Однак свято нюрівське на тому не скінчилося. Днів через три Нюраз Нюрихою, вдягнені по-празниковому, з гостинцями в двох кошиках (несла їх Нюриха), вирушили в Яготин.Гостювали майже дві доби, а повернувшись, ходили селом відодних добрих знайомих до інших —на жаль, було їх небагато,—ірозповідали про сватів.«Вона така, як оце я,—хвалилася Нюриха.—Тільки р-руденька ітовща.Якби оце нам з нею, скажімо, пр-рийшлось набирати чогосьнедор-рогого на спідниці, то мені тр-реба було б на п’ять кар-рбованців бр-рать, а їй —на сім з копійками».«А він же який, сват?» —допитувалися знайомі.«А він дак немов такий, як оце я,—вихоплювався з-поперед жінки Нюра, чого раніше з ним не було.—Високий, худенький і тежграмотний —обліковцем біля тракторів. І хворроби в нас із нимоднакові: в мене гастррит і в нього гастррит. Проте хазяїн добрий…»Тепер Нюра тим тільки й жив, що ждав наступної суботи. Буває,лежить у ліжку після прогулянки чи стоїть посеред двору,прогулюючись, дивись —усміхнувся сам собі, промовив тихо:«Дешево і серрдито… Прридумав же… Кррасноперик отакий!»Ілько, однак, не показувався більше.
І старші Нюрівни, і Маня, щоза ці два місяці навідалася додому тільки раз, казали батькам, щойому тепер ніколи їздити, іспити складає в технікум при заводі. Нюраохоче змирився, хвалив Ілька («грамотний скрізь немов прроб’ється»),хоч і сумно трохи: скучав за простацькою зятевою усмішкою, за отим 204 Гюго веселим і завзятим «Привіт, папаша!..». Нюриха ж мовчала,тільки пильно придивлялася до дівчат твердими чорними зіницями.Від’ їжджаючи, Маня ховала очі од сестер і тихо обіцяла, що внайближчий вихідний приїдуть разом з Ільком…Тепер цей терновий сон…І Нюра, дивлячись мимо пальців на ногах у підлогу, пригадав, що Маня й справді була минулої неділі не такою, як завжди,—сміхотлива, лагідно слухняна та уважна, а ніби зморена і до всьогобайдужа. Пригадав і злякався.—А може, цей террен і не в руку! —сказав проте якомогабадьоріше.—То як перед п’ятницею сниться щось показне, тоді —вруку. А це —прроти суботи…—Може, й не в р-руку,—твердіше, ніж завжди, одказала Нюриха.Нарешті приїхала Маня, вже надвечір, хоч мала бути зранку. Тихо,наче крадучись, увійшла в хату і, змарніла, бліда, притулилася плечемдо одвірка.
Нюра усміхнувся їй назустріч, босоніж устав з ліжка напідлогу і так стояв, прислухаючись, чи не тупотить хто в сінях. Але всінях було тихо.— А де ж це той… «дешево ісердито»? —спитав. І дивився на Маню спершу розгублено, затим вимогливо, аж гнівно.—Ілько де?Маня ступила крок до матері, що пішла їй назустріч, і вткнулася їйголовою в груди.Нюра мовчки вдягався, байдуже, як сліпець, обминув жінку ідоньку біля дверей і вийшов надвір.Там була весна. Плюскотіли струмки. Попід дворами на вулицісяяло низьке призахідне сонце, один за одним пливли у вечірньомунебі журавлині ключі, але Нюра мовби не бачив їх і пальцями,вказівним та великим, не кивав, як завжди, лічачи синьокрилептаство. Він стояв посеред двору зсутулений, з опущеними вздовжпальта руками і невидющими очима дивився кудись мимо хат, садків,городів, навіть мимо самого неба.І все ж інколи вінзненацька посміхався і шепотів щось, тоді очійого оживали, мружилися на сонцеі знов робилися невидющими.Вечеряли мовчки. Нюра їв швидко й сердито, а не ласував, як звикте робити. І коли Нюриха несла якусь страву від печі до столу,викидаючи коліна далеко вперед, сказав раптом уїдливо:— Чого ти ото викидаєш ті коліна, га?!Нюриха подивилася на нього переляканими, аж зомлілими начебтоочима і повільнопішла ахатину, а Маня покинула ложку й заплакала.Нюране втішав її, а їв далі.205 Вночі, уже десь перед світом, Нюриха, що спала зМанею в хатині,прокралася до чоловікового ліжка в світлиці, прилягла поруч і сталагладити Нюрині плечі, голову, руки. Тоді сказала, вперше за все життяплачучи:—Якби бідовіша була, то бр-рехня… вдержала б. А такбач… побр-ракував…—Якби інженерша або лікарша, то не побрракував би,— зронив Нюра в пітьму.— Людину тепер ніхто не бачить.Він сказав це так, наче знав давно. Без усяких «немов». Знав!..А другого дня, проводячи Маню до автобуса, Нюра крадькома відсторонніх очей —навіть поозирався довкола —похапливо дістав зкишені новий-новісінький складений ножик з червоною колодочкоюта блискучим нікельованим; набором —шильцем, двома лезами,більшим і меншим, ножицями і терпужком, уклав Мані в руку йзмовницька зашепотів:—На… передаси. Скажеш: подарунок од папаші. Тільки ж незагуби гляди.Маня:взяла ножик і закусила тремтячі губи.— Так і скажеш: од папаші немов… Подарунок.