Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3822
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3289
— Що? Мо­же бу­ти зат­римка. Хіба ти не знаєш?

— Та знаю, але в ме­не та­кого не бу­ло раніше.

— Нев­же ти не сте­жиш за своїми місяч­ни­ми цик­ла­ми? — май­же з осу­дом спи­тав він.

— Так, приб­лизно. Мені раніше це не заг­ро­жува­ло, то я не пе­рей­ма­лася.

— Тре­ба те­бе ог­ля­нути, — по­мов­чавши, су­мир­но мо­вив зав­трашній архієпис­коп гіне­колог.

Я рап­том зга­дала, що до ць­ого ви­соко­го са­ну пе­рево­дять ли­ше не­од­ру­жених або ов­довілих свя­щеників. Нам до­ведеть­ся взя­ти фіктив­не роз­лу­чен­ня чи знов та­ки про­сити Г. С., аби він втру­тив­ся в цю делікат­ну спра­ву.

— Пря­мо за­раз? — спи­тала я.

— А ко­ли ж?

— Оту у у ут?

— Ні, в од­по­чивальні.

Як це на­зиваєть­ся? Не хотіла ко­за на торг, то її си­лою по­вели.

— Ви там маєте гіне­кологічне крісло? — не без іронії спи­тала я.

— Май­же. І справді, се­ред прос­то­рої спаль­ної кімна­ти з ши­рочез ним ор­то­педич­ним ліжком сто­яло ще чу­дер­наць­ке крісло.

Й­ого сть­оба­на спин­ка бу­ла відки­нута да­леко на­зад, так, що хоч не хоч не ся­деш, а ля­жеш.

— Мо­жеш навіть не роз­дя­гати­ся, — досі об­ра­жений, ска­зав отець Се­рафим. — До­ведеть­ся зня­ти тіль­ки тру­сики.

А сук­ню за­дереш, підсте­лимо під со­неч­ко руш­ни­ка.

Я так і зро­била. Стяг­ла свої ажурні тру­сики, не зні ма­ючи че­реви­чок шпиль­ок, підня­ла сук­ню ви­ще пу­пика і, мож­на ска­зати, ве­село вляг­ла­ся в твер­де крісло. Мені зро­било­ся не­пере­лив­ки лиш тоді, ко­ли вгледіла в ру­ках от­ця Се­рафи­ма лис­кучі, хо­лодні навіть на відстані ме­талеві інстру­мен­ти. Один на­гаду­вав срібну лже­цю, тіль­ки з дов­гим, як в опо­лони­ка, дер­жа­ком, а дру­гий ски­дав­ся на щось се­реднє між но­жем і ви­дел­кою.

— Ви ме­не зби­раєте­ся з’їсти, от­че? — спи­тала я. — І вже дав­но, — ска­зав без п’яти хви­лин патріарх київсь­кий, во­лоди­мирсь­кий, чернігівсь­кий, одесь­кий і, мож­ли­во, навіть мос­ковсь­кий. — Чим не ла­сий шма­точок?

— Ме­не не мож­на ля­кати, вла­дико, — ска­зала я. — Хіба не ба­чите, що ли­шило­ся від моїх нервів?

— Ти мис­тец­твоз­на­вець, сон­це моє, і хо­ча це не про­фесія, му­сиш ро­зуміти об­разні вис­ло­ви.

— Я на­сам­пе­ред жінка, ва­ша свя­тос­те.

— Еге ж, чо­ловічи­ця.

Зро­било­ся геть хо­лод­но, ко­ли він зо­дяг­нув на пра­ву ру­ку ще й ґумо­ву ру­кавич­ку. Нор­маль­на і навіть обов’яз ко­ва річ для гіне­коло­га. Та ко­ли він на­тягу­вав ру­кавич­ку, на­че пре­зер­ва­тив, май­же до ліктя і при ць­ому… якось так посміхав­ся, мені стрель­ну­ла дум­ка про маніяка — во­ни та­кож спер­шу улес­ливі, хоч прик­ла­дай до ра­ни, а потім… Інак­ше ку­ди мог­ла звітри­тися ма­туш­ка по до­розі від Та­ращі до Гос­трої Мо­гили?

Це вра­жен­ня за­гос­три­лося ще дуж­че, ко­ли він підій­шов до крісла і чо­ловічий дух з но­вою си­лою пе­рехо­пив мій по­дих до спаз­ма­тич­ної ну­доти. Теж нор­маль­на річ для жін ки із сим­пто­мами вагітнос­ти, кітна киць­ка — і та го­това пе­рег­ризти гор­лянку чи відку­сити яй­ця нас­тирли­вому ко­тярі, але мені лізли в го­лову ли­ше маніякальні дум­ки. І ко­ли цей ко­лишній май­ор, цей спец­назівець росій­ської армії, кот­рий ви­пус­кав киш­ки із лю­дей у га­рячих точ­ках Кав­ка­зу, став підсте­ляти під мою хо­лод­ну сра­чину білий, як сніг, руш­ник, я май­же знеп­ри­томніла від стра­ху й ну­доти.

Але ку­ди вже діва­тися? Будь який спро­тив вик­ли­кає ще біль­шу аґресію, тож я пок­ла­лася на во­лю Гос­подню — не бу­де ж він ви­пус­ка­ти тель­бу­хи з ма­туш­ки, якій су­дило­ся зо­дяг­ти на й­ого го­лову патріар­шу мит­ру.

— Роз­ту­ли шир­ше ніжки, — поп­ро­сив патріарх київсь кий, вла­дикав­казь­кий, ка­рабас ба­рабась­кий чи, пе­реп­ро шую греч­но, ка­рабахсь­кий і гроз­ненсь­кий — і схи­лив­ся ни­зень­ко, а тим ча­сом й­ого бла­гочес­ти­ва ма­туш­ка роз­че піри­ла но­ги, як ос­тання проб­лядь, і, зціпив­ши зу­би, з усіх сил зап­лю­щила очі.

Спер­шу все­реди­ну мо­го тіла, як ка­же снодій­ний те­ле ящик, увій­шла кри­жана лже­ця, потім, вид­но, оте щось се­реднє між но­жем і ви­дел­кою, бо зро­било­ся бо­ляче, і я зас­тогна­ла.

— Все, все, — зас­по­коїв він. — По­тер­пи ще се­кун­ду.

Потім у ме­не ввій­шло щось пруж­не й га­ряче і зап­ра­цю ва­ло, як ве­лоси­пед­на пом­па, ніби мені вже за ос­танніми тех­но­логіями ро­били аборт ме­тодом стис­ну­того повітря.

Але ні — це бу­ло зовсім інше. Це бу­ло те, з чо­го я зро­зуміла, що відчу­ває жінка, яка скліщуєть­ся із псом — ша­лено швидкі пош­товхи фрикції і кру­тий сморід звірю­ки, що про­буд­жує в тобі первісні тва­ринні інстин­кти, первісну хіть. Ще­зає будь який страх, і навіть хо­четь­ся, щоб те­бе ця звірю­ка тро­хи пог­ризла.

— Те­пер справді все, — ска­зав він, ви­тира­ючи ме­не руш­ни­ком за всіма пра­вила­ми гігієни. — Мож­на зо­дяга­тися.

Та по­ки я підво­дила­ся з крісла і в’яло, ніби ви­ходи­ла з нар­ко­зу, на­тягу­вала на се­бе єди­ну зня­ту оде­жину, він ще встиг прис­мокта­тися до моїх гру­дей, які на­лили­ся так ту­го і щем­но, що боліли навіть від поцілунків.

— Ну що? — з надією спи­тала я.

— Та що… — об­ли­зу­ючись, ска­зав він. — Навіть із сосків уже прос­ту­пає мо­лози­во.

— То це не зат­римка? Ти впев­не­ний на всі сто? — я ледь не за­дих­ну­лася від хви­люван­ня і пе­рей­шла до нь­ого на «ти».

Він так опус­тив го­лову, що як­би на ній бу­ла мит­ра, то во­на по­коти­лася б мені до ніг.

— На двісті, — мо­вив при­рече­но, та я бу­ла пев­на, що він на­силу стри­муєть­ся, щоб не стри­бати на ра­дощах. — І що ж те­пер ро­бити?

— Не га­ряч­куй. Тут ще мірку­вати і мірку­вати.

Він знов провів ме­не у світли­цю, і ми сіли на ве­люро­ву ка­напу, приз­на­чену для серй­оз­них роз­мов.

— По пер­ше, ти му­сиш бу­ти щас­ли­вою, що, на­решті, здат­на на­род­жу­вати, — пов­чаль­но, ба навіть мо­раліза­тор сь­ки звер­нувся до ме­не май­бутній патріарх. — Це ве­лика бла­годать, пос­ла­на…

— Але ж ти знаєш, знаєш, знаєш! — у роз­пачі зак­ри­чала я. — Ко­му ж, як не тобі, зна­ти, звідки во­но взя­лося.

Й­ого, ма­буть, вжа­лило оте гру­бува­те «во­но».

— Ні, — ска­зав він. — Я не впев­не­ний.

— У чо­му?

— Ба­чиш, бу­ває вагітність кон­так­тна і без­контак­тна, — тлу­мачив ко­лишній май­ор-спец­назівець так, ніби й­шло­ся про ка­рате. — І по­ки що важ­ко ска­зати…

— Яка та­ка без­контак­тна?

— Ну, Й­осип не спав же з Марією, — ска­зав він нез­во руш­но. — А Діва за­вагітніла.

— Ти хо­чеш ска­зати, що ти Й­осип, а я Марія?

— Зовсім ні. Ба­чиш, чо­го ми з то­бою не знаємо, Анас тасіє, — вро­чис­то ви­мовив він моє ім’я, підкрес­лю­ючи, що во­но нічим не гірше за Маріїне. — Ні ти, ні я не знаємо за­пев­не, де ти за­чала. Чи тоді в церкві, чи… на Лисій горі.

Як­що це ста­лося в храмі Іва­на Бо­гос­ло­ва, то плід роз­ви вав­ся за нор­маль­ни­ми цик­ла­ми і ти мо­жеш ма­ти слав­но­го хлоп­чи­ка. А як­що за­чат­тя відбу­лося на Лисій горі, то тут уже все протікає інак­ше.

— Мені страш­но, — ска­зала я. — Ме­не ос­таннім ча­сом постій­но пе­ресліду­ють кош­ма­ри.

— Нічо­го див­но­го. Після то­го, що ста­лося з твоїм чо­ло віком…

— Не тіль­ки це, Сергію, — я та­кож наз­ва­ла й­ого на ім’я. — Ти зро­зумій ме­не до кінця. Я хо­чу поз­бу­тися ць­ого пло­ду.

Я не мо­жу ри­зику­вати. В моєму ста­новищі це бу­ло б…

— Дай собі спокій, — ска­зав він. — Все бу­де так, як ти хо­чеш. Я ко­хаю те­бе і ні з ким не зби­ра­юся діли­ти цю лю­бов.

Він при­гор­нув ме­не до се­бе, як сес­тру, ко­рот­ко поці лу­вав в ус­та.

— До­помо­жи мені. Ти та­кий силь­ний, — зга­дала я без­розмірний комплімент, який лег­ко на­лазить на всіх без ви­нят­ку чо­ловіків.

— Я сам ви­жену й­ого з те­бе, навіть як­що це злий дух.

Ти ж знаєш, що я це вмію ро­бити.

— Знаю, — ска­зала я і по­дару­вала й­ому ми­лу усмішку, хо­ча, їй пра­во, ме­не про­дов­жу­вав піднуд­жу­вати за­пах сам­ця.

— Які кош­ма­ри те­бе пе­ресліду­ють? — спи­тав він.

— Різні, — я на хвиль­ку за­мис­ли­лась. Ну, не роз­повіда­ти ж й­ому про кров на ко­цюбі, дикі груш­ки, що рос­туть на вербі, чи кікімо­ру лесбіян­ку. Хо­ча… хто й­ого знає.

— Я й тут мо­жу тобі до­помог­ти, — підо­хотив він.

— Вночі я чу­ла крик оду­да.

— Ціка­во. Ти впев­не­на, що то був одуд?

— Те­пер я ні в чо­му не впев­не­на. Але тим біль­ше…

— Ти вза­галі ба­чила їх біля вас?

— Мо­же, раз чи двічі. За­те чу­ла їх час­то. Тіль­ки вдень — і то на­весні чи влітку.

— А гніздо? Гніздо ко­ли не­будь ба­чила? — прискіпав­ся він до то­го оду­да, і я поміти­ла, як у й­ого зву­жених сірих очах зблис­ну­ли бісну­ваті вог­ни­ки.

— Ні, а хіба що?

— Нічо­го, ти бу­деш сміяти­ся.

— Сергію, — ска­зала я. — Ме­не вже дав­но ніщо не ди­вує. І тим більш не смішить.

— Ти хо­чеш зна­ти? У гнізді оду­да мож­на знай­ти ки­рика.

Пошук на сайті: