Якщо Нюрі заманеться глянути кудись, то коміра він неопускає іпоперекане силує, а повільно і довго всім тулубом обертається, кудийому треба. І знову стоїть. А руки —долоньками до землі. Причому направій три менші пальці підогнуті, а великий і вказівний розчепірені,як до рахівниці, і коли у полі чи над селом замаячить пташина зграя,Нюрині пальці самі собою відкидають невидимі кісточки: цок, цок,цок… Лічить… Буває, що й нахилиться, видлубає щось пучкою з-підснігу, повільно підніме до очей і роздивляється. Якщо це путнє щось,то однесе його неквапливою ходою в сіни, покладе і так само поважновернеться на своє місце; якщо ж непотріб —ганчірка, іржава дротиначи прутик, то знову зронить у сніг, бридливо розтуливши пучки, ізнову замре. Дихає «моррозяним духом». А надихавшись, іде до хати, іпосеред двору лишається в снігу кругле, втоптане валянкамикубельце.В хаті Нюра скаже Нюрисі: «Немов пррогулявся трохи»,—і,роздягаючись, оббиратиме, як і перед прогулянкою, кожну пушинкуна пальті, шапці, валянках —тих-таки, що й рахівникував у нихколись, білих.200 Селяни, люд роботящий, заздрісний і неґречнийдо тих, хто важконіколи не працював, а пенсію має більшу, ніж вони, ті селяни, щоколись, як Нюра ще був рахівником, здоровкались з ним шанобливо,звали на ім’я та по-батькові й відверто запобігливо усміхалися призустрічі, тепер так само відверто зневажали Нюру, а заодно і все йогосімейство, часто і в’ їдливо кепкували з нього між собою, з отих його «прогулянок», білих валянків, портфелика (і то, бач, не забули!) ізавжди сходилися на одній думці: «Живуть Нюри, як коти!» І жоден зних навіть не здогадувався чи не хотів здогадуватися —хіба, мо’, хто-не-хто розважливіший та м’який серцем розумів,—як мулькоживеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому, непотрібними доньками,—особливо взимку і восени, коли в селі то в тій,то в іншій хаті зацвітають весілля, гасають вулицями грузовики таголовин «Москвич», обсновані червоними стрічками, сплітаються ухмільний вінок весільні пісні, і бубон гуде оддалік до самого ранку…Тоді Нюра з жінкою крадькома одне від одного (вона в хаті, він ухатині абонавпаки) туляться лобами до шибок і пасуть очима гучнівесільні каравани.
А як зійдуться вкупі, то вдають, що байдуже їм дотих усесільських свят. Хіба,може, Нюриха скаже про молодих:«Він дак ще нічого, а вона — видря».Тоді Нюра, зрадівши, підхопить:«Еге, він ще немов і нічого, а вона —достеменна видря…»«Як пр-рирівнять до нашої Мані, то й не пр-рирівняєш»,—докине Нюриха.«До нашої Мані їй немов що пнутися та пнутися»,—іще дужчезрадіє. Нюра.Про старших двох, Ольгу та Олену, мовчать, а —про Маню. Вона-бо й справді найчепурніша з-поміжусіх трьох нюрівських дівчат: назріст, як і Нюриха, низенька, дебела, очі чорні, хоча й без материногопороху в зіницях, а вдачі —батькової, лагідної і полохливої. Одним невзяла: як іде, коліна вперед викидає надто.А про старших то й говорити годі: широкоплечі, як мужики, цибаті,в ході, щоправда, легші за Маню, але пісноокі й, коли всміхаються,показують усі ясна, бліді та негарні —в батька обидві.Тільки й утіхи, що всі три добре заробляють і живуть у місті.Старші дві рихтують асфальт на вулицях, а Маня бетоняркою набудівельному заводі.«Там тепер стільки р-розумах р-розвелося, що наші за ними докультурнішої р-роботи не пр-ротовпляться»,—скаже, буває, Нюрихачоловікові, як полягають спати, і Нюра довго ворочається потім наліжку з півнями та зітхає тихенько, наче він тому виною.Зате коли односельці допитуються в Нюри, де та ким його дівчатапрацюють, він одказує твердо, ніби з погордою:201 «Мої там, де дерржаві зараз найнужніше: чорнорробочими»,—ікиває вказівним та великим пальцем: цок…3 ним і не сперечаються, бо нецікаво. Та й що з Нюри заспівбесідник, як він нічогісінько у житті не тямить. Хіба ото сидитьколо мужиків (буває це дуже рідко і в тепло), слухає балачку таусміхається тонко, а тоді, дивись,прорече: «Читав я в календаррику,що помідорри й кавуни немов найкраще вночі рростуть». Чи отаке:«Клубнику ррадиться в календаррику щовесни прорріджувати…»По суботах нюрівські дівчата, здебільшого старші, наїжджаютьдодому, навозять батькам солодкого хліба з ізюмом, оселедців, пісноїковбаси, хліба чорного, житнього, яким Нюра любить поласувати зборщем, тощо. І Нюра зНюрихою, оповідаючи їм сільські новини, провесілля, хоч і не змовлялись, мовчать.
А якось місяців зо два тому приїхали Нюрівни всі три. Старша ісередульша, як завжди, самі, а Маня з хлопцем — у робочому одязі,кирзових чоботях та вицвілому береті, з-під якого врунилася у всібоки руда кучерява чуприна.«Привіт, папаша!» —сказавгість, завзято усміхаючись на весь рот,і не встиг Нюранавіть руку знести, як його тендітна долонькахруснула в дужій хлопцевій п’ятірні.«Доброго здоров’я», —ледве спромігся вимовити Нюра і підвівся зліжка, на якому відпочивав після «прогулянки», а гість уже тиснувруку Нюрисі й казав дуже весело:«Привіт, мамаша! Ого, рука у вас —я вам скажу!»І вже знімав свою куртку, берет, і вже чіпляв їх на вішалку білядверей, а голова так і палахкотіла рудим розвихреним полум’ям. Губиу хлопця були великі, товсті й червоні, як зябра у тільки що спійманоїрибини.«Значить, так, папаша й мамаша,—сказав він, ставши посередхати й усміхаючись на всі боки.—Без усяких переговорів. Звуть мене Ільком. Ми з Манею дружимо. Уже третій місяць. Так що —саміпонімаєте…—і зареготів, начебто вітром по хаті війнув, такбезтурботно, так просто, що Нюра з Нюрихою, і старші Нюрівни, і Маня, що сором’язливо тулилася плечем до одвірка, червоніючи йховаючи очі,—усі ніяково і водночас радо заусміхалися.«А ти, хлопче, дивлюся, такий, як і я: довго бр-роду не шукаєш»,—твердо, крізь посмішку, мовила Нюриха.«Немов не шукає»,—розтяг тонкі губи і Нюра.«Я, папаша і мамаша, люблю так: без усяких парадів. З роботи —просто до вас. Прилизуватись нема чого. Який є. Правильно я кажу?»—і підморгнув дівчатам, що тихенько хіхікали, затуляючи ротидолонями.Далі балачка в’язалася сама собою, ніби цей Ілько ніколи й не бувчужим, тільки довго не приїздив. Він роздивлявся карточки на стінах,202 упізнавав Нюру і Нюриху ще молодими, до одруження («Це ви,папаша? Я ж бачу!», «А це ви, мамаша? Ну!»), тицькав пальцями уголовастих та великооких дівчаток, що обліпили Нюриху з усіх боків ідикувато витріщилися в апарат: «Оце —Олена. Це —Оля. А це моя,вуха наставила!»І реготів, і з ним реготіли всі. А Нюра, трохи оговтавшись від отихтеплих, лоскотних «папаша» і «мамаша», непомітно затулив подушкоюбезногого і півхвостого півнів на бильці…Покінчивши з фотографіями, Ілько подарував усіх своєючервоногубою посмішкою і сказав до Нюри:«Значить, так: балачка балачкою, а діло робити треба! Де тут у вас,папаша, магазин?»«Немов знайдемо!» —бадьоро мовив Нюра, показуючи ясна, ізахапався вдягатись, чого раніше за ним не водилося.А жіноцтво вишевкалосяв хатину і там зашепотілося, зачмихотіло,забрязкало посудом, і за тим усім відчувалася радісна метушня людей,що не звикли, невміють до ладу зустріти гостя.У лавку Нюра йшов не попід тинами, стежкою, а серединою вулиці,плечем до плеча з Ільком, і все туркотів йому щось та усміхався,нахиляючись, як і до Нюрихи, бо Ілько був хлопець невисокий, і всепозирав на вікна хат, мимо яких проходили, ніби припрошувавочима, і посмішкою, і жвавою впевненою ходою: а дивіться, люди, хтозі мною! І ледве стримувався, щоб не поплескати Ілька по плечу, яксвого.
І хай це всі бачать, хай несуть новину з кутка на куток села,щобусі до одного взнали!Тим часом Ілько голосно, ледь не на всю вулицю розказував, щопрацює він коло бетономішалок, що батьки його з Яготинськогорайону, що живе він, як і Маня, в холостяцькому гуртожитку ізаробляє непогано: має два вихідних костюми, плащ, пальто,транзистор, баян, ще й батькам —«старим» —допомагає. Одне слово:«Жити можна, а чо? Правда, папаша?»І доки вони йшли —здавалося б, скільки там тої ходи від хати долавки! —Нюра встиг уже полюбити хлопця як рідного і навітьпрізвисько йому, жартівливе звісно, придумав за оті його червоні,веселі, хай трохи й великі, губи: краснопер!«А який крраснопер!» —думав, усміхаючись, і вже на підході долавки, де стояли купками люди, таки осмілився поплескати Ількадолонею по плечу —отак ледь-ледь, отак лагідненько, аж ніжно.Люду в лавці було чимало, і Нюра голосно сказав до продавщиць:«Н а м —отієї, з червоною смужечкою. «Екстра», чи як її».«Підождіть, папаша,—сказав Ілько, шаснув по кишенях і,превесело усміхаючись, подав Нюрі ще трояк.—Беріть дві водки.Дешево і сердито!»203 «І то правда,—мигнув яснами Нюра.—Дешево немов і сердито! Двіводки н а м , дівчино…»Вечеряли трохи не до півночі. І всі пили. Навіть Нюра, що за життяй разу не зросив губи хмільним зіллям, перехилив чарочку, сп’янів,сміявсявголос і вже без вагання плескав Ілька по плечах, а якрозібрало геть, ще й обняв і раз по раз наказував донькам та Нюрисі:«А підкиньте нам з Ільком погррібної капусти холодненької!»«Ану, дівчата, достаньте лишеньмужикам солоного кавунця, немовпросвіжимося трохи!Та невсі біжіть, Маня хай зостанеться…»Жінки прожогом кидалися до погреба, а Маня лишалася за столом,оніміла й затерпла від щастя, і п’яненький уже Ілько, анітрохи несоромлячись Нюри, тискав її своєю дужою рукою за стан —рум’ янощоку, зніяковілу ледь не до сліз, але покірну. Потім Ількозапропонував поспівати. І співав непогано, випускаючи зокругленого, як у рибини, червоногубого рота густі «а-а-а» та «у-у-у»,але Нюри всі до одного потягли впоперек, тому пісню довелосяоблишити.Ранком молодята поїхали, сказавши, що мають квитки в якесьдуже цікаве кіно.