Григір Тютюнник - День мій суботній

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.docx86 Кб2170
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2)Tyutyunnik_grigir_den_miy_subotniy.fb2233 Кб1556

Григір Тютюнник

ДЕНЬ МІЙ СУБОТНІЙ

Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізьвікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщосонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєїкімнати (я живу тут недавно, ремонту зробити не встиг та вже й невстигну) і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху.Я дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонцетільки-но зійшло. А сягала вона, це я недавно бачив, аж на дальні,вкриті молоденькою зеленню приподільські кручі, на яких з ранку довечора гасає дітвора з м’ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну.Потім тінь усе коротшала й коротшала, доки не зникла поміжстаровинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощенійбруківкою, мабуть, ще за руських князів. Я подумав тоді: «Тінікоротшають так само непомітно, як і людське життя»,—і пішов на Житній ринок базарувати, одразу ж забувши свою думку.

А сьогоднівона знову явилася мені, і, як це часто бувало зі мною й раніше, яраптом побачив себе збоку, чужими очима —напевно, так бачитьсебе актор у фільмі, де він грає: кожен свій крок, слово, вчинок —ігостро, як біль, відчув, що став не самим собою, а кимось іншим і щоця роль мені важка.Я обвів кімнату поглядом: голі стіни, вкриту старою пилюгоюлампочку під стелею, руді капшуки павутини по кутках угорі,—йзаплющився, щоб не бачити всього того.Помилку свою я вже знав. Але не сподівався, що вона так дорогомені коштуватиме. Раніше я думав, що борюся, як бореться кожналюдина за те, ким вона хоче бути і як хоче жити. Тепер збагнув, щотільки борсався в ятерині дрібниць та принижувався. І вім’я чого!Щоб подвоювати й потроювати ту ж таки помилку...Як сьогодні пам’ ятаю той день в інституті, коли нам, новоспеченимучителям історії, давали призначення. Що робилося тоді з моїмитоваришами по навчанню! Найдружніший колектив —так принаймніназивали наш курс усі викладачі —раптом луснув, і більшістьоднокурсників просто на очах обернулася на маленькі фортечки,дзотики зі своїми вогневими засобами й системами оборони.

І кожентой дзотик відчайдушно боронив себе і тільки себе. Смішно й соромнобуло дивитися, як наші курсові старости й підстарости, відмінникиактивісти і активісти-невідміниики що п’ять років на всіх зборах зтаким ентузіазмом виховували в нас, своїх товаришах, високуморальність і самовідданість, пхалися тепер один з-поперед одного додверей комісії, щоб одержати кращі призначення, хоча б упередміську зону; інші, ще вчора такі запеклі романтики, яким,здавалося, крім «зеленого моря тайги», нічого від життя більше не 451 треба, виходили з аудиторії, де засідала комісія, в сльозах абосмертельно бліді, бо їм відмовили у вільному дипломі; ще інші снувалипо коридору од гурту до гурту й заводили реготи змолодшокурсниками, бо знали, що їхню справу «влагоджено» іпериферія їм не загрожує.Киянам я співчував, пам’ятаючи, як тяжко було мені колись їхати зсела, де лишалася мама, товариші, весь мій улюблений світ; рештавикликала посмішку, бо видно ж: людина хвора, вражена пошестю, їйхочеться того, що всім, і, якщо вона не матиме того, що мають усі, тожиття її пропаще...Розподіл призначень запам’ятався мені, як тяжкий бій. Тільки вбою так наскрізь пізнаються люди.Мені запропонували роботу в місті. «Щастя», за яке інші ладні булипокласти до ніг комісії гідність, само йшло в руки. До того ж членикомісії так щиро дбали про моє аспірантське майбутнє, так високопідносили мої знання предмета (мабуть, вище, ніж вони тогозаслуговували), що я спокусився і —кому не приємно з почестямиувійти в фортецю, яку інші не можуть узяти навіть штурмом! —погодився. Погодився, незважаючи на те, що хоч і не ясно, алевідчував: помиляюся. «А,—відмахнувсь я тоді од самого себе,—обставини покажуть». Так, немовби «обставини покажуть» не те жсамісіньке, що сотні літ казали вайлуваті на спритність мої пращури:«Якось воно та буде». Якось!.. Якось —це все одно, щопідняти рукивгору, а вже потім спитати: «Куди ж оце ви мене поведете, га?..»

Тепер живу в цій кімнаті-келії і почуваюся в ній, як безквитковийпасажир на третій полиці вагона чи ще й гірше, бо пасажир знає, дейому вставати, а я й цього поки що не знаю.Річ у тім, що кімната ця не моя, а, просто кажучи, крадена, хоч і загроші; робота, крім заробітку, нічого мені не дає: навіть місто, яке ятак любив студентом, розчарувало, бо я знав його, виявляється, лишез парадного боку.Але найгірше те, що я не почуваю себе своїм і в селі. Колиприїжджаю туди, мене змагає самотність, відчуження односельців,яке я, на жаль, помічаю; оті цікаві й водночас байдужі погляди, щопроводжають мене з-під повіток, та вічні не менш байдужі запитання:«Ну, як там у городі —багацько всього?», «А що, є в городі путняосельодка?..»Так і живу: в місті мрію про село, у селі —про місто...Кімната в мене мала й вузенька, відгороджена од ліфта міцнимиподвійними дверима, між якими —мій «холодильник»: дві полиці зобрізків сухої штукатурки. В «холодильнику» я зберігаю дешевемагазинне сало, оселедці чи тюльку (так звик до неї студентом, що йдосі не відвикну), олію, картоплю, одне слово, холостяцькі своїприпаси.452 Дома буваю я здебільшого надвечір. Тоді з вікна моєї нори видносупроти західносонячної пожежі оранжеві паводі за Дніпром середрудих з прозеленцем лук, далекий обрій у печальних присмерках тачіткі чорні зазубні лісів, за якими чути мені степ.Передвечірня далина, весняне червоноводдя на луках та прощальнігуки сонячної заграви, що поволі стихають, завжди будять у меніщось святе, і тоді я розумію і люблю язичників, їхню релігію, такупросту і близьку людській душі.

Справді, хіба можна порівняти отеврочисте палахкотіння небес та мудрий супокій землі перед грядущоюніччю в тихихзорях —і погрозливо-державне Христосове: «У вас же йволосся на голові все полічене».Але заходить сонце, стають до варти сутінки, я вмикаю світло йопиняюся серед праху (теж Ісусове слівце) дрібниць: чищу картоплю,мию під краном і розмірковую про те, що краще приготувати —картоплю товчену, смажену, тушковану чи юшку?Після вечері звичайно йду в місто, в кіно, чи й просто такпотинятися, або до Дніпра. Там я можу, годинами дивитися нарозцяцьковану в різні кольори воду біля пристані, освітленіілюмінацією пароплави та мости і ні про що: не думати. Найчастіше жсиджу вдома й читаю історичну літературу, по-перше, тому, що нехочу дискваліфікуватися як учитель, по-друге, в історичній літературінайменше словоблудства.Маловтішне то заняття —штудіювати історію: розквіти держав накрові й падіння держав на крові, переможні криваві війни і кривавіпоразки, диктатори і полководці, гризня за владу, змови, замахи,самодурства царів... Дикість, кров, торжество егоїзму окремих осіб іцілих народів.

Після війни перепочинок, доки діти виростуть усолдатів; після перепочинку —війна. Тоді людство видається менінічним школярем: ледве встигнувши збагнути свої помилки, відмираєстаре покоління, на зміну йому приходить молоде і починає тіпомилки спочатку…У такі хвилини мені хочеться мати перед собою аудиторію, я навітьбачу десятки пречистих дитячий очей, розповідаю їм про розумних ідотепних римських трибунів, про великого воїна Пірра Єпірського, щопосилав у битву слонів, цих первородних танків, про мудрогонеграмотного Сократа, скараного за свою мудрість в інтересахдержави... І, схаменувшись, кажу собі: стривай, чому ти їх навчаєш —мистецтву жорстокості, захопленню владою так званих «перших» надрівними? Які почуття ти в них будиш?І сміюся: з історії, з себе, з усього вечора, який так щасливопочався заходом сонця.Але найчастіше мене повертають до тями мешканці будинку: застінами з сухої штукатурки голосно сваряться, регочуть, співаютьсусіди; згори у вікно вдираються звуки переляканого піаніно, на 453 якому хтось уперто вчиться грати, а в коридорі біля ліфта занудливимголосом скликає своїх котів котяча мати, стара занехаяна жінка зпершого поверху. Вона величає своїх улюбленців людськими іменами іговорить до них, як до людей: «Єгорушка, де ж ти, мій хлопчику?Киць-киць-киць».Я знаю, що це негуманно, але як тільки зачую її голос, думаюпохмуро: «Коли вже вона вмре?»І лягаю спати.Ранками,—а вони схожі в мене один на одного, як близнюки всолдатській формі,—зарядка, чай, дорога на роботу, куди я приходжуза хвилину-дві до дев’ятої. Кілька разів пробував був запізнюватися —не тому, що просипав чи помалу йшов, а заради розваги. Річ у тім, щозавкадрами нашого Товариства Олександр Павлович Багрич, крімсвоїх прямих обов’язків, має ще один: записувати на папірець тих, хтозапізнюється на роботу. Обов’язок цей він виконує не тільки ретельно,а й талановито: не зводить на вас очей, коли ви проходите мимонього, запізнившись, не обертається, якщо стоїть спиною до вас,навіть не відчиняє дверей свого кабінету, якщо вони причинені.

Він упізнає вас по кроках!Якось я сказав йому, підливши в голос стільки щирості, скількитреба для компліменту:«Олександре Павловичу, в вас гине талант агента карного розшуку.Тримати в пам’яті кроки півсотні людей —це феноменально».Він просяяв і похвалився, що може із зав’язаними очимавпізнавати не тільки співробітників, а й відвідувачів, якщо вони вжезаходили до нас хоч раз. І додав:«Ллє про те, що ви спізнилися, я все ж мушу доповісти Іванові Захаровичу»,—і пішов до директорського кабінету.«Чекайте, Олександре Павловичу,—гукнув я йому в спину.—А своїкроки ви теж вивчили?»Він обернувся, блиснувши проти сонця, що світило вздовжкоридору, окулярами й лисиною, і подивився на мене з докором: якбиж я, мовляв, не знав своїх рідних кроків!Після цієї розмови я кілька днів уважно придивлявся до його ходи,а коли переконався, що засвоїв її остаточно, запізнився на роботу націлих п’ять хвилин і пройшов повз кабінет завкадрами, ступаючим’яко, на самі лише підметки, як це роблять офіціанти, шпигуни вкіно і наш Олександр Павлович.Ефект був більший, ніж я сподівався. Двері, на яких красуваласячервона табличка з білим написом ЗАВ. ЗАГ. ВІДДІЛОМ, блискавичновідчинилися. Я обернувся й побачив бліде приголомшене обличчя Олександра Павловича.«Це ви?» —прохрипів він, злякано дивлячись на мене поверхокулярів.454 «Це я. А то —ви?» —спитав я теж нібито здивовано, знизавплечима й пішов у свій відділ.Тепер завкадрами вітається зі мною сухо і говорить виключноофіційним тоном, проте я читаю в його очах деяку розгубленість.Давно б так, Олександре Павловичу! Сумнів —то великий слугарозуму, він допоможе вам побачити в людині більше, аніж її кроки.Так думав я.Одначе помилився. Завкадрами не кинув свого ремесла. Як іраніше, він шмигав до директорського кабінету, якщо хтосьзапізнювався, і я зрозумів, що розгубленість у його очах означалапошуки можливості покарати мене за зухвалу вихватку.Зробити це було б неважко, якби наш директор Іван Захарович Ясько не виявляв до мене відвертої прихильності й не хвалив мене накожних зборах за дисциплінованість, знання справи тощо, анайдужче —за вміння вести ділову переписку.Історія тут така. З перших днів роботи в Товаристві я писав листине так, як треба. Вони були прості й короткі, але, як мені здавалося,вичерпні: так або ні. Далі пояснювалося, чому «так» і чому «ні».Виявилося, одначе, що цього для справжнього «кваліфікованого» листане досить. Якось Іван Захарович викликав мене до себе й сказав, щолисти мої надто прямолінійні за формою. «Продумайте, Миколо Гордійовичу, форму,—порадив делікатно.—Не зміст—тут я до васнічого не маю, а форму. Пишіть так, щоб за рядками відчувалися неви особисто, а весь колектив, його зацікавленість у тій чи іншійсправі...»Я продумав. І незабаром уже всі відділи одягли свої листи в моюформу. Починалися вони так:«Високошановний товаришу! Мусимо Вам повідомити, що Вашепрохання уважно вивчено і обговорено...» і т. д.Цінність знахідки очевидна. Взяти хоча б слово «мусимо», цюперлину мого відкриття. Хто саме мусить? Невідомо.Хто примусивповідомити? Невідомо. «Розглянуто і обговорено». Хто саме розглядав іобговорював? Також невідомо. Те, що під листом стоїть мій підпис,нічого не міняє, бо ж ясно сказано: мусимо. Це означає, що не яособисто вирішував питання, що я тільки мушу повідомити про йоговирішення. А хто вирішував?


Це —справді питання. І кінці йогонадійно сховані у формі: «розглянуто і обговорено». Крім названихособливостей, листи мої вигідно відрізняються од звичайних ще йтим, що вони в характері самого Івана Захаровича: сповненіделікатності, мудрої поміркованості й солідності, сказати б,капітальної.Кожній людині відомо, що робити висновки іноді так саморизиковано, як іноді не робити їх. Іван Захарович знає це краще, ніжбудь-хто. Тому винайшов свою власну тактику: жити й діяти між 455 небезпеками, що призводять до необхідності робити або не робитивисновки. Я впевнений, якби Іванові Захаровичу треба булопотрапити з Києва на Південний полюс, але в дорозі на нього чекалаякась загроза його життєвим інтересам, цілям, він поїхав би на Південний полюс через Північний! Ми не знаємо, про що думав Ганнібал, зав’язуючи першу битву з римськими легіонами; не знаємо,що таїв у душі Наполеон, починаючи битву під Бородіно. Так самоневідомо мені, що думає Іван Захарович уночі про наступний деньсвого життя. Але я впевнений, що кожен свій крок у завтра вінрозраховує з потужністю Ганнібала й Наполеона!Кожна людина неповторна. Це істина незаперечна. Аленезаперечна й та істина, що кожна людина зводиться до якогосьпростого множника —початку особи. Простий множник Івана Захаровича —миттєва тактика. Цьому множникові він зумівпідпорядкувати всього себе, аж до манери триматися. Мені завждиздається, що він опрацював цю манеру перед дзеркалом і зафіксувавїї, як актор фіксує вдало знайдений жест, міміку, інтонацію героя,роль якого має грати. Незмінною лишилася тільки посмішка, бо вона,як і колір очей, вроджена. Іван Захарович зумів надати їй лишерізних змістів. їх два. І виходить, ніби він має дві схожі, алесамостійні посмішки. Перша —Іван Захарович обдаровує нею тих, докого прихильний,—підкупає, примушує не тільки поважати, а йлюбити її автора; друга —м’яка, як барсова хода. Коли Іван Захарович вдається до другої, це означає, що справи ваші кепські.За кілька місяців роботив Товаристві я помітив, що директор нашмає у відділах кількох своїх епігонів, які намагаються бути хоч трохисхожими на нього: говорити, як він, тихо і ваговито; повільнопідносити до сигарети запальничку, не відриваючи уважного поглядуод співбесідника;усміхатися не часто, як це роблять люди, що знаютьціну і значення своєї посмішки для інших; грати одною ногою вколіні, як грає нею Іван Захарович, коли замислено стоїть біля вікна іспоглядає верхівки каштанів, що сягають четвертого поверху, і т. ін.Але епігон —мавпа. В кращому разі поганенький актор. Щобповторити Івана Захаровича, треба бути ним, тобто людиною, якавміє думати над собою і корегувати себе щомиті.В роботі Іван Захарович діловий до сухості, і якщо вже змушенийпояснювати вам якесь завдання, то робить це стисло й вичерпно.Приміром, дзвонить у відділ і питає тихо, з паузами, які маютьвластивість негайно мобілізувати того, хто слухає:«Порубай присутній?.. Відсутній?.. Знайдіть!» Або: «Порубай і досівідсутній?.. Присутній?.. Передайте, щоб зайшов до мене».456 Порубай —це я. З Іваном Захаровичем ми давні знайомі, хоч вінцього і не знає, і земляки: з одного району. Коли я, лучається, їжджуна свята додому, він викликає мене потім до свого кабінету й питає:«Ну, що там у нас, Миколо Гордійовичу, як цього року з урожаєм?»«Добрий урожай,—одказую.—План перевиконали, колгоспники зхлібом. А постійники і механізатори заробляють по стільки, по скількиколись і півсела не заробляло. Зараз ремонтують техніку. Гнійвивозять. Сніг затримують...»Іван Захарович на те вдоволено всміхається, потирає долоні і здещо перебільшеною бадьорістю в голосі каже:«Отже, нам з вами, Миколо Гордійовичу, слід пишатися земляками.Молодці».Тоді в мені прокидається селянин, і я одказую йому розважливо,по-дядьківськи:«Чим же мені, скажімо, пишатися, Іване Захаровичу? Хліба я невирощував, снігу не затримував, гній не вивозив...» —І дивлюся нанього при цьому очима найщирішої в світі дитини. Він повільносхиляє голову набік, примружує одне око і, сварячись на менепальцем, каже:«Кол-ля! Ви не патріот наших країв».«Не вмію я трактувати про любов, Іване Захаровичу»,—кажу я втаких випадках і скромно нахиляю голову.А раз, викликавши мене до кабінету в якійсь справі, директорзапитав, немовби між іншим:«Ви, Миколо Гордійовичу, працювали коли-небудь у сільськомугосподарстві?»Я відповів, що не працював.«А я віддав сільському господарству свої найкращі роки,—сумовито мовив Іван Захарович і, зітхнувши, як зітхають люди,згадуючи молодість, замислився. Його благородному обличчю пасувалазадума, і він це, напевно, знав.—Тяжко було тоді. Робити нікому,самі, вважай, жінки, машин мало. А земля волає: догляньте мене!Орали, волочили, сіяли, звозили врожай коровами, годувальницяминашими. Уявляєте? Вся робота впала на руки.—Він поклав сигаретувогнем на краєчок попільнички і показав свої руки.—А ви кажете:чим пишатися... Є чим. Якби не ми, не повна наша віддача в ті роки —хіба мали б ми те, що маємо сьогодні? —Подивився на менеобидженими очима й замовк, обиджено стуливши уста.«Мені можна йти?» —спитав я винуватим голосом.«Ідіть»,—кволо махнув рукою Іван Захарович.У відділі я сів за стіл, розіклав папери, на які мав відповідати, аледо самого кіпця роботи так і не взявся за ручку. «Мушу Вамповідомити...», «Ваше клопотання обговорювалося...» —всі цівикрутаси остогидли мені, а вигадувати нові не хотілося, то поскидав 457 папери в шухляду і став думати про волів, яких закріпили колись замною на правлінні колгоспу. Биків звали Юлаві. Це слово буловипалене розпеченим гвіздком на їхньому ярмі й написанечорнильним олівцем на дощечці, прибитій над їхнім стійлом.Юлавими я волочив, орав людям грядки, возив коноплі, зерно іперший тиждень ледь не щодня плакав од них: навіть мій батіг,обкований п’ятаками, не допомагав. Плакав я не тому, що воли нейшли, а з образи, що їх за мною закріпили. «Якби и мене був батько,—думав я,—він би за мене заступився. Він би сказав: куди ж ви отодасте хлопцеві таких ледачих волів? У нього ж голос, як пищик, хібавони його послухають?!»

Потім я звик. Коли Юлаві зупинилися, сідавбіля них у пилюгу чи на ріллю, закручував перші в своєму життіцигарки й казав байдуже: «Трясця з вами. Стійте. Подивимося, що миотако заробимо...»Взимку було легше. Юлаві здебільшого стояли у воловнику, бообходилисябез них, а мене посилали на свинарник у помічкороткозорій тітці Хариті. Ходити на роботу треба було рано, щоб досходу сонця уже встигнути зварити свиням їжу —найчастіше це буладрібна мерзла картопля. Ми з тіткою умовилися, що ходитимемоварити почергово: день вона, день я. Пхаєшся удосвіта переметеноюза ніч дорогою, вії понамерзають, місяць висить у золотому німбові, якголова святого Миколая-угодника, хати сліпі, холодні, наче в них ніхтой не живе, а свині вже кричать. У свинарницькій кухні, здається, щехолодніше, ніж надворі, соломи напхано під саму стелю: це тітка Харитя звечора наносила. Вода в казані з картоплею замерзла, так щой молотом не проб’єш. Розпалюєш грубку і сідаєш напроти дверцят. В лице пече, а поза спиною —мороз. То й крутишся: спереду нагрівся,спиною до вогню повертаєшся. А свині кричать. Перед сходом сонцяказан закипає, кухня наповнюється парою, обличчя й одежа стаютьмокрі. Зате зігрівся. Дістаєш спичкою картоплину з казана, помацав —м’ яка, як пухир, і рипить, значить мерзла.Назад її, другу дістаєш. І так, доки не натрапиш на тверденьку й не рипучу. А вона дрібна, некартопля —бубурішки. Але то нічого, зате багацько. На кухні у нас невиводиться сіль —крупна й сіра, одного дрібка на п’ять картоплинвистачає. Сіль солона, ажязик пропікає, мов отрута, картопля гаряча,казан клекотить, свині кричать, а крізь запітнілі вікна сонце надснігами блищить... Аж тоді приходить тітка Харитя. Серед пари воназовсім нічого не бачить, то питає: «Ти тут, Колько?» —«Тут,—кажу,—сідайте до картоплі, я й вам навитягав». Тітка сідає снідати, а язаходжуюся полову в кориті запарювати і товкти разом з картоплею.«Води побільше лий, води,—радить Харитя.—Не наїдяться, то хочлітепла похлебчуть та зогріються». Потім ми починаємо розносити отепариво свиням. Мотаємося з відрами бігом, як два клубки пари, одкормокухні до свинарника. Тітка зосліпу сипле не в корито, а просто 458 на свинячі голови, а я цілюся, щоб таки влучити в корито. Задранівгору ошкірені писки, блискучі в напівтемряві очі, не свинячі, авовчі...Кажуть, що свині вгору не дивляться. Ого, ще й як дивляться! У станки ми не заходимо, бо зіб’ють з ніг. Тітка чхає на протягах і каже:«Он диви, чи не на могорич отак чхається!» —і тихо сміється. Післяроздачі вона залишається варити обід,а я набираю в кишені картоплі —в одну собі, в другу тітчиній Харитиній матері, бабі Одарці, і йдудодому відпочивати. Дорогою заходжу до баби, викладаю на лавукартоплю, готову, варену, ще й теплу трохи, а баба дають мені якогосьгостинця: жменю смаженихгарбузців або з півдесятка мочених дикихгрушок і шамкають: «Шпашибі, шинок, жа картопельку, бач, як гарновварилашь».Дома я навіть не роздягаюся, а складаю картоплю в чавунець ісуну в піч до пригаслого жару, щоб мамі на обід була гаряченька, берусокиру, лантух, санчата й паняю в луг по пеньки. Доки обернуся, вжей на свинарник пора, бо свині кричать знову, наче їх вовки деруть. І так зо дня в день, з ранку й до вечора...Все це я міг би сказати Івану Захаровичу, якби не бувпереконаний, що набагато щасливіший за нього. Мені навіть шкодайого, по-людському жаль, бо ж він не знає, як легко дається людиніщастя, якщо вона не вигадує його сама собі, не пнеться до нього зостанніх сил, а ласує ним вільно, як повітрям і водою. І у мене вонобуло, таке щастя. Як несеш гарячу картоплю у кишенях, то грієш обнеї руки —і вже щасливий теплом. Як поїдеш у луг по дрова, тонеодмінно знайдеш такий чудернацький пеньок, що схожий одразу навсі у світі чудовиська, треба тільки не полінуватися обійти йогокружка та гарненько придивитися, бо з кожного боку він різний,—івже щасливий видовиськом. А то ще натрапиш на прихиленийсніговою брилою верболозовий кущ-хату. Довкола сніг, мороз абозавірюха така, що й світа не видно, а під кущем суха руда осока,пропахчена осіннім сонцем... Сиди грійся, відпочивай, слухай, якмиші в осоці перемовляються —і вже ти щасливий затишком.Одігрівся —знову до роботи. Бух по пеньку обухом, трісь —одразумаєш півлантуха дров, півхати тепла увечері при каганчикові.

І вжети щасливий здобиччю.Ось чому я не хочу казати Іванові Захаровичу, що знаю його. Аджевін ніколи не зрозуміє мене. Він буде ображений, застосує до менедругу свою посмішку, але не зрозуміє.Іван Захарович, звісно, мене не пам’ятає. Він був у насуповноваженим, наїздив у колгосп ледь не щодня і мав у селі славулюдини суворої, такої, що на очі йому з в’язкою соломи чи дров тіпопадайся. Мені інколи хочеться сказати йому: «А знаєте, Іване Захаровичу, ви мали колись не одну можливість піймати мене з 459 вареною картоплею в кишенях —ув одній мамі, в другій покійнійбабусі Одарці». Уявляю, як би він заусміхався, як наставляв би намене долоні й казав: «Хвилинку, хвилинку... Хіба ви мене пам’ ятаєте?»Тоді я сказав би йому: «Пам’ ятаю, Іване Захаровичу. До останньої тоїднини в селі, коли ви з головою колгоспу Чепурним викликали нас,п’ятьох хлопчаків з п’ятикласною освітою, в контору і сказали, що в Донбасі не вистачає робітничих кадрів і що тому ми мусимо їхати в Єнакієве, у ФЗУ. Потім нас проводжали, і ви знову промовляли,бажаючи нам стати добрими робітниками. Ми стали ними: адже ми здитинства вміли працювати. Згодом ми стали солдатами і нам нестрашні були «тяготы и лишения служби», бо ми з дитинства вмілипрацювати. А ще згодом ми позакінчували вечірні школи й вузи, боми з дитинства вміли працювати. Ви пишаєтеся тим, що нашіземляки перевиконали план по хлібоздачі, затримують сніг і вивозятьгній... А я —ні. Бо звик пишатися тільки тим, що зроблено моїмируками. І то мовчки».А поки що Іван Захарович прихильний до мене. Можливо, тому, щоя справно виконую свої обов’ язки, розуміюся на тонкощах форми, аможе, тільки тому, що ми земляки. Виходить, якоюсь мірою я длянього виняток. Кожній людині кортить бути винятком, надто жінтелігентній. У цьому я глибоко переконаний, тому не вважаю себемарнославним: марнославні люди самі себе вважають винятками.Колеги по Товариству заздрять мені в тому, що директор «виділяє»мене з-поміж інших (це мене смішить), але й поважають, бо я ще незачепив нічийого з них самолюбства і вмію досить вдало копіюватитого ж таки директора. Якщо, скажімо, якийсь шукач інтелігентноїроботи замість приймальні Івана Захаровича потрапляє у наш відділ іпитається директора, я поважно підводжуся з стільця, творю наобличчі прихильну посмішку, що десь межує з демократизмомнайвищого ґатунку (дехто з моїх колег нахиляється при цьому низькодо столу, щоб не розреготатись, а дехто вислизає з кімнати, щоб небути свідком такого зухвалого порушення субординації), виходжу з-застолу і, всім тулубом подаючись уперед, з напівпоклоном простягаюруку відвідувачеві. Вважаючи мене за самого, відвідувач обережнотисне мою долоню, знічено усміхається й каже: «Пробачте, я хотівби...» —але я перебиваю його улюбленим жестом директора:виставляю перед себе долоні, ворушу пальцями й кажу: «Хвилинку...Ви до Івана Захаровича? —Тут я роблю коротку, але напруженупаузу.—Він, на жаль, відсутній. В принципі він присутній, але заразвідсутній. Зайдіть, прошу, по обіді». І знову вклоняюся, уже ахолодним, як у сфінкса, обличчям. Відвідувач ніяково усміхається,задкує до порога, мимрить «пробачте» і зникає за дверима. А ямеханічно, ще не вийшовши з ролі, неквапом вертаюсь до столу,сідаю на свій розхитаний стілець і втомлено потираю долонею лоб, як 460 це робить Іван Захарович після складної розмови.Мої колегивибухають реготом: адже підлеглим завжди подобається, якщо хтосьнасмілиться покепкувати з начальства —так дітям у школіподобаються розбишаки, які щось устругнуть на уроці... Тоді менібуває сумно й згадується чеховське: «Все життя я по краплинівидавлював із себе раба».Може, той чоловік, що задкував до дверей і мимрив своє «пробачте», доброчесний, тямущий, працьовитий і т. п., але він раб,людина без власної гідності. Справді-бо, чому він не брав мою руку, аловив її, не казав «пробачте», а мимрив, чому, нарешті, не повернувсядо мене спиною, а позадкував? А як він усміхався!.. І посмішка табула адресована Івану Захаровичу. Тільки йому!Колись я висповідався у такому дусі перед своїми колегами. Менісказали: «Колю, ти анархіст». Я сміявся, але мені було сумно. А другогодня мене викликав шеф, насварився пальцем, хоч посміхався першоюсвоєю посмішкою, і сказав: «Кол-ля!» Однак того, хто на мене доніс, ізроботи не звільнив. Я теж знаю, хто. По очах угадав. Цей чолов’яга зчорними сатиновими нарукавниками і благородним сивим чубомсидить у нашому відділі. Але я нічого не сказав йому, погидував.


Такгидко мені буває ще тоді, коли сниться, ніби я купую капусту наовочевий суп —як на мене, то це краща їжа для городян-одинаків,—а вона гнила і вислизає з моїх рук. Проте він здогадався сам, певно,вловив у моєму погляді щось не дуже шляхетне на свою адресу йодного разу, коли я виходив з кімнати, неголосно, але доситьемоційно, кинув навздогін: «Дем-мократ!» Що ж, усе правильно: назлодієві зайняласяшапка. Я розумію, він прагнув реваншу за той мійпогляд, а досяг протилежного: мені стало шкода його....Крім «холодильника», є у мене ще диван-ліжко, але я на ньому несплю, бо він жахливо рипить. Рипить навіть тоді, коли я ще й неворушуся, а тільки думаю поворухнутись. Я зву його Потаповичем ібалакаю з ним іноді, але він все одно рипить і будить мене вночі.Довелося купити розкладачку. Тепер я відпочиваю на Потаповичутільки вдень і тримаю його виключно для меблі, як кажуть. Бо як жеце старший референт шанованого Товариства і не має жодноїпутящої меблі. Якби хоч не старший, ну, тоді інша річ... У нас є простореференти, в тому числі й той, з чорними нарукавниками (я зву йоготепер «моїм добродієм»), їм без дивана-ліжка можна. А мені —ніяк.Повинна ж бути якась відстань між старшим і просто референтом! Ціміркування мені іноді хочеться висловити у відділі, в присутності «мого добродія». Може б, він тоді знову став поважати мене, як іраніше, і не обзивав дем-мократом...Є в мене, крім дивана-ліжка і розкладачки, вирізаний з дерева віл.Гарний такий сумний волик, що дивиться кудись у далечінь і,здається, ось-ось зареве тужно-претужно. Я тримаю його на лутці, бо 461 стола ще не купив. За стіл мені править та ж таки лутка, широка йміцна. Колись, іще до революції, в цьому будинку, розповідала меністаренька, рафіновано інтелігентна сусідка, жив якийсь генерал (вонашанобливо назвала його прізвище, ім’я та по батькові, але я забув),він-то й звелів будівничим звести не звичайний будинок, а щось назразок замку,в якому помирав Наполеон. Тому й стіни товсті й луткиширокі. Спасибі вам, покійний генерале!Вола подарував мені знайомий письменник, можна сказатиприятель, за те, що я похвалив його уривок, який він читав мені,сидячи посеред кімнати на газеті. В ньоготеж не було ще ніякихмеблів, крім дивана-ліжка. Це об’єднувало нас.Уривок був справді гарний, як свічка, виліплена з пахучого теплоговоску, і я хвалив його таки щиро. А як стало нудно тільки хвалити, товирішив узяти свого приятеля на зуб: дуже він любить славу чи недуже. Одною хвалою цього павучка з нори не виманиш. Тут требазанести людину, як двигун, і послухати, як той двигун працює.«Мені буде прикро, Мироне,—сказав я,—якщо ви загинете».«Не розумію,—здивувався він.—Що ви маєте на увазі?»«Пробачте, але мені здається, що обдарування найчастіше гине невід меча, а від соломини, дріб’ язків. От опублікуєте ви свою повість чироман, купите меблі, може, навіть машину, бо це зараз модно у світі, ів вас з’явиться щось таке...

Щось таке в вас неодмінно з’явиться. Їй-богу!»(Це я від мами навчився казати «їй-богу»).«Цікаво було б знати, що ж саме в мені з’явиться»,—посміхнувсявін.«Залежність,—сказав я.—Залежність від власного успіху. Аджеуспіх має величезну владу над людиною. До того ж найпідступнішу, бовона не помітна. Зараз ви пишете гарно, тому що не бачите за своїмтвором нічого, крім самого твору. А от уявіть собі, що в одну печальнумить ви побачите за ним славу, добробут, становище серед своїхколег. Як за серпанком, знаєте, бо за серпанком усе видаєтьсяпривабливішим, ніж воно є насправді. І тоді ви пропали. Ось чомумені боязко за вас».«Спасибі за відвертість,—засміявся Мирон, і в його сміхові я почувдитячу образу.«Ні, ви мене не так зрозуміли. Я маю на увазі не вашу мету, а вашхребет. Раптом він не витримає і звихнеться під вагою такої дрібниці,як слава, забезпеченість і тому подібне. Адже за це платять дужедорого. Часто найдорожчим. І навіть не помічають, що платять. А читач помічає. Бо навчився. Він відчуває авторові наміри крізьтекст,як добрий митник золото, заховане в підборі. Я теж іноді відчуваю. І дивуюсь, як ваші побратими можуть нехтувати мудримзастереженням Паустовського: «Текст виказує автора з головою». Мені 462 навіть хочеться інколи сісти і написати кільком з них: «Лікарю,зцілися сам!»Мирон зареготав, на цей раз вдоволено. Адже йшлося не про нього.«Мені це не загрожує»,—сказав упевнено. І подарував менідерев’ яного волика. Я ішов додому, тримаючи волика під пахвою, ідумав невесело: «От уже й заплатили ви мені, Мироне, за маленькумою осанну. А що ж буде далі?!.»І нарешті, є в мене шафа, вмонтована в стіну, себто комунальнашафа, та електроплитка. Я купив її на базарі з-під поли. Вонасаморобна, але варити чи смажити на ній набагато краще, ніж намагазинній, бо швидше. А що найважливіше в житті цивілізованоїлюдини? Заощадити час. Я не раз питав себе: куди ми поспішаємо, вім’ я чого штовхаємо одне одного ліктями на вулицях, у чергах,пхаємося наввипередки в автобуси, тролейбуси, трамваї, відвертонехтуючи добрим чуттям братерства? На обличчях —відсутність,погляди звернені в самих себе, у свої інтереси й інтересики, часто-густо нічогісінько не варті, в порівнянні з отим чуттям Людини в собі ів інших. Голий, нудний практицизм.Колись я чув у натовпі на тротуарі тоненький дитячий голосок:«Мамо, а куди люди спішать?»«Не знаю»,—сказав би я тій дитині. Бо таки не знаю. А спитав бхоч одного з нас: «Ти бачив сьогодні сонце? А чи бачив згорбленубабусю з порожніми від самотності очима? Чи чув, як пахло дощем,коли він бувщо десь далеко-далеко за містом?» Нічого ми не бачили йне чули.

Ця думка інколи так і підстьобує мене заволати на всю вулицю, навсе місто: «Люди! Схаменіться. Адже ви добровільно, щодня, щомитівідмовляєтесь від насолоди життям, таким коротким. Ви більше дієте,ніж думаєте. Більше знаєте, ніж відчуваєте. Бо вам —ніколи!» Я знаю,що бажання моє утопічне, і все одно не можу позбутися його. Протемовчу. Бо хочу, щоб мене не запідозрили в жодній хворобі. Хвороба,навіть вигадана чи самонавіяна, пригнічує.Коли мені бувало аж надто сумно, я ішов до Мирона і заводив зним якусь кусючу розмову. Остання скінчилася мало не сваркою, хочпочалася досить мирно. Я сказав тоді:«Знаєте, Мироне, мені здається, що люди всі до одного актори. І щодалі ми віддаляємось од своїх пращурів, то вища наша акторськамайстерність». Особливо змолоду, бо на старість ми зборюємося гратиабо розчаровуємося, усвідомивши марноту свого акторствування.Він спершу здивувався, тоді засміявсь і сказав:«Не переносьте, Миколо, своїх якостей на інших. Ви справді гарнокопіюєте свого директора, але...»«Коли я копіюю директора,—зауважив я,—то не переношу своїхякостей на нього, а якраз навпаки. І в даному разі, маючи на увазі 463 всіх людей, теж не переношу на них свої якості —це було б зухвало.Давайте візьмемо одну з так званих вічних тем, на яку ви, літератори,найдужче любите ловити читача,—кохання».«Я не вмію писати про кохання»,—сказав Мирон.«Тим гірше для тиражів ваших майбутніх книг,—сказав я цілкомсерйозно.—Про що, скажіть, у нас та й у всьому світі найохочішечитають? Про кохання, війну і шпигунів. Так от кохання —ценайчистішої води гра. Вам потрібні приклади? Будь ласка. Є у нас нароботі Люся. Референт. Гарненька дівчинка, до речі, але поганаактриса. Коли я виходжу в коридор курити, вона неодмінно влучаєхвилину, щоб пройти повз мене. Але ж як пройти! Кроків за сім відтого місця, де я стою, вона втупляє свій зір у підлогу й повільнонаближається. А як тільки порівняється зі мною, її прекрасні довгі віїмиттю злітають угору, і вона дивиться на мене трохи зляканими —найбанальніша витівка! —очима. Одну лише мить. І в ту мить моєсерце терпне. Теж на мить. Бо я швидко встигаю усвідомити: вонаграє, але грає погано. Видно майстерність! Більше того: вона епігон.Оті її штучки з очима позичені з екрана. Ви помічали, то майже всікінозірки спекулюють на цьому ефекті: повільно прикривають очівіями і раптом, зненацька обпікають глядача поглядом.«Вона просто кокетка, ця ваша Люся»,—засміявся Мирон.«Так, але тут є щось складніше, загальнолюдськіше. Їй дуже кортитьподобатися, тобто виділити себе з-поміж інших. Тому вона грає. І яграю, до речі. Граю роль людини, яка нічого цього не помічає».«Вам, Миколо, треба одружитися»,—зауважив Мирон.Я вклонився і сказав:«Дякую за пораду, але яне зроблю цієї традиційної дурниці».Мирон розреготався, ледве вимовивши нарешті:«Ви зухвала дитина...»«...бо сім’я —це маленька держава,—вперто провадив я далі.—Очолювати державу мені не хочеться, а ставати під чиюсь правицю —принизливо».«Ви колись так гарно говорили про егоїзм,—усміхнувся він,—асамі... Ви ж просто рідкісний самолюбець! Ваша погорда поглине вас івашу енергію. Ось побачите. Вона гнатиме вас по світу, якнеприкаяного. Так що дбайте не про інших, а про самого себе... І послухайте мене: не заважайте цій вашій Люсі гратися, якщо вже нелюбити! Будьте легковажнішим. Вам це на користь».«Помиляєтесь, своєю байдужістю до Люсі я тільки заохочую її догри. Хай тренується на мені. Будь ласка! А за поради щиро дякую.Може, й згодяться».«Слухайте,—раптом підхопився він, і я приготувався вислухатипропозицію, котру вже він не раз висловлював. З такимчудернацьким хаосом, як у вашій голові, варт спробувати...»464 «...писати,—закінчив я.—Дякую за довір’ я але (тут натис наприголосні) з таким хаосом, як у моїй голові, краще складати листи,які я складаю зараз. У вищі інстанції —«Просимо Вас», у нижчі —«Рекомендуємо Вам». Це навіть весело —грати по дві ролі в один день:до обіду, на свіжу голову, роль прохача, по обіді —давача».«Ви ще молода,не сформована людина»,—промовив Мирон такимтоном, ніби йому не тридцять, а всі п’ятдесят ювілейних.«Щодо молодості,—сказав я мляво,—без будь-якого бажання вестирозмову,—то ви вже вибачте мені цей недолік»,—Підвівся,розкланявся і подумав: «Чим би його вшпигнути на прощання так,щоб йому не заманулося писати з мене сучасну молоду людину звідповідною дозою негативних спецій? Цілком негативним він менене зробить, бо йому скажуть, що наша молодь краща, і ненадрукують. Ні, я не подарую йому навіть дози!»«До речі,—сказав я вже від порога,—ви чимось нагадуєте менімого директора. Він теж актор. І знаєте, кого він грає? Директора!»«А-а, киньте,—сказав Мирон з неприхованою досадою.—Директор, референт —це посади, доручення, які треба комусьвиконувати».«Так, доручення. Але доручення також треба вміти виконувати зточки зору людини. Без жодних забобонів щодо поняття «влада».

Частіше ходіть на кладовище, і ви мене зрозумієте».«Там теж не всім одна шана!» —вигукнув він.«На старі, забуті кладовища ходіть. Вони переконливий доказвсевладдя часу, тобто абсолютної рівності людей, крім геніїв добра абозла».Ідучи додому, я тішився з того, як дітки, учепившись маленькимируцями за платтячка й сорочечки, переходили дорогу, низкою, мовкаченята, а поруч з ними йшла молоденька вродлива вихователька йцокотіла: «Швидше, швидше, діти!» Вона сама ще була дитиною... І раптом я сказав собі вголос: «Невдаха ти, Миколо». Сказав —ізупинився: так вразили мене ці слова.Дома я не переодягаючись упав на Потаповича, заплющив очі йпролежав так до самого вечора. Невдаха... Цього я найдужче боявся.Якщо про когось говорили так —здригався. Чому я здригався? Може,невдаха живе в мені вже давно? Коли ж це сталося? Адже менізавжди щастило: всяка робота йшла в руки, з людьмия сходивсяшвидко й легко, вчився заіграшки... У мене була мета —статиосвіченою людиною. В інституті я вперто, нехтуючи втомою,штудіював не лише спеціальний предмет —історію, а й живопис,літературу, латинь. Щотижня я вдягав свою солдатську робу і йшов натоварну станцію розвантажувати вагони з цементом, вугіллям,цеглою, лісом, аби заробити грошей і придбати за них книжки, якімені хотілося мати у власній бібліотеці. Тепер вони десь у мами на 465 горищі, бо тут мені немає куди з ними подітися. Після захистудиплома переді мною відкрилося дві перспективи: або їхати в сусіднюобласть, на село, вчителювати, або залишатися в місті й працювати у Товаристві, що саме утворювалося і куди мене запросили на роботу,пообіцявши тимчасову прописку і кімнату в разі, якщо я одружуся. Я навіть гадки не мав тоді про те, що ця пропозиція просто жарт: аджедля того, щоб одружитися, треба мати квартиру, а щоб матиквартиру, треба одружитися!З перших же днів я цілком віддався роботі. Оберігати історичніпам’ятки, які належали й належать поколінням —хіба не благороднасправа? Так було доти, доки мене якось не послали оглянутиквартиру-музей всесвітньовідомого вченого. Я бував там і раніше.Завмирало серце, коли переступав поріг звичайної містечкової хати, вякій жила ця велика людина. Піч, лежанка, прості розхитані стільці,фотокартки, заведені в кустарні рямця... І тут жив колись геній! Теперя їхав туди вдруге подивитися, як наші специ обладнали музей, іпотім доповісти Іванові Захаровичу. Те, що я бачив, ужахнуло мене:квартири-музею я вже не застав. Стіна, яка розділяла дві невеличкихкімнатки, була викинута, піч, грубка, старі стільці, кустарні рямця —теж. Лишилася пофарбована в стилі а ля агітпункту зала, яку малиобставляти по-музейному.«Що це ви зробили?» —спитав я керуючого роботами і показавйому посвідчення. Це був лисий чоловічок із залишками сивоговолосся над вухами й на потилиці. Він страшенно перелякався,тицькав мені якийсь папір і, захлинаючись, белькотів: «Ми —поплану, ось подивіться, прошу, подивіться...»


Я сказав йому жорстоко:«Бачу. Але самі то ви розумієте, що, по суті, ліквідували музей?»Потім я їхав назад і думав: кому ж це здалося, що великомувченому не личить народжуватися у звичайній, майже сільській хаті?Та потрап такому до рук бочка, в якій жив легендарний Діоген, він і їїперебудує на палац!Іванові Захаровичу я сказав, що музею вже нема, і в кількох словахрозповів те, що бачив. Я ждав, що він обуриться, принаймні будесхвильований і негайно візьметься до справи. Але, на мій подив, Іван Захарович, дуже спокійно, дещо навіть театрально розкурившисигарету, підвівся з-за столу, одійшов до вікна і довго мовчки стоявтак спиною до мене. Права його нога в бездоганно випрасуванійхолоші грала в коліні, й це означало, що він розмірковує. Тодізаговорив, як завжди, через довгі промовисті паузи:«Миколо Гордійовичу, дорогий мій, давайте умовимося, що винадалі будете діяти в згоді не лише з почуттями, а й з розважливим,здоровим глуздом. Це я кажу вам, як батько. Розум бачить далі, аніжпочуття, На те йдано людині другу сигнальну систему... Скажіть мені:466 що почуває людина, зайшовши в музей? Урочистість, високістьлюдського духу, генія. Музей —це своєрідний храм. А ви хочетезвести його до печі, стільців, якихось там кустарних рамочок... себтоприземлити ідею величності людського духу, генія, забуваючи, щобуденщина ніколи не окрилювала людей».«Але ж буденщина теж велична,—зауважив я, стримуючи сміх, щоаж клекотав мені в грудях,—якщо до неї пильно придивитися. Ужехоча б тому, що вона —правда. Не родяться ж генії серед урочистихмузейних вітрин».«Так,—зітхнув Іван Захарович, як зітхають втомлені, алепоблажливі до нетямковитого співбесідника люди,—але самоїбуденщини, хоч вона й правда, з чим я не до кінця згоден, мало длялюдини. Їй треба ще й свят!.. Між іншим, усе те, чого вам такшкода,—Іван Захарович обдав мене ласкавою батьківськоюусмішкою («Яке досконале вміння вести бесіду!» —подумав ямимоволі),—все до дрібниць буде відтворене на знімках. Їх покладутьу вітрину, як і особисті речі, сімейні фото, папери тощо. От і вийдепоєднання правди буднів з правдою величності цієї людини. Так-то,любий земляче Миколо Гордійовичу... Ай-я-я, такий ви молодий,сповнений сили, розуму, енергії... Перед вами все майбутнє. Їй-право,заздрю вам, по-доброму заздрю. Тільки ще раз прошу вас: тримайтесвої емоції в ладу з розумом, підкоріть їх залізній волі... А тепер ідіть,перепочиньте з дороги день-два —скажете у відділі, що я дозволив,—та поміркуйте над тим, що я вам раджу. Сподіваюся, післявідпочинку у вас буде інший настрій.Іван Захарович провів мене до дверей, під руку, як завжди, і, якзавжди, посміхався першою своєю посмішкою.По дорозі додому я зайшов у кафе, замовив подвійну порціюконьяку, що давався до кави, і випив його залпом.«Так, ви змінилися, Іване Захаровичу Ясько,—думав я, сидячи самсобі в кутку за столиком, над яким тихо шумів вентилятор іпритискав до підлоги синій цигарковий дим.—Ви так змінилися, що ввас уже важко впізнати того юнака, що носив блискучу сплюснутупланшетку на довгому паскові і, йдучи, підкидав її підборами —такнизько вона звисала, того юнака із зведеними до перенісся бровами,що так пасували до рішучих промов на колгоспних зборах. Тоді виговорили без пауз, бо вам не треба було добирати «тонких» слів. Ви,Іване Захаровичу, виросли».Поруч зі мною, за іншим столиком, сидів якийсь матрос, ігарненька дівчина. Матрос казав їй, граючи ясними гарними очима:«А я до сих пір помню перший вкус поцелуя...»Перший вкус!Він був іще дитиною, той матросик, але йому явно хотілосявидаватися дорослим, матросягою. Розумію, служба. Правильно.467 Інакше ця дівчина тебе не полюбить... Треба бути дорослим ірозсудливим. Треба тримати почуття у згоді з розумом!..Другого дня я вирушив у пошуки роботи за фахом.Годин з історії, як виявилосяв міськвно, до нового навчальногороку ніде не було. Тоді я попросився спершу в будівельне управлінняслюсарем до бетономішалок, далі свердлувальником на завод і,нарешті, слюсарем по ремонту товарних вагонів, але мене ніде невзяли: вища освіта.«Тебе держава вчила? —суворо запитав у мене начальник відділукадрів у депо, стукаючи нігтем по диплому.—Вчила. Одробляй!»«Але ж я можу відробити державі й у вас,—заперечив я.—Будуперевиконувати план... Я, де не працював, скрізь перевиконувавплан, чесне слово! І в депо теж».«Ти мене не вчи! —розсердився начальник.—Дуже ти грамотний!»Він сказав ці знайомі мені ще з служби слова з такою знайомоюінтонацією, що я виструнчився, посміхнувся й вигукнув весело:«Винуватий, товаришу старшина!»О, якби хто бачив,як вій випростався, як витяглася й затверділайого шия: так стройовий кінь реагує на клич сурми.«Що, може, служили разом? —усміхнувся він.—Так я щось тебе непригадую».«Ні,—сказав я,—служили ми не разом, але в нас також бувстаршина...»«А-а,—дещо розчаровано мовив він, перехилився через стіл,прискалив око й спитав дуже інтимно: —Признайся по правді:гуртожиток потрібен, постійна прописка, а там квартира... Так? —Відкинувся на спинку стільця й зареготав.—Ну? Не правда, скажеш?Зна-а-а-ю я таких!»

Я взяв диплом і пішов до дверей. А він ще дужче зареготав,примовляючи: «Зна-аю, знаю!..»Все це я пригадав, лежачи на Потаповичі з заплющеними очима,але воно не боліло мені. Боліло інше. «Погорда»,—сказав Мирон. Осьщо мені боліло....Сонце було вже, мабуть, високо, бо хрести на стіні, щорозгороджує мою кімнату на «передпокій» та «залу» (до мене тутмешкала стара дівиця дворянського походження, вона-то й зробиласобі цей «уютик»), лежали вже на підлозі. Я намацав під розкладачкоюсвою стареньку, але бездоганно точну «Победу» і подивився, котрагодина. Було пів на десяту. Рано як для суботи. Але в цей день ябазарую на подільському ринку: закуповую на весь тиждень картоплі,свіжої олії, квітів, таких що довго стоять, редьки та базікаю збазаровими жінками про всяку всячину, приміром, про те, треба чине треба підсипати суперфосфату, як садять грядки, яким буде се літона врожай тощо, а якщо трапляються тітки з прив’ялими ознаками 468 колишньої вроди, то жартома присватуюся до їхніх дочок, виходячи зтакого міркування: якщо вродлива мати, то вродлива й донька! Тіткина те регочуть і кажуть:«Е, що ж ви позаочі сватаєтесь. Приїжджайте та самі подивіться,мо’, ще й не понаравицця». А ті, що слухають наші баляндраси,докидають: «Гляди, поїде він з города по дівку! Тут он якіпонаряджувані та гузнаті ходять —яку хоч вибере!..»Ці базарні походеньки привели до того, що я маю тепер безлічзнайомих у кожному ряду, крім тих, де торгують мандаринами,гранатами й лавровим листом. Забачивши мене ще здалеку, знайомімої усміхаються й кажуть: «Здрастуйте вам!..»Я підхоплююся з розкладачки, згортаю і кладу в свою комунальнушафу постіль і гомоню до Потаповича:—Як спалося вам, старий мій рипучий друже? Що вам снилося сюніч —ліс, де ви зросли, меблева фабрика, де вас зварганили, чимагазин старих меблів, де я вас придбав за пів референтськоїзарплати?Цей монолог я виголошую якомога інтимніше і водночас голосніше,щоб він міг проникнути крізь стіну з сухої штукатурки до моєї сусідки Лідії Костянтинівни. Потім замовкаю і прислухаюся. Спершу там чутиобережні кроки —ближче, ближче, ближче... Ось рипнула підлога вжепід самим плінтусом, і все стихло. Я уявляю собі, як вухо старенької,рафіновано інтелігентної сусідки притуляється до штукатурки, яквона тамує подих і нетерпляче жує губами, сподіваючись почутижіночий голос у моїй кімнаті, й кажу:—Сходимо на базар, тоді будемо лаштувати сніданок, бо в моємухолодильнику нічогісінько. Ти згодна, ясочко?І театральним жіночим шепотом відповідаю:—Так, любий.«Тепер чекайте, шановна Лідіє Костянтинівно, розвитку інтриги!» —кажу я собі, одчиняю навстіж своє величезне, як царські врата у Володимирському соборі, вікно і роблю двадцятихвилинну солдатськузарядку з шістнадцяти комплексів. Потім обливаюся холодною післяночі водою з крана, одягаюся в сліпучо-червону мефістофельськусорочку, добре випрасувані в хімчистці штани, начищаю до сліпучогоблиску черевики і, прихопивши дві сітки, гучно, щоб було чутисусідці, одмикаю двері. Далі відбувається така сцена. Не встигаю явийти з холодильного відсіку між дверима, як сусідка швидко-швидкошльопає капцями по комунальному коридору і затуляє оком замковущілину. Я чую навіть, як вона дихає —взимку в таких випадках ізщілини йшла пара —і приплямкує губами.—Добрий день, Лідіє Костянтинівно! —вклоняюсь я дверям і теждивлюся при цьому в щілину. Наївна дитино, інтелігентна бабусю! Виперестаєте плямкати губами, не сапаєте носом кільканадцять секунд,469 аж доки з немічних грудей ваших не вирветься булькотливий кашель,проте від щілини не відходите, бо знаєте, що тоді крізь неї мені будевидно світло у вашому коридорі, і я про все здогадаюся. Геніально,Лідіє Костянтинівно! Я високо ціную цю деталь вашої тактики, але вижорстоко помиляєтесь: та, з котрою ви сподівалися менезапеленгувати, моглаб піти від мене ще учора звечора, коли виувімкнули свій облізлий, першого випуску, телевізор, цей чудовийприватний глушитель. А те, що ви не відповідаєте зараз на моєпривітання, свідчить лише про одне: інтелігентність ваша (ви кажете «інтелікєнтность»)вицвіла. Ні, я не сміюся з вас, Лідіє Костянтинівно.Мене з дитинства привчено шанувати старість.Щиро кажучи, я, Лідіє Костянтинівно, розумію, чому ви шпигуєтеза мною. Одинокий мужчина, нестарий, з освітою й кімнатою посусідству з вашою... Я вітаюся з вами ввічливо («інтелікєнтно») і неводжуся ні з дівчатами, ні з компаніями.

А у вас є пристаріла донька,висока сухорлява дівиця з хлоп’ ячою зачіскою і в лакованихчеревиках на товстих підборах. Коли ми з нею зустрічаємося насхідцях чи біля під’їзду, вона дарує мені чарівну —так їй здається —посмішку і поводить бровами, як киця хвостиком, коли чує мишку внорі!Вечорами вона співає під Майю Кристалінську, тільки надто вжесильним басом:Опустела без тебяземля-а-а,Что мне делать, как мне быть,скажи-ы-ы…Місця для своїх вокальних нирни вона завжди обирає під моєюстіною... А коли ви, Лідіє Костянтинівно, гукаєте їй з другого кінцякімнати: «Лизок, это же вульгарно!» —вона відказує вам з холоднимвикликом: «Отнюдь, мамам!»Вона зневажає вас за те, що вине подарували їй вроди і тепер їйнічим грати! Мені щиро жаль вас, Лідіє Костянтинівно.От і все, що я знаю про вашу доньку. Але й цього досить, щоб вашнаївний задум не збувся. А він приблизно такий: добре було б (викажете: «чудненько»), якби Лізок закохав мене в себе і ми побралися.Тоді можна було б прорубати у стіні двері й ми мали б з вамиповноцінну двокімнатну квартиру, дві зведені зарплати плюс вашупенсію й вели б інтелігентний спосіб життя... Який він, той спосіб —о,тут би ви мене просвітили на всі сто!Ні. Дякую за увагу. До того ж кімната моя, Лідіє Костянтинівно,—зовсім не моя. Я живу в ній, як зозуля в чужому гнізді. На жаль. А може, й на щастя...470 У під’їзді, де мене обдає приємним холодком і де стоїть пожежнийящик без піску, миготять червоні, зелені, жовті, фіолетові зайчики одвітража, зробленого, мабуть, також на замовлення покійногогенерала, бренькає гітара і чути хрипкий, наче з перепою, голос:—Гєнка, ложадь, ді суда, понял, нєт?!Це гітаристи з нашого будинку. Вони щовечора тічкуються впід’їзді, що якраз під моїм вікном, співають якихось незрозумілихпісень з хрипким підвиванням, кричать, як коти в березні, йцілуються поза дверима з дівчатами-під-літками, яких вониназивають своїми королевами. Коли матері вже десь післядванадцятої кличуть їх додому («Геночка, синок, пора спать!»), вонивідповідають так: «Ну, лано, лано, ща пріду!» —і знову бренькають нагітарі. Минулого тижня я вийшов до них, мовчки згріб кількох докупиі викинув з під’ їзду аж на бруківку. Здається, вони оцінилимійвчинок належно, бо тепер не кричать по-котячому, співають тихіше, аякщо хтось новоприбулий з їхньої компанії зривається на дикепідвивання —мені здається, що воно народжується десь у животі,—йому кажуть: «Ну, лано, кончай, ти!»Тепер вони навіть здоровкаються зі мною ввічливо, як з учителем ушколі, хоч я сумніваюсь, що вчителі для них більший авторитет, ніжмої м’язи, От і зараз, побачивши мене на сходах, вони швиденькоприбирають ноги, щоб дати мені можливість пройти, встають зпожежного ящика, той, що з гітарою, затискає долонею струни.—Добрий день! —вітаються всі гуртом і усміхаються до менецілком щиро, навіть дещо сором’язливо.Я по-ротфронтівськи піднімаю вгору стиснутий кулак і кажусерйозно, як до рівні:—Вітаю, хлопці!Вони дивляться мені вслід з непідробного повагою, і я спиноювідчуваю ті їхні погляди. Отже ви, любі мої жовтороті лицарі,—думаюя, мружачись, бо бруківка проти сонця блищить, наче скло,—шануєтесилу понад усяку мораль.

І довге ваше волосся, і сомбреро з бантамипід підборіддям, вкритим пушком, і ваші джинси на нікельованихзаклепках, і гітари —все це бездарна гра у відчайдушних ковбоїв, анутро у вас із киселю. Ви любите —не можете не любити! —мужчину,але ні ваші батьки, ні школа, ні тим більше ви самі не вмієте йоговсобі викохати —сильного, розумного, благородного й самовідданого.Ви не знали з дитинства опору життя, бо ваші матусі та бабусіначиняли вас манною кашею навіть у сквериках, де ви гралися. І тому вам буде важко жити. Ви це відчуєте незабаром і тільки тодістанете сильними. Мужчинами, а може, й мужами. Тільки тоді!Я йду Узвозом до Подолу, мого улюбленого, брудненького, аленайдемократичнішого в цілому місті Подолу, з йогонайдемократичнішим Житнім базаром, старенькими церковцями,471 вологим вітром з Дніпраі незліченними школами —подільці, либонь,найкраще розуміють «проблему одної дитини» і вміють їй запобігти.На Узвозі мало перехожих. Субота. Люди або ще сплять, або жбазарують. Тільки в сквері біля Андріївської церкви сидять налавочках пенсіонери з онучатами в колясках та кімнатнимисобачками на пасках. Нині на Узвозі тихо. І теж через суботу, бо в цейдень кіностудія теж вихідна. Але в понеділок студійці дадутьузвозівцям відчути, що таке кіномистецтво.


Вулицю будезабарикадовано новенькими мішками з піском, вікна ближніхбудинків заклеєно хрест-навхрест стрічками, за що хазяїни цих віконодержать по троячці, а ті, котрим їх взагалі заб’ють щитами, навіть поп’ятірці. Наїде багато спецмашин та автобусів, і, коли бородатийрежисер у береті та розхристаній на грудях сорочці —він граєрежисера в італійському дусі —крикне в мікрофон: «Мотор!» —почнеться «бій». Німецькі мотоциклісти й піхота будуть дертися на Узвіз, щоб у лоб взяти барикаду, бо ні танків, ні артилерії, за задумомрежисера і сценариста, у них не було, тактики оточень вони не знали імісто брали не з гори, а знизу. Вулицю огорнуть руді й сизі дими,горітиме викинута кимось на смітник мотоциклетна коляска,витліватиме молоденька трава поміж вичовганим до блиску каміннямна бруківці, валятимуться зодягнені в німецьку форму гіпсові «трупи»піхотинців, а живі згорблено тікатимуть назад.Потім бій ущухне, «наші» й «німці» зійдуться в гурт, посідають ухолодку під будинком, утиратимуть брудний піт, смалитимутьсигарети, і хтось із «наших» спитає в «німця»:«А Ройтману не треба людей для масовок, не чули?»«Не чув»,—скаже «німець».«Ех, пивця б оце!» —помовчавши, скаже «наш».«Та не завадило б»,—погодиться «німець».Тим часом режисер сяде біля камери й скаже операторові:«Тобі не здається, що у насрідкуваті батальні шуми?»«Нічого,—заспокоїть його оператор.—Візьмемо у фонотецісправжні й накладемо на цей епізод».І знову буде «Мотор!», захлинатиметься атака за атакою, курітимутьдими... І так до кінця робочого дня. Увечері на бруківці лишатьсячорні плями од сміття, розсипаний пісок та барикада, на якій ще днівзо три гратиметься у війну дітвора. А років через два десь у селі, внапівтемному залі клубу буде чутно вибухи, кулеметні черги —густіші,фонотечні, горітиме на екрані коляска з мотоцикла,тікатимуть «німці», і хлопчаки кричатимуть у захваті: «От дають наші, от даютьприкурить!» Котрась жінка штовхатиме під бік свого сонного чоловіка,ойкатиме й шепотітиме йому на вухо так, що чутиме весь зал: «Диви,Іва, що робицця, диви!»472 «Що диви,—бубонітиме Іван.—Я тоді не таке бачив. А це —буза.Граюцця, граюцця... Ходім краще додому, бо мені завтра рано по жомїхать».На порослих дерезою крутих пагорбах, що взимку затуляють Узвізод шалених вітрів з Дніпра і на яких рано —ще по низах сніги лежать —зеленіє молода трава, хлопчаки грають у футбол. Коли хтось із нихтам, на рівній, зіструганій вітрами вершині, сильно влучить пом’ячеві, той на мить, здається, зовсім нерухомо зависає в повітрі над Узвозом, потім падає на бруківку й, підскакуючи на щербатихцегляних східцях, котиться мимо давніх будиночків аж до Подолу.Переймати його —найбільша втіха не тільки для узвозівської дітвори,а й для дорослих. На вулиці зчиняється веселий завзятий ґвалт:«Лови!», «Держи його!», «Переймай!» —одчиняються навстіж вікна,грюкають парадні двері, бо всі думають, що ловлять людину...

А зрозумівши, в чому річ, розчаровано зачиняють вікна й двері, і на Узвозі знову запановує спокій, що скидається на миротворний сондитини.Однак тільки-но я поминаю останній, низовий будинок нашоївулиці, від спокою, що огортав мене там, нагорі, не лишається й сліду:співають на крутих звивах колії трамваї, коротко й різко сигналятьмашини, скриплять гальма, підтюпцем біжать від автобусної зупинкидо базару сільські жінки з кошиками та клунками за плечима —припізнилися. По тому, як вони переходять вулицю, я вгадую, котра зних буває в Києві часто, а котра ні. Перші долають перехід завзято,аж відчайдушно, з тою зухвалістю периферійної людини, в якої наобличчі написано: «Ми теж кой-шо бачили!» Другі ж подовгу топчутьсяна тротуарі, то хапаючись за клунок, як машин стає менше, то зновуставлячи його біля ніг, як їх прибуває. Тим часом з того боку вулицігукають: «Та переходь, Насте, якої ти трясці мнешся, їх не переждеш!»Тоді Настя легко,по-мужицькому, закидає клунок за спину і зпосоловілими од страху очима пхається просто під машини. Тімоторошно скриплять гальмами, аж дим з-під коліс вихоплюється,шофери одчиняють дверці й, люто визвірившись, лають жінку, навітьне підозрюючи, що вона тої миті нічого не бачить і не чує, крімгупання власного серця й морозу поза шкірою... Коли менітрапляється застати на переході отаку Настю, я беру в неї клунок, її —за лікоть і веду через дорогу. Але, забачивши машину, щонаближається, вона випручує лікоть і стрімголов біжить на тротуар.«Що ж це ви, тітко,—кажу я їй потім з удаваною докорою в голосі,—кидаєте мене напризволяще, а самі —драла. Виходить, я, молодий,хай гину, а ви, вже й так надивившись на світ, ще довше хочетежити... Це ж не по-християнському».—«Та Боже вас сохрани! —паленіє вона.—Я про таке й думать не думала, як побігла. Бачу ж, щовона вже осьдечки, та й побігла... ненарошне. Спасибі ж вам!»473 Буває й так, що добрих намірів моїх не розуміють. Беру, скажімо, вкотроїсь клунок, щоб допомогти, а вона в крик: «Ти куди тягнеш!Куди! Хочеш, щоб міліціонера оно покликала?!» Тоді я кидаю своєдобродійство, сміюся, махаю рукою і йду геть, а навздогін менілетить, як груддя: «Ач який! Бачили ми таких! Що? Та он, пішов учервоній сорочці, оглядається, бачте? Мішок із рук виривав... Давайпоможу, каже... Чортів вурка!» Тітко, майте ж совість. По-перше, яказав вам «давайте», а не «давай», і не виривав мішка, а брав. А ще,тітко, мішок у вас такий важкий, що навіть я, колишній розрядник зважкоїатлетики, не пробіг би з ним і десяти метрів!«Дем-мократ!» —завжди згадується мені в таких випадках «мійдобродій».

У вузенькому провулку, що веде до базару і куди лише на годину-півтори в день зазирає сонце, навколо двох машин, що зачепилисябортами, товпиться юрба зівак. Ви помічали, скільки їх у місті?Тисячі! Я вивчив їх за п’ять студентських років досконало і впізнаюцих любителів вуличної драматургії на відстані. Вони ніколи не ходятьшвидко, бо в них немає ніяких справ; їх завжди найчастішештовхають, бо вони дивляться не на людей, а крізь них; до людейсамих по собі зівакам байдуже. Їм давай подію. Упав хтось —вонизупиняються й дивляться, як він устає, а якщо не встає, то тимкраще, бо тут є елемент інтриги: встане сам чи «швидка допомога»забере; зіткнулися дві машини —роз’їдуться самі, чи їх потягнуть набуксирі і т. п. Дивляться зіваки завжди тупо й відчужено, якманекени, і тільки за якоїсь події очі їхні на мить оживають, а потім —знову тупіють. Щоб пересвідчитись у правильності своїхспостережень, я вдався якось до найпростішого експерименту:побачивши поперед себе мужчину, який ішов, заклавши руки заспину, і зачіпав плечима зустрічних, я випередив його, став підкаштаном і задер голову на останній поверх якогось високогобудинку. Порівнявшись зі мною, мужчина теж зупинився і теж задерголову.«Ай-я-яй!» —сказав я захоплено.Мій піддослідний стояв мовчки і мерзлими очима сновиди шукавпредмет мого захоплення. Тим часом я одійшов убік і ставспостерігати. За кілька хвилин навколо нього зібрався гуртик, а ще закілька —тротуар був запруджений зіваками! Вони дивилися наостанній поверх —там на балконному перилі теліпалася якасьганчірка —й мовчали. Були й такі, що допитувались: «Що там, га?» То —низькопробні зіваки, перельотники. А ті, щомовчать,—стоїки!Вони стояли найдовше й рушили далі тільки тоді, коли в них понімілим’язи. Нудний народ зіваки. І тепер, забачивши їх коло машин, щозчепилися бортами, я не звернув би на них уваги —пройдений етап,якби не помітив у гурті до болю знайому, як пишуть журналісти,474 широку, мов пуф, червону потилицю в шрамах од давніх фурункулів.Мені доводилося бачити цю потилицю колись дуже зблизька, крупнимпланом. Я запам’ятав її на все життя. То була потилиця нашогоколишнього кербуда Калінкіна.Зустрілися ми з цією оригінальною людиною взимку минулого року,в той самий день, коли я нелегально —так мені принаймні здавалося —вбрався у свою теперішню хижу на Узвозі. Ключі від неї дала менінаша старенька кур’єрша тітонька Дуся, що й зараз живе по сусідствузі мною, поверхом вище. Дісталися вони їй після смерті старої дівицідворянського походження, яку жаліслива тітонька Дуся доглядалакілька років: купувала їй продукти, мила підлогу тощо,—а як вонапереставилася, то поховала з миром, викидала на смітник старутрухлу мєблю, залишивши собі одне-єдине крісло, ще годяще, таключі. Другого ж дня, знаючи, як я бідую без хати і зайцем сплю усвоїх товаришів по інститутському гуртожитку, вона віддала ті ключімені, прошепотівши на вухо адресу, а вголос додала: «Все одно наш Калінкін вселить туди когось незаконно». І я ризикнув. Діждавшисьобідньої перерви, з’їздив у гуртожиток за чемоданом (тітонька Дусясказала, що в кімнату треба щось «укинути») і крадькома проник убожественний, сухий і не дуже запущений куточок. І хоч у ньому щепахло старістю та сирими сосновими дошками від труни, серце моєспівало: тепер я не заєць, а повноправний громадянин древньогоміста. Те, що я порушив закон, мало турбувало мене, бо кербуд,судячи з того, що сказала тітонька Дуся, теж порушив би його.А ввечері, коли я, боячись навіть клацнути замками чемодана,заходився ладнати собі на підлозі постіль з пальта й книжок, прийшов Калінкін.

Він постукав досить рішуче й, коли я принишк, не меншрішуче сказав: «Давай, давай одчиняй, я все знаю!»«Ну й сусіди ж у мене...» —подумав я кисло й пішов до дверей.Тут відбулася розмова з улюбленої мною в дитинстві казки прозагублену рукавичку, в якій оселилися всякі звірі.«Хто?» —спитав я лагідним тоном господаря. «Кербуд!» —сердитосказав Калінкін, теж тоном господаря.«А я старший референт і приймаю гостей тільки вдень». Я вирішиватакувати, покладаючи надію на слово старший.Калінкін помовчав, мабуть, прикидаючи, наскільки моя посадависока, а може, його спантеличив атакуючий стиль відповіді, тодівідкашлявся й твердо, одначе ввічливіше, звелів:«Одчиняйте».Я повернув ключі, один і другий, пішов до чемодана і сів на ньоговерхи. Це була, як виявилось потім, моя фатальна помилка.Увійшовши, Калінкін якийсь час мовчки вивчав моє обличчя,костюм, краватку, чемодан, затим сказав дуже ввічливо:«Покажіть, будь ласка, ордер на вселення в цю квартиру».475 «Ордера в мене немає, але незабаром буде»,—сказав я і, помітившийого знущальну посмішку, швидко підвівся з чемодана. Однак буловже пізно. Калінкін обернувся до мене спиною —отоді я й побачивнезабутню його потилицю в шрамах од фурункулів,—ступив крок додверей, висмикнув ключі, й вони дзеленькнули в його кишені.«Завтра щоб я вас тут не бачив,—сказав він, дихнувши мені вобличчя горілчаним чадом.—Тут житиме людина, якій уже виписаноордер»,—і повів очима по кімнаті хазяйновито, ніби прикидав, чизручно житиметься тут тій людині, якій уже «виписано ордер».Ця його наївна брехенька (адже ордер на когось не міг бутивиписаний так швидко) допомогла мені оговтатись.«Ви були коли-небудь біля Історичного музею?» —запитав я таксамо ввічливо, як він питав мене про ордер.«Ну?» —сказав він, закліпавши очима.«Бачили там гармати біля входу?»«Ну?»«То якщо навіть ви притягнете сорокап’ятку й заряджену поставитенапроти дверей, я все одно звідси не піду».«Викинемо!» —майже весело запевнив Калінкін.«Побачимо!» —сказав я ще веселіше, хоч почувався прегидко.Коли він пішов, пообіцявши на прощання навідатися завтра, япорвав носову хустку на клаптики і затовкмачив їх у замкові щілини,потім вибрав у чемодані найміцнішу краватку, зав’язав нею двері йліг спати. Спалося мені, правда, кепсько, бо вздовж стіни, під якою ярозташувався, раз по раз рипіла підлога від обережних кроків (видно,сусідка вивчала мене позвуках), у під’їзді горланили дикунськихпісень з часів палеоліту і вичавлювали з гітари дратівливі звуки, дотого ж перед очима в мене стояла широка, самовпевнена потилицякербуда. Ні, я не боявся завтрашнього дня, бо вже давно органічнозасвоїв Соломонів катехізис: «Усе минає».«Зараз мені погано,—розмірковував я,—бо кербуд хоче вижитимене звідси, але ж це погано має кінець, бо на черзі за ним —краще:адже надворі грудень, а взимку, чув я, з квартир не викидають».Мене мучило інше —сумніви. Я пригадав, що в розмові зі мною Калінкін разів зо два знімав кербудівську маску (зміст її такий, як і вмасок усякого дрібного начальства: «Я все можу!») і ставав іншим. Осьцього, іншого Калінкіна, я й не збагнув, бо думав більше про своєстановище, ніж стежив за опонентом. А цього не можна собівибачити. Таке в мене правило. І, лежачи на підлозі, я намагавсявідновити в пам’яті кожен його рух, погляд, вираз обличчя. Цюоперацію довелося повторити кілька разів, доки те, що я шукав,нарешті, прийшло. Я пригадав, як він скоса зорив на мене, нібиприкидаючи щось в умі, й зрозумів: Калінкін шукав на моєму обличчіслідів почуття людини, яка тверезо розуміє своє становище й ладна 476 погодитися на нічию, давши йому хабара! Справді, хіба Калінкіну неоднаково, хто його дасть —я чи той, на кого вже «виписано ордер»? Я уявив собі, як він зараз лежить у своєму ліжку, не кліпаючи дивитьсяв стелю й обмірковує можливі варіанти зцупити з мене хоча бмінімальний внесок у його бюджет, і весело подумав: «Товаришу Калінкін! Не силуйтесвою фантазію даремно. Я сам піду вамназустріч. Але ми ще побачимо, хто сміятиметься останній!» Я вжезасинав, коли в двері тихенько постукала тітонька Дуся й спиталазмовницьким шепотом: «Миколо, Миколо! Ну як?»«Все гаразд, тітонько,—підійшов я до дверей.—Тільки принесіть,будь ласка, якогось дроту...»«Зараз пошукаю»,—сказала вона, помовчавши, і пішла на свійповерх.Незабаром вона повернулась і просунула попід дверима шматтовстого іржавого дроту.«Що, Калінкін ключі забрав? —спитала.—Приходив і до мене,погрожував у міліцію потягти... Ну, та ти не бійся, взимку невикинуть».«Спасибі, тітонько Дусю, якось перебудемо».«Завтра вставиш свій замок.


А вийти можна й через вікно. Там невисоко».«Мила тітонько Дусю,—подумав я вдячно,—таких, як ви, стратегіву світі не дуже багато!»«Ну спи,—сказала вона,—Тільки ж, як прийде вдруге, ключвиймай, а то й новий забере...»Я встав рано, одчинив вікно й подивився уздовж тротуару. Він бувбезлюдний, тьмяно освітлений лампочкою, що ледь помітно гойдаласяна стовпі біля Андріївської церкви, і білів од тоненького першогоснігу. Я закрутив двері дротом, одмив іржу на руках, сяк-такпочистив пальто й благополучно вибрався з вікна на карниз під’їзду, адалі на іржавих рогачиках, що тримали колись ринву, на тротуар. Допочатку робочого дня лишалося ще півтори години. За цей час я встигпридбати у господарчій лавці на Житньому базарі добрячий замок збуржуазною назвою «Сам», випив теплої кави з черствим бутербродомі пішов на роботу. Тітонька Дуся нікому не сказала про нашутаємницю, ми тільки переморгувалися з нею змовницьки, тож мені ненабридали з отим пустим підбадьорюванням, що все буде гаразд, щоголовне протриматися і т. п.Після роботи я зайшов до свого товариша ще з інституту Степана Очеретька і виповів йому суть справи.«Вітаю!» —щиро зрадів Степан і розчулено обняв мене за плечі.Степан належить до тої рідкісної породи людей, які вміють по-справжньому радіти удачам ближнього, а якщо коли й буваютьакторами, то лише жартома та по відношенню до самих себе.477 Надумливий і аж хворобливо чулий, Степан завжди мучиться тим, щосам собі вигадає. Минулого року, наприклад, ще в інституті, йомуздалося, що як тільки він починає говорити, волосся скидає з ньогошапку. Я здивувався, помітивши, що він, розповідаючи, хапаєтьсяобома руками за шапку. Коли ж вислухав його пояснення, то,стримуючи сміх, порадив одпустити довше волосся, тоді, мовляв,йому важче буде підійматися... Місяців через два Степан, високий, якструлет (це мама каже так про високих), і худий, носив уже патли, щорозпадалися по проділу навпіл і робили його схожим на студента-невдаху, який іде складати іспит з атеїзму, однак, забачивши попа,хапається за ґудзик —є такий студентський забобон,—але йому всеодно попадається в білеті та секта, про яку він ні слова не читав. Ще Степанові сняться щоночі чудернацькі сни. Він любить розповідати їхмені. Тому, як тільки ми здибаємося, я в першу чергу питаю, що йомуснилося.Коли я сказав Степанові, що вітати мене рано, й пояснив, чому, вінзахвилювався й спитав приголомшено:«Що ж робити?»«Треба купити коньяку,—сказав я,—дістати якоїсь делікатесноїзакуски, задля ефекту, звісно,—й підемо до мене справляти день могонародження або ще щось». І я пояснив йому свій план: якщо Калінкінприйде мене виганяти, а ми п’ємо,то він не сяде з нами тільки в томуразі, якщо має залізну витримку; якщо ж така витримка в нього є,наш стіл повинен спантеличити його, вселити повагу до моєї персони.Для цього згодилася б червона ікра, балик, яблука, шоколад, а щекраще ананас...»«Слухай, та це ж геніальний план! —вигукнув Очеретько.—Ходімо,друже, в театральну ресторацію, там жінчина сестра працюєофіціанткою, то вже щось добудемо». Вийшовши з ресторану, де нампощастило дістати все, крім ананаса й червоної ікри (була тількичорна),ми купили в першому-ліпшому гастрономі дві пляшки коньякуі подалися на Узвіз. Єдине, чого ми обидва боялися,—щоб кербуд неопечатав двері. Але двері були чисті, тільки на паркеті біля них стоялакалюжка з-під талого снігу. Видно, Калінкін недавно навідувався. Мизнову вийшли на вулицю, обстежили ближні під’їзди, бо кербуд мігпідстерігати, коли я лізтиму у вікно, й зчинити ґвалт. Однак його нідене було видно. Мабуть, вирішив прийти пізніше. Діждавшись такогомоменту, коли ні знизу, ні згори по Узвозу ніхто не наближався, я тимже шляхом, що і вранці, добувся кімнати, одкрутив дріт і впустив Степана. Ми швидко накрили стіл-лутку, розіклавши на газетібутерброди з баликом, чорною ікрою, свіжі помідори, огірки, лимони,шоколад, коробку дорогих цукерок, випили потроху з подарованогомені колись на день народження срібного стаканчика і стали ждатикербуда.478 За кілька хвилин коньяк зробив із Степаном те, що йому й слідробити: він геть розм’ як, очі засяяли такою вселюдською добротою,якою були обдаровані лише Христос та князь Мишкін.«І чому воно оце, Миколо, так ведеться,—тихо гомонів він.—От миз тобою, можна сказати, чесні люди, а сидимо й ждемо якогось тамкербуда, щоб задобрити його за оцю смердючу кімнату. Так воно оцегидко, ну так же гидко! Ну, скажи мені, що він таке є на цьому світі,га?»«Ти й при ньому заведеш такої?» —поцікавився я.«Ні-ні,—злякано замахав Степан довгими й худими руками.—Приньому ти мене ще побачиш! Це я так, поки він прийде».«Степане,—сказав я,—ми з тобою знаємо, що обмеженілюдипрагнуть себе якось возвеличити, щоб хоч у дрібницях стати вищимиза інших. Сама по собі людина рідко возвеличує себе, бо для цьогопотрібні певні зусилля. Це роблять обставини, в які вона потрапляє,об’єктивний момент, як сказав би наш колишній викладач філософії Ол. Мик. Завгородній. Кербуд Калінкін, завдяки якимось там своїмякостям, став кербудом. Це підняло його у власних очах. А тепердодай до цього ще його можливості, владу, і ти зможеш уявити собі,що в ньому на сьогодні зосталося од нормальної людини. Пшик! Та щебажання здерти з мене хабар. Обставини, влада, хоч малесенька, це,брат, своєрідний духовний клімат. Він поки що, завдяки нашимзабобонам, часто-густо керує людиною, а не навпаки».«Я розумію,—кліпав своїми добрими очима Степан.—Але...»Саме цієї миті рипнули двері —я лишив їх незав’язаними —і напорозі став Калінкін. Він тримав руки в кишенях і мав вигляд людининевблаганно суворої.«А-а,—підхопився йому назустріч Степан з такою непідробленоюрадістю в очах і так гостинно розкинутими ледь не од стіни до стінируками, що я був ошелешений його здібністю так швидко, по-кіноакторському перевтілюватися.—Ви товариш кербуд? А Микола Гордійович,—Степан кивнув на мене,—бідкався, що вас нема йнема. Оце доречно!»«Переграє, все діло можезіпсувати»,—подумав я.«Що там надворі —морозець давнув? —воркував Степан.—Роздягайтеся ж у нашій хаті!»Тут він ніжно поклав свої руки-вервечки на плечі кербудові.«Проходьте та поздоровте мого друга з новою посадою... Заступникдиректора Товариства Микола Гордійович Порубай! Ну, ну, прошу,прошу»,—і вже розстібав ґудзики на кербудовому пальті, і вжедопомагав знімати його, роблячи це, як досвідчений швейцар, проте згідністю людини шляхетної.479 Калінкін тільки покректував і ніяково бурмотів:«Да... Так-с... Он як... Що ж, приємно... Підождіть, там десь мійгребінчик у пальті... Ага...» —і вже йшов до мене, підтримуваний залікоть синювато-прозорими Степановими пальцями.«Пробач, що я трохи змінив програму, але так буде краще»,—казали мені Степанові очі.«Нічого,—відповів я йому поглядом,—начальницька роль менізнайома».Я підвівся назустріч Калінкіну і в завченій, шефовій манері,виписавши долонею дугу зверху вниз, подав йому руку для потиску.Потім вишуканим жестом вказав на Степана, недбало підняв однуброву і промовив:«Знайомтеся: Степан Григорович Очеретько, головний редакторальманаху «Огородництво». Ранні помідори, огірки, капуста —усе вйого можливостях».—З цими словами я вказав очима на рестораннігідропонічні огірки й вірменські помідори.Степан ледь помітно кивнув мені, мовляв, редактор то й редактор,а Калінкіна обдарував прихильною посмішкою. Я налив спершу «гостеві», у срібний стаканчик, а собі й Степанові у пластмасовий, збритвеного набору, сказавши, що ми взагалі не вживаємо, то намвистачить і по половинці. Це, здається, справило на Калінкінаприємне враження.


Він підняв свій стаканчик до очей, читаючи, щотам написано, і я пожалкував у ту мить, що там було вигравірувано:«Миколі Порубаю від Вакха», а не «Нашому дорогому Миколі Гордійовичу, людині вимогливій і справедливій, од підлеглих...»Ми пили за мою «нову посаду», за «головного редакторасільськогосподарського альманаху», за дружбу, за те, що гора з гороюне сходиться, а ми, люди, маємо сходитись, бо так легше долатижитейськінезлагоди...Після п’ятої чи шостої чарки Калінкін раптом сказав: «З вашоюпосадою, Миколо Івановичу...» «Гордійовичу,—лагідно зауважив Степан. «Ну, Гордійовичу,—фамільярно погодився Калінкін.—З вашою посадою можна б і кращу квартирку вибити. А тут що?Дванадцять метрів... Плюс ордера немає».Мене збентежила не стільки його фамільярність, навіть не закидпро ордер, скільки те, що він зрозумів невідповідність між моєю «посадою» і метражем квартири. На поміч прийшов Степан.«Сучасний керівник, шановний мій,—прорік він, піднявши вгорутонкого й довгого, як диригентська паличка, пальця,—має бутискромний у побуті».«Да, кхм... Це правильно,—хижувато осміхнувся Калінкін і скосивочі спершу на порожні пляшки, затим на годинник.—Ну що ж, меніпора, товариші. Сімейство, знаєте, жде».480 «Коньяку більше немає, а не сімейство»,—подумав я і рушив слідомза ним до «передпокою», відчуваючи, що саме зараз настала митьдавати хабар, або, як казали у нас на будівництві, кинути на лапу. Я ніколи й нікому в своєму житті не золотив руку, не знав, як церобиться, і мовчки стояв супроти Калінкіна, понуро спостерігаючи затим, як він старанно обгортає пуховим кашне червону, певно, тверду,як у старого вепра, шию. Рука моя, що тримала в кишені цупкийжмутик десяток —свіжу зарплату,—спітніла. З того, як Калінкін скосамацнув мене поглядом за кишеню, я зрозумів, що він жде.«Скільки мені треба заплатити за цю кімнату?» —спитав я хрипко,чужим голосом.Калінкін невдоволено засапав. Він, мабуть, хотів би обійтися безсвідків, алеСтепан зайшовся таким гучним і непідробним кашлем, щовін умить заспокоївся й сказав:«Може б, ми трохи пройшлися?»Я провів його до старовинного будинку з похмурими стрілчастимивежами, в яких волого шепелявив вітер, мовчки віддав гроші, і вінтеж мовчки, трохи перехнябившись, спровадив їх до бокової кишені.Тоді сказав діловито:«Воно, знаєш, так буде надійніше. Поговорю з ким слід за чаркою —та й живи собі до весни, а тим часом ордерок виб’єш».Він потис мені руку, чіпко, з тою ж таки грубою діловитістю, йдодав:«А ключики, повір, забув в управлінні. Зайди якось».«Ключики потрібні тобі для виправдання перед начальством, якщовоно дізнається про мою й твою авантюру»,—подумав я, а вголосдодав:«Нічого, обійдуся».І ми розійшлися. Я повернув угору, до церкви, що ледь бовваніласвоїми прекрасними контурами крізь риштування, а Калінкін шаснуву якийсь провулок.«Скільки? —запитав Степан, коли я повернувся.«Сьогоднішня зарплата»,—зморено сказав я.«Міг би й більше зідрати».«Міг би».«Виходить, не ми його дурили, а він нас»,—кліпав добримипосоловілими очима Степан.«Ми —його, а він —нас,—сказав я.—У таких людців, як цей тип,замість розуму є непоганий нюх. Інакше як би він опинився на ційпосаді? Але останній епізод у цій грі я залишив за собою...»І все ж я почував себе прегидко, як у сні з гнилою капустою. Я знав, що принизився і що ніколи цього не забуду й не вибачу собі. І заради чого! Тільки заради того, щоб мати на землі й свій куток, не 481 ночувати зайцем у гуртожитку, не принижуватися знову ж таки. Та йвиміняв шило на мило!Того вечора я вперше за все моє життя відчув, як не з руки бутиінтелігентом. Якби цей Калінкін зустрівся мені до інституту, я показавби йому диктатуру пролетаріату... Було вже пізно, коли я одвіз Степана додому на таксі, вибачився перед його дружиною завимушений «банкет» і пішки через весь Поділ поплентався на Узвізвставляти новий замок у свої, бодай до весни куплені двері.Од того часу я жодного рану не зустрічав Калінкіна. Тітонька Дуся,яка приятелювала з двірничкою, сказала мені, що його нібито зняли зкербудів і «кинули» кудись чи то завмагом, чи то завбазою. І ось тепер —така зустріч.—Добрий день! —сказав я тихо, навіть з відтінком інтимності, вшироку потилицю Калінкіна і пошкодував, що не можу в ту мить,коли він обернеться, наставити перед його ясні очі розгорнутепосвідчення працівника відділу боротьби з розкраданнямсоціалістичної власності.Спершу Калінкін подивився на мене відчужено порожніми, як і увсякого зіваки, очима, тоді вони ожили, метнулися з боку в бік, начешукали можливості втекти, але, переконавшись, що тікати нікуди,хутко змінили тактику —заіскрилися фальшивою радістю.—А-а, це ви! —сказав так, немов давно жадав цієї зустрічі, івхопив мене за лікоть.Я дивився на нього дуже спокійно, як дивлюся завжди на того, хтомені бреше.—Може б, ми трохи пройшлися,—запропонував я, намагаючисьдостеменно відтворити ту інтонацію, з якою він пропонував меніпройтися тоді, взимку.Проходитися йому явно не хотілося. Це я помітив по тому, якобличчя його враз попіснішало, проте він сказав:—До базару хіба, вип’ємо в молдаван по склянці вина за старудружбу...—Такий нахаба! Усміхнувся й міцніше стиснув мій лікоть.Біля зеленої будочки з молдаванином, який розливав каламутнезеленкувате вино з чайника і питав: «Халотнаго? Тьоплахо?» —товпилися базарні «ханиги», що вже встигли наклянчити по сороккопійок і тепер збували їх. Я взяв дві склянки «халотнаго».—Ну, давай за те, щоб наша доля...—почав Калінкін, але я лагідноперебив його.—Моя і ваша,—й рішуче підніс склянку до губів, щоб він нездумав чаркуватися. Ми пили і примруженими очима дивилися черезвінця склянок один на одного. «Що, виганяють з кімнати і типронюхав, що ні з ким я про тебе не говорив?» —питалися його очі.—«Ні, ще не виганяють, але виженуть, бо весна,—одказували мої.—А то, що ти ні я ким по говорив і не говоритимеш, я знав що тоді, коли 482 кидав тобі на лапу. То був чистий твій прибуток, як кажутьекономісти».—Ми з вами мусимо розрахуватися,—мовив я, коли вино буловипито.—А може, ще по одному? —спитав він.—Не з винарем. З державою,—сказав я, дивлячись просто йому вдушу.—Як?—А так. Ви повернете мені гроші, що взяли зимою, хабара, явіддаю його державі за те, що п’ять місяців незаконно прожив у їїкімнаті. Це могли б зробити й ви, але я вам не довіряю.—Ннда?! І як же ти їх оддаси, га? —Він прискалив на мене хиженасмішкувате око, але я вмію перемагати ще й не такі погляди —абсолютним олімпійським спокоєм!—Не турбуйтеся. Існує безліч форм повернення боргу. В даномуразі, скажімо, я куплю на всі шістдесят п’ять карбованців, які ви меніобов’язково повернете, лотерейних білетів. Ці гроші підуть нарозвиток народного господарства...—Я говорив повільно,розважливо, як людина, яка пройшла Крим, Рим і мідні труби.—Якщож мені пощастить щось виграти, я й на виграш куплю білетів. Тактриватиме доти, доки я нічого не виграю. Зрозуміло?—Нічого я в тебе не брав! —прошипів він просто мені в обличчя.—Спробуй, доведи!—А «редактора альманаху «Огородництво» забули, пане Калінкін?Він усе знає і не відмовиться засвідчити.—Ну, дивись, тобі теж не поздоровиться,—сказав він крижанимголосом.—Так,—спокійно погодивсь я.—Але вам удвічі. До того ж яодинак. Одна голова, як кажуть росіяни, не бедна, а бедна —такодна. А у вас сімейство, самі розумієте... Одне слово, говорити мені звами набридло та й ніколи. Адресу ви мою знаєте, прізвище можетезаписати або запам’ятати: Порубай Микола Гордійович. Жду переказутри дні, потім —дію!Я повернувся й пішов геть, а він сказав мені у спину з ненавистюлюдини, підступно зрадженої:—Пр-ройдисвіт!«Дем-мократ!» —згадав я знову і зареготав так, що на менеозирнулися, як на дивака чи божевільного.На базарі я ніколи не поспішаю купувати те, що мене цікавить, апо кілька разів обходжу любе мені торжище, щоб увібрати в себе всійого принади: різноголосий гамір, що не вщухає й на мить, адзуремить, як гірський потік по камінню, обличчя, одяг, сварки,товари...483 —Беріть, не пожалкуйте. Не пожалкуєте, кажу.—прорікає дід,бородатий, високий, у кожусі, дивиться кудись понад людськимиголовами, як апостол. Продає пшеницю у квітчастій ситцевійторбинці.—Зерно ж —як пучка ось. І показує пучку.А од олійних рядів пахощі, як од олійниці. Яблука червоні, жовті,як липовий мед, аж білуваті, червонобокі,темно-зелені, як рута, зеленіу чорну латочку...—Беріть, беріть, вони хоч і рябенькі зате добренькі...Вірмени з апельсинами та мандаринами, уже гниленькими,останніми, тицькають свій товар прямо в вічі:—Паакуй, девушка, самий лучшій даю... Тибе —самій лутшій!Тітка з хроном промовляє:—Беріть хронець.


Дивіться ж, який дорідний хронець —якмакогони! Сама б їла, та грошей треба...Тинявся якийсь молодик, тримаючи кінчиками пальців дві жовті-прежовті мочені груші за довгі хвостики, видно, з тих, що вивчаютьжиття народу. Пішов до молдаван-винарів, а звідти поринув у рядивже без груш...Жінки з величезними плетеними кошиками, з яких виглядалиплити мороженої риби, ходили понад рибними прилавками й казалиодна одній захоплено:—А канбали!..—Е, я її противлю. Таке однооке —чортій-що. Я ось хека нагатилакошик, на тиждень буде смажити...Стояв інвалід на милицях, обвішаних мишоловками, іприпрошував неголосно:—Купуйте мишоловки, кому треба, залізні, вічні мишоловки!А в найглухішому кутку базару, де завжди походжають стареньків’язальниці й продають з-під поли в’язані дитячі шапочки,шкарпетки, рукавички тощо, де гендлюють усякими недоносками,хвацько, весело гукали:—К-хому, протез-два-п’ ятдесят! Ну?! Нак-кидайсь!Я пішов на цей голос. Чого-чого, а такого товару мені на руках щене доводилось зустрічати. Протезом торгував червонощокий чоловічокна дерев’яній ступці. В нього були швидкі й трохи нахабні очі.—К-хому протез? —питався він і дивився в очі перехожим звідвертим викликом.—А який же з нього толк? —підступивсь я.—Який?І —здивувався дядько.—А ось, ось, ось! —Він швидкоперебирав тремтячими пальцями новенькі ремінці з нікельованимизастібками.—Це що, не товар, скажеш? Найкращий рант, якщо ти вцьому ділі тямиш.—Випити хочеться? —спитав я прямо.484 —Хочеться,—з не меншою прямотою одказав він і затис протезпід пахвою.—Пригостиш?—Пригощу.—Тоді ходімо, я знаю одну контору, тут недалеко.—І вже йшовпоперед мене, веселенько постукуючи ступкою.—Ти що, теж учораперебрав? Ха-ха! Я ж бачу, що очі з димком!«Кляте вино,—подумав я.—Та ще з ким випите!» А йому сказав:—Перебрав.—Ну так я і знав! —зрадів він.Я вже помічав, що найгіркіші п’яниці дуже радіють, коли бачать,що й «культурні» випивають нарівні з ними. Це схоже напобратимство людей. Якось, бувши в лікарні, я помітив, якздружуються люди, що перенесли однакові операції, чи хворі наоднакову хворобу. Це —те саме, тільки в іншому варіанті.У смердючій забігайлівці нам налили п’ятдесят і двісті, причому «товариш» мій образився, що я взяв собі менше, і навіть долив меніграмів п’ять із суто компанійської солідарності... Коли ми випили йзакусили пиріжками з капустою, які пеклися, певно, тижнів два тому,я сказав йому:—Оце похмелилися і йдіть додому. Не продавайте протез, вінвамсамому здасться. І потім, незручно: ідуть люди, дивляться й думають,що не скрута вас привела з цим товаром на торг, а чарка.—Правильно, друг! Чарка. Ну ти не думай, я не з тих, що алкаші.Ні-ні. Повір. Віриш? —Він уже сп’янів. Умить. Але я сказав:—Вірю, друг. На все краще.—І пішов, упевнений, що вінвернеться назад.Коли я вже скупився і шукав лише квіти, то знову почув з глухогокутка базару:.—К-хому-протез-два-п’ятдесят! Ану не штовхаться! По черзіпідходь!..І так зі мною завжди: хочу як краще, а виходить на гірше...У квітковому ряду зустрівся мені Степан Очеретько. Він вимахувавдовгими тонкими руками й казав тітці, що торгувала сон-квітами:—Ну, як-таки так, тіточко, трави травою, а ви півкарбованцягнете! Бога побійтеся!—Всі квіти —трава, незворушно одказувала йому тітка, видно, зприміських, бо сільські жінки м’якші, жартівливіші й поступливіші,—А богом ти мене по лякай, його вже давно немає.Я поторкав Степана за плече й сказав, сміючись:—Ходімо далі. Ця тітка з того поріддя, що торгувало колись Ісусовим волоссям.Степан мені зрадів, обняв, як завжди розчулено, а квіткаркасказала:—Нахали!485 Ми зареготіли їй у відповідь, купили в якогось хлопчика зсором’язливими очима пролісків —ах, як вони пахли талим снігом івологістю березового кореня! —і рушили шукати Степанові путящоїкартоплі. Я повів його до знайомого діда, який торгував «елою з Остра». Так я його й прозвав, бо всякому, хто допитувався, яка внього картопля, старий одказував, необразливо посміхаючись: «А випокуштуйте.—Івже серйозно, навіть дещо звисока, додавав: —Ела з Остра!»Біля старого ми застали чергу і якогось дивака, зодягненого,незважаючи на раннє весняне сонечко, по-зимовому, в модній шапціз козирком і з не менш модним великим портфелем у руці. Він утиравпіт і дуже голосно гнівався:—Що за чортів батько! Оббігав увесь базар —ні в кого немаєпідходящої картоплі! А чому? Розледачіли селяни, роз’їлися, у картиграють, самогон жлуктять, телевізори дивляться... Безобразія! Оце увас, хазяїн, нічого, по-моєму. Чи як?—Нічого,—мирненько відказав старий, помовчав, накладаючикартоплю на ваги, і закінчив: —Тільки якби я, товаришок, зав’язавсягалстуком та взяв у руки оте, що ви носите,—він кивнув на великийпортфель,—то й мене б тут не було...В черзі засміялися, а «товаришок» перестав утирати піт, зніяковів іпроказав:—А ви, дядьку, бачу, із тих, що за словом у кишеню не лізуть.—Е, синок,—мовив старий, не зводячи на нього очей,—якби я закожним словом у кишеню ліз, то вже б давно кишені пообривав клихій мамі...Ми з Степаном весело переморгнулися, бо вже говорили колись проте, як влучно і просто вміють дядьки приборкувати зухвалих розумак.Потім іще ходили по базару, з ряду в ряд, просто тинялися, і Степан розповів мені черговий свій сон:—Такий печальний сон, ти знаєш... Наче прокидаюсь я, в кімнатіповно сонця, а по підлозі повзає величезний краб і ріже своїмиклешнями новий мій плащ «болонью». Отако: клац, клац, клац —тільки клапті летять... А я лежу, дивлюся, й так мені шкода тогоплаща, що аж заплакав! Прокидаюся, висить мій плащ цілий-цілісінький. То так зраділося... А це думаю: чи не зріжуть меніпрогресивку?Я втішив його, що цього не станеться, бо знав, що він трудяга, ініколи не було такого, щоб він чогось не доробив навіть за інших —така в нього вдача.Тоді я розповів йому про свою бесіду з Калінкіним.Степан тихо посміявся й спитав:—Як ти думаєш, принесе чи не принесе?486 —Принести, може, й не принесе, а прислать не забариться. Аджедіватися йому нікуди. Тут, як то кажуть, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Треба ж провчити хоч одного пройдисвіта! І потім ще одне. Я ніколи не забуваю свого приниження, і не вибачаю тим, хто змусивмене до цього. Це, знаєш, той камінь Сізіфа, який я котитиму все своєжиття.—Ти знову надумав щось? —тихо спитавСтепан.Хто-хто, а він мене таки добре знав. Адже ми п’ять років спали вінститутському гуртожитку голова до голови, п’ять років ділилисяостанньою копійкою і найпотаємнішими думками своїми.—Так. Я поїду, Степане, звідси, поїду на село вчителювати. У найглухіше село, аби тільки були там хоч маленький лісок і річка, а неголі обрії.Степан засмутився й мовчав. Він провів мене до початку Узвозу.Там ми пристояли трохи, вдихаючи запахи ще чистої молодої травиціта оживаючої дерези попід кручами, і, потиснувши один одному руки,розійшлись: я подерся на гору, Степан повернув назад. Пройшовши здесяток кроків, я обернувся, відчуваючи, що Степан зробив те жсаме, і не помилився: він стояв з опущеними од авосьок з картоплеюплечима, дивився на мене, і я здалеку відчув, скільки смутку в йогоочах, я усміхнувся йому і підняв руку з пролісками.Степан кивнув і пішов серединою бруківки, вже не озираючись.Я зрозумів, що думав Степан, коли проводжав мене, і що, мабуть,сказав би, якби ми менше знали один одного. Він пораяв би сходитидо шефа і, використовуючи його земляцьку прихильність, попросити,щоб добився дозволу жити мені в цій узвозівській кімнатці. Адже внього є відповідні зв’язки, авторитет і т. п. Ні, ні, Степане. Нікуди яне піду і нічого не проситиму. І річне в тому, що Іван Захаровичзрозумів моє ставлення до новоутвореного музею великого вченого.Річ у тому, що якби колись він зустрів мене, як я повертався зсвинарника, то не спитав би, чому на мені такі старі куфайка йчоботи і чому я такий малий виріс —він спитав би, що в мене вкишенях...Дома на мене чекав лист від мами, і я зрадів, бо ні від кого неодержував таких заспокійливо цілющих листів, як від мами. Пишевона без усяких граматичних умовностей (читаючи її листи, я вже самрозставляю крапки, коми тощо, крім чотирьох-п’яти знаків оклику,які вона неодмінно виводить товстими кілочками після слова «здрастуй»), думки її абсолютно розковані, немов не пише, а гомонитьдо мене з хатини, пораючись коло печі.«Здрастуй!!! сину мій, Миколко. Ти, як я купила отоді поросятко,казав, що воно хороше буде, їстівне й веселе, а воно ні к трясці —гурчить та й гурчить, що не понесу, не їсть, а тільки смокче. А як жети там, синочку, чи є хоч їсти та вдягти? (В армію, а потім і в інститут 487 вона писала мені: «Чи ти ж хоч наїдаєшся?»). Снився оце недавно, щохворий, то може й справді, не дай бог? Воно ж таке: про що думаєш,те й сниться. А я тільки про тебе й думаю. Хіба ото роблю щось, тоді жпро роботу й думаєш. У нас весна, тепла та гарна як невісточка. Лукивже залило аж по сосну, а місцями й сосну залило. Ходила оце вчора,дивилася, то й шишки плавають і сушнячок такий, що якраз у піч,горів би, як солома, а так пропаде, з повінню піде кудись. Тепер менівеселіше: то в дворі прибираю, то листя в садку згрібаю та палю, тооце грядочку під квітник скопала. А зимою страх як сумно було. Снігупонамітало, бурульок понавішувало... Глянеш у вікно, а вони, якоградка. З покрівлі курить, наче дим. Ще згорю, думаю. А воно —сніг. Знаю ж, а страшно. Що то воно, як сам у хаті сидиш. Ото тілький розваги, що сусідський Васько. І досі з соскою ходить. А вже жчетвертий годок йому. Стоїть, було, зимою в пальтечку, у валянцях, ушапці теплій, а в роті соска. То й обізвешся: «Здоров був, Васько!» Вінвитягне соску, скаже «дластуйте» —і знову смокче. А ти її колись і врот не брав. Що дамо, то ти й викинеш і викинеш. Та воно й краще,менше сміття в рот нанесеш. Колись, як я ще малою була, тих сосок іне знали. А тепер усього понавидумували —і сосок, і бомбу таку, щодесь як упаде, то й землю переверне. Колись такого не було, та й жилиж люди.

Бачила вчора бригадира, питаю, коли орати почнуть, а вінсміється й каже: «Хіба вам, тітко, не однаково коли? Вам якпенсіонерові в останню чергу оратимуть!» Отакий! А я ж йому, як щемаленьким був та ходив до молотарки підобідувати з матір’ ю (я тодісаме кухарила), все, було, й підсиплю їм густішого, все, було, йпідсиплю, бо шкода, мале ж іще. Ну, та нічого, йому теж колисьтикнеться, як постаріє. Адже ж і він колись буде пенсіонером, бодаййого не діждати. Ходила вчора одвідувати діда Трохима, пирогівгаряченьких понесла та яблук квашененьких, м’які такі, і беззубомуможна їсти. Негодящий дід. Йому вже полежать би, оддихнутьстарістю, а він грушу посеред двора пиляє, помаленьку так, чирги-чирги, та й закуняє проти сонця, тоді прокинеться та знову чирги-чирги... Кажу: «Вам би, діду, вже й годі отак ворочаться». А він: «Докиворочаєшся, доти й живеш». Теж правильно. Шкода буде діда, якумре. А колись же такий веселий був, співучий та танцьовитий —куди твоє діло! Отак живеш, живеш, та незчуєшся, коли й життямине. Ну, годі, а то я все про себе та й про себе. Сказано, старе —якмале, все щось белькоче та й белькоче. Як же твоя кватиря? Такхочеться подивиться на неї хоч одним оком. Ти зразу всієї меблі некупуй, а по одному, бо де ж тих грошей набратися. А як по роботі?Дивися ж там, шануйся, слухай начальства. Слухняного, кажуть, і богслухає. Оце писала тобі вчора, та ще й сьогодні півдня прихватила, бопоганий з мене писар: півлисточка доки напишу,то вже й руказаболить, оддихаю, тоді знов сідаю. А тепер понесу вкидати, попрошу 488 Дмитра-поштаря, щоб адресу написав, бо я як нагордзяю, то ще й недійде. Цілую ж тебе, синочку, тисячу разів. Може, й не все написала,що думалося ночами, ну, та вже що написала, те й читай, бо новинвидающих нема.Твоя мама»...Я прочитав листа, сів на Потаповича, від чого він застогнав яктяжко хвора людина, і сидів так хтозна-поки. Мені уявлялося село, вякому я незабаром опинюся, старенька баба, до якої мене поставлятьнаквартиру... У неї обов’язково буде такий старий, як і вона, пес, щовже ні гавкати, ні їсти не може нічого, крім побовтюшки, а вночіпостогнуватиме в своїй халабудці, як он той, що в сторожа Андріївської церкви. Бабуся готуватиме мені їсти те, що й собі, іказатиме щоразу, як мама любить казати: «їж, синок, на здоров’я.Може, баба й не такого наварила, зате багато!» Я рубатиму їй дрова,носитиму воду, а вечорами сидітиму над планами уроків або над Плутарховим «Порівняльним життєписом»...А мама тим часом житиме самотиною. Я, звичайно, міг бивчителювати у своєму селі, але туди не втовпишся: стоїть воно надбольшаком, до обласного центру двадцять кілометрів, кругом ліси,луки, річка —з таких сіл прислані вчителі не тікають, а залишаютьсяназавжди, навіть молоді.Сонце вже давно зайшло за протилежний бік будинку, і в моїйкімнаті оселилася приглушена, червонувата від стін, пофарбованихколись у темно-вишневий колір, півсутінь. Я переодягся в домашнє йзаходився смажити на своїй кустарній плитці картоплю —«елу з Остра». Обидві мої конури —«зала» і «передпокій» —наповнилисяпахощами гарячої олії, замки на чемодані в кутку тьмяно блищали,мов два квадратних ока, дерев’яний волик на лутці сумно дивився намене, здавалося, він ось-ось зареве потихеньку. А Потапович похмуроспостерігає за тим, як я ходжу з кутка в куток, розганяючи плечимагустий цигарковий дим.Галя, думав я, що їй сказати, як з нею принаймні попрощатися?Адже я не знаю її, а тільки відчуваю в ній щось рідне, дороге мені,може, найдорожче. Не буду ж я пояснювати їй, що посмішка могобезпосереднього начальника ображає мене, як подачка, що бігати йвибивати, словами Калінкіна, ордерок і прописочку я ніколи нізащоне стану, бо вважаю це принизливим, несумісним з людськоюгідністю. До того ж наші з нею стосунки... їх, по суті, немає.

Адже миспізналися лише очима, обізвалися одне до одного душами. Чи, може,така вона і є —любов, що промовляє в німій розмові очей, душ, живев отій прекрасній миті, яку не можна зупинить?..Почалося це з того несподіваного для мене вечора, з тої ожеледі,синьої в сутінках і жовтуватої у світлі з вікон на Узвозі. Якось,повертаючись з роботи вже при ліхтарях, я наздогнав на Узвозі, якраз 489 супроти церкви, дівчину з важкою поштарською сумкою за плечима.Дівчина горбилася від своєї ноші і ступала обережно, щоб не впасти,бо саме випала ожеледь. Я не належу до тих бідових залицяльників,що можуть зупинити дівчину на вулиці й завести з нею балачку. Я просто хотів їй допомогти і, порівнявшись, сказав: «Добрий вечір!Давайте я піднесу вашу сумку». Дівчина обернулася, і я побачивблискучі наполохані очі —не такі, як мені їх робить наша Люся-референт, а справді наполохані, зеленкувате при негустому світліузвозівських ліхтарів волосся, що вибилося з-під хустки на лоб та нащоки, і бліде, теж зеленкувате обличчя втомленої людини, «Спасибі»,—сказала вона непривітно і прискорила крок. Я хотів узяти її підруку, щоб вона не впала, заспішивши на слизькому, потім подумав:«Вона мене не розуміє, то ще перелякається, чого доброго». І облишивсвій намір, але руку тримав напоготові, ладен підхопити її щомиті.В наш під’їзд ми зайшли разом. Дівчина відімкнула секціюпоштових скриньок, пересунула сумку з-за плеча на груди і сталашвидко, вправно розкладати пошту.«У п’яту немає нічого?» —спитавя.«Нічого»,—тихо відповіла поштарка і ще раз наполохано зиркнулана мене.Вона не була вродлива. Обличчя бліде, як трава під каменем, губипошерхлі й, здавалося мені, трохи коверзливі, руде волосся з-підхустки стирчить, наче воно з тонкого жовтого дроту, тільки очі —може, тому, що з виду вона така непоказна —здалися менінезвичайними. Було в них щось дуже смутне і водночас лагідне,смирне. Про дівчину з такими очима кажуть: славна.Вдома я повечеряв, чим було, що знайшлося в «холодильнику», і сівза якусь книжку —мені завжди подобалося читати в своїй тихійкомірчині з одною лампочкою під високою стелею і тоненькимитінями від павутинок по кутках. Але на цей раз не читалося. Я спіймав себе на тому, що мені хочеться думати про дівчину-поштарку.Чому мене вразили її очі, що в них заховано? Чому вона, незважаючина свою молодість (їй можна було б дати не більше двадцяти), таканасторожена? Інша б хихикнула, стрельнула очима, може, й сумкувіддала б, а ця тільки лякається...Другого дня я знову наздогнав їїз повною сумкою за плечима (видно, кінець моєї роботи збігався з розносом вечірньої пошти), цьогоразу біля входу до нашого під’ їзду, привітався, придержав двері, абивона пройшла, і мовчки рушив по сходах мимо вітража до своєї келії.«Вам є лист»,—почувя, і серце моє враз застугоніло.490 Я обернувся. Вона стояла на першій сходинці, хоч поштовіскриньки були коло парадних дверей, і тримала в руці конверт. Я зійшов униз, взяв простягнутого листа, дівчина дивилася собі підноги, і сказав досить сухо:«Спасибі. У вас хороша пам’ять».Вона швидко глянула на мене знизу вгору, і в очах її було стількисором’язливості, що я спитав м’яко:«Як вас звати?»«Галя»,—прошепотіла вона, не підводячи очей, повернулася ішвидко пішла до скриньок.Того вечора я довго сидів на лутці, не роздягаючись, не вмикаючисвітла, бо в кімнаті і так було видно од надвірного ліхтаря, і дививсяна вулицю. Батарея під луткою гріла мені ноги, у під’їзді, як завжди,бренькала гітара, біля стовпа під церквою борюкалися на снігубезпритульні пси, і я почував себе дуже самотнім.Уночі мене лихоманило, я вкрився поверх ковдри ще й пальтом, алевсе одно було холодно, то підвівся, увімкнув плитку і поставив її колорозкладачки. Стало ніби тепліше, я лежав і дивився, як спіраліпоступово стають із червоних темно-вишневими, потім білими. Вонинагадували мені мішень, яку я колись так і не навчився «поражать вдесятку»... Найбільшим моїм досягненням була дев’ятка. Десятка —цеякщо влучиш людині просто в серце, а дев’ятка —якщо тількизачепиш його... Але ж все одно смерть! Дев’ятка, десятка —яка,зрештою, різниця, якщо все одно смерть. І за дев’ятку, і за десяткуставлять однакову оцінку, бо —в серце...Сердце, сердце, тебе бы для счастья Чуть грубей, чуть спокойнее быть,—пригадалися рядки з вірша мого однокурсника по інституту, і яповторив їх кілька разів.Мимо вікна внизу по тротуару, що відтав після ожеледі, жвавоцокотіли чиїсь тоненькі підбори: вгору-вниз, вгору-вниз... Я лежав ідумав: а от Галя не наважилась би так зухвало вицокувати підборамипід вікном хворої людини...Наступного дня мені стало ще гірше, температура підвищилась,певно, десь до тридцяти дев’ яти, в очах мріли жовті кружала йстрашенно хотілося пити. Я вдягся, ледве тримаючись на ногах, іпоплентався в аптеку по аспірин.

Дорогоюподзвонив з автомата в Товариство і сказав, що прийти на роботу не зможу. Я навіть буврадий, що захворів, тепер кілька днів лежатиму і обміркую, що даліробити.491 Увечері забіг Степан. В очах його було стільки тривоги й співчуття,що коли він обережно, аби не протнути дюралеву розкладачку, підсівдо мене, я легенько стиснув його плече й сказав зворушено:«Спасибі, Степане, що одвідав».Він зрозумів мене, закліпав вологими Христосовими очима,заметушився і, вхопивши плитку, поніс її у «передпокій» до розетки.«Зараз я тобі таку ласощу сотворю,—сказав,—що ого-го-го.Вечерю богів!»Їсти мені не хотілось, але я змовчав.«Я й знав, що з тобою негаразд,—гомонів Степан, порпаючись у «холодильнику»,—бо приснилося, наче ти джигітуєш на чорному коні.А кінь —це ж ясно: хвороба. Моя мама страх боїться, як наснятьсяконі».«То тебе кінь сюди й привів?» —спитав я, усміхаючись.«Ні, розумієш, я подзвонив тобі на роботу, а там кажуть, що тихворий. Кінь —то таке... Може, він мені й не снився, а тількипривидівся, якя вже сюди біг. Зі мною таке часто буває».Любий Степан. Він ніколи не збреше, не прикрасить себе словом, аскаже так, як було, хоч те часом і не на його користь.І мені пригадалося, як одного разу Степана, відмінника йперсонального стипендіата, «погнали» з іспиту по історії середньовіччяза те, що він, рятуючи нашого однокурсника Шурка Хоменка,помінявся з ним білетом, бо Шурко «горів». Викладач помітив цюнехитру операцію і вирядив обох. Шурко, почервонівши, вийшов, а Степан зупинився біля викладачевогостолика й рішуче сказав:«Ви не колективіст, Олексію Самійловичу. В армії нас три рокивчили допомагати товаришеві словом і ділом, якщо йому важко. А ви... Ех ви! Хоменко тиждень перед цим хворів, як вам відомо, і невстиг підготувати всього матеріалу. Тощо ж йому —залишатися безстипендії?»Я ніколи ще не бачив Степана таким відчайдушним, як того разу.Він, не питаючи дозволу, взяв зі столу інший білет і без підготовкипочав відповідати. Але викладач не схотів його слухати, поставив «трійку» й попросив залишити аудиторію. Потім відповідав я. Верзвсяку нісенітницю, аж доки не заробив трояка. То була солодка трійка —трійка солідарності! Ми, звісно, були не праві, але щасливі, навітьвлаштували гуртову вечерю з дешевим вином...Але ж, Степане, чесність нашу часом сприймають, як виклик абонерозумну вихватку, безпосередність вважають наївністю, авразливість —слабкістю. Нам би, Степане, бути байдужішими, тодіпро нас казали б, що ми сильні натури. «Приховуй своє життя» —вчили древні філософи. Ні, Степане,важливо за всяких обставинзалишатися із відкритими душами —тільки тоді ми не оглухнемосерцями, тільки тоді повною мірою відчуємо Людину в собі й в інших.492 Ми вечеряли смаженою на олії цибулею, навіть випили зподарованого мені «Вакхом» срібного стаканчика, після чого я відчувсебе ще гірше, але те було байдуже: адже ми змову, як і в інституті,разом!Мені не покращало й назавтра. До того ж на Узвозі, якраз супротимого вікна, знову знімали фільм. Гули машини, ревів авіаційнийдвигун-вітрогон, кричали в мікрофон:«Бабшка! Бабшка! Не дивіться в камеру, не усміхайтесь, умоляювас. Почнемо спочатку».Я встав і підійшов до вікна. На бруківці, метрів за сорок відкамери, біля якої товпилися актори у формі білогвардійськихофіцерів, стояла знайома мені бабуся у довгополому заяложеномупальті, запнута хтозна-колишньою хусткою. Ця бабуся щоденношвендяла нашою вулицею з в’язкою якихось дощечок або з сіткоюпляшок та банок за плечима і завжди п’яненько гомоніла сама до себе.На Узвозі її звали Розочкою.

Напевно, вона втекла з притулку длястарих «на свободу» і тепер промишляла всячиною. Розочка й заразбула з в’язкою дощечок.«Сніг!» —гукнув режисер у мікрофон, і це прозвучало, як «Понеприятелю!». Заревів авіаційний двигун на колесах, шаленозакрутився пропелер, сповнюючи вулицю пронизливим свистом, аробітники стали швидко, як у німому кіно, кидати лопатами сніг употужний струмінь. Сніг полетів назустріч бабусі, вітер шарпнув полидовгого її пальта... Мабуть, цей кадр називався так: «Заметіль,Самотня бабуся з в’язкою дров».«Мотор!» —знову гукнув режисер, і це прозвучало, як «Вогонь!»Бабуся подерлася на Узвіз, але, порівнявшись з камерою —тут,певно, мав бути крупний план нещасної жінки,—обернулася до неї йбеззубо усміхнулася просто в лінзу!«Стій!» —розпачливо заволав режисер.—Бабусю, я ж вас просив:не усміхайтеся! Свою чарівну посмішку ви подаруєте нам післязйомок. А зараз ваше завдання йти і більш нічого. Розумієте? Я доплачу вам ще трояк, тільки не посміхайтеся!»Бабуся кивала головою і не посміхалася.Я ліг, бо мене тіпало.І знову ревів двигун, і знову був «Сніг!», «Мотор!»...Ввечері до мене тихенько постукали. Я подумав, що це тітонька Дуся —вона вже п’ ятий день навідувалася після роботи,—носила чайв усяким вілляй та варенням,—накинув одяг і відімкнув дворі. Заними стояла Галя.«Пробачте... —ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись, як і тоді,коли наздогнала мене з листом, собі під йоги.—Там була повнаскринька, й мені вже нікуди класти пошту вам...»493 Я взяв з її рук жмут газет і журналів і сказав хрипко (завжди менізраджує голос!):«Заходьте, перепочинете трохи».«Ні-ні»,—злякано, видихнула вона, швидко, спідлоба, зиркнуламені в очі й побігла східцями вниз, а я стояв у відчинених дверях, вяких гув протяг з під’їзду, і вдихав холодний запах новеньких газет з їїсумки —так я вдома вдихав у присмерки пахощі матіоли, политоїстуденою колодязною водою...От і все, що було між нами.Після одужання я ще не бачив її. Заходив кілька разів на пошту,щоб хоч глянути в її очі, такі рідні мені... Та марно: Галі не було.Дізнався тільки, що вона знедавна працює на «телеграмах», тобторозносить телеграми, і застати її важко.Але завтра, в неділю, я неодмінно знайду її. Стоятиму під поштою зранку до вечора. Бо не вірю, щоб зустріч наша була випадковою....Сонце вже, мабуть, заходило, бо хрести на Андріївській церквіжовтогаряче засяяли, а латка води в Дніпрі, яку мені видно з вікнакрізь безлисту ще берестову гілку, зробилася густо-синьою —то впалана неї тінь од круч. Цієї пори я люблю сидіти на пагорбі за нашимбудинком, звідки видно, як сонце ховається поміж кручі, як тихоюстарого вулицею внизу снують маленькі люди і сонце обсіває їхжовтим прощальним пилком...За стіною почали сваритися мої сусідки:«Ти знову купила іржавий оселедець?! —верещала Лідія Костянтинівна.—Хіба ти не бачила, що в нього вже голова відпадає?!»«Піди купи кращого!» —як завжди, з холодним викликомодказувала донька, сердито стукаючи по підлозі своїми товстимипідборами.Скоро вона заведе своєї «Как мне бы-ы-ыть...»Я швидко вдягся й пішов на кручі, через двір, мимо довгого рядухлівчиків з усяким непотребом, човнами й мотоциклами. Попідстінами хлівчиків уже зійшла молоденька кропива і тихо пахла увечірній вологості. Поміж густими кущами дерези на схилах ужезаплуталася лагідна просинь.А низовою вулицею ще текла ріка жовтого пилу і в ньому снувалималенькі люди.Сонце вже торкнулося обрію. Воно було кругле густо-червопе і такеврочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою.Але я не знав давньогрецької і йшов поміж кручами, тихо шепочучи:«Awe sol, awe sol!»1. Скоро я вже не добачу тебе з цих круч... Але ж тиоднакове всюди».

1 Слава сонцю, слава сонцю (лат.).

Пошук на сайті: