Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 76)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6152
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6670
    - Бо ту­теч­ки то­го пас­кудст­ва, бло­шиць та блiх, та­ка си­ла, що без вi­ни­ка й не зас­ну.

    - То ви йо­го дер­жи­те в ру­ках, чи кла­де­те йо­го со­бi в го­ло­ви, чи що? - спи­тав Ма­сюк.

    - Де там! Кла­ду вi­ник з по­ли­нем на нiч со­бi в но­ги. Не так ка­торж­нi бло­хи дош­ку­ля­ють, бо не люб­лять ду­ху нех­во­ро­щi й по­ли­ню. Цим києм тiльки й одiб'єшся од тих со­бак. Я лю­ди­на-та­ки геть-то дос­вiд­на. Бу­ва­ла в бу­вальцях, хо­ди­ла в свi­ти, бу­ла в по­хо­дах з не­бiж­чи­ком та веш­та­лась по­над Ду­наєм i за Ду­наєм по всiх усю­дах. Не­доб­ро­хiть якось на­бе­реш­ся дос­вi­ду в усьому.

    - Ну, та й за­по­пад­на ж ви лю­ди­на! - ска­зав Ра­дюк.

    - А ви ж як ду­ма­ли, - обiз­ва­лась Ли­ке­рiя Пет­рiв­на. - Ви ду­ма­ли, що я сяк-так? по-па­ни­чiвськiй: вхо­пив ка­пе­люш та па­лич­ку та й дав дра­ла в до­ро­гу до Києва? Я з вi­ни­ком i за Ду­наєм скрiзь їзди­ла, не то що в Київ.

    - Глядiть ли­шень, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но, щоб ча­сом лю­ди не пiд­ня­ли вас на смiх, що ви їзди­те на про­щу з ма­кiт­ра­ми, з гле­чи­ка­ми, та ще й з своїми вi­ни­ка­ми, - го­во­рив, ре­го­чу­чись, ста­рий Ма­сюк.

    - Смiйтесь, смiй­тесь! "З пос­мi­ху лю­ди бу­ва­ють", як ка­жуть в при­каз­цi. Да­ле­ка до­ро­га - це не жар­ти.

    - Левку! не за­будься ви­тяг­ти, от та­меч­ки в зад­ку пiд сi­ном, со­ки­ру, шнур­ки та па­лiч­чя! На во­зi со­ки­ри не ки­дай, бо ще хтось вно­чi по­цу­пить та й на тор­жок од­не­се. Ад­же ж тут у Києвi тих зло­дiїв та тор­бох­ва­тiв, хоч греб­лю ни­ми га­ти! - гук­ну­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на до сво­го най­ми­та.

    Левко ви­тяг з во­за со­ки­ру, жме­ню ко­но­пель, доб­рий жмут мо­туз­кiв, ще й чо­ти­ри кiл­ки.

    - Навiщо ото ви взя­ли в Київ со­ки­ру та наб­ра­ли ко­но­пель та яко­гось кiл­ля? - спи­тав Ра­дюк з ре­го­том.

    - Та то Ли­ке­рiя Пет­рiв­на хо­тi­ла в до­ро­зi пус­титься при на­го­дi на роз­би­шацт­во! - смi­явсь Ма­сюк.

    - Еге! ав­жеж пак! А бо­ро­ни бо­же, ча­сом се­ред сте­пу трiс­не вiсь або по­ла­мається заг­вiз­док. От то­дi хоч пальцем за­ти­кай вiсь, за­мiсть заг­вiзд­ка, та й дер­жи ко­ле­со ру­ка­ми, щоб­не спа­ло. Де ж ви в сте­пу знай­де­те, не то кiл­ка чи хво­рос­ти­ну, а на­вiть стеб­ло хми­зу або дуб­чи­ка? А ко­ли вiсь по­ла­ма­лась, то бе­ри за­раз дрюч­ка з во­за та й пiдп­рав­ляй пiд вiсь; бе­ри ко­ноп­лi, зсу­чи мо­туз­ка та й прив'язуй дрюч­ка, пiд пiд­то­ки, то все-те­ки якось доп­лу­га­чиш-ся до буд­лi-яко­го се­ла або до корч­ми. Ой ви! вче­нi, та нед­рю­ко­ва­нi! Ви по­ди­вiться пiд вiз! - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка.

    Радюк гля­нув пiд вiз. Там i справ­дi бу­ли прив'яза­нi до пiд­герс­тя та до вiд­то­кiв три чи­ма­лi дрюч­ки.

    - Ото вам на­ука! Не їдь в степ без дрю­ка, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Ну, Ли­ке­рiє Пет­рiв­но! не ду­же чваньтесь, бо i в ме­не в на­то­чан­цi є й со­ки­ра, й мо­туз­ки, й си­ри­ця, ще й, ко­ли хо­че­те, по­зи­чу вам ух­на­лiв та цвяш­кiв. За­пас i справ­дi бi­ди не чи­нить, як ка­жуть в при­каз­цi, - обiз­вав­ся Ма­сюк.

    Поскладавши усе доб­ро на ку­пи, усi ру­ши­ли в гос­ти­ни­цю на дру­гий по­верх i зай­ня­ли три оп­рiч­нi по­рож­нi но­ме­ри пiд­ряд. Па­нiя Ви­со­ка та Ма­сюч­ка зiй­шли на­низ ко­ман­ду­вать пе­ре­но­си­на­ми. Три най­ми­ти й два сли­ма­ки ха­па­ли уся­кi клун­ки, по­душ­ки та че­мо­да­ни й пе­ре­тас­ку­ва­ли в но­ме­рi. Пе­ре­но­си­ни бу­ли дов­гi, аж об­рид­ли пос­луш­ни­кам.

    - Ой сер­це! бо­юся я за об­рiк, та за шор­ки й гнуз­деч­ки, та, ска­за­ти по щи­рiй прав­дi, й за ко­нi, - бiд­ка­лась Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, - не дай гос­по­ди, як у нас вно­чi зло­дiї ви­ве­дуть ко­нi! Тут же бра­ма розд­зяп­ле­на сли­ве до свi­ту! Як ми то­дi в свi­тi бо­жо­му до­бе­ре­мось до Ма­сю­кiв­ки?

    - Та чо­го ви ля­каєтесь? Ад­же ж по­го­ни­чi спа­ти­муть на во­зах, ко­ло ко­ней, - ска­за­ла Га­ля.

    - Вони-то спа­ти­муть, а уп­ряж тим ча­сом сли­ма­ки поз­дiй­ма­ють та i спро­да­ють на точ­ку. Бо, як ка­зав один ка­то­лик, по­бу­вав­ши на про­щi в лав­рi: "Що свя­та лав­ра, то лав­ра, а що лав­ри­ко­вi - то прев­ра­жi си­но­ве". Ой, тре­ба б заб­рать у ха­ту уп­ряж! Та й за об­рiк я не без­печ­на. А об­ро­ку в ме­не сли­винь пов­ний мi­шок, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    I Ли­ке­рiя Пет­рiв­на зве­лi­ла своєму най­ми­то­вi при­нес­ти в но­мер уп­ряж та мi­шок об­ро­ку. Пос­луш­ни­ки згля­ну­лись i пе­рес­мi­ха­лись. Га­ля та Ра­дюк пле­чи­ма здвиг­ну­ли, зир­нув­ши од­но на од­но­го.

    Господинi за­хо­ди­лись че­пу­рить но­ме­рi, сти­ра­ли скрiзь по­рох, об­мi­та­ли па­ву­тин­ня, не­на­че ма­зальни­цi за­хо­ди­лись ма­зать ха­ти iк ве­ли­код­ню на бi­ло­му тиж­нi. Во­ни по­роз­па­ко­ву­ва­ли че­мо­да­ни, по­зас­те­ля­ли лiж­ка, по­нак­ри­ва­ли сто­ли при­ве­зе­ни­ми ска­тер­ка­ми. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на за­га­да­ла своєму най­ми­то­вi чис­тенько по­ви­мi­тать смiт­тя. Но­ме­рi ста­ли чис­тi i якось при­вiт­нi­шi, Ра­дюк та Га­ля зай­ня­ли оп­рiч­ний но­мер.

    Рядом з ни­ми зай­ня­ли но­мер ста­рi батьки, а пос­тiнь з ни­ми осе­ли­лась Ли­ке­рiя Пет­рiв­на з шор­ка­ми, вiж­ка­ми та мiш­ком об­ро­ку, за­су­ну­тим пiд лiж­ко. Во­на бу­ла ду­же ней­мо­вiр­на й по­лох­ли­ва зро­ду i нi­ко­му не йня­ла вi­ри.

    Вже смер­ком пос­луш­ник при­нiс здо­ро­во­го са­мо­ва­ра й пос­та­вив йо­го в Ма­сю­ко­во­му но­ме­рi. До чаю в той но­мер зiб­равсь усей гурт.

    Олександра Ос­та­пiв­на Ма­сюч­ка та­ки i в своєму ко­ши­ку поз­на­хо­ди­ла уся­кий по­суд та па­ля­ни­цi й буб­лич­ки.

    Ликерiя Пет­рiв­на на­нес­ла до чаю й сво­го доб­ра, прий­шла в гос­тi на­вiть з своїм са­ха­ром, як хо­дять з своїм са­ха­ром од­на до од­ної ста­рi удо­ви "чи­нов­ни­цi", при­нес­ла на­вiть свою па­ля­ни­цю. Усi по­сi­да­ли за чай та за­ку­шу­ва­ли за­кус­ка­ми з надз­ви­чай­ним сма­ком пiс­ля дов­гої важ­кої ванд­рiв­ки. Усi бу­ли ве­се­лi, усi ба­ла­ка­ли й, здається, най­мен­ше ду­ма­ли за те, що во­ни спа­сен­ни­ки в Києвi й приїха­ли од­го­вiться в мо­нас­ти­рi.

    - Ну, те­пер, мої дi­точ­ки, сi­дай­те за стiл ря­доч­ком обоє про­ти ме­не, - го­во­ри­ла Ма­сюч­ка до Га­лi. - Не­хай я хоч на­див­лю­ся на вас в ос­тан­нiй раз.

    Галя за­чи­ни­ла че­мо­дан i сi­ла за стiл поп­лiч з Ра­дю­ком. Обоє во­ни бу­ли гар­нi й мо­ло­дi, i не од­на ма­ти за­ди­ви­лась би на їх гар­ну вро­ду.

    Мати пи­ла чай i не мог­ла очей од­вес­ти од дi­тей. Ста­рий Ма­сюк став ве­се­лi­ший i бадьорис­тий та все пог­ля­дав на та­ко­го гар­но­го зя­тя, яко­го вiн i не спо­дi­вавсь.

    Вiн го­во­рив, жар­ту­вав, смi­явсь з Ли­ке­рiї Пет­рiв­ни, за­чi­пав її смiш­ка­ми та жар­та­ми, ви­пи­ва­ючи ста­кан за ста­ка­ном. В йо­го об­лич­чi, в жар­тах нi­би прог­ля­ну­ло щось ко­зацьке, ота­манське, й смi­ли­ве, й жар­тов­ли­ве. Ви­со­ке й ши­ро­ке чо­ло, здо­ро­вi куд­ла­тi дов­гi ву­са, за­па­ле­нi що­ки - все це так не прис­та­ва­ло до ку­цо­го, об­чи­ка­но­го пiд­жа­ка, до бi­лих ко­мiр­чи­кiв, до ву­зеньких ру­ка­вiв. Ко­зацький чер­во­ний кун­туш з вильота­ми на­ру­ка­вах та зо­ло­ти­ми об­ля­мiв­ка­ми так i про­сив­ся на йо­го пиш­ну пос­тать, на йо­го ду­жi ши­ро­кi пле­чi! Вiн йо­му б при­яли­чу­вав.

    - Годi вже хлеп­тать цей чай! Я вже нах­леп­та­лась йо­го по шию, не­на­че гус­ка во­ди на став­ку, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на.

    - Та й я вже на­лив ним ду­шу вщерть! Го­дi вже! бу­де! Цур йо­му! Я вже ла­ден по­поїсти всмак, - обiз­вав­ся Ма­сюк.

    - Та й у ме­не чо­гось пiс­ля до­ро­ги на­че по­рожньо в шлун­ку, - ска­зав Ра­дюк.

    - Почекайте! Ось я за­раз при­не­су вам свiй, та­ки доб­ре за­по­рож­не­ний мi­шок: при­не­су вам ков­ба­су на ве­че­рю, бо ко­ли б ча­сом не об­рос­ла цвiл­лю за нiч. Не­хай во­на та­ки сьогод­нi дасть ду­ба оту­теч­ки в мо­нас­ти­рi, - ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, схо­пив­шись з стiльця й вип­лиг­нув­ши од­ним ско­ком в две­рi.

    Вона вер­ну­лась з па­ля­ни­цею й ков­ба­сою, за­ви­ну­тою в па­пiр та лис­тя з хро­ну. Га­ля та Ма­сюч­ка пе­ре­по­лос­ка­ли ста­ка­ни i в од­ну мить приб­ра­ли з сто­ла по­суд. Га­ля вий­ня­ла ска­тер­ти­ну, роз­гор­ну­ла й зас­те­ли­ла стiл. Не­за­ба­ром на сто­лi десь узя­лась пе­че­на кур­ка й кач­ка, мас­ло, па­ля­ни­цi, мнкши­ки. Ли­ке­рiя Пет­рiв­на пок­ла­ла ков­ба­су на та­рiл­ку. Десь у ко­ши­ку й та­рiл­ка знай­шлась. Ма­сюч­ка ви­тяг­ла з ко­ши­ка пляш­ку пер­цiв­ки. Десь узя­лись но­жi й ви­дел­ки, сiльнич­ка й чар­ки, не­на­че во­ни при­ле­тi­ли з Ма­сю­кiв­ки слi­дом за ша­ра­ба­на­ми i впа­ли на стiл.

    - От як­би цю ков­ба­су та прис­ма­жить ще на ско­во­ро­дi на са­лi! - ска­зав Ра­дюк.

    - Еге! Як­би я оце да­ла її отим сли­ма­кам прис­ма­жить, то во­ни до­нес­ли б до пе­чi тiльки хi­ба по­ло­ви­ну, а з пе­чi по­да­ли на стiл са­мi вишк­вар­ки, та й то не всi. По­ле­тi­ла б на­ша ков­ба­са аж пiд не­бе­са, а не в на­шi ро­ти, - го­во­ри­ла па­нiя Ви­со­ка.

Пошук на сайті: