Василь Шкляр - Кров кажана (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx)Vasil_shklyar_krov_kazhana.docx379 Кб3829
Скачать этот файл (Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2)Vasil_shklyar_krov_kazhana.fb2643 Кб3303
Ме­не об­лягла по­рож­не­ча. Ти­хе, глу­хе без­гоміння. Вітер за­тих у вер­ховітті де­рев, чор­на хви­ля без­гучно на­кочу­ва ла­ся на бе­рег, дощ пе­рей­шов у німу мок­ву. І враз я здриг­ну­лася.

Хтось ле­гень­ко тор­кнув­ся мо­го об­личчя.

Хто це?

Вер­бо­вий лис­то­чок при­лип до що­ки. І тут я по­чула, як страш­но виє Тре­зор.


 

4


 

А далі по­чало відбу­вати­ся щось ней­мовірне.

Уранці я под­зво­нила в рай­он­ний відділ міліції ближ нь­ого містеч­ка і ска­зала, що вто­пив­ся мій чо­ловік. Як?

Прос­то. Вночі, на ри­боловлі. Так, як топ­лять­ся що­року сотні лю­дей. Ні, не в ком­панії, сам. Так, во­дола­зи потрібні.

Приїжджай­те.

Ох, ці дурні за­питан­ня. Щоб їх бу­ло мен­ше, я не ска­зала, що все ста­лося на моїх очах. По­вела­ся, зви­чай­но, без­глуз­до і зго­дом про це пош­ко­дую, але вранці… мож­на бу­ло зро­зу міти мій стан. За всю ніч не сту­лила ока, та це бу­ла най­дріб ніша аби­щиця порівня­но з тим, що зі мною коїло­ся…

Под­зво­нив­ши в міліцію, я ще раз вий­шла до річки. Дощ пе­рес­тав, про­те бу­ло вітря­но й хо­лод­но. Біля аль­тан­ки сидів, повісив­ши свою ве­лику, як у ко­ня, го­лову, Івань­ко.

Після то­го, як я й­ому ска­зала, що Нес­тор вто­пив­ся, він онімів і весь час чипів на бе­резі.

А потім по­чало­ся… Спер­шу при­котив на дра­ному «мос­кви­чеві» стар­ший упов­но­важе­ний відділку кар­но­го роз­шу­ку При­тула. Го­лова круг­ла, під цир­куль, ніс чобітком, а стіль­ки за­розумілос­ти, що ли­ше лю­леч­ки не вис­та­чає. Дістав із дер­ма­тино­вої теч­ки кіль­ка ар­кушів ру­дого па­перу, ав­то­руч­ку, за­ряд­же­ну синім чор­ни­лом (я ду­мала, що та­ких уже дав­но не­має), і звелів мені на­писа­ти за­яву з по­яс­ненням то­го, що ста­лося.

— Навіщо? — не зро­зуміла я.

— Як навіщо? — не зро­зумів і він.

— Чо­ловік уто­пив­ся, що ж тут пи­сати?

— Вто­пив­ся? Гм… Ще невідо­мо.

— Ви зну­щаєтесь? — по­диви­лась я в й­ого без­барвні оч­ка. — Він уночі поп­лив ри­бали­ти… а потім до бе­рега вітер приг­нав по­рожнь­ого чов­на. Ні, я біль­ше не маю сил про це го­вори­ти.

— Усе це так, Анас­тасіє… Ми­хайлівно, — співчут­ли­во по­годив­ся опер. — Од­нак для нас тут існує, як той ка­зав, виз­на­чена про­цеду­ра. По­ки не­має тіла… до речі, во­дола­зи за­раз приїдуть… ми вза­галі не мо­жемо го­вори­ти про за­ги бель як та­ку. Це — пер­ше. І дру­ге: як­що во­ни й­ого знай­дуть, то все од­но до­ведеть­ся з’ясо­вува­ти, за яких об­ста­вин за­ги ну­ла лю­дина. Чи це не­щас­ний ви­падок, чи…

— Що? — гос­тро спи­тала я.

— Ну, ніхто ж не ба­чив, що там скоїло­ся. Тоб­то ми з ва­ми не ба­чили. То чо­му ж ви ду­маєте, що ста­лося са­ме це? — При­тула пиль­но по­дивив­ся на ме­не, і й­ого без­барвні, во­дяві оч­ка за­гос­три­лися хит­ринкою.

— Я вже по­яс­ню­вала.

— Так, а ви не ду­мали над тим, що у ва­шого чо­ловіка мог­ли бу­ти нед­ру­ги, во­роги?.. Що хтось міг ба­жати й­ого смер­ти? Ні? А нічна річка, ска­жу я вам, — це іде­аль­не місце для… іде­аль­но­го вбивс­тва. — Він лед­ве не по­тер до­лонь ка­ми, та­кий був за­дово­лений своєю ви­шука­ною фра­зою, та враз спо­хопив­ся. — Але ми з ва­ми, Анас­тасіє Ми­хайлів но, да­леко зай­шли, про­бач­те. Мо­же, ваш чо­ловік жи­вий здо­ровий. Вся­ке мог­ло тра­пити­ся, тут діло не­пев­не. Мо­же, чов­ник при­бив­ся до од­но­го бе­рега, а він до іншо­го.

— Мені не до жартів, — ска­зала я.

— А я не жар­тую, бо­ронь Бо­же! Я вас зас­по­ко­юю.

— Дя­кую, не­хай би так і бу­ло, як ви ка­жете… Але хто вип­ли­ве у бот­фортах і ва­тянці?

— Так, це май­же не­мож­ли­во, — по­годив­ся При­тула. — По­заторік са­ме так уто­пив­ся най­кра­щий пла­вець на­шої ря­туваль­ної станції Кость Дуд­ник. Теж ри­балив уночі там та­ки біля ря­туваль­ної станції на місь­ко­му пляжі й не по­вер­нувся. Ко­ли й­ого знай­шли ско­цюр­бле­ного під во­дою, то один чобіт був на­поло­вину стяг­ну­тий з но­ги. Мок­ро­го чо­бота й так важ­ко зня­ти, а то, у­явіть собі, під во­дою, у паніці. Од­нак у житті, як той ка­зав, вся­ке трап­ляєть­ся.

Бу­ває, що чо­ловік і сам… з мос­ту та в во­ду. — При­тула знов за­гос­трив на ме­не сон­ливі оче­нята.

— Ви хо­чете ска­зати…

— Не бу­демо га­дати, Анас­тасіє Ми­хайлівно. Ви на­пи шіть те, що я вам ска­зав, а потім, як­що не за­пере­чуєте, прой­де­мо до річки. Як­раз і во­дола­зи над’їдуть. Ви ж приб лиз­но знаєте, де він ста­вив сітки?

— Приб­лизно, — ска­зала я. — Нав­про­ти нас. Біля рус­ла.

Але я б не хотіла… ди­витись, ко­ли…

— Ро­зумію.

— Там стоїть чо­вен на бе­резі… Вітер дув пря­мо з то­го бо­ку. Ду­маю, що нав­про­ти чов­на й тре­ба шу­кати. Ближ­че до рус­ла.

— Логічно, — ска­зав При­тула. — А після то­го, як чов­на при­било до бе­рега, й­ого ніхто не чіпав?

— Ні, а навіщо?

— Ну, ма­ло чо­го. Вип­ливти, хоч од­ним оком гля­нути звер­ху.

— Страш­но. Ви не у­яв­ляєте, як це все страш­но, — ска­зала я.

— А цей… кар­лик?

— Він та­кий бо­ягуз.

Ко­ли я закінчи­ла пи­сати по­яс­ню­валь­ну за­яву, При­тула уваж­но пе­рег­ля­нув обид­ва ар­куші й схо­вав їх у теч­ку.

За­гав­кав Тре­зор. Ми вий­шли надвір. Я зна­ла, хто мав приїха­ти, та ко­ли по­бачи­ла в од­но­го з чо­ловіків ак­ва­ланґ, мені зро­билось не­доб­ре. Жовті ба­лони різо­нули по жи­вому — це був ще один зри­мий, ма­теріаль­ний до­каз то­го, що ста­лося. До­каз, який до фізич­но­го бо­лю за­гос­трю­вав усвідом­лення: не­ма…

Я, ма­буть, так зблідла, що це помітив При­тула.

— Вам по­гано, Анас­тасіє Ми­хайлівно? Тоді за­лишай те­ся вдо­ма, кра­ще при­ляж­те. Як­що бу­де потрібно, вас пок­ли­чуть.

— Вам усе по­каже Івань­ко, — спрок­во­ла мо­вила я. — Він там, біля річки…

Я зай­шла в дім і ляг­ла на ди­вані в холі.

Ме­не мо­рози­ло. Навіть од ви­чах­ло­го каміна тяг­ло хо­ло дом.

Я за­гор­ну­лася в плед, зап­лю­щила очі… І знов по­бачи­ла й­ого. Не вуж — то змій ви­повз учо­ра з моєї сум­ки, змій спо­кус­ник, ди­явол, пе­ред яким не всто­яти жінці, як не всто­яла во­на пе­ред ним ще на по­чат­ку світу. Бо по­бачи­ла, що де­рево доб­ре на їжу, і при­над­не для очей… і взя­ла з нь­ого пло­ду та й з’їла…

А все по­чало­ся з то­го те­лефон­но­го дзвінка. Я ще не до­нес­ла труб­ку до ву­ха, та вже відчу­ла, хто дзво­нить.

Зу­мис­не не по­дала жод­но­го зву­ку, че­кала, по­ки обізвуть­ся по той бік дро­ту, про­те він та­кож мов­чав. Ми мов­ча­ли отак кіль­ка хви­лин, і від слу­хав­ки стру­мува­ло та­ке теп­ло, що лос­ко­том про­бира­ло все тіло, той лоскіт клу­боч­ком зби рав­ся десь у по­низзі жи­вота і вібру­вав там слас­ною нес­тер пучістю.

— Тобі доб­ре? — спи­тав він.

— Та а ак, от­че.

— Тоді тор­кни­ся се­бе… де тобі най­кра­ще.

Я пос­лу­халась, і паль­ця­ми пробіг трем.

— Що ти чуєш?

— Те е бе, — зас­тогна­ла я.

— Як ти ме­не чуєш?

— Гли­боко. Ще… ще…

Слас­ний лоскіт пе­реріс у гос­трий свербіж до зне­моги… і ось той клу­бок, що всо­тав у се­бе ко­жен мій нерв уни­зу жи­вота, здриг­нувся від ос­таннь­ого спаз­му, і й­ого по­лос­ну­ло гос­тре, як по­лум’я, ле­зо, — й­ого розітнув отой по­лум’яний меч, що Гос­подь пос­та­вив й­ого ра­зом із Хе­руви­мом біля вхо­ду до раю, щоб сей меч, обер­та­ючи­ся, стеріг до­рогу до де­рева жит­тя.

— Я грішни­ця, от­че.

— У тілі гріха не­має, — ска­зав він. — Весь гріх у душі, якій підко­ряєть­ся тіло.

— Я грішни­ця, грішни­ця… — пов­то­рюва­ла я і не знаю, що приємнішим бу­ло мені в цих сло­вах, — чи лег­кий прис­мак са­мока­туван­ня, чи те, що я не свя­та.

— Для то­го цер­ква й зап­ро­вади­ла таїнство сповіді, себ­то по­ка­ян­ня, щоб ми спо­куту­вали гріхи. Я зав­жди го­товий тобі прис­лу­жити­ся…

Він нес­подіва­но пок­лав труб­ку.

А че­рез день под­зво­нив зно­ву.

— Ти го­това?

— Не зовсім.

— Чо­му? Мо­же, тобі при­вез­ти «Ка­нон по­ка­ян­ний»?

— Що це?

— Мо­лит­ви для тих, хто сповідаєть­ся.

— Ні, от­че, — я мог­ла на­зива­ти й­ого прос­то Сергієм, але звер­тання «от­че» по­силю­вало приємне хви­люван­ня. — Тре­ба ще днів два за­чека­ти. Я… я роз­би­ла но­са.

На якусь хви­лю у трубці за­пала па­уза, потім він ска­зав нез­во­руш­но:

— Я лікую ще й не та­ке.

— Нак­ла­дан­ням рук? — спи­тала я.

— Ти смієшся?

— Ні, я так хо­чу.

— Тоді так і бу­де. Після­зав­тра змо­жеш?

— Що у нас після­зав­тра? — спи­тала я. — Се­реда. Це не дву­наде­сятий день? — мені кортіло й­ого ще трош­ки под­ражни­ти.

— Ти не вга­дала, — хо­лод­но ска­зав він. — Са­ме то­му я прий­ма­тиму те­бе лиш од­ну. Заїду о два­над­цятій… Де кра­ще по­чека­ти?

Я по­яс­ни­ла, де в на­шому лісі наїжджені глухі путівці.

Пошук на сайті: