Володимир Сосюра - Мазепа (Поема) (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.docx82 Кб3319
Скачать этот файл (Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2)Volodimir_sosyura_mazepa_poema.fb2183 Кб2360
Коли побачили героя,

Знов уперед пішли грозою

В страшний ударів громопад,

Щоб перемогу взяти з бою…

Бо він живий, їх вождь і брат,

Як символ радості й весни,

Кумир уславлений народу.

Готові всі іти вони

За нього і в огонь, і в воду…

Вони ідуть. Хай смерть лиха

Відступить від сміливців в ночі!..

Бо сяють їм героя очі,

Бо Карл рукою їм маха…

Й ще дужче бій кругом клекоче…

То гнуться російські полки,

То шведські — синьою стіною,

Як моря вал перед скалою,

Б'ючись об гострені штики…

Все вище й вище бою гами…

Готов і швед, і рос на все…

Чий кінь летить перед полками,

Кого він злякано несе?

І як він ніг не покалічить,

І ребер як не полама!

На ньому велетень північний

Летить, як світло і як тьма,

Коли світанок пестить рожі…

І кінь копита підійма

І трощить голови ворожі…

Смерть замахнулась!.. Та дарма!..

Петру ще жить і йти землею.

Бо він для армії своєї,

Неначе молодість сама,

Хоч кров людську він лив, як воду,

За славу Росії в борні…

Летить, як буря, на коні

Любов російського народу

Крізь канонади сивий дим…

Шепоче він святу молитву.

І армія іде на битву,

В однім пориві злита з ним…

Неначе море підпира

Його і з ним все вище лине…

А збоку Карла і Петра

Вкраїнці б'ються до загину.

Який це жах! Який це жах!

Так розмінять могуть орлину!

І наче стогне на ножах

Роздерте серце України…

Над ними круки, круки, круки

Між ними зрад повзе змія,

Там, де хрестилися шаблюки

І Гордієнка й Палія.

Палій!.. Важка рука Петрова,

Що мов не пам'ятає зла,

З Семена збила злі закови

І до Полтави привела

В цей ранок грізний і грозовий…

Розбіглись коні вороні,

Шаблі розскочилися гострі…

До січових бійців, як постріл,

Палій підскочив на коні.

 

ПАЛІЙ

 

Січовики! За кого люто

Ви кров братерськую ллєте?..

Як сміли Бога ви забути,

Кому народ продаєте?!

Ви ж не перевертні, а люди!

Сини мої! Чи ви зі мною?

 

СІЧОВИКИ

 

З тобою, батьку, ми з тобою!

Змії ми голову зсічем!

 

Загуркотіло “Слава! Слава…” —

І козаки за Палієм

На шведів ринули, як лава.

Неначе меч титана, дзенькнув

Об штик ворожий у борні.

І марно кликав Гордієнко

Свої незборні курені…

Його не слухали. І мимо

Вони летіли, наче сни…

І шведа так невідборимо

По флангу вдарили вони

В рішучу мить! З життям прощання

Тут не один узнав боєць…

Хитнулись терези востаннє

І зупинилися.. Кінець!

“Кінець, кінець, мої хороші!” —

Кричить Петро до ворогів

В зорі вечірної пороші…

Він мить жадану зрозумів,

Коли упали з Карлом ноші, —

Така зрадлива долі гра, —

Од невблаганного ядра.

Коли вони, як грім, упали,

Щоб потонуть в неслави млі,

І Січ на терези поклала

Свої нагострені шаблі.

Неначе ночі димні бреди,

Коли цілує день бори,

На захід утікали шведи,

В пилу й крові їх прапори…

Але одрізав їм дорогу

Солдата російського штик,

Як меч відплати й перемоги…

Лиш Карл з Мазепою утік.

 

Мчать козаки, голодні й голі.

Лице Мазепине, як лід…

Під жовтим місяцем тополі

Гіллям хитають їм услід.

 

ТОПОЛІ

 

Пощо ви, діти України,

Тікаєте до чужини?

Одної матері сини?

 

Вони ж летять, летять невпинно

Кудись за синюю межу,

Лиш вітер віє їм у спину…

І я з тополями кажу,

В їх шум вплітаючи свій голов

Крізь час, що сивий, наче волос,

Збиваючи століть іржу:

“Куди, куди?” Мовчать тумани…

О краю мій, свої сини,

Немов Канади індіани

В дні братовбивчої війни.

Індійці бились за французів

І за англійців в тьмі дібров…

Їх гнали зрадники й лакузи

За інших лить братерську кров.

Отак і ми. Тягли з нас жили,

Як з тих шотландців, що згубили

І мову рідну для чужих.

Їх кат стискав, неначе губку…

І от лишилася у них

Од суверенності лиш юбка,

Що їм дозволен носить

І проливать в ній кров гарячу

Во славу Англії… Незрячі

Далекії брати мої!

За вами моє серце плаче…

Такі дороги й України.

Сама з собою у бою

Через трагедію свою.

У тьмі страшних її доріг

Російський брат їй допоміг,

І в дні жовтневої відплати

Упало в прах ярмо прокляте.

 

XXIV

 

Цей спів — за кров, що у долину

Плила, подібно до ріки,

Коли столицю України

Обороняли сердюки.

 

З них кожний битися поклявся

За свій народ, за честь свою.

В полон ніхто з живих не здався,

І полягли усі в бою.

Чиї прокляття шепчуть губи?..

Чи ж проклянеш, мій краю, їх?..

Тягли на шибениці трупи,

Бо не було уже живих.

 

Не стало у героїв сили.

Та хто ж за це їх прокляне?

З наказу Меншикова діло

У тьмі робилося страшне.

Що одгримів валами мли,

Засяло сонце після бою,

І шибениці за водою

До моря скорбно попливли,

 

Одна за одною… Вкраїно,

Можливо, так і не було…

Прости за вигадку ти сина,

Що не забув своє село,

Що пив святу донецьку воду,

Де шахт копри і домн вогонь,

Що не забув свого народу

І йшов на смерть в ім'я його.

Не жертва я сліпа стихії,

Тваринних чвар, чуття свого.

Люблю я гордий люд Росії,

Та не люблю вельмож його.

 

Що гнали в бій народ, як бидло,

Щоб все загарбати собі…

Крові їм лити не обридло

Рабів руками в боротьбі.

Простіть мене, нещасні, любі,

Далекі жертви зла і мли!..

Себе, не тільки братні трупи

На шибениці ви тягли!..

 

Ви полили своєю кров'ю

Лани для пана, не села.

Поета ж вигадка любов'ю

Лиш продиктована була,

А не ненавистю до брата,

Що, як і ми, солоний піт

Лив у ріллю на кодло кляте,

Аж поки знищив панський рід

І руку нам простяг могучу

І з нами став, як ми, крилат,

Підвівши голову за тучі,

Великий наш російський брат!

 

Лиш гайвороння чорний клопіт,

Лиш гайвороння чорний жах…

Батурин знищено, і попіл

В глухих розвіяно вітрах.

 

А потім там, де Дніпр наш лине,

Де згас навік люльок вогонь,

Ядро нової України —

Січ — дочекалася свого…

Та дочекалась… Катерина

Аж за Кубань погнала нас,

В ярмо, що дерло й нашу спину,

І гордий запрягти Кавказ,

Щоб з нами він у рабстві гинув…

Про це слізьми писав Тарас.

 

XXV

 

Над садом зорі в хороводі,

Блука зефір між верховіть.

І коло хати на колоді

Мазепа зігнений сидить.

 

МАЗЕПА

 

Прости, прости, Вкраїно-мати,

Мене і спільників моїх!

Я, мов Іуда той проклятий,

На рідний не ступлю поріг.

 

Хіба народу не любив я?

Та в грізний час страшних негод

Собі на горе й безголів'я

Не зрозумів мене народ.

 

Не раз за нього я молився…

А він, а він мене кляне!..

І долі вітер, наче листя,

Мене з України жене…

 

КАРЛ

(його виносять з хати)

 

Що зажурився, небораче?

Що ми — покинуті, самі?

За нами тільки вітер плаче

Або сміється з нас у тьмі.

Послухай… Пізній уже час,

І вітер плаче, як дитина…

 

МАЗЕПА

 

Ні, то кляне з тобою нас

Моя нещасна Україна,

Мене, як зрадника… Тебе ж

Як завойовника, нетяго,

Що диким полум'ям пожеж

Не зупинив її відваги.

Тебе зламали за сваволю,

За зраду чорную — мене.

І от одна з тобою доля

Нас у Молдавію жене.

Тебе ще далі, аж до турків,

Мене ж, мій друже, у Дунай.

Мушкети наші вже без курків…

Прощай, Україно, прощай!..

 

КАРЛ

 

Я ще вернусь на Україну,

Її залізом і вогнем

Я покорю або загину,

Своїм проколотий мечем.

 

МАЗЕПА

 

Що ж, покоряй. Я не перечу,

А поки що нехай утечу

Заллє солодкеє вино.

Ходімо вип'єм…

 

На колоду

Сіяє місяць з вишини,

І вартові, як тіні, бродять

В глухій і грізній тишині.

 

ПЕРШИЙ СІЧОВИК (до другого)

 

Мені до всього не байдуже.

Не знаю, як ми ще живі.

Дісталось нам з тобою, друже,

Аж оселедці у крові…

 

ДРУГИЙ СІЧОВИК

 

Да. Катавасія. Халепа!

Нас розметали, як туман…

Хай буде проклятий Мазепа!

Давай тікать до росіян!

 

ПЕРШИЙ СІЧОВИК

 

Давай!

 

І тільки тупіт

Подаленів у ніч суху…

І тільки швед дивився тупо

Услід на битому шляху,

Але він вистрелив. Боявся,

А може, може, й жалкував…

Якби він мову нашу знав,

То й сам до росіян подався б.

 

Пливуть тумани од ріки,

Шепоче вітер щось деревам…

І наливаються хмарки

Передчуттям зорі вишневим…

Неначе соняшник на тин,

Світанок хилиться над степом…

І знов копит погребний дзвін

Печально слухає Мазепа.

 

XXVI

 

Ви вільні знов, лани кохані,

Як хвилі рідної ріки…

І у Туреччині, в тумані,

Пропали шведські вояки.

 

Полки Петра пішли за ними,

Та сила турків немала,

Де грім гармат, і кров, і дими,

Петра в кільце стальне взяла.

 

Намет. Од люті серце в'яне

У Карла. Ходить він страшний…

Та мовчки смокче дим кальяна

Паша турецький огрядний.

 

КАРЛ

 

Як можна випускати вовка,

Що до кошари ніччю вліз?!

Вовк — це є вовк. Така помовка.

Його б пекти вогнем заліз!

 

Він тільки ненавистю й дише

До мене, лицаря добра.

Невже вам золото миліше

За довгов'язого Петра?

 

Йому б лиш жить. Тхору такому.

Він за життя віддасть і трон.

Він у руках твоїх, так чому

Ти не береш його в полон?

 

ПАША

 

Петру капут.

Ми вирвем жало

Із рота чорного його.

Це так. Та в Порти грошей мало,

А гроші — це вина огонь.

 

Уста солодкі одалісок

І все, що зможеш ти купить.

З Петром не можем ми так різко,

Бо звикли золото любить.

 

Та й бути до Петра ворожим

Не зможу я без каяття.

За нього рідна Порта може

Свого позбутися життя.

 

КАРЛ

 

Я гори злота вам здобуду,

Щоб змовкло прокляте “ура”,

Я цілувать вам ноги буду,

Не випускайте лиш Петра!

 

Карл на коліна хоче стати,

Але паша не дозволя.

 

ПАША

 

Не треба так! Не треба, брате!

Далеко Швеції земля.

Вже золота мечем придбати

Не зможеш ти. Твої поля

Іще не раз заллються кров'ю

Там, де могили і хрести,

Куди повернешся ти знову

Й десь у бою загинеш ти.

 

КАРЛ

 

Ну, годі, годі ворожити,

Ти не циганка, воїн ти.

Що ж, кряч, як ворон, про хрести,

Паша у ролі ворожбита.

Далеко Швеції сади

Й вікінгів плем'я войовниче,

Прощай. Поїду я туди,

Куди синовнє серце кличе.

Що десь зупиниться в бою.

Я їду в Швецію мою.

Прощай!

 

ПАША

 

Прощай, відважний мій юначе!

Ще не зайшла твоя зоря.

Ще кінь за вершником не плаче,

І меч — в руках богатиря.

Прощай, прекрасний мій юначе!

 

Й лице північного титана

Завіса вкрила. “Що ж. Пора”, —

Й паша над люлькою кальяна

Старечі сльози витира.

 

Та меч, меч Швеції зломився

Під тиском велетня з Неви.

Петро ж від турків відкупився

І повернувся до Москви.

 

Туди, туди, де скелі й ріки

У шелесті озер і трав,

Де він, за Пушкіним, навіки

Вікно в Європу прорубав.

 

Блакитний вечір. Шум акацій,

Немов на вулицях весна,

А у розкішному палаці

В покоях бродить тишина.

 

Перед господарем Молдови

Мазепа мов закам'янів.

Він у жупані малиновім,

Як кров, що марно він пролив.

 

МАЗЕПА

 

Куди, куди піду од суму?

Під землю чи в глибини вод?!

Хіба ж я міг таке подумать,

Що проти мене мій народ?..

 

Що він мої розіб'є мрії

Так, як Петро чужинну рать,

Що він ніколи від Росії

Не зможе серця одірвать.

 

А я шукав у морі броду

І не знайшов його, о ні!

Й навіки проклятий народом,

Умру на рідній чужині.

 

Я помилявся од любові,

Що, як пожар, в моїх очах.

О не розвій, молю, Молдово,

По смерті мій печальний прах!

 

Мазепа сивий. Тільки брови

Все ті ж у нього, як колись.

Тепер він молиться Молдові,

Як Україні він моливсь.

 

Вони, як сестри. Що ж. Він битву

Програв, і в серці тільки тьма.

Прийма Молдавія молитву,

А Україна не прийма.

 

ГОСПОДАР

 

Нещасний брате, годі муки!

Її не вичерпать до дна.

Хай дні твої, як чорні круки,

Та ще повернеться весна…

 

Покайся. Їдь на Україну,

На степу рідного суцвіть,

Що йшов за нього ти до згину.

І рідний край тебе простить.

 

МАЗЕПА

 

Не можу я… Я вже проклятий,

Хоч степ і кличе, і гука.

Якби ти знав, мій добрий брате,

Яка важка в Петра рука!

 

Як жаль, що серце бідне гине,

Що мало все, поля й блакить…

Мене б простила Україна, —

Петро проклятий не простить.

Які ще в світі є падлюки,

Короно-деспоти які!

 

І він в одчаї ломить руки,

А очі! Очі, як штики…

Вони із люті і туману,

Мов не приймає їх земля,

Ті очі, що любили панни

Колись у парку короля,

Десь понад Віслою, де чуло

Гілля зітхання молоде…

О ні! Не вернеться минуле,

Назад ніколи не прийде!

 

МАЗЕПА

 

Тепер нічого вже не треба.

Заснуть. Заснуть би вічним сном.

 

І похилив чоло Мазепа,

Немов налите чавуном.

“Заснуть, заснуть…”

Чужинний вечір

Кривавить хмари за Дністром…

Страшний тягар упав на плечі

Мазепі перед вічним сном,

Що зазирав йому у очі

Диханням холоду і ночі.

Вже місяць вирушив у путь

У золотій своїй обнові.

 

МАЗЕПА

 

Я знаю, турки продадуть

Мене за золото Петрові…

Останні хвилі я живу.

 

І сльози падають багрові

З очей Мазепи на траву,

Криваві сльози… Перстень свій

Мазепа з пальця іздіймає

І в тишині уже нічній

Із нього смерть він випиває

Й на землю пада… Стогне гай…

Зітхнув Мазепа уостаннє,

І з губ злетіло, як дихання:

“Прощай, Україно, прощай!”

 

Над ним у сумі голосінь

Не никли траурно знамена.

Одкинув він у вічність тінь…

Він був талант, а може, й геній.

 

А геній, це не витів долі,

А й труд ночами й в льоті днів…

Не марно школу єзуїтів

Колись Мазепа закінчив.

 

Так! Закінчив. Та єзуїтом

На радість матері не став.

Він серцем, для добра одкритим,

Людей, як пісня, чарував.

 

“Він інтриган”, — немов вериги,

В душі моїй слова ці злі.

Але були його “інтриги”

Для щастя рідної землі.

 

Хоч грунт її був досить грузький…

Інтриги? Ні! Це зброя слав.

Отак один король французький

З інтриг державу збудував.

 

Хай про Мазепу спів мій лине,

Хоч він був пан, та серце мав.

За суверенність України

Боровся він і в цім був прав.

 

І я співать про нього мушу

Так, як ніколи не співав.

Народ не марно в свою душу

Про чайку його пісню взяв.

 

Голів мільони, світлі, щирі…

До них тягнусь я серцем всім!

Народ — мій Бог, йому я вірю,

А не історикам отим,

 

Що руку царську цілували,

Що слинили Петрову длань

І про Мазепу написали

Із кон'юнктурних міркувань.

 

Та й досі пишуть… Що ж, пишіте.

Красу душі його висот, —

Як не зовіть його бандитом,

Вже оспівав давно народ.

 

Мені ж чинів і “ласк” не треба,

Я не наївний, не сліпий.

Ні! Не народ прокляв Мазепу,

А прокляли його попи.

 

Попи, що з правдою змагались

І продали царю язик,

Ці чорні ряси, що злигались

З попами руськими навік.

 

І прислужилися, прокляті,

Катам, що йшли, як криголом,

Щоб наш народ у власній хаті

Ще сотні років був рабом.

 

Хай повний гніву в даль чаїну

Про дні печальні лине спів,

Коли з моєї України

Петро колонію зробив.

 

Це він до власної мети

Схилив і шляхту України,

Надавши право їй тягти

І соки, й жили з селянина.

 

Союз військовий він зламав,

Що склав Богдан із Олексієм,

Як рівності й братерства вияв.

Він шляхту золотом обсіяв,

Народ позбавивши всіх прав,

І по Вкраїні “з ласки трона”

В містах поставив гарнізони.

 

В ті люті дні він добре знав,

Що їсть Вкраїна і чим дише,

Й щоб зав'язать петлю тугіше,

Мазепи “зраду” скористав.

 

Так! Будував церкви Мазепа,

Церкви і школи. Просвіщав

Він свій народ. Та шкіл не треба

Царю, й він їх позакривав.

 

Покрилась тьмою Україна,

Засумував старий Дніпро…

І доробила Катерина,

Чого не встиг зробить Петро.

 

ЕПІЛОГ

 

Далекий Галац сниться знову.

А серце! Серце у огні…

Біля господаря Молдови

Лежить Мазепа у труні,

В маленькій церкві.

Рідний край

Одснивсь і не присниться знову.

І турки, що взяли Молдову,

Їх трупи вкинули в Дунай.

 

Мов чути голос, що з журбою

Слова так глухо промовля,

Немов говорить їх земля!

“Кісткам — і тим нема покою!”

 

Такий кінець, Мазепо, твій,

Герою нещасливий мій,

Що так любив свою Вкраїну,

Та все ж не так, як той Палій,

Що все простив Петру за волю,

Як і Петро йому простив

І ті дні кріпацтва і сваволі

І подвигів богатирів,

Що землю так свою любили,

Що не злякались і могили,

Бо мати в нас усіх одна —

Це наша рідна сторона.

 

Хай вітер віє нелихий

І нахиля гілля дібров.

Замолювать свої гріхи

У монастир Палій пішов,

Щоб домолитися до раю.

Мазепа спить на дні Дунаю.

Над ним весна іде в похід,

Сади вишень вкриває цвіт…

 

Та що йому тепер до всього!

Краса Молдавії для нього

Як сон, що вже не повернуть.

Пішов він у останню путь.

 

Куди? Цього ніхто не знає.

Спитай у сивих хвиль Дунаю,

У сонця й вітру поспитай…

 

Над ним тече мутний Дунай,

Старечі кості обмиває…

А десь далеко рідний Край

В церквах вигнанця проклинає.

 

Таке, Іван, життя твоє,

Що десь погасло за полями…

А у церквах поклони б'є

Народ, обдурений попами.

 

Це так було. Тепер не так.

Тобі ми добре знаєм ціну…

І я в диму страшних атак

Ішов на смерть за Україну

І за Росію! Як брати,

Ми з росіянами у бурі,

Во ім'я світлої мети

Зняли квітки знамен в лазурі,

В комуну зводячи мости.

 

Встають до зір за ГЕСом ГЕС.

Петро й Мазепа. Краю милий!

Вони по-різному прогрес

В ті дні далекі розуміли.

 

В Петром Іван програв двобій…

Вони несли життя орлине:

Той для Росії, а другий —

Для золотої України.

 

Життя для нас було, як ад.

Та мій народ в години бою,

Як за Богдана, руський брат

Підтримав світлою рукою

Й в огні жовтневих барикад

Повів до щастя за собою…

І розцвіло життя, як сад.

 

Шумить Дніпро. Він повний світла.

Вже наша доля не сліпа.

Й моя Україна розквітла

Під знаком молота й серпа.

В обличчя свіжий вітер лине,

Цілує губи і чоло.

І не було б коли б Вкраїни,

То і Росії б не було.

В ясній путі простори сині

Їм усміхаються обом.

Ні, трьом! Із одного коріння,

Із Білоруссю ввись разом,

Щоб увійти в комуни брами,

Вони зросли трьома стволами,

Обнявшись шумними верхами.

 

1928—1959-1960

 

 

Сторінка 8 з 8 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 > У кінець >>

Пошук на сайті: