Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
— Пек? А де ж Цур? Я га­дала, ви не­роз­лий­во­да.

— Цур — гла­ва адміністрації ада, і щас он прі ісполнєнії.

Пек по­вер­нувся до ме­не ви­тон­че­ним профілем з гор би­ком на носі, вка­зу­ючи паль­цем десь у сіре ма­рево. При ць­ому я ще зав­ва­жила на й­ого куп­ри­ку ма­лень­ко­го аку рат­но­го хвос­ти­ка, який бу­ває навіть у лю­дей з ви­явом атавізму. — Ідь­омтє, — ска­зав він. — Я должєн вас гдє то опрєдєліть. Па­гаварім па да­рогє.

— Ви по­веде­те ме­не у во­гонь?

Пек якось за­гад­ко­во посміхнув­ся й спи­тав:

— Ви со Ль­во­ва?

— Ні, чо­му рап­том?

— Ну… Раз­га­варіваєтє на мовє.

— А хіба тут…

— Нєт нєт, нє вол­нуйтєсь. Мнє нравітся, ког­да люді чісто раз­га­варіва­ют на мовє.

— Зі мною всі чо­ловіки пе­рехо­дили на ук­раїнсь­ку, — з по­гор­дою ска­зала я. — Навіть по­пи мос­ковсь­ко­го патріар ха­ту, кіле­ри, нар­де­пи й неґри по­хило­го віку.

— Оно і по­нят­но: та­кая інтєрєсная женщіна… Я, впро чєм, тожє пап­ро­бую. Єслі гдє то ошібусь, ви мєня ісправітє, лад­но?

— Доб­ре, — по­годи­лась я.

— Дос­тоєвсь­кий мав рацію, — ска­зав він без най­мен­шо­го ак­центу. — Кра­са вря­тує пек­ло.

— Світ, — поп­ра­вила я.

— Світ? — зди­вував­ся Пек. — Світ ніхто і ніщо не вря­тує.

Й­ому дав­но гап­лик. А от пек­ло вря­тує кра­са. Жіно­ча, зви­чай­но.

— Я ду­мала, що тут все у вогні.

— Так во­но і бу­ло до­недав­на, — Пек кив­нув, ґалан­тно взяв ме­не під ру­ку і повів у сіру да­лечінь. — А потім тут про­вели ре­фор­ми, після яких су­туж­но ста­ло з енерґо носіями, особ­ли­во ж з вог­нем… ну, і все пе­реінак­ши­лося.

Ба­чите, пані… е е е…

— Анас­тасія.

— Ба­чите, пані Анас­тасіє, суть ре­форм по­ляга­ла в то­му, щоб пе­кельні му­ки мак­си­маль­но наб­ли­зити до зем­но­го жит­тя. Бо дій­шло до то­го, що пек­ло ба­гать­ом по­чало ви­дава­тися ме­дом порівня­но з ти­ми страж­дання­ми, яких лю­ди заз­на­ють на землі. Ну, що та­ке, скажіть мені, во­гонь?

То­му, хто по­мер, він уже не пе­че і не гріє. До то­го ж во­гонь — це чис­то­та, святість, а ми й­ого пе­рево­дили на грішників.

Ні, пані Анас­тасіє, пек­ло по­вин­не бу­ти сірим, як зем­не жит­тя. То­му ми вис­те­лили й­ого най­масніши­ми чор­но зе­мами, роз­би­ли на план­тації… е е е, про­бач­те, план­тації — ук­раїнсь­кою кра­ще бу­де ла­ни ши­роко­полі, так от, роз­би­ли на ла­ни, й на кож­но­му з них те­пер пра­цю­ють грішни­ки.

Як і на землі. Одні га­ру­ють без пе­репо­чин­ку на бу­ряках, другі на кар­топлі, треті сіють греч­ку, ну, і так далі.

— Це справжнє пек­ло, — ви­хопи­лося в ме­не. — І за це їм, зви­чай­но, ніхто нічо­го не пла­тить?

— Тут гроші вза­галі не хо­дять. Тут ко­мунізм! — па­те тич­но ска­зав Пек.

— Са­дизм який­сь. — Я зноб­ли­во по­вела пле­чима і відчу­ла, як він міцніше, май­же до бо­лю стис­нув мою ру­ку ви­ще ліктя.

— А ви що хотіли, пані Анас­тасіє? Щоб ми влаш­ту­вали грішни­кам ку­рорт? Ні, тіль­ки мак­си­маль­не наб­ли­жен­ня до зем­но­го бут­тя дає найбіль­ший ефект. Ми тут пра­цюємо над кож­ною дрібнич­кою і вже навіть кло­нуємо ко­марів, аби во­ни ку­сали на­ших… гм… підопічних під час поль­ових робіт. Ця ко­маш­ня вже й нам допікає, але що вдієш.

Ре­фор­ми пот­ре­бу­ють жертв.

Що далі ми й­шли, то пек­ло ста­вало ви­разнішим, тут і там у ту­мані вже прог­ля­дали згор­блені пос­таті грішників, які тру­дили­ся на мас­них ро­дючих чор­но­земах. Сіро­ми ду­же на­гаду­вали кол­гос­пників, во­ни бу­ли чорніші за чор­ну зем­лю, і ніхто навіть го­лови не підвів у наш бік, хоч усі во­ни ко­пали, са­дили, сіяли, по­лоли ду­же повіль­но, з на­тугою, і ве­ликі ситі ко­марі над ни­ми літа­ли та­кож повіль­но, ліни­во, дов­го прицілю­ючись до ще нев­жа­лених місць.

— Чо­му тут усі такі мляві? — спи­тала я.

— Не мляві. Вга­мовані. Це од­не з най­ви­шуканіших по­карань для лю­дини — до­вес­ти їй, що поспіша­ти не­має ку­ди, бо її ніде і ніхто не жде, — ду­же повіль­но про­мовив Пек і по змов­ниць­ко­му мені підмор­гнув.

А пе­кель­ний чор­но­зем і справді був ней­мовірно пло дю­чий: грішний смерд ще не всти­гав до­сапа­ти ря­док бу­ряків до кінця, як по­чаток то­го ряд­ка вже за­рос­тав бур’я ном по коліна, і тре­ба бу­ло вер­та­тись на­зад, щоб по­чина­ти все спо­чат­ку; насіння греч­ки, пот­ра­пив­ши навіть на чор­ну но­гу греч­косія, вмить про­рос­та­ло, і все дозріва­ло тут на очах — не встиг посіяти, як уже му­сиш по­жина­ти пло­ди і знов ора­ти, за­воло­чува­ти, са­дити, сіяти, по­лоти, підгор­та­ти, виз­би­рува­ти дов­го­носиків та ко­лорадсь­ких жуків, яких, пев­на річ, та­кож кло­нува­ли в без­межній кіль­кості, як і ко­марів та інших ко­мах па­разитів.

Один тлус­тий ко­марик по­важ­но опус­тився навіть Пе кові на сідни­цю, і той делікат­но зігнав й­ого хвос­ти­ком, після чо­го на­хаба нев­до­воле­но за­зумрів і по­волень­ки, як бом­бо­воз, по­манев­ру­вав прямісінь­ко до мо­го но­са. Тяж­кий від пе­реси­ту, він летів так ліни­во, що я без особ­ли­вих труд­нощів упій­ма­ла й­ого дво­ма паль­ця­ми й хотіла за­ду ши­ти, аж тут Пек су­воро ме­не зас­теріг:

— Не убий! — ска­зав він. — Що що, а ця за­повідь у пеклі не­поруш­на. Це вам, пані Анас­тасіє, не зем­ля, де пра­вить без­за­кон­ня. Ви й­ого впій­ма­ли за кри­ло?

— Ні, за яй­ця, — зніче­но ска­зала я. — Мо­же, бо­дай при­щик­ну­ти? Щоб не роз­мно­жував­ся.

— Відпустіть! — на­казав він. — Ви не у­яв­ляєте, скіль­ки праці й ста­рань ми док­ла­ли, щоб роз­пло­дити цих кро­во пивць. Як­що ви ще й у пеклі вчи­ните гріх, то заз­наєте біль­шої ка­ри, ніж оці сіро­ми, — по­казав він на ши­рокий лан, де зе­мель­ка бу­ла та­ка, хоч на хліб на­мазуй. На ній рос­ли бу­ряки з ве­личез­ною, як паль­мо­ве гілля, гич­кою, й один бідо­лаха, зігнув­шись у три по­гибелі, пер на собі лан­ту­ха з тією гич­кою. Я лед­ве впізна­ла у нь­ому шу­того ца­па, кот­рий ще не­дав­но га­няв на чор­но­му джипі, в яко­му й­ого й зре­шети­ли з «ка­лаш­ни­ка», і навіть зраділа, що зди ба­ла тут знай­омо­го.

— Привіт, шу­тий ца­пе! — гук­ну­ла до нь­ого ве­село, але він чо­мусь зовсім не пе­рей­няв­ся моєю втіхою, лиш по­волі вис­тро­мив го­лову з під ва­жез­но­го лан­ту­ха, на­че сли­мак виг­ля­нув з мушлі, й про­казав сам до се­бе:

— Тісний Твій світ, Гос­по­ди, і пек­ло Твоє тісне.

— Зустріла дру­га? — тро­хи рев­ни­во спи­тав Пек. — Він до нас теж пот­ра­пив зовсім не­дав­но.

— Нед­ру­га, — ска­зала я. — Са­ме тут й­ому й місце.

Здир­ник на­маха­ний. Прис­тре­лили як со­баку.

Пек з цікавістю по­дивив­ся на ме­не.

— Ви­бач­те, світла пані, а як ви, та­ка мо­лода, сю­ди по тра­пили?

— Тоб­то?

— Який ваш найбіль­ший гріх?

— Я зрад­жу­вала сво­го чо­ловіка. Але ць­ому є своє вип­равдан­ня. Біль­ша моя ви­на, ма­буть, у то­му, що він уто­пив­ся на моїх очах і я не змог­ла й­ого вря­тува­ти.

— Прик­ро, — ска­зав Пек. — А са­ма чо­му так ра­но пішла з то­го світу?

— Я?.. Я… на­пев­но, по­мер­ла під час по­логів.

— По­логів? — пе­репи­тав він з не­довірою.

— Ну, не зовсім… Під час абор­ту.

— Те­пер зро­зуміліше, — ска­зав Пек і прискіпли­во ог­ля­нув мої ви­голені ло­жес­на. — Але й без абор­ту у вас стіль­ки гріхів, пані Анас­тасіє, що їх вис­та­чило б… на сот­ню на­ших клієнтів.

— А ви знаєте їх при­чину? — спи­тала я з вик­ли­ком.

— При­чини нас не цікав­лять. Ми фахівці наслідку. А при­чини роз­гля­дає Той, Хто вирішує, ку­ди вас спро­вади­ти — до раю чи пек­ла. Втім, вам не­має чо­го хви­люва­тися. До ва­шої чес­ти, ска­жу, що до раю отак відра­зу вза­галі ніхто не пот­рапляє з до­рос­лих лю­дей. Спер­шу всі, за ви­нят­ком не­мов­лят і ма­лоліток, пря­му­ють пря­мо до нас.

— Як це — спер­шу? А потім?

— А потім ко­жен має шанс пот­ра­пити до раю. Існує так зва­на пе­кель­на де­мок­ратія і, відповідно, пе­кель­на мрія.

— Нічо­го не ро­зумію.

— А що тут ро­зуміти? Все як у нор­маль­них суспіль­ствах. Є чітко ви­роб­ле­на ви­бор­ча сис­те­ма. Кожні чо­тири ко­ла мук, по ва­шому кожні чо­тири ро­ки, грішни­ки оби­ра­ють до раю чо­тирис­та п’ят­де­сят му­чеників пек­ла. Пе­реміг на ви­борах — і будь лас­ка, ра­юй собі по самісінь­ку зав’яз­ку. — І яка ж у вас ви­бор­ча сис­те­ма? — ком­пе­тен­тно спи­тала я. — Про­порцій­на, ма­жори­тар­на чи зміша­на?

— Зміша­на, — ска­зав Пек. — Тут усе на­хер зміша­не.

— А партій скіль­ки?

— А от партій як­раз су­воро виз­на­чене чис­ло. Сім. Ви ж знаєте, що існує сім смер­тних гріхів. За схильністю до них і гур­ту­ють­ся грішни­ки в партії. Мо­жете їх пе­релічи­ти? — Пек влаш­ту­вав мені справжній іспит, але не на ту нат­ра­пив.

— Пи­хатість, гнів, лінь, жадібність, заздрість, об­жер ливість…

— Цілком пра­виль­но, — ска­зав він. — Шість. А сь­омий?

Ви про­пус­ти­ли один ду­же смер­тний гріх, який, влас­не, за своєю неп­ростимістю посідає дру­ге місце в ць­ому реєстрі.

— Об­жерливість, заздрість, жадібність… — по­чала я з іншо­го бо­ку, але знов не долічи­лася сь­омо­го смер­тно­го гріха.

Пошук на сайті: