Григір Тютюнник - Оддавали Катрю (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.docx)Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.docx40 Кб2164
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.fb2)Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.fb282 Кб1445
Степаниха прикидала,кого покличе кухарити, а Степан розмірковував уголос, скільки требабуде самогонки, якщо запросити на весілля усіх родичів і хуторян:— Андрушко вигнав сьогодні два бутлі. Давав куштувати, такдобра, в ложці горить і додолу скапує —горить.Скажу, щоб придержав. Завтра Мотря Решітківська гамурдітиме,то вже ж не пошкодуєна таке діло. То й Федір, брат, без своєї неживе. А ще в лавці візьму ящик, бо це ж, мабуть, і свати приїдуть.Так за клопотами забулася й журба.—Сло’ м, якось одбудемо,—сказав Степан, позіхаючи, і незабаромзаснув, а Степаниха ще довго ворочалася, зітхала, тихенькосхлипувала й задрімала десь аж перед першими півнями.—Як же, дочко, весілля справлятимемо? —спитав уранці Степан,розбираючи вже внесеного в хатину кабана.—По-старому чи по-новому?Катря одною рукою допомагала матері поратися коло печі, адругою притримувала нижче грудей кінці великої квітчастої хустки. В цій хустці, давній, ще бабиній, береженій на дні скрині якнайдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листямвід молі та задля пахощів, Катря була схожа на гарненьке ображенедитя з великими очима, повними дорослого смутку.—По-новому, тату. Посидять люди, погуляють та й розійдуться.—А може б, і дружок поводила та присогласила людей на свайбу,хоч би родичів де ближчих? —несміливо запитала Степаниха.—Які там дружки, мамо,—усміхнулася Катря. —Та йхто тут змоїх однолітків зостався...—Хоч фату ж надінеш?—Надіну, як хочете.—І то слава Богу,— зраділа Степаниха.—Тепер така мода пішла, що по-нашому вженічого нероблять,—докинув колій Кузьма Білокобильський, прискалюючи єдине своє око.135 Він краяв сало на широкі смуги, тоді рівненько ділив на шматки,четвертував і, густо посипаючи сіллю, складав у дебелий німецькийящик з-під мін.—Тепер так: раз, два —і в дамках! А буває, сьогоднісвайбу одгуляли, а завтра —га-га! —дивись, молоду вже й у родилкуодвезли!Катря почервоніла, низько нахилила голову й вийшла у світлицю. А Степанихасказала сердито:—І таке вже змеле при дитині, що хай Бог милує й криє.—А що, хіба неправда? —образився Кузьма. Вінбув добрийчоловік, під’юджувати людей не любив, а завжди говорив по щирості,як думав, тому не зрозумів, чого на нього розсердилися.—Годі вам,—втрутився Степан.—Подавай, стара, свіжину на стілта будемо снідати.Після доброї чарки, випитої до свіжини, Кузьма розчулився, разівзо три бажав Катрі, щоб їй за чоловіком жилося, «як з гори котилося»,щоб дітей «навела» багатенько та не забувала батька з матір’ ю в «чужім, дальокім краю»: Кузьмі здавалося, що Донбас за морями десьта за горами високими.Катря прилягла бочком на подушки, затулила очі хусткою йзаплакала, а Степан, побуряковілий після склянки перваку, частозакліпав очима, хутенько зав’язав у вузлик шмат грудини, два куснісала колієві на гостинець і, подякувавши за поміч, вирядив Кузьму заворота.— А перестала б ти рюмсать! —гримнув на жінку з порога,помітивши на її щоках червоні од вогню в печі сльози.—Це тобі що —свайба чи похорон?!Степаниха швиденько втерлася й сказала так, наче й не вонатільки що плакала:— Та вже ж що свайба. Ти зранку надудлився, то тобі й байдуже, аматері, може, й поплакать хочеться.Степан на те змовчав, бо таки чув у голові джмеликів, пройшов усвітлицю, погладив дочку по голові, як колись гладив маленькою, йсказав:— Цить, Кать, цить. Тут, бач, таке діло: не вікувать же тобі збатьками. Достань краще мені вдягачку, піду лавку одчиню, бо вже йтак нерано.Влавку Степан прийшов, як нова копійка: у широкому галіфецупкого синього сукна, набрижених хромових чоботях та діжурці зтого ж таки краму, що й галіфе. Ще й тонкими доччинимипарфумами пахтів, бо Катря покропила йому смушевий комір іманишку.Люди, що товпилися коло лавки, зустріли Степана чемненькимивітаннями, а не лайкою, як то бувало завжди, коли лавочникприпізнювався,—знали-бо всі: у чоловіка клопоти.136 — Хліба набирайте, щоб хватило аж до понеділка,—оголосив Степан,—бо мені ніколи буде, самі понімаєте. А щедочка просила тай ми з старою просимо, щоб приходили уцю неділю на свайбу.Хуторяни поштиво дякували, розпитували, де буде гульбище та хтомолодий.— Надворі посидимо, як година стоятиме, щоб усі вмістилися. А молодий —главний інженер на шахті,—прибрехав Степан, думаючисам собі, що «Волга», якою приїде зять, своє діло зробить: кому б жеще дали гнати таку машину за чотириста верств, як не головномуінженерові...Люди шанобливо кивали головами, ті, що жили ближче до Степана,обіцяли позичити столи, стільці та посуд, і всі брали хліба по багато.Жінки одразу ж розходилися, а чоловіки терлися біля прилавка, йколи остання молодиця, напташивши повен кошик хліба та ситра,вийшла, заоскирялися до Степана:— То, може, Кіндратовичу, сьогодні заради такої оказії той... додесяти...—і занишпорили по кишенях, дістаючи пожмаканікарбованці, а дехто порпався поза пазухою тільки задля, годиться:мовляв, чого спішити з-поперед батька в пекло, мо’, лавочник нарадощах і свою виставить.Степан і справді одгорнув геть купку грошей, сказавши: «Заберіть,я вгощатиму»,—накинув на двері защіпку й дістав з-під прилавка двіпляшки «Столичної».Після двох пили ще й третю, закусуючи консервами, хлібом тапряниками, вихваляли усіх Степанових дочок за вроду й за те, щоотак ловко зуміли «пристроїцця» в житті, аж доки Петра Малинюківського, великого співця хутірського, не потягло на пісню.Тоді Степанпоклав на прилавок долоню й сказав:— Годі,хлопці, у мене ще роботи та роботи.Чоловіки, хто заточуючись, а хто ступаючи твердіше, ніж треба,розійшлися, а Степан зачинив лавку й подався в село запрошувати навесілля брата Федора, музик та голову колгоспу. (Думка така —телевізора молодим він, звісно, неподарує, бо не колгоспники, асоломи корові на підстилку чи купку дровколись виписати непідмовить).З селаСтепан повернувся на доброму підпитку, і так йому сталошкода Катрі та себе зжінкою, що він аж заплакав. Одначе згадка проте, що оддає, дочку не за когось там, а за головного інженера (повторивши кілька, разів свою брехеньку, Степан і сам повірив унеї), заспокоїла його, то вмовк, утер горілчані сльози й заснув, якбув,—у чоботях, празниковому галіфе та шовковій сорочці.У неділю з самого ранку в Степановому дворі вже вешталися люди —родичі, сусіди, кухарки. Ставили в ряд столи од воріт аж до садка,майстрували лави з жовтих, добре виструганих дощок, а в хатині та 137 сінях усе, навіть долівка, було заставлене мисками з холодцем,узваром та киселями. У світлиці на столі, обставлений свічками зчистісінького воску й уквітчаний калиною, красувався коровай: наліжку було розкладено біле як сніг плаття молодої, фату, прозоро-матову, як березова гілка в інеї, вінок і новенькі білі черевички, ще невиймані з коробки. Все це привезла Катря.Свічки на столі тихо горіли, поблимували, як хтось одчиняв дверідо світлиці, опливали гарячим воском —в хаті стояв церковний дух.Катря сиділа на покуті, запнута по-жіночому тою ж таки бабиноюхусткою, й, не кліпаючи, як телятко на вогонь, дивилася на свічки.Кухарки, що поралися в хатині, улучивши хвилинку, коли Степанихавиходила по щось у погріб чи комору, перешіптувалися між собою.—Видно, не дуже солодке заміжжя буде, бо сидить Катря, як ізхреста знята.— Тай молодого ж нема, а йому б ще вчора пора приїхать...Надворі порядкував Федір, молодший Степанів брат, високий,показний чолов’яга з такими ж, як і в Степана, тугими рум’янимищоками та гострими карими очима, щоправда, потайнішими, ніж устаршого брата,—може, тому, що Федір часто прискалював їх, начецілився в когось.— Отой великий стіл посередині застеляйте найкращоюскатертиною, там сидітимуть молоді й гості,—командував жінками Федір.—А оті два, що по боках, можна й гіршенькими, там посадимобатьківта родичів. Далі, для всіх, можна заслать клейонками: невеликі пани!Голос у нього був гучний та веселий, парубоцький голос. Жінкиохоче корилися йому, хихотіли, крутилися як дзиґий намагалися бутиближче до Федора, а він не поминав найменшої нагоди однувщипнути, іншу пригорнуть за плечі й шаснути рукою по нап’ятійгрудьми кофті чи ляснуть, нижче попереки. Федорова жінка,меткенька, чепурна та беручкадо роботи, бачила все те, одначе несердилася на чоловіка, а сміялася разом з усіма йцокотіла:— Федю,ти б жей мене хоч раз обняв, як он Гальку, що аж духмолодиці забило!—З тобою я й дома наобнімаюсь!—Е, дома воно не так приятно! А в темненьких сінях —то начечужий!Година стояла, як у бабине літо. З-за садка крізь голе віття жовтосяяло сонце, пахло ще не підопріле, росяне листя; холодне післявранішнього приморозку, воно лежало попід кожним деревомпухкими купами, а з поля тягло духом ріль та осінньої стерні.Степан як з ніг не зіб’ється: то показує, де що брати, то висилаєхлопчаків по черзі бігать за хутір і виглядати, чи не видно од шляху 138 легкової машини, то ходить навколо столів і, киваючи пальцем таворушачи губами, вже вкотре підраховує, скільки людей уміститься.Під обід почали сходитися хуторяни, і в кожного під полою як непляшка, то дві, а то й ціла сулійка. Прийшли й музики з села:Іванушка-скрипаль, у якого верхня щелепа видавалася вперед, анижня трохи запала, очі в Іванушки були великі, сірі й дивилися насвіт з довірливою добротою; Шурко-баяніст і завклубом, білочубийсором’язливий хлопець, який зимовими вечорами, коли в клубі не булонікого, сидів у порожньому фойє і складав свою музику —в нійучувалася піщана пустеля, спекота і тиха журба за домівкою: Шурконедавно ще служив у Середній Азії; Василь Кривобік —сопілкар іконюх у лікарні, що привіз ізвійни один-єдиний трофей —фабричнусопілку добрячої роботи; четвертим музикою був Мишко Мушник,бубніст і колгоспний шофер, що міг вибивати на бубні кийком,ліктями, коліньми, підборіддям, головою і вигукувати під гопак,червоніючи й витріщаючи очі: «А давай-давай-давай! Гоп-ца! А ца-ца!» Музики стиха гомоніли між собою, пробували інструменти, а Іванушка та Шурко настроювали скрипку: Шурко давав ноту, ведучиїї довго, а Іванушка побринькував струнами, то підтягуючи їх, топопускаючи. Потім для проби програли одне колінце з білоруськоїпольки, склали інструменти на ослоні під хатою й закурили: Степанзволів не грати, доки не приїде молодий.До дванадцятої години люду найшло повен двір. Чоловіки, бачачи,що весілля зволікається, сіли за крайні од садка столи й почали гративкарти. Усі вони, як один, були в діжурках, жовтих та чорнихшкіряних шпиках, галіфей хромових чоботях. Жінки цвіликвітчастими хустками, як макова грядка, а дітвори аж кишіло —грали в ладки, шастаючи поміж дорослими, якгоробчики поміжголубами, поза хатою, поза хлівом та погрібником.Але ось від крайніх хат прибіг захеканий хлопчак, Степанівпосланець, і крикнув:—Їдуть! їдуть!Чоловіки швидко зібрали й заховали карти, попідводилися й слідомза дітворою та жіноцтвом посунули до воріт. Тут уже стояли четверохлопців із тих, що не жонаті ще, пересміювалися та переморгувалися,чекаючи на молодого: вони мали брати могорич і почувалися трохиніяково. Степан крутився коло них і шепотів то одному, то другому:—Ви ж, хлопці, дивіться, той... робіть діло ладком та мирком, щобне дай Бог бійки не завели, а якщо як, то я вам своєї цеберкувиставлю.—Своєї, дядьку, не інтересно!—Ти, Кіндратовичу, не мішай парубкам. Що ж то за свадьба безмогорича за молоду?139 З-за крайніх хат піднялася пилюка, ледаченька, осіння; кури,розкинувши крила, метнулися з дороги попід тини, і «Волга» на повнійшвидкості підскочила до двору. Натовп принишк, подався вперед, ажворота затріщали. З машини вийшло троє: два молодики, з-поміжяких важко було вирізнити жениха, бо обидва вони були вдягненіоднаково гарно —у білих нейлонових сорочках з краватками, суворо-урочистих чорних костюмах та новеньких болоньях. Третьою булажінка, видно, мати молодого —дуже напудрена й з нафарбованимигубами.«Ач, яка панська сваха у Безверхих... Котрий же з них молодий? —зашушукалися в натовпі, пхаючись один поперед одного та стаючинавшпиньки.—Ні квітки немає, нічого...»Хлопці-могоричники також розгубилися: з котрого ж правитивикуп?— Просимо дорогих гостей до двору,—уклонився Федір і обомаруками вказав на хвіртку.«Молода!» —зронив хтось у тиші, і всі обернулися до хати. Там напоріжку стояла Катря у білому просторому платті, що приховувалостан, калиново-срібному вінку над короною гарно зачесаного волоссяй довгійфаті, яку, немов хвилю туману, тримали на руках дівчата ймолодиці у старовинних вишиваних сорочках та квітчастих хустках здовгими китицями рум’ яні, усміхнені, схвильовано-цікаві, їм нетерпілося швидше побачити молодого: кому назустріч вивели такуквітку? Катря стояла, опустивши руки вподовж тіла, від чого їївузенькі плечі стали ще вужчі, біла тонка шия, якої ніби ніколи неторкався сонячний промінь, стала ще довша; голову ледь нахилила іспідлоба дивилася поверх натовпу туди, на вулицю. Очі її сяялитихим, сором’язливим усміхом, а губи тремтіли од хвилювання (зродуна неї не дивилося стільки людей), то прикрила їх пальцями і не пішла —попливла до воріт, як пава.—Отаку кралю викохав Степан,—зашепотіли жінки.—Діва непорочна —й квит...—І куди нашіхлопці дивилися?..—А що б вона тут робила —до свиней?—Он, он молодий, бач: перший до хвіртки йде!..Молодий —то був хлопець років двадцяти восьми, змиршавеньким чубчиком, зачесаним на проділ рідким гребінцем,трохи чи не нижчий за Катрю, проте широкий у плечах, суворий злиця, трохи пещеного й блідого. Ледь усміхнувся до Катрі й простягбув руку, щоб одчинити хвіртку. Але тут один з парубків заступивйому дорогу, набичив голову й буркнув:—На могорич давайте!—Що? —не зрозумів той.—На могорич, кажу, давайте. Нашу дівку берете, треба викупать.140 —Це, звиняйте, у нас так заведено,—пояснив Федір, прискалюючина молодого усміхнені очі.—Ставити могорич за дівчину.—Гм,—мигикнув молодий і високо підняв одну брову,—Що ж,пожалуйста.—Дістав з кишені гаманець, повільно перебрав гроші йпростяг парубкові новенькі, ще не згинані п’ятдесят карбованців.—От-так! —захоплено видихнули в натовпі, а парубок сховавлопотючий папірець і сказав уже милостивіше:—Тепер заходьте.Молодий узяв Катрю під руку й повів до хати вузенькимкоридором, бо хуторяни не дуже розступалися: кожному хотілосяподивитися на приїжджих зблизька. Біля воріт вже прослали килимок —нове рядно в чорну та червону смужку, ткане ще до війни, а за нимстояли Степан з мискою пашниці й срібняків і Степаниха: вона —трохи згорбившись, а він —струнко, як солдат, з двома орденами ірядочком медалей, пришпилених негусто. Катря тричі низьковклонилася батькам, а молодий лише голову схилив.Степан посипав молодят пашницеюй грішми, тоді сказав якомогаурочистіше:— Живіть, діти, у мирі та злагоді.Степанихатеж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала Катрю й зятя, який стояв, так само нахиливши голову, і затулилахусточкою очі.Музики хвацько вдарили «Ойру» —і молоді рушили в хату.—Навіщо ця комедія? —невдоволено шепнув молодий Катрі навухо.—Зібрались би родичі, скромно, тихо...—Хай роблять, як хочуть,—смирно одказала Катря.Доки родичі товпилися в світлиці, знайомлячись,—приїжджа свахапри цьому ні з ким цілуватися не забажала, атільки подавала руку,називаючи себе Клавдією Купріянівною,—кухарки хутеньконакривали столи, виставляючи пироги й сметану, соління, капусту,свіжу ковбасу, поламану на кільця, а дівчата й молодиці, що тримали Катрі фату, винесли коровай

Пошук на сайті: