День мій суботній – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

ДЕНЬ МІЙ СУБОТНІЙ

Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізьвікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщосонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєїкімнати (я живу тут недавно, ремонту зробити не встиг та вже й невстигну) і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху.Я дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонцетільки-но зійшло. А сягала вона, це я недавно бачив, аж на дальні,вкриті молоденькою зеленню приподільські кручі, на яких з ранку довечора гасає дітвора з м’ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну.Потім тінь усе коротшала й коротшала, доки не зникла поміжстаровинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощенійбруківкою, мабуть, ще за руських князів. Я подумав тоді: «Тінікоротшають так само непомітно, як і людське життя»,—і пішов на Житній ринок базарувати, одразу ж забувши свою думку.

А сьогоднівона знову явилася мені, і, як це часто бувало зі мною й раніше, яраптом побачив себе збоку, чужими очима —напевно, так бачитьсебе актор у фільмі, де він грає: кожен свій крок, слово, вчинок —ігостро, як біль, відчув, що став не самим собою, а кимось іншим і щоця роль мені важка.Я обвів кімнату поглядом: голі стіни, вкриту старою пилюгоюлампочку під стелею, руді капшуки павутини по кутках угорі,—йзаплющився, щоб не бачити всього того.Помилку свою я вже знав. Але не сподівався, що вона так дорогомені коштуватиме. Раніше я думав, що борюся, як бореться кожналюдина за те, ким вона хоче бути і як хоче жити. Тепер збагнув, щотільки борсався в ятерині дрібниць та принижувався. І вім’я чого!Щоб подвоювати й потроювати ту ж таки помилку…Як сьогодні пам’ ятаю той день в інституті, коли нам, новоспеченимучителям історії, давали призначення. Що робилося тоді з моїмитоваришами по навчанню! Найдружніший колектив —так принаймніназивали наш курс усі викладачі —раптом луснув, і більшістьоднокурсників просто на очах обернулася на маленькі фортечки,дзотики зі своїми вогневими засобами й системами оборони.

І кожентой дзотик відчайдушно боронив себе і тільки себе. Смішно й соромнобуло дивитися, як наші курсові старости й підстарости, відмінникиактивісти і активісти-невідміниики що п’ять років на всіх зборах зтаким ентузіазмом виховували в нас, своїх товаришах, високуморальність і самовідданість, пхалися тепер один з-поперед одного додверей комісії, щоб одержати кращі призначення, хоча б упередміську зону; інші, ще вчора такі запеклі романтики, яким,здавалося, крім «зеленого моря тайги», нічого від життя більше не 451 треба, виходили з аудиторії, де засідала комісія, в сльозах абосмертельно бліді, бо їм відмовили у вільному дипломі; ще інші снувалипо коридору од гурту до гурту й заводили реготи змолодшокурсниками, бо знали, що їхню справу «влагоджено» іпериферія їм не загрожує.Киянам я співчував, пам’ятаючи, як тяжко було мені колись їхати зсела, де лишалася мама, товариші, весь мій улюблений світ; рештавикликала посмішку, бо видно ж: людина хвора, вражена пошестю, їйхочеться того, що всім, і, якщо вона не матиме того, що мають усі, тожиття її пропаще…Розподіл призначень запам’ятався мені, як тяжкий бій. Тільки вбою так наскрізь пізнаються люди.Мені запропонували роботу в місті. «Щастя», за яке інші ладні булипокласти до ніг комісії гідність, само йшло в руки. До того ж членикомісії так щиро дбали про моє аспірантське майбутнє, так високопідносили мої знання предмета (мабуть, вище, ніж вони тогозаслуговували), що я спокусився і —кому не приємно з почестямиувійти в фортецю, яку інші не можуть узяти навіть штурмом! —погодився. Погодився, незважаючи на те, що хоч і не ясно, алевідчував: помиляюся. «А,—відмахнувсь я тоді од самого себе,—обставини покажуть». Так, немовби «обставини покажуть» не те жсамісіньке, що сотні літ казали вайлуваті на спритність мої пращури:«Якось воно та буде». Якось!.. Якось —це все одно, щопідняти рукивгору, а вже потім спитати: «Куди ж оце ви мене поведете, га?..»

Тепер живу в цій кімнаті-келії і почуваюся в ній, як безквитковийпасажир на третій полиці вагона чи ще й гірше, бо пасажир знає, дейому вставати, а я й цього поки що не знаю.Річ у тім, що кімната ця не моя, а, просто кажучи, крадена, хоч і загроші; робота, крім заробітку, нічого мені не дає: навіть місто, яке ятак любив студентом, розчарувало, бо я знав його, виявляється, лишез парадного боку.Але найгірше те, що я не почуваю себе своїм і в селі. Колиприїжджаю туди, мене змагає самотність, відчуження односельців,яке я, на жаль, помічаю; оті цікаві й водночас байдужі погляди, щопроводжають мене з-під повіток, та вічні не менш байдужі запитання:«Ну, як там у городі —багацько всього?», «А що, є в городі путняосельодка?..»Так і живу: в місті мрію про село, у селі —про місто…Кімната в мене мала й вузенька, відгороджена од ліфта міцнимиподвійними дверима, між якими —мій «холодильник»: дві полиці зобрізків сухої штукатурки. В «холодильнику» я зберігаю дешевемагазинне сало, оселедці чи тюльку (так звик до неї студентом, що йдосі не відвикну), олію, картоплю, одне слово, холостяцькі своїприпаси.452 Дома буваю я здебільшого надвечір. Тоді з вікна моєї нори видносупроти західносонячної пожежі оранжеві паводі за Дніпром середрудих з прозеленцем лук, далекий обрій у печальних присмерках тачіткі чорні зазубні лісів, за якими чути мені степ.Передвечірня далина, весняне червоноводдя на луках та прощальнігуки сонячної заграви, що поволі стихають, завжди будять у меніщось святе, і тоді я розумію і люблю язичників, їхню релігію, такупросту і близьку людській душі.

Справді, хіба можна порівняти отеврочисте палахкотіння небес та мудрий супокій землі перед грядущоюніччю в тихихзорях —і погрозливо-державне Христосове: «У вас же йволосся на голові все полічене».Але заходить сонце, стають до варти сутінки, я вмикаю світло йопиняюся серед праху (теж Ісусове слівце) дрібниць: чищу картоплю,мию під краном і розмірковую про те, що краще приготувати —картоплю товчену, смажену, тушковану чи юшку?Після вечері звичайно йду в місто, в кіно, чи й просто такпотинятися, або до Дніпра. Там я можу, годинами дивитися нарозцяцьковану в різні кольори воду біля пристані, освітленіілюмінацією пароплави та мости і ні про що: не думати. Найчастіше жсиджу вдома й читаю історичну літературу, по-перше, тому, що нехочу дискваліфікуватися як учитель, по-друге, в історичній літературінайменше словоблудства.Маловтішне то заняття —штудіювати історію: розквіти держав накрові й падіння держав на крові, переможні криваві війни і кривавіпоразки, диктатори і полководці, гризня за владу, змови, замахи,самодурства царів… Дикість, кров, торжество егоїзму окремих осіб іцілих народів.

Після війни перепочинок, доки діти виростуть усолдатів; після перепочинку —війна. Тоді людство видається менінічним школярем: ледве встигнувши збагнути свої помилки, відмираєстаре покоління, на зміну йому приходить молоде і починає тіпомилки спочатку…У такі хвилини мені хочеться мати перед собою аудиторію, я навітьбачу десятки пречистих дитячий очей, розповідаю їм про розумних ідотепних римських трибунів, про великого воїна Пірра Єпірського, щопосилав у битву слонів, цих первородних танків, про мудрогонеграмотного Сократа, скараного за свою мудрість в інтересахдержави… І, схаменувшись, кажу собі: стривай, чому ти їх навчаєш —мистецтву жорстокості, захопленню владою так званих «перших» надрівними? Які почуття ти в них будиш?І сміюся: з історії, з себе, з усього вечора, який так щасливопочався заходом сонця.Але найчастіше мене повертають до тями мешканці будинку: застінами з сухої штукатурки голосно сваряться, регочуть, співаютьсусіди; згори у вікно вдираються звуки переляканого піаніно, на 453 якому хтось уперто вчиться грати, а в коридорі біля ліфта занудливимголосом скликає своїх котів котяча мати, стара занехаяна жінка зпершого поверху. Вона величає своїх улюбленців людськими іменами іговорить до них, як до людей: «Єгорушка, де ж ти, мій хлопчику?Киць-киць-киць».Я знаю, що це негуманно, але як тільки зачую її голос, думаюпохмуро: «Коли вже вона вмре?»І лягаю спати.Ранками,—а вони схожі в мене один на одного, як близнюки всолдатській формі,—зарядка, чай, дорога на роботу, куди я приходжуза хвилину-дві до дев’ятої. Кілька разів пробував був запізнюватися —не тому, що просипав чи помалу йшов, а заради розваги. Річ у тім, щозавкадрами нашого Товариства Олександр Павлович Багрич, крімсвоїх прямих обов’язків, має ще один: записувати на папірець тих, хтозапізнюється на роботу. Обов’язок цей він виконує не тільки ретельно,а й талановито: не зводить на вас очей, коли ви проходите мимонього, запізнившись, не обертається, якщо стоїть спиною до вас,навіть не відчиняє дверей свого кабінету, якщо вони причинені.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: