Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 65)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    Тим ча­сом тра­пи­лась нес­по­дi­ва­на рiч. Ра­дю­ко­вi при­нес­ли з пош­ти лист, а на лис­тi звер­ху бу­ло на­пи­са­но батько­вою ру­кою: "Ду­же пот­рiб­не". В йо­го зат­ру­си­лись ру­ки; вiн роз­ла­мав пе­чать й роз­дер кон­верт. Лист був од батька, й ду­же ко­ро­тенький. Батько, знать, не мав ча­су роз­во­диться i, як бу­ло ко­лись в пе­ред­нi­ший час, на­ка­за­ти анек­до­тiв. Вiн пи­сав, щоб син як мож­на мер­щiй приїжджав в Жур-ба­нi, бо ма­ти зас­лаб­ла нес­по­дi­ва­но.

    Радюк лед­ве встиг по­бiг­ти до Даш­ко­ви­чiв, щоб поп­ро­щаться. Вiн роз­ка­зав при­чи­ну нес­по­дi­ва­но­го од'їзду й по­ба­чив, що Ольга бу­ла стур­бо­ва­на й не­на­че за­жу­ри­лась. Во­на го­во­ри­ла ма­ло, але бу­ла ввiч­ли­ва, лас­ка­ва й щи­ро жал­ку­ва­ла, що ста­ра ма­ти за­не­ду­жа­ла. Ра­дюк поп­ро­сив у неi фо­тог­ра­фiч­ну кар­точ­ку; во­на вий­ня­ла з сво­го альбо­му ос­тан­ню кар­точ­ку й од­да­ла йо­му. Даш­ко­ви­чi ду­же лас­ка­во поп­ро­ща­лись з ним i про­си­ли не за­бу­вать їх, як вiн щас­ли­во по­вер­неться до Києва.

    Не до­вi­дав­шись нi про що од Ольги, смут­ний та жур­ли­вий, Ра­дюк по­ка­тав до Жур­ба­нiв. Осiнь бу­ла су­ха й по­го­жа. Вiн не ду­же дов­го за­ба­ривсь в до­ро­зi й приїхав до батька ду­же пiз­но, тро­хи не опiв­но­чi. Пе­рес­ту­пив­ши батькiвський по­рiг, вiн од­ра­зу зас­му­тивсь: кру­гом до­му I в до­мi бу­ло так ти­хо й мерт­во, що вiн по­ду­мав, чи не приїхав вже пiс­ля по­хо­ро­ну!

    Вступивши в при­хо­жу, вiн по­чув важ­кий дух лi­карст­ва й хатнього по­вiт­ря. На­зуст­рiч йо­му вий­шов батько в теп­ло­му ха­ла­тi i в туф­лях. Вiн сту­пав ти­хо, на­че крадько­ма, об­няв си­на й га­ря­че, але ти­хi­сiнько, не од­ри­ва­ючи гу­бiв, три­чi по­цi­лу­вав йо­го. Син по­ве­се­лi­шав: ма­ти бу­ла жи­ва. На ли­цi в батька не бу­ло вид­но три­во­ги лю­ди­ни, кот­ра тiльки що ос­ту­пи­лась од сла­бо­го без уся­кої на­дiї на оду­жан­ня. Вiн був по-давньому бадьорис­тий i не зас­му­че­ний.

    - Як ма­ти? - ти­хо спи­тав син. - Чи є на­дiя на оду­жан­ня?

    - Слава бо­гу, їй ста­ло луч­че. Бу­де жи­ва. Во­на те­пер спить, - ска­зав ста­рий Ра­дюк на са­ме ву­хо си­но­вi.

    Син ски­нув чо­бо­ти в при­хо­жiй, йо­му по­да­ли че­ре­ви­ки, i вiн по­за батьком пi­шов до ма­те­ри­ної кiм­на­ти. В кiм­на­тi в ку­точ­ку на сто­лi го­рi­ла лам­па, прик­ри­та аба­жу­ром. На лiж­ку ле­жа­ла сла­ба й спа­ла, важ­ко ди­шу­чи, її блi­де й схуд­ле ли­це зда­ва­лось ще блi­дi­шим од чор­ної ко­си, кот­ра об­ви­ва­ла ви­со­кий лоб. Чор­нi бро­ви ду­же ви­раз­но чор­нi­ли на її блi­до­му, на­че вос­ко­во­му, чо­лi в су­тiн­ку. Ра­дюч­ка бу­ла та­ка блi­да, так схуд­ла, що син не мiг вдер­жать слiз i зап­ла­кав.

    Коло са­мо­го лiж­ка на стiльцi си­дi­ла па­нiя Ви­со­ка. Во­на, не вста­ючи, по­да­ла Ра­дю­ко­вi ру­ку й ду­же зда­ви­ла йо­го за пальцi. На па­нiї Ви­со­кiй бу­ла яс­но-зе­ле­на сук­ня, а шия бу­ла об­мо­та­на хус­точ­кою яс­но­го чер­во­но­го кольору. Її жва­ве, ве­се­ле ли­це, мор­га­ючi бро­ви ро­би­ли ве­ли­кий конт­раст з жов­тим ли­цем не­ду­жої Ра­дюч­ки. Во­на день i нiч дог­ля­да­ла сла­бої й не од­хо­ди­ла од її пос­те­лi, по­да­ва­ла лi­карст­во, поп­рав­ля­ла пос­тiль. Нев­ва­жа­ючи на те, що бу­ла втом­ле­на, в та­ку пiз­ню, до­бу, во­на ве­се­ло ки­ну­ла очи­ма на мо­ло­до­го Ра­дю­ка; її бро­ви не­на­че при­вiт­но за­го­во­ри­ли. Го­во­рить го­лос­но во­на не нас­мi­ли­лась, щоб не роз­бу­дить сла­бої, але її бра­ла не­терп­ляч­ка, i во­на по­ча­ла роз­мов­лять на ми­гах, роз­ка­зу­ва­ла ру­ка­ми, бро­ва­ми, по­ка­зу­ва­ла пальця­ми i так роз­ка­за­ла без слiв, як бу­ло важ­ко для сла­бої, як ста­ло їй лег­ше, що батько й син не втер­пi­ли й по­ча­ли ос­мi­хаться. Ста­рий Ра­дюк не ви­дер­жав i по­чав од­ка­зу­вать їй на ми­гах, ки­ва­ючи ро­том i ру­ка­ми. По­ки­вав­ши й по­мор­гав­ши, во­ни всi троє навш­пиньки вий­шли з кiм­на­ти, по­са­див­ши ко­ло пос­те­лi ста­ру ба­бу. Всi по­ве­се­лi­ша­ли, бо спо­дi­ва­лись, що не­ду­жа оду­жає не­за­ба­ром. Всi пiш­ли на дру­гий, да­ле­кий кi­нець до­му й сi­ли за стiл ве­че­рять.

    - Спасибi то­бi, си­ну, що ти приїхав! Ма­ти так ба­жа­ла те­бе по­ба­чить, i те­бе, i ту пан­ну, що так те­бе на­дить до се­бе, як ти пи­сав до нас.

    - Та пан­на ще не моя…

    - А як во­на смiє не буть ва­шою! - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка. - Я не знаю, чи є в свi­тi та­ка пан­на, щоб да­ла вам гар­бу­за!

    - Бувають уся­ко­вi пан­ни, бо од­ним тре­ба ко­хан­ня, а дру­гi ча­сом i без то­го об­хо­дяться, - ска­зав ти­хо Ра­дюк.

    - Щоб без лю­бо­вi та йти за­мiж! Оцього вже я в го­ло­ву со­бi не вбгаю! Як я йшла за сво­го, ка­пi­та­на, то не ди­ви­лась на во­ли та на ко­ро­ви, а на йо­го чор­нi бро­ви.

    - То на се­лах так бу­ває, а в го­ро­дах тро­хи iнак­ше ча­сом бу­ває, - про­мо­вив мо­ло­дий Ра­дюк, - бо в го­ро­дах не­ма во­лiв, хоч ко­рiв є до­во­лi.

    Батько по­чав роз­ка­зу­вать си­но­вi, як зас­лаб­ла ма­ти, як всi в до­мi по­пе­ре­ля­ку­ва­лись, а па­нiя Ви­со­ка все по­пе­ред­жа­ла йо­го й пе­ре­би­ва­ла роз­мо'ву.

    - Та цитьте-бо, па­нiє Ви­со­ка! Не­хай вже я роз­ка­жу!

    - Бо ви не так роз­ка­зуєте! Ще як я бу­ла в вас на усiк­но­вен­ня чес­ної гла­ви, то я вга­ду­ва­ла, що бу­де не­доб­ре.

    - Ба ви на усiк­но­вен­ня нi­чо­го не вга­ду­ва­ли. Ви то­дi пле­ли щось та­ке, що й ку­пи не дер­жа­лось.

    - Не го­во­рiть-бо бог зна чо­го! Хi­ба ж не я ка­за­ла вам, щоб ви доб­ре гля­дi­ли На­деж­ду Сте­па­нiв­ну? Чи пам'ятаєте, як ви сто­яли отам за по­ро­гом, а я оту­теч­ки си­дi­ла?

    - Ага! то­дi, як на на­шо­му ти­ну со­ро­ка си­дi­ла! Пам'ятаю, тiльки я вас то­дi не слу­хав.

    - То й не доб­ре ро­би­те, ко­ли ме­не не слу­хаєте! - ка­за­ла па­нiя Ви­со­ка, приг­лад­жу­ючи до­ло­нею свою го­ло­ву й поп­рав­ля­ючи хус­точ­ку на шиї.

    Син при­ди­вив­ся до батька й по­ба­чив, що вiн зов­сiм по­си­вiв. Йо­го го­ло­ва бу­ла бi­ла, як крей­да, а ли­це бу­ло свi­же, як яго­да. Важ­кi но­чi ко­ло пос­те­лi сла­бої зос­та­ви­ли тiльки знак на чо­лi, бо чо­ло тро­хи по­жовк­ло.

    - Моя жiн­ка ба­га­то мо­лод­ша од ме­не. Я ду­мав, що во­на ме­не по­хо­ває, а тро­хи не вий­шло нав­па­ки.

    - Та пот­ри­вай­те ли­шень! Мо­же, во­на ще й вас по­хо­ває. А бог зна, що бу­де да­лi, - ка­за­ла па­нiя Ви­со­ка.

    Швидко в до­мi ста­ло ти­хо й мерт­во. Всi пос­ну­ли, всi од­по­чи­ва­ли, тiльки Ви­со­ка й од­на ба­ба си­дi­ли ко­ло сла­бої до са­мо­го свi­ту. Па­нiя Ви­со­ка й не ля­га­ла, i не роз­дя­га­лась.

    - Знаєш що, си­ну! Не на­дi­вай ти ук­раїнсько­го уб­ран­ня при ма­те­рi й не роз­мов­ляй при нiй по-українськiй. Во­на сла­ба, й ду­же сла­ба. Не дра­туй ти її! По­тiм, зго­дом, як во­на оду­жає, ро­би, як со­бi схо­чеш, - ка­зав батько вран­цi, стрiв­шись з си­ном. - Те­пер хо­диться за са­ме її жи­во­тiн­ня на свi­тi.

    - Коли ви так хо­че­те, то й не бу­ду одя­гаться в сви­ту.

    - Вона все бiд­ка­лась та зга­ду­ва­ла те­бе, все бо­ялась, що вмре, не по­ба­чив­ши те­бе пе­ред смер­тю, не по­ба­чив­ши твоєї мо­ло­дої жiн­ки. Во­на все стра­ха­лась, щоб ти не зля­кав ча­сом своєї Ольги му­жи­чою сви­тою та ви­ши­ва­ною со­роч­кою; все про­си­ла ме­не на­пи­сать то­бi за це та все до­ко­ря­ла ме­нi, чом я за­ча­су не знiс з дво­ра оп­рiчньої ха­ти для че­ля­дi.

    - Бiдна ха­та й не знає, яку ве­ли­ку честь роб­лять їй, - ска­зав син то­ном на­пiв­жар­тов­ли­вим, на­пiвс­мут­ним.

    - Так, бач, си­ну, вже по­ве­де­но на­ших жi­нок в шко­лах. Що ж маємо ро­бить!

    Тим ча­сом па­нiя Ви­со­ка вми­ла своє ли­це свi­жою во­дою й вий­шла до чаю, приб­ра­на не в чi­пок, а нi­би в якусь здо­ро­ву гiр­лян­ду. На тiй гiр­лян­дi, чи на чiп­ко­вi, бу­ло на­мо­ще­но вся­ких квi­ток: i ро­же­вих, i чер­во­них. Тi квiт­ки ду­же не прис­та­ва­ли до ли­ця, до зас­па­них, зас­нi­че­них очей. Ви­со­ка на­ли­ва­ла чай i так ба­га­то го­во­ри­ла, що ча­сом ли­ла чай по­за ста­ка­на­ми, слi­па­ючи зас­па­ни­ми очи­ма.

    - Бачте, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! смiєтесь ви з ме­не, що я по­не­дiл­кую, глу­зуєте з се­ре­ди та з п'ятни­цi… Бач­те! от i не­доб­ре ви­хо­дить. От бог i ка­рає ко­ли не вас, то тих, що близькi до вас! - до­ко­ря­ла па­нiя Ма­ку­ха.

    - Може, во­но й так. А що ж то ви ска­же­те, як я оце поїду до Києва та по­тяг­ну гар­бу­за?

    Тiльки що во­ни ви­пи­ли чай, як сла­ба про­ки­ну­лась i пок­ли­ка­ла до се­бе си­на. Во­на зап­ла­ка­ла, як по­ба­чи­ла йо­го, все роз­пи­ту­ва­ла про Ольгу, про її батькiв; роз­пи­ту­ва­ла, яке в неї ли­це, якi очi, яка во­на на вда­чу. Син вий­няв Ольжи­ну кар­точ­ку й по­ка­зав ма­те­рi. Па­нiя Ви­со­ка, як по­ба­чи­ла кар­точ­ку, то про­жо­гом ки­ну­лась до неї й тро­хи не зва­ли­ла з нiг ста­ро­го Ра­дю­ка.

    - Чого це ви пхаєтесь? Оце якi цi­ка­вi! Тро­хи не зва­ли­ли ме­не з нiг, - смi­явсь ста­рий батько.

    Мати роз­ди­ви­лась на кар­точ­ку й пе­рех­рес­ти­ла її. Ольжи­не ли­це зда­лось їй тро­хи гор­дим, хоч i ду­же гар­ним.

    - Дай бо­же, щоб я по­ба­чи­ла своїх уну­кiв! Але бог зна, чи до­ве­деться по­ба­чить…

Пошук на сайті: