Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 62)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    Радюк мов­чав, i Ольга мов­ча­ла, її що­ки аж па­шi­ли. Во­на оче­ви­дяч­ки чо­гось жда­ла. Ра­дюк ог­ля­нув­ся навк­ру­ги; по до­рiж­цi плен­та­лась якась мi­щан­ка. На шпи­лях по­де­ку­ди си­дi­ли лю­ди по двоє, по троє. Не­да­леч­ке од їх вни­зу на од­но­му шпи­лi сто­яв який­сь ви­со­кий пан, мов та ста­туя, i ди­вив­ся на Днiп­ро. Пос­та­тi на шо­сi все во­ру­ши­лись, нi­би в вер­те­пi кук­ли. Ра­дюк ду­мав об'явиться пря­мо й прос­то кiлько­ма сло­ва­ми i не знай­шов тих прос­тих кiлькох слiв. Вiн по­чу­вав, що йо­го ду­ша ду­же стри­во­же­на, i ждав, по­ки во­на тро­хи вти­хо­ми­риться. Вiн зир­нув ско­са на Ольжи­не ли­це; во­но бу­ло рум'яне, але спо­кiй­не; очi бу­ли спу­ще­нi на зе­ле­ний яр, не­на­че в йо­му дi­ялось якесь надз­ви­чай­не ди­во.

    "Вона жде, во­на жде!" - по­ду­мав вiн, i те сло­во сот­ню раз миг­ну­ло в йо­го дум­цi. Вiн взяв­ся ру­кою за гру­ди й по­чув, що в гру­дях у йо­го ще не все зас­по­коїлось. Сер­це трi­па­лось, як пташ­ка в клiт­цi. Вiн за­ду­мав по­чать яку-не-будь роз­мо­ву, до­ки сти­шиться в йо­го ду­шi.

    - Здається, й осiнь над­во­рi, а зро­ду нiх­то не дiз­навсь би, що те­пер осiнь. Гля­неш на не­бо, на Днiп­ро i по­ду­маєш, що по­чи­нається лi­то, - ти­хо про­мо­вив Ра­дюк.

    Ольга зирк­ну­ла на йо­го своїми чу­до­ви­ми очи­ма. I яка бу­ла кра­са в тих со­ром­ли­вих очах! В тих очах бу­ли нi­би сльози, нi­би мок­ра ро­са при­га­си­ла во­гонь. Во­на, пев­но, не то­го жда­ла од йо­го й спус­ти­ла очi.

    Внизу Днiп­ро був зас­тав­ле­ний бай­да­ка­ми й бар­ка­ми. При бе­ре­зi ко­ло По­до­лу сто­яли ряд­ка­ми здо­ро­вi ду­би й бер­лин­ки, пов­нi жов­тих i чер­во­них яб­лук, ка­ву­нiв, груш. Кiлька ду­бiв i бер­ли­нок з ка­ву­на­ми прос­ту­ва­ло по Днiп­рi до прис­та­нi, а на прис­та­нi, на со­ло­мi бу­ли нак­ла­де­нi цi­лi го­ри ка­ву­нiв i яб­лук. Над­во­рi бу­ло ти­хо; за Днiп­ром си­нiв бiр, кот­рий зда­вав­ся ще си­нi­шим пiд про­мiн­ням за­хо-дя­чо­го сон­ця. На то­му тем­но­му фо­нi се­ред бо­ру па­ла­ло нi­би по­лум'я: то сон­це вда­ри­ло в усi шиб­ки церк­ви да­ле­ко­го се­ла.

    - Чи то по­же­жа? - спи­та­ла Ольга.

    - Нi! то сон­це грає на вiк­нах сiльської церк­ви, - ска­зав Ра­дюк, i во­ни обоє знов за­мовк­ли.

    На дру­го­му кiн­цi бо­ру три ба­нi церк­ви, ос­вi­че­нi сон­цем, не­на­че три зо­рi ви­сi­ли над чор­ним лi­сом, а там десь да­ле­ко сон­це пот­ра­пи­ло в шиб­ки бiд­ної ри­бал­чи­ної ха­ти­ни й зро­би­ло з тих тах­лiв щи­ре зо­ло­то, не­на­че хто по­вi­сив зо­ло­тi щи­ти се­ред тем­но­го бо­ру. На рiч­цi вни­зу ко­ли­ва­лись ти­хо бай­да­ки, а ви­ще, ко­ло По­до­лу, сто­яв нi­би лiс щогл. Який­сь спо­кiй був роз­ли­тий на свi­тi. При­ро­да нi­би вже ду­ма­ла зас­нуть пе­ред близьки­ми хо­ло­да­ми. I Ольга й Ра­дюк за­ди­ви­лись на ту кар­ти­ну. Во­на їх зас­по­коїла.

    - Як ти­ха кар­ти­на осе­нi, ха­зяй­ської й ха­зяй­но­ви­тої осе­нi, на­во­дить на ме­не дум­ку про щас­тя ти­хої сiм'ї. I те щас­тя ме­нi здається та­ке ти­хе, спо­кiй­не, але пиш­не й чу­до­ве, як ця теп­ла й овощ­на осiнь, - про­мо­вив Ра­дюк. Ольга по­ди­ви­лась на йо­го очи­ма й не­на­че чо­гось жда­ла.

    - Ви лю­би­те осiнь? - про­мо­ви­ла во­на. - А я най­бiльше люб­лю вес­ну. Скiльки раз я ма­ри­ла про тi ост­ро­ви Оке­анiї, де вiч­но цвi­те й не вми­рає вес­на! Як­би ме­не хто чу­дом пе­ре­нiс на тi ост­ро­ви! Та­ким чу­дом, про якi роз­ка­зує в каз­ках Ше­хе­ре­за­да.

    - Хто її не лю­бить, тiєї вес­ни, ча­су со­ло­вей­кiв i квi­ток, але во­на та­ка ко­рот­ка! А щас­ли­ва вес­на лю­ди­ни ще ко­рот­ша, хоч пиш­нi­ша од вес­ни при­ро­ди.

    Ольга зiтх­ну­ла, а Ра­дюк за­ду­мавсь.

    - От i моя вес­на, вес­на мо­го жит­тя швид­ко ми­не, - знов по­чав го­во­рить Ра­дюк. - Я вже став мiц­но на до­ро­зi жит­тя, вже втяг­ла ме­не в се­бе та бе­зод­ня мо­ря людсько­го жит­тя. Я по­чу­ваю, що ме­нi час жить щас­тям шир­шим i ви­щим од щас­тя мо­ло­дої по­ри вес­ни; я по­чу­ваю, що ме­нi вже час жи­ти жит­тям сiм'яка.

    Радюкiв го­лос все ти­хi­шав i зат­ру­сивсь. Ольга слу­ха­ла йо­го, тро­шеч­ки пiд­вiв­ши го­ло­ву й очi.

    - Ольго Ва­си­лiв­но! ви знаєте, що я лю­ди­на но­во­го по­ко­лiн­ня i не вмiю го­во­рить комп­лi­мен­тiв, за­вiр­чу­ючи прос­ту мисль в неп­рос­тi сло­ва. Я вам ска­жу прос­то й щи­ро: я вас люб­лю; я по­лю­бив вас од то­го ча­су, як по­ба­чив вас. Ме­нi здається, що я нi з ким не про­жив би так щас­ли­во в па­рi, як з ва­ми. Ска­жiть ме­нi щи­ро всю прав­ду: чи лю­би­те ви ме­не? Чи пi­де­те ви за ме­не за­мiж? Я про­шу ва­шої ру­ки, i ко­ли ви дас­те зго­ду, то я бу­ду мать щас­тя про­си­ти ру­ки ва­шої i в ва­ших батька й ма­те­рi.

    Радюк пiд­вiв очi. Ольга сто­яла пе­ред ним чер­во­на й гар­на, як квiт­ка. Во­на впер­ше по­чу­ла од хлоп­ця та­кi сло­ва й вис­лу­ха­ла тi сло­ва не так спо­кiй­но й твер­до, як во­на со­бi уяв­ля­ла. Ольга ди­ви­лась на йо­го й мов­ча­ла.

    - Дайте ме­нi, Ольго Ва­си­лiв­но, од­по­вiдь та прос­то й щи­ро, як я вас прос­то й щи­ро спи­тав!

    - Я вас люб­лю. Я вас по­лю­би­ла дав­но i по­лю­би­ла, як нi­ко­го так не лю­би­ла… Але ка­жу вам прос­то й щи­ро, що я ще й не ду­ма­ла про за­мiжнє жит­тя.

    Вона пе­рер­ва­ла свою роз­мо­ву.

    - Чом же ви не ду­ма­ли? Мо­же, я вам не спо­до­бавсь? - ска­зав Ра­дюк, i в йо­го лед­ве ста­ло си­ли про­мо­вить тi сло­ва. Вiн ждав, що Ольга не те ска­же; вiн спо­дi­вавсь од неї зго­ди, а во­на тим сло­вом не­на­че гро­мом вда­ри­ла йо­го.

    - Я по­ба­чи­ла вас ко­лись дав­но в Ша­то, як вам вже ка­за­ла. Я вас ще то­дi по­лю­би­ла. По­тiм я по­ча­ла вас за­бу­вать. Але як ви прий­шли до нас на ве­чiр, я тро­хи не зом­лi­ла як уг­ле­дi­ла вас нес­по­дi­ва­но. Я знов по­лю­би­ла вас.

    - А те­пер знов за­бу­де­те ме­не… - лед­ве спро­мiг­ся ви­мо­вить Ра­дюк. - А я вас люб­лю й нi­ко­ли не за­бу­ду, - знов ска­зав вiн i за­мовк, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях.

    - Дайте ме­нi ча­су по­ду­мать! Я бу­ла та­ка щас­ли­ва в батька! Я ще та­ка мо­ло­да. Ме­нi так доб­ре жи­ло­ся на свi­тi, що я не ма­ла й гад­ки про жит­тя ок­ро­ми од батька й ма­те­рi. Ми обоє мо­ло­дi. Час наш не вте­че, як во­да в Днiп­рi. Дай­те ме­нi по­ду­мать, по­га­дать, - ска­за­ла Ольга i вхо­пи­ла йо­го за ру­ку, ду­же зда­ви­ла й по­тяг­ла її до сво­го сер­ця.

    Її ли­це, гар­не, як пер­ша ма­кiв­ка на го­ро­дi, по­тяг­ло­ся слiд­ком за ру­кою до йо­го. Вiн по­ду­мав, як близько од йо­го бу­ло щас­тя i як во­но те­пер ста­ло од йо­го да­ле­ко!

    Тим ча­сом на до­рiж­цi з'яви­лась якась не­мо­ло­да па­нiя. Ольга швид­ко по­ки­ну­ла Ра­дю­ко­ву ру­ку й ос­ту­пи­лась тро­хи од йо­го. Во­ни обоє чу­ли, як па­нiя наб­ли­жа­лась, ше­лес­тi­ла оде­жею, як сту­па­ла но­га­ми, чу­ли кож­ний її сту­пiнь. Ольга знов вту­пи­ла очi в зе­ле­ний гли­бо­кий яр, де дзюр­ко­тi­ла з го­ри во­да, збi­га­ючи рин­вою мiж ку­ща­ми та вер­ба­ми пiд мiс­ток на шо­сi i в Днiп­ро. Во­на нi­би хо­тi­ла роз­пи­тать i вис­лу­ха­ти по­ра­ду в тiєї ти­хої во­ди, кот­ра од­ним од­на по­да­ва­ла го­лос се­ред ти­шi при­ро­ди. Во­на знов ди­ви­лась, як по шо­сi вни­зу нi­би пе­ре­со­ву­ва­лись лю­ди, мов ляльки в вер­теп­нiм те­ат­рi. А мо­ло­дий Ра­дюк все ди­вивсь на чор­ний бiр, де то спа­ха­ло по­лум'я сон­ця на вiк­нах да­ле­кої церк­ви, то при­га­са­ло. Вже й та па­нiя пiш­ла со­бi дав­но, й ше­лес­тiн­ня її хо­ди за­тих­ло, а во­ни обоє все ди­ви­лись та ди­ви­лись, не­на­че хо­тi­ли ви­пи­тать в при­ро­ди со­бi по­ра­ду. Ра­дюк ба­чив, як згас­ло по­лум'я на вiк­нах, як во­но жев­рi­ло на хрес­тi, по­тiм за­че­пи­лось на кiн­чи­ку хрес­та й тлi­ло, на­че жа­ри­на, нi­би якесь ог­ня­не око то­го чор­но­го бо­ру. Вiн все ди­вив­ся на йо­го, до­ки во­но по­гас­ло, i ду­мав, чи не хо­че Ольга йти за­мiж за Ко­ванька? Чи не має во­на ко­го iн­шо­го на при­мi­тi? I що ста­неться з ним, як во­на од­ки­неться од йо­го? I яка при­ти­чи­на мог­ла б бу­ти, ко­ли во­на лю­бить йо­го щи­ро, але про за­мiж i не ду­має.

    Довго ще во­ни обоє сто­яли мовч­ки й ду­ма­ли. Ольга ди­ви­лась i нi­чо­го не ба­чи­ла. На кiлька год мо­лод­ша за Ра­дю­ка, во­на бу­ла сер­цем на кiлька год стар­ша за йо­го. Во­на вже вмi­ла од­рiз­нять в своєму сер­цi лю­бов, а в своїй дум­цi - за­мiжнє жит­тя, i не мог­ла вже йти ту­дою, ку­ди по­ве­ло б її сер­це. Во­на ска­за­ла неп­рав­ду, що не ду­ма­ла про за­мiжнє жит­тя: во­на дав­но ду­ма­ла i вже ду­ма­ла зов­сiм iнак­ше. Не та­ко­го чо­ло­вi­ка для се­бе, який був мо­ло­дий Ра­дюк, во­на час­то уяв­ля­ла со­бi в своїй дi­во­чiй кiм­нат­цi i на­вiть ще в iнс­ти­ту­тi. Пе­ред нею сто­яв те­пер Ра­дюк, прав­да, гар­ний, i мо­ло­дий, i мо­тор­ний, але не блис­ку­чий своїми чи­на­ми, своєю вар­тiс­тю в гро­ма­дянсько­му жит­тi.

    На тем­ний бiр спа­ла ще чор­нi­ша тiнь. На не­бi блис­ну­ла зiр­ка. Од Ша­то ли­лись му­зич­нi ме­ло­дiї; з-за де­ре­ва свис­ну­ла ра­ке­та, лус­ну­ла й роз­си­па­лась м'ячи­ка­ми всiх кольорiв ве­сел­ки. В Ша­то шу­мi­ла гу­лян­ка. Проз Ра­дю­ка й Ольгу прой­шло ба­гацько лю­дей, цi­лий ве­се­лий гурт. Кiлька осiб про­ле­тi­ло вер­хом на ко­нях. Все те пе­рер­ва­ло ду­му мо­ло­дої па­ри. Во­ни обоє ог­ля­ну­лись на лю­дей i по­ма­леньку, мовч­ки, ра­зом пiш­ли на­зад.

    - Мабуть, батько тур­бується, до­жи­да­ючи нас, - ти­хо про­мо­ви­ла Ольга.

    - Мабуть, - од­ка­зав Ра­дюк.

Пошук на сайті: