер­ну­лись до­до­му на за­хо­дi сон­ця, по­сi­да­ли ко­ло вi­кон, од­чи­не­них в са­док, i, на­пив­шись чаю, заб­ра­ли гi­та­ри й по­ча­ли гра­ти та спi­вать "Си­зо­го го­лу­боч­ка" i "Бiд­ної птич­ки". А спi­ва­ючи тих пi­сень, во­ни не спус­ка­ли з дум­ки тих мо­ло­дих сту­ден­тiв, кот­рi так дов­го бi­га­ли слiд­ком за ни­ми. "А мо­же, то моя до­ля знай­шла ме­не цього дня в сад­ку?" - так ду­ма­ла кож­на з їх. А чу­до­вий ти­хий ве­чiр, а синє не­бо, па­ла­юче вог­нем на за­хо­дi, а зе­ле­ний са­док з гус­тою тiн­ню - все те розд­раж­ню­ва­ло нер­ви, во­ру­ши­ло сер­це, кот­ро­му прий­шла своя чер­га.

    Послалась нiч над Києвом; вже по­гас чер­во­ний од­лиск на ви­со­ких вер­хах Анд­рея й Ми­хай­лiвсько­го мо­нас­ти­ря, а Мар­та з Сте­па­ни­дою все си­дi­ли ко­ло вiк­на. Ре­зе­да роз­ли­ва­ла тон­кi па­хо­щi й спов­ни­ла ни­ми всю ха­ту. Во­ни знов заг­ра­ли й зас­пi­ва­ли "Звук уны­лый фор­тепьяна". I го­ло­си їх бу­ли ду­же гар­нi, i пiс­ня на­че са­ма спi­ва­лась в чис­тiм по­вiт­рi, але ду­ми бра­ли пе­ре­ва­гу. Кож­нiй хо­тi­лось ма­ри­ти мрi­ями.

    Обидвi пан­ни пiш­ли гу­лять по сад­ку. В чор­нiй тi­нi бi­лi­ли їх яс­нi сук­нi, i мiж де­ре­вом во­ни й справ­дi бу­ли, мов тi пальми, рiв­нi й ви­со­кi. Батько кли­кав їх ве­че­рять i не дiж­давсь; му­сив сам ве­че­ря­ти. Вже на дзвi­ни­цях продз­во­ни­ло два­над­цять. На схо­дi по­ча­ло яс­нi­ша­ти й чер­во­нiть не­бо: схо­див мi­сяць. А пан­ни все гу­ля­ли, не­на­че жда­ли своєї до­лi до се­бе в гос­тi.

    - Чи жде­те ко­го в гос­тi, чи ко­го виг­ля­даєте? - спи­тав ста­рий Су­хоб­рус своїх до­чок, вий­шов­ши з ха­ти в са­док. Над­во­рi бу­ла та­ка роз­кiш, та­ка ти­ха ра­дiсть, що ста­рий на­хи­лив­ся й по­чав рвать ре­зе­ду, лев­кої, бар­вi­нок; йо­го ста­рi пальцi сту­ли­ли бу­ке­ти­ки, i, зак­рав­шись до до­чок, вiн ки­нув на їх ти­ми бу­ке­ти­ка­ми. Жи­ву­щий, цi­лю­щий ве­чiр i йо­го ро­зо­хо­тив до гульнi.

    Тiльки що Су­хоб­рус пi­шов до ха­ти, як че­рез бар­кан пе­рес­ко­чи­ло в са­док щось ду­же ве­ли­ке й дов­ге, а пе­ре­го­дя i дру­ге пе­рес­ко­чи­ло слiд­ком за ним. Мар­та й Сте­па­ни­да на­ро­би­ли кри­ку й ки­ну­лись бiг­ти до ха­ти. Батько ви­бiг їм на­зуст­рiч.

    - Що там та­ке? Чи по­же­жа, чи що? - пи­тав вiн до­чок.

    - Ой та­ту! щось пе­ре­лiз­ло у наш са­док, та та­ке ве­ли­ке! - кри­ча­ли обид­вi доч­ки.

    Спершу йо­му зда­лось, що не­чис­тий пе­ре­ки­нув­ся звi­рю­кою й плиг­нув у са­док. По­тiм миг­ну­ла в йо­го дум­ка про зло­дiїв.

    Вiн ви­бiг у са­док. Доч­ки сто­яли ко­ло ха­ти. В сад­ку двоє лю­дей блу­ка­ли мiж де­ре­вом i чо­гось сту­ка­ли в мис­ник з об­ра­за­ми, що сто­яв пiд бар­ка­ном ко­ло че­ре­шень. Су­хоб­рус був спо­кiй­ний за свiй свя­щен­ний крам i не прий­мав об­ра­зiв на нiч.

    А дi­ло бу­ло та­ке. Сту­ден­ти з Царсько­го сад­ка пiш­ли у гос­тi до знай­омо­го куп­ця, кот­рий жив да­ле­ко, аж на Ор­дансько­му. Той ку­пець мав ба­гацько до­чок, i не ду­же гар­них. Вiн зак­ли­кав до се­бе уся­ких сту­ден­тiв, го­ду­вав, поїв їх i чи­ма­ло до­чок по­ви­да­вав вже за­мiж за свiтських i ду­хов­них. Сту­ден­ти час­то гу­ля­ли там до пiв­но­чi й цi­лою юр­бою пе­ре­ла­зи­ли по­тiм че­рез стi­ну Братсько­го мо­нас­ти­ря. Две­рi у кор­пу­сi ча­сом не за­пи­ра­лись, а як бу­ли за­пер­тi, то сту­ден­ти ла­зи­ли че­рез вiк­на.

    Саме то­го ве­чо­ра Возд­ви­женський i Даш­ко­вич вер­та­лись од то­го куп­ця пiзньої до­би. В їх го­ло­вах вже доб­ре шу­мi­ло, хоч во­ни й не бу­ли зов­сiм п'янi. Але ча­сом, як ка­жуть, не­на­че хто чо­ло­вi­ка обiй­де або об­во­ро­жить. Нiч бу­ла тем­на, мi­сяць ще га­разд не зiй­шов. Стi­на Братст­ва бу­ла бi­ла, i Су­хоб­ру­сiв бар­кан на тiй са­мiй ву­ли­цi був так са­мо бi­лий.

    I за братською стi­ною рос­ло де­ре­во, i за Су­хоб­ру­со­вим бар­ка­ном рос­ло де­ре­во. За­мiсть соб, на­шi сту­ден­ти по­вер­ну­ли ца­бе та й пе­ре­лiз­ли в Су­хоб­ру­сiв са­док, де до пiв­но­чi гу­ля­ли й ма­ри­ли мо­ло­дi Су­хоб­ру­сiв­ни.

    Переплигнувши че­рез бар­кан, Возд­ви­женський i Даш­ко­вич пiш­ли, як їм зда­ва­лось, нi­би по алеї прос­то до сво­го кор­пу­су, але швид­ко по­ча­ли сту­кать ло­ба­ми об де­ре­во i натк­ну­лись на мис­ник з об­ра­за­ми. Вва­жа­ючи на йо­го бi­лий ко­лiр, во­ни ду­ма­ли, що то кор­пус. Возд­ви­женський стук­нув, нi­би в две­рi, а об­ра­зи по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву.

    - Ой бра­ти­ку! Де це ми? Ку­ди це ми зай­шли? - пи­тав Даш­ко­вич, пi­дiй­ма­ючи з зем­лi об­ра­зи.

    - Чи не пот­ра­пи­ли ми за­мiсть кор­пу­су та в церк­ву? - го­во­рив Возд­ви­женський, роз­ди­вив­шись на об­ра­зи.

    Притвор ве­ли­кої Братської церк­ви не за­ми­ка­ли лiтньої по­ри. Там спа­ла сот­ня-дру­га про­чан. Сту­ден­там зда­лось, що во­ни до­кон­че заст­ряг­ли у тiм прит­во­рi.

    - Ой, сте­ре­жись, бра­те, щоб ча­сом не нас­ту­пить якiй­сь ба­бi на ли­це! - про­мов­ляв Даш­ко­вич.

Пошук на сайті: