Григір Тютюнник
НЮРА
— Снилося, немов террен рву та їм. Уже й спілий немов, атеррпкий… Прроти чого б воно, не чула? —казав жінці Нюра,вузькоплечий і сухогрудий чоловік, обличчя якого, здавалося, ніколине знало ні радості, ні гніву, ні печалі, а мало один лише постійнийвираз —давньої лякливої покори, наче хтось тупнув колись на Нюруногою і сказав: «Не смій!»Говорив Нюра повільно, старанно вимовляючи слова, і по-дитячомукарбував «р», мовби пробував розкусити волоський горіх.— Чуєш, немов і доррідний террнець, а террпкий.Ще Нюра подобав слово «немов» і тулив його скрізь, де тільки вонотулилось. Не тому, однак, що слово це йому нав’язло, а щоб той, хтослухає, не подумав часом, що саме отак Нюра і міркує. Саме отакміркувати Нюра ніколи в житті не наважувався, навіть у дрібному.Рушить, приміром, дощ —Нюра довго вдивлятиметься полохливимиочицями в мокрі шибки, садкове гілля, обвішане краплями, вимитийдо блиску залізний дах на сусідовій хаті,тоді скаже: «Дощик немовпррипустився…» Стане сонце низько при землі і тіні стачають хати вселі одну до одної, Нюра, якщо він надворі, довго кліпатиме на захід,затим прорече: «Немов сонечко пррисіло…»
Несуть покійника, духоваграєтак, що нев одному, аодразу втрьох-чотирьох селах чути, і вхатах, і в садах — Нюраповідаєжінці, прицмакуючи тонкимицікавими губами: «Таке немов померр чоловік…»Нюра щойно прокинувся, сидів нависокому ліжку, звісивши босіноги додолу, по черзі ворушив великими пальцями, скрученими набік,до мізинців, і по черзі розглядав їх.197 —Так прроти чого б це —террен? —перепитав трохи голосніше,аніж перше, і незмигно дивився пісними очима на жінку, що місилатісто і була до нього спиною. Плечі її, ледь не вдвічі ширші й товщі за Нюрині, дужо ворушилися, спина пругко здригалася, і тісто в макітріпостогнувало.—Тер-рен та ще й тер-рпкий —на погане,—сказала вона щетвердіше й рішучіше, ніж чоловік, і також з горіховим тріском.—А з ким погано ж то? —зіщулився Нюра, мовби від холоду.—З Манькою, Ольгою чи Оленою?—Авжеж з Манькою,—швидко, впевнено відказала Нюриха.—Минулої неділі як пр-риїздила, то бачив, як їла?
Ложка над бор-рщем,а думка хтозна й де.Нюра таке як замислився, бо перестав ворушити пальцями йдивився повз них у підлогу. Ліжко, на якому він сидів, було дерев’яне,оздоблене по фільончастих бильцях різьбою, що зображувала кленовелистя, та двома густо-червоними півнями, що замірилися співати чивже співають. Півні мальовано було, мабуть, давно, тьмяною, нетеперішньою фарбою, що місцями вже облущилася, тому в одного невистачало ноги, в другого —півхвоста і одної тишки на гребені. Це,однак, не дуже псувало малюнок: видно було, що створила йоголюдина з іскрою Божою, а не якийсь там зайда-заробітчанин, і всяк,хто поглянув би зараз на мляве, мов стояча вода, Нюрине обличчя, наполохливі його руки, очі, брови, навіть вуха,—нізащо не повірив би,що півні оті, по-парубоцьки напружені в шиях, спинах і ногах, вивелаколись рука смирного хлопця Івана Кирячка, тогосамого, що, йдучиселом, обминав кожну мураху на стежці, аби її не повередити, і кожнугрудочку чи корінець, аби не повередитися самому. Іде, бувало, а очітак і промовляють до хат і собак, людей і тинів, гусей і квітів попідпризьбами: «Плохенький я, не займіть мене…»
Не став Кирячок бідовіший і тоді, коли одружила його на собізайшла з Донеччини всевмійкувата і всезнайкувата дівчина Нюра, аще ніби дужче скулився душею і переймав од супряжениці кожне їїкив і кожне морг, аж до отого деренчливого «р», за яким у Нюри-жінки вчувалася відчайдушна рішучість подолати будь-яку житейськускруту, а в Нюри-чоловіка —лише самовідданість своїй господині.Отож якщо комусь із селян спаде на думку поговорити про Нюринесімейство, то кажуть так: «Бачив учора Нюру», «Позичила в Нюрихи»або: «Оно, диви, йдуть Нюри!»«Вдягайся та ходімо в лавку, наберемо мені на шар-рахван,—скаже, бувало, Нюриха чоловікові. Кирячок слухняно вдягнеться,оббере, як і жінка, кожну порошинку на пальті чи піджакові,обдмухає з усіх боків новий хаковий картуз, урочисто двома рукамиспровадить його на голову, і йдуть. Вона попереду, з твердимпритупом і по-конячому викидаючи перед себе коліна, він позаду,198 стеле свої дрібненькі обачні кроки, ніби не по землі йде, а по тонкомульоду, під яким —прірва, ще й руки долоньками вниз наставить —нейде, а пливе, як тендітна дівиця.У крамниці Нюриха швидко й діловито перемацує пучкою сукна таштапелі, розікладені сувоями на прилавку, тоді утре хусткою губи (таксолдат клацне затвором перед тим, як крикнути: «Стій! Стрілятиму!») і,наставивши на продавців настирливі чорні очі, скаже:«А чого це ви, дівчата, отак ото затор-ргувалися, що вже у вас і нашар-рахван тітці немає? Ану пор-рийтесь лишень під пр-рилавком».
Тим часом Нюра легенько переторкає мізинцем крам, той самий,що й жінка, стане поруч неї, хоч трохи й позаду, і промовить:«Чого ж це ви, дівчата, отак заторргувалися, що вже у вас немов іна шаррахван тітці немає. Ану поррийтесь лишень під пррилавком…»Назад вертають з крамом. Із-під прилавка. І Нюра, поспішаючисвоєю дрібушечкою за Нюрихою, вдоволений сам собою, рече:«Такий прродавець настав, що як не пррикррикнеш, то немов і зрук не виррвеш»,—і зазирає жінці в обличчя, причому йомудоводиться дуже нахилятися, бо Нюриха приземкувата.«Зайдемо до Пр-ронів,—каже вона, не дослухаючись до чоловіковоїбалачки, бо діло вже зроблено і матерія на «шарахван» міцнозатиснута у неї під пахвою,—та поспасибкаємо за молоко, може, щераз пр-ринесуть».І завертають до Пронів.«Здр-растуйте! —каже Нюриха, ставши посеред пронівськогодвору, як окупант, і швидко обмацуючи чіпкими очима надвірнехазяйство. — Пр-рийшли сказати, щодобреу вас молоко. Такедобре,що аж солодке. Чим ви ту корівчину годуєте? Аж не віриться, що пр-ростим сіном».Нюра з-за її плеча:«Еге ж, таке добрре, що немоваж солодке.
Думаємо, чим ви тукоррівчину годуєте?..»Тоді прощаються.«Бувайте ж здор-рові, пор-ра нам додому, заходьте, як треба будечогось позичить»,—каже Нюриха.«Немов порра нам додому»,—береться пучкою за козирок свогохакового картуза і Нюра.Дорогою Нюриха скаже:«Тепер, бррехня, ще колись прринесуть…»Нюра мовчить, тільки цідить крізь тонкі вуста мудру посмішкулюдини, що знає, як треба жити в світі, а вже в хаті, роздягаючись,промовить до жінки:«Тепер, бррехня,ще колись принесуть…»Вдома Нюра відтоді, як одружився, ніколи й нічого погосподарству не робив, бо спершу жінка, а згодом і всі три доньки,199 Манька, Ольга та Олена, ставили його за людину вчену і до чорноїроботи не підпускали. Так було, коли Нюра ще рахівникував уколгоспі, так тривало й тепер, відколи вийшов на пенсію. Єдине, щовін знав і умів у житті,—рахувати на рахівниці, навіть не дивлячисьна кісточки, та носити в руці портфелик так, щоб він трохипокивував. Ще вмів Нюра вдягатися не як усі селяни, а як рахівник,людина нерядова: влітку —в хаковий костюм з накладнимикишенями на грудях та штаньми навипуск, під черевики; взимку —вдовге ледь не до п’ят драпове пальто з ягнячим коміром та білі, мов злебединого пуху,—неодмінно білі,—валянки. Ідо всього цього —портфелик. Хоч і учнівський, і давній, проте новий, бо доглянутий.Вдягнеться, оббере на собі кожну пушинку, Нюриха або котрась іздочок подасть йому в руки портфелик —і чебряєдо контори,помигуючи білими з-під пальта валянками. Якщо надворі моква і Нюрі доведеться десь ухопитися рукою за тин, щоб не впасти, вінзупиняється і довго обтирає носовиком закаляну об мокрехворостиння долоньку. Потім він ще обачніше переставлятиме ноги іпильнуватиме кожну калюжку на стежці, щоб завчасно її обминути, ав рукавах під пальтом аж порипуватимуть нові коленкоровінарукавники…Тепер Нюра вже не ходить до контори. І взагалі рідко буваєнадворі, надто ж холодної пори. А якщо й вибереться, то лише задляпрогулянки. Вийде, стане посеред двору, обернеться спиною до вітру,щоб стужі не наковтатися, заховаєголову в піднятий комір і стоїть,один носик зкоміра та з-під шапки визирає, як шпак ізшпаківні.