Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 59)

    - Коли хо­че­те, то я вам ска­жу, про що бу­де Пав­ло Ан­то­но­вич вам про­по­вi­ду­вать. Вiн ка­за­ти­ме вам, що вам тре­ба слу­жить в кан­це­ля­рiї або вчиться в унi­вер­си­те­тi й зай­нять по­тiм ка­фед­ру; що вам тре­ба спi­вать сiльських пi­сень, вби­раться в плах­ту, тре­ба вив­читься гра­ти на лi­рi, кот­ра по­вин­на зго­дом стать на мiс­це те­пе­рiш­нiх фор­теп'янiв.

    - О, ви­ба­чай­те! Я нi­чо­го та­ко­го не чу­ла од Пав­ла Ан­то­но­ви­ча! - про­мо­ви­ла Ольга.

    - Потривайте, пот­ри­вай­те! Це ще не все! Ра­дюк при­но­си­ти­ме вам юри­дич­нi книж­ки, фi­ло­со­фiю Ге­ге­ля, по­тiм бу­де три днi й три но­чi пос­пiль тов­ма­чить про баш­тан­ни­ка Ониська й йо­го по­езiю, а по­тiм бу­де на­мо­то­рю­вать вас, щоб ви са­мi вив­чи­лись пи­сать ук­раїнськi вiр­шi.

    Ольга й її ма­ти смi­ялись.

    - Я нi­ко­ли не пи­са­ла вiр­шiв i, пев­но, не бу­ду. Що це ви вер­зе­те, Ки­ри­ле Пет­ро­ви­чу? - ска­за­ла Ольга, смi­ючись.

    Радюк лед­ве мiг уси­дiть на стiльцi. Пе­ред­нi­ше, в круж­ку своїх то­ва­ри­шiв, вiн не ду­же вва­жав на Ко­ванько­вi жар­ти, бо мав їх за жар­ти мо­ло­до­го ве­се­ло­го хлоп­ця, лад­но­го все жит­тя i все обер­ну­ти на жарт i на смiш­ки, щоб тiльки бу­ло з чо­го по­ре­го­таться. Але те­пер, в до­мi по­важ­но­го чо­ло­вi­ка й пе­ред очи­ма ми­лої осо­би, йо­му тi жар­ти до­хо­ди­ли до са­мо­го сер­ця.

    - Почекайте! Це ще й нi­чо­го б! Але по­тiм Ра­дюк бу­де на­мов­лять вас одяг­тись в плах­ту, в ме­ре­жа­ну со­роч­ку i взу­тись в чер­во­нi чо­бо­ти, бо вiн i сам одя­гається в сви­ту й ко­жух…

    - Тобi й со­ро­му не­ма! - ти­хо про­мо­вив Ра­дюк. А Ко­ванько, не вва­жа­ючи на те, знов про­тя­гу­вав свою ка­ри­ка­ту­ру - Чи ви пак знаєте, що на­шi сту­ден­ти тiльки й ду­ма­ють, як во­ни жи­ти­муть в ку­рi­нях на баш­та­нах i як їх жiн­ки но­си­ти­муть їм обi­ди з до­му, як во­ни бу­дуть орать од­нiєю ру­кою, а дру­гою книж­ку дер­жать, а третьою пи­са­ти док­торськi ди­сер­та­цiї…

    - Бог зна що ви го­во­ри­те! - ска­за­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на. Їй ста­ло шко­да Ра­дю­ка, над кот­рим так глу­зу­вав Ко­ванько, бо во­на пос­те­рi­га­ла при­чи­ну то­го кеп­ку­ван­ня…

    - Якби це ми бу­ли вдо­ма, а не в гос­тях, то я б i то­бi на­ма­лю­вав твiй iде­ал i твоє iде­альне жит­тя на за­во­дi, - ска­зав Ра­дюк, - та не­хай нав­пiс­ля. А твiй iде­ал вий­шов би, ма­буть, не та­кий по­етич­ний, хоч, мо­же, й дос­то­ту та­кий смiш­ний.

    Кованько за­мовк, не­на­че во­ди в рот наб­рав. Щоб як-не­будь пе­рер­вать ту не­гар­ну роз­мо­ву, ма­ти поп­ро­си­ла всiх до за­ли. Тiльки що во­ни всi ввiй­шли в за­лу, Ольга од­чи­ни­ла ро­яль i, нi на ко­го не вва­жа­ючи, смi­ли­во й го­лос­но зас­пi­ва­ла ук­раїнську пiс­ню: "Ой, по­ли­ну, по­ли­ну - до­бу­ва­ти та­ла­ну!" Та пiс­ня бу­ла од­по­вiд­дю й про­тес­том про­ти Ко­ванько­вих жар­тiв. Ко­ванько за­раз зро­зу­мiв це, бо за­мовк i за­ду­мавсь. Йо­го ве­ли­кi гу­би зак­ри­ли зу­би, а пов­нi й дов­гi що­ки аж од­вис­ли вниз. Ра­дюк на­че ожив i по­ве­се­лi­шав. Вiн зро­зу­мiв сер­цем, до чо­го сто­су­ва­лась та пiс­ня, про кот­ру нiх­то Ольги й не про­сив, про кот­ру нiх­то й не зга­ду­вав.

    Тим ча­сом на го­лос пiс­нi доч­ки вий­шов з ка­бi­не­ту батько. Даш­ко­ви­че­ве ли­це по­ча­ло ду­же ста­рiться, i не так ста­рi­тись, як в'яну­ти й морх­нуть од си­дiн­ня й без­сон­них но­чiв. Даш­ко­вич при­вi­тав­ся до Ра­дю­ка й до Ко­ванька й роз­по­чав роз­мо­ву з Ра­дю­ком, вва­жа­ючи на йо­го, як ро­зум­нi­шо­го i бiльше на­хильно­го до по­важ­ної роз­мо­ви.

    - Думаючи не раз про свiй на­род, я дiй­шов до та­кої гад­ки: щоб зро­зу­мiть йо­го свi­тог­ляд i пос­те­рег­ти йо­го бу­ду­щi фi­ло­софськi прин­ци­пи, тре­ба роз­див­ляться на наш на­род не як на на­род, од­рi­за­ний од сiм'ї iн­ших на­ро­дiв, а до­кон­че вку­пi з iн­ши­ми на­ро­да­ми, кот­рi йо­му рiд­нi­шi, кот­рi ближ­чi до на­шо­го на­ро­ду по прик­ме­тах плем'я, мо­ви, вi­ри i т. д., - так го­во­рив Ра­дю­ко­вi про­фе­сор.

    - А пев­но так! - лед­ве обiз­вавсь до йо­го Ра­дюк, а сам усе пог­ля­дав у той ку­ток, де си­дi­ла Ольга й Ко­вакько.

    - I я те­пер маю дум­ку роз­ди­виться на свi­тог­ляд цi­ло­го слов'янсько­го плем'я i по­тiм вже прис­ту­пить i до сво­го на­ро­ду.

    - I я так ду­маю, - при­та­ку­вав Ра­дюк, хоч вiн в той час нi­чо­го то­го не ду­мав i на­вiть не вто­ро­пав, за що го­во­рив йо­му Даш­ко­вич. Вiн ба­чив, що Ко­ванько сiв бли­зе­сенько ко­ло Ольги, роз­ка­зу­вав щось смiш­не, бо й Ольга смi­ялась до йо­го. А Даш­ко­вич, як на то­теж, все роз­ви­вав та роз­ви­вав пе­ред ним свою те­орiю, ра­дi­ючи, що знай­шов вваж­ли­во­го слу­ха­ча.

    Радюк слу­хав, а йо­го очi все тяг­ло ту­ди, де жар­ту­вав Ко­ванько, ду­же ра­дий, що Ра­дюк по­пав­ся Даш­ко­ви­че­вi. Йо­го очi розд­во­юва­лись, бо вiн все ди­вивсь i на про­фе­со­ра, i на бi­лу Ольжи­ну шию, де бли­ща­ло про­ти свiт­ла про­зо­ре вуш­ко, де ма­лю­вав­ся її чис­тий про­фiль про­ти свiт­ла. Ра­дюк вже й не слу­хав Даш­ко­ви­ча. Кров ки­ну­лась йо­му до го­ло­ви. Сам про­фе­сор, зап­ри­мi­тив­ши нев­важ­ли­вiсть Ра­дю­ка, пе­рес­тав роз­мов­лять.

    Тiльки що по­да­ли чай, як у за­лу од­чи­ни­лись две­рi i в свiт­ли­цю увiй­шла Мар­та Си­до­рiв­на з доч­кою. Во­ни обид­вi дер­жа­ли в ру­ках якусь ро­бо­ту й прий­шли нi­би на оден­ки, не­на­ро­ком, по-су­сiдськiй. Але бу­ло не так: Мар­та Си­до­рiв­на, по­ба­чив­ши свiт­ло в вiк­нах за­ли, пос­те­рег­ла, що в Даш­ко­ви­чiв є гос­тi, i, взяв­ши доч­ку, пiш­ла з нею до сест­ри. Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на за­раз зро­зу­мi­ла те, бо якось зне­хо­тя при­вi­та­лась з сест­рою й з не­бо­гою.

    - Чи всi здо­ро­вi? - спи­та­ла Мар­та.

    - Як ба­чиш, усi! бо всi тут i си­ди­мо. Хi­ба ти що чу­ла? - од­ка­за­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    - Нiчого не чу­ла, але ду­маю: дай, пi­ду по­ба­чусь!

    - Спасибi, що не за­бу­ваєте нас, - од­ка­за­ла Сте­па­ни­да.

    Катерина бу­ла уб­ра­на по-бу­ден­но­му, але ду­же чис­то. Во­на за­че­са­лась ду­же глад­ко, i мож­на бу­ло при­мi­тить, що во­на звер­ну­ла вва­гу на свiй кос­тюм, бо бу­ла уб­ра­на кра­ще за Ольгу.

    - Чи не ду­маєте ку­ди на ве­чiр? - спи­та­ла Сте­па­ни­да, пог­ля­да­ючи на Ка­те­ри­ну, кот­ра на­вiть по­че­пи­ла до­ро­гi зо­ло­тi се­реж­ки.

    - Думали зай­ти, та вже не пi­де­мо, тут зос­та­не­мось, - До­да­ла Мар­та Си­до­рiв­на.

    Тiєї роз­мо­ви сес­тер, пе­ре­си­па­ної по­пе­лом i сiл­лю, нiх­то не чув, i роз­мо­ва ста­ла спiльною й ве­се­лою. I Ра­дюк, i Ко­ванько за­ли­ця­лись до Ольги, до неї обер­та­лись з роз­мо­вою, до неї обер­та­ли жар­ти, а як не до неї, то до кот­рої-не­будь ма­те­рi. Ка­те­ри­на си­дi­ла, мов си­ро­та. Во­на жда­ла хоч од­но­го сло­ва, хоч од­но­го пог­ля­ду очей, i нi один не по­ди­вив­ся на неї, не за­го­во­рив до неї! Во­на по­ба­чи­ла Ра­дю­ка, ду­же гар­но­го хлоп­ця, i не мог­ла на­ди­ви­тись на йо­го, одiр­ва­ти од йо­го очей.

    "Ану, бу­ду при­мi­чать, чи по­ди­виться вiн на ме­не хоч раз? Чи про­мо­вить вiн до ме­не хоч сло­во?" - по­ду­ма­ла со­бi Ка­те­ри­на й по­ча­ла слiд­ком во­дить очи­ма за кож­ним ру­шен­ням йо­го очей.

    Радюк го­во­рив з Ольгою й не зво­див з неї очей. На­го­во­рив­шись з нею, вiн сiв ко­ло Сте­па­ни­ди Си­до­рiв­ни й по­чав ба­ла­кать з нею. Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на лас­ка­во та об­лес­ли­во роз­мов­ля­ла з ним. По­тiм Ра­дюк по­чав ба­ла­кать з Мар­тою Си­до­рiв­ною, кот­ра так са­мо ста­ла вся доб­ром i лас­кою. Ка­те­ри­на ду­ма­ла, що вiн от-от про­мо­вить до неї слiв­це, а вiн встав од сто­ла й по­чав роз­мов­лять з Даш­ко­ви­чем. То­дi во­на по­чу­ти­ла, що її зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Не тiльки лас­ка­во­го сло­ва, на­вiть пог­ля­ду очей йо­го во­на не при­гор­ну­ла до се­бе. Во­на ба­чи­ла, як йо­го чу­до­вi очi май­ну­ли проз її ли­це; во­на ло­ви­ла йо­го очi своїми очи­ма, хо­тi­ла спи­нить їх на со­бi хоч на хви­ли­ну i по­ба­чи­ла, що не ма­ла тiєї си­ли ча­рiв.

    "Не лас­ка­ва до­ля до ме­не, - лед­ве за­во­ру­ши­лась в неї та­ка дум­ка. - А чи я ж не та­ка iнс­ти­тут­ка, як i во­на? А чи я ж не так граю й спi­ваю, як i во­на?" Ка­те­ри­на лед­ве за­ду­ши­ла в со­бi неп­ри­яз­не по­чу­ван­ня до своєї щас­ли­вої сест­ри в пер­вих, бо доб­ре зна­ла, що й сест­ра тут нi­чим не вин­на.

    Тим ча­сом Мар­та Си­до­рiв­на, не пи­та­ючись сер­ця своєї доч­ки, дум­кою вже приз­на­чи­ла Ра­дю­ка Ользi, а для своєї Ка­те­ри­ни ра­да бу­ла б узя­ти й не ду­же гар­но­го Ко­ванька. Во­на ба­чи­ла, що од Ка­те­ри­ни обид­ва па­ни­чi дер­жаться ос­то­ронь, i про­мо­ви­ла:

    - Ви б, пан­ни, або заг­ра­ли, або зас­пi­ва­ли нам, ста­рим, а за ва­ми, мо­же б, зас­пi­ва­ли й па­ни­чi. Ольго! ти ж ха­зяй­ка. По­чи­най! А за то­бою, мо­же, й дру­гi нас­мi­ляться.

    Ольга бу­ла ве­се­ла. Во­на тiльки що на­го­во­ри­лась з ми­лим, на­ди­ви­лась зблизька на очi, на бро­ви, нас­лу­ха­лась дос­хо­чу йо­го ме­ло­дич­но­го го­ло­су. Во­на пурх­ну­ла до ро­яля й по­ча­ла пе­ре­би­рать ве­се­лi вальси й ма­зур­ки, а по­тiм, див­ля­чись прос­то Ра­дю­ко­вi в очi, зас­пi­ва­ла: "Ой по­ли­ну, по­ли­ну - до­бу­ва­ти та­ла­ну!"

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6164
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6689

Пошук на сайті: