Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 69)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6129
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6638
    Радюк ти­ми сло­ва­ми за­че­пив в своєму сер­цi най­тон­шу, най­слух­ня­нi­шу стру­ну: стру­ну по­езiї на­род­ної, i йо­го роз­бур­ка­на ду­ша не­на­че заг­ра­ла й задз­ве­нi­ла. Йо­го лю­бi iдеї зли­лись з про­ме­няс­ти­ми Ольжи­ни­ми очи­ма, йо­го лю­бов до Ольги зли­лась в один по­тiк з лю­бов'ю до рiд­но­го краю. Все те ви­со­ко пiд­ня­ло й нап­ра­ви­ло йо­го ду­шу. Ра­дюк по­чав ду­мать го­лос­но, вва­жа­ючи, що Ольга зго­диться з йо­го ду­ма­ми. Вiн по­чав зга­ду­вать свої Жур­ба­нi, свої рiд­нi сте­пи, пiс­нi сво­го на­ро­ду, по­чав ма­лю­вать кар­ти­ни сiльсько­го жит­тя. Вiн по­ди­вив­ся на Ольгу. Ольга вже йо­го не слу­ха­ла. Во­на бу­ла го­ро­дян­ка й iнс­ти­тут­ка i йо­го мрiй та сiльських кар­тин не ро­зу­мi­ла.

    Ольга ле­генько по­зiх­ну­ла в вi­чi Ра­дю­ко­вi. Та роз­мо­ва, те по­етич­не натх­нен­ня на­род­ною по­езiєю зда­лось їй та­ким чу­жим, та­ким нез­ро­зу­мi­лим! їй зда­ло­ся, що з ве­се­лої теп­лої за­ли її хтось ви­вiв на мо­роз в од­но­му то­нi­сiнько­му бально­му уб­ран­нi… Її бра­ла нудьга од тiєї по­езiї.

    - Чи не вто­ми­лись ви? Сядьмо отут та спо­чиньмо, - ска­зав Ра­дюк, ду­ма­ючи, що Ольга по­зiх­ну­ла од уто­ми.

    - Сядьмо! - ска­за­ла Ольга. - Чиї то та­кi по­етич­нi вiр­шi ви про­чи­та­ли? - спи­та­ла во­на так со­бi, аби щось ска­зать.

    - То вiр­шi на­шо­го Коб­за­ря, Шев­чен­ка, ко­ли чи­та­ли або чу­ли.

    - Здається, щось чу­ла… Здається, ча­сом та­то зга­дує оте ймен­ня. Але, ска­зать по прав­дi, са­ма не чи­та­ла…

    - Чи вже ж не чи­та­ли? - спи­тав Ра­дюк.

    - Не чи­та­ла, бо в нас в iнс­ти­ту­тi я про та­ко­го по­ета й сло­ва не чу­ла. В нас роз­ка­зу­ва­ли про вся­ких по­етiв, i руських, i нi­мецьких, а про Шев­чен­ка я й сло­ва не чу­ла.

    Радюк вже при­мi­тив, що Ольгу бе­ре нудьга. Во­на жда­ла од йо­го ве­се­лої роз­мо­ви, жда­ла комп­лi­мен­тiв. По­важ­на роз­мо­ва на­вi­ва­ла на неї дрi­мо­ту й нудьгу. Ольга за­мовк­ла й ус­та­ла.

    - Ольго Ва­си­лiв­но! - аж ухо­пив вiн її за ру­ку, ду­ма­ючи вдер­жа­ти її. - Ска­жiть же ме­нi про моє щас­тя? Чи пам'ятаєте той ве­чiр, той не­за­бут­нiй для ме­не ве­чiр, як я ска­зав вам про свою лю­бов? Чи по­ра­ди­лись ви з своїм сер­цем? Ска­жiть, будьте лас­ка­вi, чо­го ме­нi жда­ти i чо­го ме­нi спо­дi­ва­ти­ся?

    Ольга, здається, не жда­ла так швид­ко по­чуть те на­важ­ли­ве сло­во. Во­на хо­тi­ла про­тяг­ти час, i про­тяг­ти як мож­на да­лi, а мо­ло­до­го хлоп­ця бра­ла не­терп­ляч­ка. Йо­му хо­тi­ло­ся скiн­чить дi­ло як­най­швид­ше.

    - Ви ж доб­ре знаєте мо­го батька-фi­ло­со­фа! Яку ж по­ра­ду вiн ме­нi дасть, ко­ли вiн бiльше нi­чо­го не знає, тiльки свiй ка­бi­нет i своїх фi­ло­со­фiв? Ме­нi не бу­ло на­вiть з ким по­ра­диться.

    - А ва­ша ма­ти?

    Ольга тiльки ру­кою мах­ну­ла.

    - Менi зос­тається тiльки са­мiй з со­бою ра­диться! Я ду­ма­ла, ска­за­ти прав­ду, i все ду­маю за вас, i люб­лю вас, як i лю­би­ла. Але все-та­ки нi на чо­му не спи­ни­лась. I не пос­та­но­ви­ла, що сто­сується до вiн­чан­ня.

    Радюк втя­мив, що Ольга стя­гу­ва­лась. Вiн по­хи­лив го­ло­ву й за­жу­ривсь.

    Ольга по­вер­ну­ла прос­то до се­ре­ди­ни за­ли. Ра­дюк пi­шов мовч­ки слiд­ком за нею, нi­чо­го не до­пи­тав­шись. Ольга мовч­ки пе­рей­шла всю за­лу, i Ра­дюк пе­рей­шов по­руч з нею. Ор­кестр заг­рав вальс; па­ри ли­ну­ли з усiх усю­дiв i знес­ли їх не­на­че во­дою на бе­рег. Пос­тав­ний офi­цер зап­ро­сив Ольгу в та­нець. А Ра­дюк сто­яв збо­ку й ди­вив­ся, як кле­ко­тi­ло в за­лi, як усi вер­тi­лись, кру­ти­лись i все од­пи­ха­ли йо­го да­лi на­бiк.

    Ольга при­бiг­ла до йо­го, са­ма прос­тяг­ла до йо­го ру­ки, ве­се­ло за­го­во­ри­ла, на­че за­ще­бе­та­ла. Вiн ухо­пив її й пi­шов у та­нець, знов щас­ли­вий тим, що Ольга йо­го лю­бить, як i пе­ред­нi­ше лю­би­ла.

    Пiсля вальсу Ра­дюк став по­бiч ко­ло­ни, згор­нув ру­ки й зас­му­тивсь. А Ольгу знов обс­та­ли па­ни­чi. Вiн чув, як той са­мий ву­са­тий офi­цер мо­лов комп­лi­мен­ти, як Ольга смi­ялась… Вiн ба­чив, що Ользi по­до­ба­ються комп­лi­мен­ти i та юр­ба хлоп­цiв, їх туп­цян­ня й їх пiд­лес­ли­вiсть.

    Де Пур­вер­се пiдс­ту­пи­ла до Ольги й спи­та­ла, з ким то во­на гу­ля­ла за ко­ло­на­ми. Ольга наз­ва­ла Ра­дю­ка.

    - То це вiн? то це той? - спи­та­ла де Пур­вер­се з знач­ною мi­ною.

    - Може, й той, - од­ка­за­ла їй Ольга.

    - Познайомте ж ме­не з ним, ко­ли це той! Ой, який "ду­ся"! Який вiн гар­ний! Якi ви щас­ли­вi! - аж пи­ща­ла ста­ра пан­на.

    Ольга при­ве­ла її до Ра­дю­ка й по­ре­ко­мен­ду­ва­ла їх од­но од­но­му.

    - Коли вiн у вас бу­де? Я б ду­же ба­жа­ла, щоб моя сест­ра Тур­ман по­ба­чи­ла тво­го на­ре­че­но­го! - ска­за­ла ста­ра пан­на.

    - В п'ятни­цю вiн бу­де в нас. Я бу­ла б ду­же щас­ли­ва, як­би до­ро­га на­чальни­ця по­ба­чи­ла йо­го, оцi­ну­ва­ла й да­ла ме­нi по­ра­ду, - ска­за­ла Ольга.

    - Добре! до­кон­че приїде­мо в п'ятни­цю. I Ольга зап­ро­си­ла до се­бе Ра­дю­ка на п'ятни­цю.

    - Приходьте ж до нас в п'ятни­цю! Та при­ходьте ра­нi­ше й при­не­сiть ту книж­ку, про кот­ру ви ме­нi не­дав­но зга­ду­ва­ли, - про­си­ла Ольга Ра­дю­ка.

    Не дiж­дав­шись кiн­ця ве­чо­ра, Ра­дюк поп­ро­щав­ся з Ольгою й пi­шов до­до­му. Цi­лу до­ро­гу вiн все ду­мав про Ольгу. Вiн по­ба­чив, що в той час, як вiн ди­вивсь на Ольгу, на її гар­не ли­це, в той час вiн нi­чо­го не ду­мав i не га­дав; був ла­ден од­да­ти своє жи­вот­тя за її од­но сло­во. Але як вiн зос­та­вавсь на са­мо­тi, то­дi iн­шi дум­ки при­хо­ди­ли йо­му в го­ло­ву: вiн по­чи­нав цi­ну­вать Ольгу як жiн­ку, як сво­го бу­ду­ще­го то­ва­ри­ша на цi­лий вiк. I вiн му­сив приз­наться, що Ольга ду­же лег­ко­важ­на i бу­де не­по­си­дя­щою жiн­кою, бо ду­же лю­бить ба­ли й тан­цi. Вiн дос­вiд­чивсь, що во­на бо­ялась серй­оз­ної книж­ки й по­важ­ної роз­мо­ви, як зло­го ду­ха, а на­цi­ональнос­тi й на­род­нос­тi зов­сiм не ро­зу­мi­ла. Iнс­ти­тут ви­су­шив в неї, не­на­че тро­пiч­на жа­ра, все ук­раїнське, на­цi­ональне й зро­бив її лю­ди­ною без на­цi­ональнос­тi й безп­рин­цип­ною вза­га­лi.

    "Щось та есть! Не­дур­но во­на все опи­нається з од­по­вiд­дю! Ма­буть, во­на са­ма ба­чить, що я не пiд­ход­жу пiд її пог­ля­ди, пiд її впо­до­бу. Не­дур­но во­на тi­кає од ме­не, як тiльки я поч­ну го­во­ри­ти щось пут­нi­ше од комп­лi­мен­тiв", - так ду­мав Ра­дюк, йду­чи до­до­му, i ду­же-ду­же за­ду­мавсь.

    Другого дня пiс­ля ба­лу Ольга все пе­ре­ду­му­ва­ла, що ба­чи­ла на ба­лу, i ко­го ба­чи­ла, i яких па­ни­чiв, i яких дам, i як бу­ли уб­ра­нi тi да­ми. Си­дя­чи з Ка­те­ри­ною вдвох, во­на су­ди­ла усiх дам, якi тiльки бу­ли на ба­лу, су­ди­ла їх хо­ду, роз­мо­ву, поп­ри­мi­ча­ла, як кож­на бу­ла уб­ра­на, i по­ка­за­ла в тiм та­ку през­до­ро­ву пам'ять, кот­рою мож­на бу­ло б збаг­нуть всi до­чис­та дрiб'язки всiх на­ук, якi тiльки є на свi­тi, як­би тiльки та її цi­ка­вiсть бу­ла по­вер­ну­та на щось пут­нi­ше. По­ба­ла­кав­ши про всi стьожки й бу­ке­ти, про всi шпильки й брош­ки, якi тiльки во­на ба­чи­ла на iн­ших да­мах, Ольга по­ча­ла роз­мов­ля­ти про па­ни­чiв. Ви­со­кий пе­тер­бурзький офi­цер по своїй пос­та­тi, своїм вмiн­ням го­во­рить комп­лi­мен­тi и най­бiльше пiд­хо­див пiд Ольжин iде­ал… В йо­го бу­ло щось арис­ток­ра­тич­не в гор­до­му ли­цi. Во­на зга­ду­ва­ла й Ра­дю­ка, але йо­го по­важ­на роз­мо­ва, йо­го iдеї, кот­рi все ви­ни­ка­ли в йо­го роз­мо­вi, так i по­вi­яли на неї хо­ло­дом. Во­на аж пле­чи­ма здвиг­ну­ла, як зга­да­ла йо­го вче­нi книж­ки, йо­го вче­ну роз­мо­ву.

    - Тату! що то та­ке на­цi­онал? - спи­та­ла во­на в батька за чаєм.

    - А на­що то­бi здав­ся той на­цi­онал чи на­ро­до­вець? Чи не тан­цю­ва­ла ти вчо­ра та­ко­го тан­цю в клу­бi? Ольга зас­мi­ялась, а за нею зас­мi­ялись i дру­гi.

    - Скажiть-бо! Чи вже ж то ви не знаєте, що то та­ке?

    - Нацiонали й на­ро­дов­цi - то те­пер та­кi мо­ло­дi лю­ди, кот­рi го­во­рять ук­раїнською мо­вою, хо­тять, щоб i жiн­ки й дi­ти го­во­ри­ли тiєю мо­вою, хо­тять зли­тись з на­ро­дом… прос­вi­чу­вать тем­ний на­род i пiд­нi­мать йо­го мо­рально й ма­те­рi­ально.

    - Щоб i жiн­ка, й дi­ти го­во­ри­ли тiєю мо­вою, що го­во­рить на­ша ку­хо­вар­ка? - спи­та­ла Ольга.

    - Тiєю са­мою мо­вою, що го­во­рить i на­ша ку­хо­вар­ка, i ввесь наш на­род, - ска­зав батько.

    Ольга аж зля­ка­лась, по­ду­мав­ши, що Ра­дюк при­си­лує ко­лись її i дi­тей го­во­рить тiєю мо­вою, кот­рою в iнс­ти­ту­тi иiх­то не го­во­рив.

    - Тi на­ро­дов­цi хо­тять зов­сiм злиться з на­ро­дом… Ко­лись, мо­лод­шим, i я мав та­кi iдеї в го­ло­вi, але те­пер, за ста­рiс­тю лiт, якось всi тi прим­хи по­вис­ка­ку­ва­ли з го­ло­ви.

    

XII

    

    Радюк дож­дав п'ятни­цi й прий­шов зав­ча­су до Даш­ко­ви­чiв. Йо­го про­си­ла са­ма Ольга прий­ти зав­ча­су, i вiн ду­же ха­павсь.

Пошук на сайті: