Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6147
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6660
    Всi по­сi­да­ли ко­ло сто­ла на ка­на­пi. В од­чи­не­нi вiк­на заг­ля­нув чер­во­ний, ве­ли­кий, як дi­жа, мi­сяць, пi­дiй­ма­ючись з Днiп­ра нi­би пря­мо на пе­черськi го­ри. Су­хоб­ру­сiв­ни в ха­тi бу­ли ба­га­то кра­щi, нiж у церк­вi в своїх ста­ро­мод­них ка­пе­люш­ках, схо­жих на ко­ши­ки. Сте­па­ни­да ма­ла ли­це щи­ро київське: бiльше круг­ле, нiж дов­ге, з пов­ни­ми рум'яни­ми що­ка­ми, з ямоч­ка­ми на що­ках, ма­леньким круг­лим пiд­бо­рiд­дям, з не­ве­ли­ки­ми тем­ни­ми очи­ма. Нiс її був чис­то мi­щанський: ду­же тон­кий, рiв­ний, але не­дов­гий, з то­нi­сiньки­ми про­зо­ри­ми нiзд­ря­ми. Бро­ви бу­ли ви­со­кi й на кiн­чи­ках ду­же то­ненькi, як шну­роч­ки.

    Старша, Мар­та, ма­ла ба­га­то гру­бi­шi пруж­ки ли­ця, ски­да­лась на сiльську мо­ло­ди­цю. В неї бро­ви бу­ли товс­тi, очi ве­ли­кi. Та­ке ли­це бу­ває ду­же гар­не на сце­нi, зда­ле­ки, при свiт­лi ламп. У чер­во­нiм на­мис­тi, зав'яза­на ве­ли­кою хуст­кою, Мар­та бу­ла б ду­же гар­ною мо­ло­ди­цею.

    Розмова ста­ла ве­се­лою, нев­ва­жа­ючи на пiз­ню до­бу. Пан­ни дер­жа­ли се­бе смир­но, тро­хи пи­ша­лись, спус­ка­ли очi до­до­лу i оче­ви­дяч­ки хо­тi­ли вда­ти з се­бе ду­же доб­рих i спо­кiй­них. Ду­же цi­ка­вий чо­ло­вiк за­раз упiз­нав би той го­лос пiд­со­лод­же­ний, тi очi, зу­мис­не спу­ще­нi вниз, впiз­нав би при­род­же­ну вда­чу й пiд­роб­ле­ну.

    - Чи ве­се­ло гу­ля­ли сьогод­нi в сад­ку? - спи­та­ла Мар­та Возд­ви­женсько­го й блис­ну­ла очи­ма, як блис­ка­ви­ця­ми, i так швид­ко спус­ти­ла вiї, як швид­ко блис­кав­ка хо­вається за чор­ни­ми хма­ра­ми. Возд­ви­женський роз­тав од то­го блис­ку, як вiск.

    - Дуже бу­ло тiс­но на пер­шiй алеї! Так тiс­но, хоч лю­дей роз­пи­хай, як у церк­вi, - од­ка­зав вiн. I йо­му ду­же хо­тi­лось, щоб во­на знов одс­ло­ни­ла вi­ка й блис­ну­ла очи­ма.

    - I чом би пак не гу­ля­ти всiм на бо­ко­вих але­ях! - про­мо­вив вiн знов до неї. - Нi! лi­зуть усi на пер­шу алею, та й го­дi!

    - Коли ж на бо­ко­вих але­ях гу­ля­ють са­мi мi­щан­ки та най­мич­ки, - обiз­ва­лась Сте­па­ни­да. - Якось нi­яко­во ту­ди мi­шаться, бо всi смi­ялись би.

    - Нехай смi­ються! - од­ру­бав Возд­ви­женський. - Я, був­ши ва­ми, гу­ляв би й на бо­ко­вих але­ях.

    - Коли ж нам не мож­на буть на­ми, - лу­ка­во про­мо­ви­ла Мар­та i знов ско­са блис­ну­ла очи­ма.

    - Чи ба­гацько на­ук чи­та­ють у вас в ака­де­мiї? - спи­тав Су­хоб­рус Даш­ко­ви­ча, ма­ючи йо­го за ро­зум­нi­шо­го.

    - Ой, ба­гацько! Так що й по­лi­чить труд­но! - I Даш­ко­вич по­чав пе­ре­лi­чу­вать де­якi на­уки, са­мо по со­бi для зви­чай­нос­тi.

    - Ой, як ба­гацько! I якої тре­ба го­ло­ви, щоб знес­ти все те! А чи є в вас та­ка на­ука "Пе­чорський па­те­рик"? Я ду­же люб­лю йо­го чи­та­ти! Та на­ука по­вин­на буть у вас…

    Сухобрусiвни, по­був­ши в шко­лi, пос­те­рег­ли, що та­ка на­ука нав­ряд чи й є на свi­тi, хоч Даш­ко­вич наз­вав їх ба­гацько й ду­же чуд­них, їм ста­ло нi­яко­во.

    - Є! - смi­ли­во од­ка­зав Даш­ко­вич. - Тiльки не на­ука, а книж­ка.

    - Книжка! книж­ка! В ме­не во­на є! Су­хоб­рус хо­тiв йти i при­нес­ти "Па­те­ри­ка".

    - Тату! не­хай тим книж­кам! Хi­ба ж їм тi книж­ки й так не об­рид­ли в ака­де­мiї? - го­во­ри­ла Мар­та. Су­хоб­рус сiв i знов хо­тiв по­ча­ти роз­мо­ву про "Па­те­ри­ка". Сту­ден­ти зам'яли йо­го сло­ва.

    - Як ба­га­то квi­ток в ва­шiм сад­ку! - про­мо­вив Даш­ко­вич до Сте­па­ни­ди, заг­ля­да­ючи в вiк­но на квiт­ник.

    - Ми з сест­рою ду­же лю­би­мо квiт­ки; так i ко­паємось тут у сад­ку, - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да й ста­ла ко­ло вiк­на, роз­мов­ля­ючи з Даш­ко­ви­чем. Во­на йо­му спо­до­ба­лась. Мi­сяць ос­вi­тив її ли­це, i во­но зда­ло­ся йо­му ще де­лi­кат­нi­шим, ще доб­рi­шим. Бро­ви чор­нi­ли, як шну­роч­ки. Даш­ко­вич приг­ля­давсь до неї, i якась ра­дiсть все бiльше та бiльше на­ли­ва­ла йо­го сер­це. Про­мiнь мi­ся­ця здав­ся йо­му ве­се­лi­шим, i па­хо­щi од ре­зе­ди, од лев­коїв за­пах­ли не­на­че впер­ше; йо­му зда­лось, що во­ни ли­лись од тих очей!

    "Яке в неї ми­ле ли­це! - ду­мав вiн. - Якi тон­кi бро­ви, який рiв­ний, то­ненький но­сик. Яка во­на по­вин­на буть доб­ра, га­да­ючи по тон­ких чис­тих пруж­ках її об­лич­чя".

    Мiсяць на­вiв на її вид iде­альну блi­до­ту, схо­вав га­ря­чий рум'янець на що­ках, за­ма­лю­вав ма­том блиск гост­рих очей. Во­на сто­яла, згор­нув­ши ру­ки, i роз­мов­ля­ла ме­ло­дич­ним го­ло­сом.

    "Яка во­на ти­ха! Мов та го­луб­ка! - по­ду­мав Даш­ко­вич. - Як во­на згор­ну­ла ру­ки й очi спус­ти­ла, зов­сiм не­на­че свя­та!"

    I вiн зга­дав свiй дав­нiй сон, як йо­го суд­же­на у снi зли­ну­ла з де­ре­ва го­луб­кою, сi­ла йо­му на пле­че й по­тiм ста­ла ти­хою пан­ною. Той дав­нiй сон, вже за­бу­тий, знов вип­лиз в йо­го в ду­шi про­ти во­лi, не­са­мо­хiть.

    - Чи спi­ваєте ви? - якось са­мо ви­хо­пи­лось у йо­го з ро­та. Зiр­ва­ла те сло­во йо­го дав­ня дум­ка.

    - Спiваю, тiльки не ду­же гар­но, - од­ка­за­ла Сте­па­ни­да. - Ми вив­чи­лись у пан­сi­онi тро­хи грать на гi­та­рi.

    - Спiваєте й граєте! - знов зiр­ва­лось у йо­го з язи­ка так не до ла­ду, що Сте­па­ни­да одс­ло­ни­ла вi­ка й гля­ну­ла на йо­го. "Моя суд­же­на", - лед­ве-лед­ве по­ду­мав Даш­ко­вич. Але та дум­ка так гли­бо­ко за­во­ру­ши­лась в йо­го сер­цi, що вiн сам лед­ве пос­те­рiг її.

    Тим ча­сом по­да­ли на стiл за­кус­ку, а з за­кус­кою й на­пит­ки. Су­хоб­рус поп­ро­сив гос­тей до сто­лу. Час був пiз­нiй, їсти схо­тi­лось доб­ре. Па­ни­чi їли й ви­пи­ва­ли доб­ре й ста­ли ве­се­лi­шi й смi­ли­вi­шi. Су­хоб­рус пе­рес­тав бадьориться, прий­мать ака­де­мiч­ну по­зу й смi­ли­вi­ше роз­мов­ляв з сту­ден­та­ми.

    - Скажiть ме­нi, па­ни­чi, - ви лю­ди вче­нi - як то мож­на ро­зу­мом збаг­нуть так ба­гацько на­ук? I все те по­за­мi­ча­ти на­пам'ять, по­ви­учу­вать! Я був у вас в ака­де­мiї, на мит­ро­по­ли­тансько­му ек­за­ме­нi, й слу­хав уся­кi на­уки. Гос­по­ди! i де в чо­ло­вi­ка стiльки ро­зу­му на­бе­реться!

    - Нiчого не­ма див­но­го для то­го, хто змал­ку вчиться. Пот­рош­ку во­но все пов­ла­зить в го­ло­ву, - го­во­рив Даш­ко­вич.

    - Що то за уми? Що то за ро­зу­ми? А тi про­фе­со­ри! страх, та й го­дi! - ди­ву­вав­ся Су­хоб­рус, ви­пив­ши не­ма­ло. - Якi ж то тi уми та ро­зу­ми за гра­ни­цею, у тих нiм­цiв, що все по­ви­ду­му­ва­ли!

    - О, за гра­ни­цею ще ба­га­то ро­зум­нi­шi од нас! - го­во­рив Даш­ко­вич.

    - Ой, не вiр­те йо­му! Ку­ди ж тiй нi­мо­тi стать врi­вiїi з на­ми! - за­го­во­рив Возд­ви­женський, - Ми пер­ший на­род в свi­тi! Нiг­де не­ма бiльшо­го царст­ва од на­шо­го, нiг­де не­ма кра­щої вi­ри, чис­тi­шої вi­ри, як на­ша.

    - А в Єру­са­ли­мi! а на Афонськiй го­рi? Як пи­шеться в "Жи­тi­ях", - по­чав дис­пу­ту­вать Су­хоб­рус. - I там бу­ли ве­ли­кi свя­тi, та­кi, як i в на­шiй лав­рi, i там свя­тi бо­ро­ли­ся з зли­ми ду­ха­ми, як i на­шi пе­черськi, київськi.

    - Нашi мос­ковськi свя­тi бо­ро­ли­ся ще бiльше i по­ла­та­ли бо­ки са­мо­му са­та­нi! - ска­зав енер­гiч­но Возд­ви­женський, ко­то­ро­го на­цi­ональне чут­тя бу­ло тро­хи зо­би­же­но. - Свя­тий ваш Київ, свя­тий Єру­са­лим, а на­ша Моск­ва ще свя­тi­ша. Ду­маєте, що в вас мо­щей бiльше! Та в нас мо­щей та­ко­го, що хоч греб­лю ни­ми га­ти! - го­во­рив уже сер­ди­то Возд­ви­женський i тро­хи вже не заг­нув лай­кою, ко­ли б Даш­ко­вич не штовх­нув йо­го лiк­тем пiд бiк.

    - Ой! Хто ж ви­дав так го­во­ри­ти про свя­тi мо­щi, - бла­го­чес­ти­во про­мо­вив Су­хоб­рус i пе­рех­рес­тив­ся. - Свя­тий Київ, свя­та i Моск­ва. Хто ж про­ти то­го що го­во­рить.

    Сухобрус по­на­ли­вав чар­ки, i всi ви­пи­ли й ста­ли ще ве­се­лi­шi.

    - Ой ви, уми-ро­зу­ми! - про­мо­вив смi­ли­во Су­хоб­рус. - Але, ма­буть, не од­га­даєте: що пiс­ля чаю! А ну­те! хто од­га­дає? - Сту­ден­ти ди­ви­лись на йо­го й по­ча­ли од­га­ду­вать. Один ка­зав, що пiс­ля чаю тре­ба ви­пи­ти, дру­гий ка­зав, що тре­ба по­ку­рить, що тре­ба по­дя­ку­вать.

    - Нi! нi! - ка­зав Су­хоб­рус, трi­па­ючи го­ло­вою.

    - Треба до­до­му йти! - обiз­вав­ся Даш­ко­вич.

    - Нi! - трiп­нув го­ло­вою Су­хоб­рус. - От то­бi уми-ро­зу­ми! Од­же й не всього ви нав­чи­лись в ака­де­мiї. Пiс­ля чаю - слi­дує - воск­ре­се­нiя мерт­вих i жиз­нi бу­ду­ща­го вi­ка, амiнь! - про­мо­вив Су­хоб­рус сло­ва сим­во­лу вi­ри.

    Всi зас­мi­ялись; на­вiть пан­ни ос­мiх­ну­лись i за­пи­ша­лись.

    - А хто не ро­див­ся й ум­ре? Хто ро­див­ся i не ум­ре? - знов за­га­дав за­гад­ку Су­хоб­рус.

    Ця за­гад­ка бу­ла не та­ка муд­ра, як пер­ша, її швид­ко од­га­да­ли, що не ро­дивсь i вмер - Адам, ро­дивсь i не вмер - Iлiя та Єнох, бо обид­ва бу­ли взя­тi жи­ви­ми на не­бо, як на­пи­са­но в бiб­лiї.

    - О уми! ото ро­зу­ми! од­га­да­ли! - хва­лив їх Су­хоб­рус. Возд­ви­женський встав з-за сто­ла, прой­шов­ся по ха­тi й спи­нивсь ко­ло кар­ти­ни Ноя з си­на­ми.

Пошук на сайті: