Григір Тютюнник - Климко

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.docx)Tyutyunnik_grigir_klymko.docx74 Кб4705
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2)Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2200 Кб2725

 

Григір Тютюнник

Климко

 

Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо,яким воно буває лише восени насході сонця,—без жайворіння, безлегких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радостіпробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини, щобзогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув соломунапроти очей. Він спав під скиртою.Сонце, мабуть, тільки що зійшло, бо від скирти через тік і ще даліна стернях лежала довга тінь у сизій росі, солодко пахло втоптаним уземлю набубнявілим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухимимишачими гніздами. Звечора, миші лоскотали Климка, гасаючи йомупо руках і ногах, пищали раденько, що є їм розвага, і Климкопроганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито —аж доки йзаснув.Уночі йому снилася велика зграя жовтих воронів із жовтимигоробцями впереміш. А то була не зграя і не химера опівнічна —тобув вихор з великого кленового та дрібного вишневого листя, щознявся над висілком, коли Климко вийшов у степ за станцію івостаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала упіднебесся, вище й вище, а там здрібніла, розсипалася і зникла геть зочей.Де те листя потім сіло? Чи, може, воно ще й досі кружляє?..Климко звівся на лікоть, щоб краще було видно шлях, яким йомуйти далі, і його затрусило так, що аж зуби зацокотіли від терпкогозастояного холоду в усьому тілі.«Нічого,—подумав.—Пробіжуся з гони —зогріюся».У степу було тихо. Блищали од сонця стерні іковила понад шляхом,сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. Вдалині, міжтелеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мріли рожеві, мовспалахи багать, крейдяні гори. Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов’янськ, а поміж горами, просто наземлі, лежала брилами сіль,—бери скільки здужаєш. Іще чував Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочкучи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього.Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що булаколись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловійдіжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона 366 лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, нісніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, авдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла

плечі та спину.Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жиливони в залізничному бараці при самісіньких коліях. І коли мимогуркотів важкий ешелон, барак теж ніби зривався з місця: двигтілистіни, дрижала підлога, бряжчали шиби у вікнах, а барак мчав і мчав.Потім, коли ешелон даленів, гуркочучи тихіше й тихіше, барак зновузупинявся і стояв, як і раніш, і під вікнами в нього знову цвірінчалигоробці.ДядькоКирило був машиністом великого паровоза ФД і ходив нароботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вжеспав. Повертався він завжди несподівано —з залізною скринькою вруці, зморений очима і усміхнений до Климка.—Як тут мій помошничок? Не боявся сам уночі? —питався,бувало, знімаючи шкіряного картуза з білими молоточками, від якогона лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійтидо чергової зміни.Потім дядько вмивався над великою мідною мискою, довго зхрускотом упальцях тручи руку об руку, хоч і сам він, і Климко знали,що руки все одно не одмиваються.—Ось побільшаєш, Климе, і гайда до нас на паровоз,—казавдядько.—Вивчимо тебе на помічника машиніста і заживемо: разомна роботу, разом з роботи...

А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.Умившись, дядько надівав чисту сорочку і сідав до столу.—А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе знауками.Це була найбільша радість Климкова —покласти перед дядькомчепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винестимиску з дьогтяною водою, витерти підлогу, до набризкано, і тихо,покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам інаварив,—гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, ботільки з письма інколи мав «посередньо».—О! —дивувався дядько, розгинаючись над столом. —А це що?Треба було написати «холодно», а її тебе «хохолодно»...Климко на те знічено одказував:—То в мене, дя, після великої перерви руки дуже померзли, отвоно й хохокнуло.Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, відкладав зошити ібрався до юшки.—Ай добра ж,—хвалив, ледь відсьорбнувши з ложки.—У-у-у, такоїне всяка й кухарка зварить. Візьми ж отам у скриньці гостинець.Климко знав, що дядько неодмінно скаже ці слова, проте завждихвилювався: ащо як ні? Що як забуде?367 У скриньці, що пахла так само, як і дядькова діжурка, і картуз, ісам дядько, лежали блискучі ключі й ключики. Климко ніколи їх нечіпав, бо то були дядькові ключики од паровоза, а лише роздивлявсяна них. Ще був у скриньці молоток, жмутик пухкої білої нитковини,великий кухоль, щоб набирати на станціях окропу і чаювати згрудочкою цукру, та складаний ножик —різати хліб. У кухлі Климко йзнаходив гостинець: пригірщ пряників-срібного-ловців, або гронопрозорих півників на паличках, зв’язаних докупи білою ниткою, абоще щось таке.Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов настанцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж допаровоза. ФД стояв на запасній колії, ще гарячий від недавньогорейсу. З трубиледь-ледь курів дим, тихо сапала пара з патрубків іогортала зморені колоса —ФД спочивав, сяючи масними чорнимибоками й начищеною міддю. Біля нього і взимку було тепло.—Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночі спи і не бійся,—казавдядько.—Вночі воно все так, як і вдень, тільки й того, що поночі.І доки Климко біг потім назад до барака, дядько всміхався йомувже з паровозної будки і махав рукою —отако, самими пальцями.Климко й не боявся ночей, тому що барак майже ніколи не спавувесь. У ньому жило багато людей, всі вони працювали на станції,ходили на роботу і поверталися з неї хто коли, отож у бараці хтось тане спав. До того ж стояв барак у такому веселому місці, що його з усіхбоків осяювали вогні —зі станції, з вагоноремонтних майстерень тавід шахти,—і він плив щоночі в тих вогнях, наче корабель усріблястому морі.А скільки звуків жило на станції вночі! Брязкали сталевимитарелями вагонні буфери, перегукувалися дударі-стрілочники,сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів,видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів, і мовбидесь угорі над станцією постійно, одним голосом дзуремів шахтнийвентилятор. У бараці завжди стояв дух шпал, штибу, котельної пари іполину, що ріс попід вікнами. А світло звідусіль малювало на стінісупроти Климкового ліжка великі різнобарвні квіти: червоне —маки,синє —волошки, жовте —соняхи, вони мінилися і тремтіли, як одвітру в степу... То були казкові, найщасливіші в Климковому життіночі.Він отак би й виріс серед уквітчаних тих ночей, якби не насталиночі інші, ночі без вогнів. Зостались лише звуки, ті, що завжди, але впітьмі вони спохмурніли, поглухішали і долинали наче з глибокогопровалля. У ці чорні ночі поїзди йшли частіше й швидше, ніж раніш,але від них уже не віяло сосновими дошками чи теплою пшеницею,мокрим, щойно вийнятим із шахти вугіллям чи цегляною курявичкою 368 з відкритих вагонів. Од них віяло ліками, димом польових солдатськихкухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат...І одної з таких ночей не повернувся на станцію дядьків Кирилів ФД, хоч на нього давно вже чекала нова зміна машиністів. Климкоцілу ніч проблукав тоді на станції, вслухаючись у далекі злякані гудкипаровозів, але так і не почув серед них знайомого. Він був один навесь світ —гудок дядькового ФД,—і Климко впізнав би його середтисячі...Удосвіта на станцію приїхала дрезина-рейковоз і привезла дядька Кирила, його помічника, старого Кіндратовича, що їздив іще нацарських паровозах, і кочегара Славка-гармоніста. Дрезину оточили зусіх боків —чергові обходчики,

змажчики, стрілочники, і Климко ніякне міг пробитися крізь той натовп. Він побачив тільки, що всіпознімали картузи й похилили голови, і закричав, і застукавкулачками в погорблені спини:—Пустіть мене!Його впізнали і розступилися... Климко побачив лише сивудядькову чуприну з-під брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злізтинагору, але хтось придержав його за плечі й сказав:—Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знімемо —іподивишся.—Пряме влучення...—квапливо розказував хтось. У тендер. Їхвугіллям побило...Дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака.Надворі було вітряно. По коридору шаруділо перше осіннє листя зпристанційного скверу і забивалося в тихі кутки. Увіходили мовчазнізморені залізничники в промащених мазутою робах, знімали картузи,прощалися пошепки з дядьком і знову йшли на роботу; зітхали іпотихеньку схлипували жінки, які зійшлися з усього барака, і тількиодна серед них, тітка Мотя з висілка, плакала вголос і припадалащокою до чорних —їх так і не відмили —дядькових рук, складенихна грудях. Вона частенько приносила дядькові чисті, випрасуванісорочки, що пахли простим чорним милом.У головах у дядька лежали пучечки живих і сухих квітів:чорнобривці з деповської клумби і гайстри з чиєїсь грядки, сухийдеревій і ковила. Квіти дихали м’яко і ладанно, а дядьків костюмновий пах Климкові вихідними днями.На кладовищі Климко вже не плакав, а лише здригався від холоду вгрудях і хрипко зітхав. Червоно, підпливаючи рожевим надвечірніммороком, заходило сонце.А вітер обтріпував з молодих топольокприжовкле листя і розкидав поміж могилами. Воно застрявало воградках, прилипало до пам’ ятників або летіло в степ, рвучи насвоєму шляху тонку, ще не стужавілу по-осінньому павутину.369 На могилу дядькові поклали його шкіряний картуз із білимимолоточками.Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біляпорога й сказала:—Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хтотепер тебе догляне?Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати засобою —зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину —він умів і сам.Давно вже вмів...Климко витер холодними брудними пальцями очі й сів у своємусолом’яному кублі. На шляху в обидва боки не видно було й душі.Тільки десь далеко за перелогом, звідки він учора прийшов до цієїскирти, чулося по-вранішньому лунке гуркотіння підвід. Воно тостихало, коли підводи спускалися у вибалок, то знову гучнішало, коливони вихоплювалися на пагорб. А невдовзі понад телеграфнимистовпами замаячив довгий німецький обоз. Гладкі куцохвості коні-ломовики хекали парою. Ковані хури з гальмами в передках стугоніливажкими колосами по вкоченій дорозі. На останній підводі, що трохивідстала від обозу, скулившись, сидів у передку солдат і, видно, куняв —пілотка зсунулася йому на вухо, плечі обвисли, обличчя вткнулося врозстебнуту вгорі, з піднятим коміром шинелю. Напроти скирти вінпідвів голову, сказав щось до коней, і вони зупинилися. Климко навсяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбносплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, ірушив до скирти. Але, ступивши кілька кроків, вернувся назад іприхопив карабін.Він ішов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крізь соломунеголене зморшкувате обличчя, товсту обвислу нижню губу і високопідняте плече з карабіном на реміняці. Він був уже підтоптаний, цейсолдат, і, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи під своє утлетіло. Климко зрозумів це, коли дядько приставив до скирти карабін іспробував смикати солому, щось бурмочучи. Потім побачив купку вженасмиканої —Климкове кубло —і пішов до неї. Климко завмер, незнаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. І колисолдат заніс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхнякз Климкового сховку, він, уже нічого не думаючий нічого не бачачиперед собою, крім блискучої підкови на підборі, схопився на коліна,—брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з піднятоюногою, потім тоненько вискнув і одплигнув убік. Він ухопив карабін інаставив його далеко перед себе на Климка. Климко німо дивився вмаленьку чорну дучку карабінного дула —воно тремтіло, націлене 370 йому в перенісся,—, потім розціпив кулачки й показав солдатові худісині долоні.—Не бійтеся, дядьку,—сказав, затинаючись від холоду.—Бачте, вмене ж нічогов руках немає.Той по-волячому сапнув носом і голосно зітхнув, проте карабіна неопустив.—Немає, кажу,—Климко ще раз показав долоні і навітьрозчепірив.—О-у,—сказав солдат, звівши над окулярами рідкі миршавіброви, і засміявся. Спершу дрібненько, по-баб’ ячому, потім зареготавтак лунко, що сині птиці ракші знялися зі стовпів над шляхом іперелетіли далі. А Климко дивився з навколішок у роззявлений йогорот з підковою прокурених зубів угорі і теж пробував засміятися, алевиходила гикавка.Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очі під скельнимиокулярів і спитав:—Кто ти єсть?Климко мовчав, здивувавшись не німецькій вимові солдата. Тодісолдат затис карабін між коліньми і, загинаючи пальці на звільненійруці, став перелічувати:—Іван, Александр, Петер...—Ні,—сказав Климко.—Мене звати Клим.—О-у, Клім Ворошілоф! —реготнув солдат.—Клім! Розумем... Тутєсть твой дом?—Ні,—похитав головою Климко.—Я тут тільки ночував. Дому вмене ніде нема.—Так,—сказав солдат і заджеркотів щось швидко-швидко. Вінговорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: «Пуф! Пуф!» —і кілька разів повторив слово «партизан». Аж тоді Климко зрозумів, щоцей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанів імало не застрелив його, Климка, зненацька.—Я йду по сіль, отуди,—Климко показав на білі гори.—Мені требасолі,—і потрусив собі з пучки на долоню.—Солі.—А-а, соль! Розумем... Хлеб-соль!..Він оглянув Климкові ноги, обсипані курятами, брудні йпобуряковілі од холоду, велів зачекати і пішов на шлях до хури.


Сонце підбилося по той бік скирти, тінь від неї покоротшала іпотеплішала.Гори над степом удалині стояли білі, мов пухнасті, на погоду,хмари.Чех повернувся вже без карабіна, тримаючи в руках пакунок звицвілої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, і подав його Климкові.371 Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка,похитав головою: «Вóйна, вóйна... Плохо...» —і пішов до коней,згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.Підвода рушила шляхом навздогін за обозом, що був уже далеко, інезабаром скотилася у виярок.Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих —вониторохтіли —зеленкуватих галет у прозорому лопотючому папері ікругла чорна коробочка солі —може, зо жменю. Климко розірвавпапір, дістав одну галету, надкусив і почав швидко жувати. В ротізробилося терпко і холодно. Під ложечкою млосно зассав голод.Климко понюхав галету і враз поростав жувати: вона пахла м’ятно іладанно, як сухі квіти в головах у дядька Кирила. Голод враз улігся,зник, від нього лишилася тільки тупа різь у животі.Климко підвівся, прикидав галети соломою і швидко, з плащ-палаткою та сіллю під пахвою, пішов до шляху, сколюючи ногихолодною од роси стернею. Він одійшов був уже далеченько, потімпідбігцем вернувся до скирти, одрив у соломі галети і загорнув уплащ-палатку. «Мо’за них солі дадуть або ще чогось»,—подумав.Він перетнув шлях, що ледь відлунював даленіючим обозом, і пішовпутівцем просто на білі гори.Розділ II Климко йшов уже восьму добу.Першого дня йому йшлося легко, навіть весело. Пухка пилюга надорозі гріла босі ноги, в, кишенях дядькової діжурки лежало шістьвеликих сухарів з білого хліба і чимала торба на сіль. А тут іще степу,сонця кругом повнісінько. Вітерець лоскоче ковил-траву, колошкаєполини, щоб вонидужче пахли. І ніде ані лялечки. Тільки ящіркишастають поміж травою та теплим камінням на голих пагорбках.Сухарів дав Климкові в дорогу дід Бочонок, станційний аптекар ідядьків Кирилів товариш. Дід Бочонок —так звала аптекаря всядітвора у висілку й на станції —цілими днями, навіть у неділю,просиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно черезвікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв заприлавком, упершись у нього великим животом. Він знав усіх, і йоготеж знали всі. Сивий, вусатий і кругло-товстий, як справжнійбочонок, аптекар любив походжати ранками по базару —в широкихсмугастих штанцях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці,підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. Наногах у нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи некупував, а лише весело перемовлявся з базаровими і реготав басом з-під білих розпушених вусів: «Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам 372 шануваннячко!» І знову реготав, причому живіт йому здіймався, моввелика пругка подушка, і двигтів. Шовкові китиці на поясі теждвигтіли. Йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всілякінемочі, і від одказував поважно: «Куальцексс, куальцексс приймайте,мій друже». Або: «Авспіріні, авспіріні пийте, моя лиско. Тричі на деньпо одній пігулці. Крейди не шкода!»Були, проте, й такі, кому Бочонок призначав ліки, особливі своєюзагадковістю й урочистістю:—Я приготую вам краплі датського короля, мій шановний.Загляньте якось.Біжачи вранці до школи повз базар, Климко частенько завертав уряди заради того, щоб походити хвостиком за Бочонком і послухатиоті його таємничі слова —«куальцексс», «хіна», «авспіріні»... Найдужчейому подобалося в них «а»: кругле, глибоке, воно, мов луна з колодязя,перекочувалося в аптекаревому горлі —теж як бочоночки...Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дід Бочонокприйшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившисьтовстим плечем до одвірка, і, втерши сльози, присів біля Климка настілець, що так і охнув під важким тілом. Тоді дістав з кишенішироченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі:—Може, хоч хлібину колись купиш. На всі. Бо зараз вони —безцінь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсьбабусі в поміч та й перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогудам.Климко сказав, що йому дають на станції дядьків пайок, так щожити можна. До того ж у школі скоро почнуться заняття.—Вони вже не почнуться,—зітхнув дід Бочонок.—Німці от-отприйдуть...Незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. Климко бігав у тойдень з висілковими хлопчиками за балку дивитися збитий нашяструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, якпохитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум’ямі димами після кожного вибуху моторошнозавивали уламки рейок.Бомба влучила і в барак, і його розвалило, розкидало в усі боки, арештки стін і простінків згоріли у Климка на очах —швидко, яктріски. Пожежі ніхто не гасив, бо станція горіла вся, горіли депо ішахта, а два паровози, що встигли відійти за посадку біля кладовища,клично і сумно гули в два неоднакові гудки.Так і зостався Климко, в чім був, у чому йшов зараз....Сонце стало вже височенько і пригрівало в спину, а земля булахолодна, від неї потерпли підошви і зробилися як дерев’яні.Коли вонимерзли так, що аж пекли, і не було вже терпцю йти далі, Климко сідав 373 просто посеред дороги й одтирав їх руками, хукав на них, піднімаючидо рота то одну, то другу, і знову одтирав.

Попереду забовванів лісок, самі вершечки дерен. Таке як вибалок,чи що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими йзеленими, помітив Климко, тоненькою цівочкою підіймався вгорудимок. Він не танув і не падав набік, як то бував при вітрові, а лишпогойдувався ледь-ледь у ранковому супокої. Климко зрадів томудимкові й подався на нього.Багаття жевріло неподалік від путівця, на картоплищі поміжприжовклими осиками й кленами. Грядка була невелика, пообіч неї намежах лежали купки старого почорнілого од моху каміння —видно,хтось колись не день і не два труждавсятут, щоб звільнити землю відкаменю і посадить у неї якусь цеберчину картоплі. Коло багаттялежала купа прим’ятого картоплиння, змішаного з опалим листям, івидно було глибокий слід від тачки. Картоплю вибирано, либонь,учора звечора, бо земля в лунках щене просохла. Климко розворушивпалицею багаття —з нього викотилося дві чорні, як вугілля,картоплини. Шкірка на них так пригоріла, що аж відстряла одсерединок, рожевих та пахучих. Климко швидко зжував їх, забувшинавіть, що в нього є сіль. І тоді йому так схотілося їсти, що сльози самівиступили на очах. Він повитрушував з кутиків у кишенях діжуркикрихти від сухарів, легенько видмухнув з них остюки та солом’янупотеруху і ще трохи поласував. Останню половину сухаря він із’ ївучора зранку і відтоді не мав ані рісочки в роті. Щоправда, в одномуліску над шляхом трапився йому в гущавині рясний кущ глоду.Климко обірвав його до останньої ягоди і їв доти, аж доки незанудило.Сухарів хватило б надовше, якби вони були не червиві, якби їхдавав йому дід Бочонок, а не його жінка —худа, злюща і скупа Бочончиха. Климкові завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом вгостях у Бочонків, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски ізсвятковим їстивом на стіл, а кидав їх, на що дід Бочонок тількиприкахикував і йорзався на стільці, проте мовчав.Коли Климко забіг до аптекаря і сказав, що подасться на села (просіль він змовчав, боячись, щоб Бочонок не відмовляв його чи ще гірше —не зоставив жити в себе), той вийшов на кухню і довго несміливимбаском перемовлявся про щосьіз Бочончихою. Климко хотів був ужепотихеньку втекти, але тут увійшов аптекар з жінкою, що неслапоперед себе миску борщу. Вона кинула її на стіл і знову зачиниласяна кухні.—Я не голодний, —сказав Климко, одсуваючи миску, іпохнюпився, щоб не дивитися на борщ.—Їж,—попросив Бочонок, винувато кліпаючи очима й хапаючисебе то за той, то за той вус. —Ти на бабу не дивись. Вона така і є.374 Климко навіть не поворухнувся.У кімнаті в аптекаря дуже пахло ліками. На підлозі лежала товстаковдра, по стінах висіли великі гарні картини в золочених рамах, нависокому ліжку під подушками спав кіт з великим пухнастимхвостом, а від кухні пахло гарячим хлібом.У вікно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко підвівсяз стільця, виглянув через фіранку і закивав головою.Він вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, і Климкопочув крізь них змучений жіночий голос:—Не кращає йому, Карповичу... Горить увесь. Ви б ще щось дали,таке щось, щоб помогло... А вам за те ось яєчок, сальця четвертинку...—Ні-ні, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А ліки я заразвинесу.—Хто там? —вийшла з кухні Бочончиха.—По ліки людина прийшла. Чоловікові погано.—Людина, людина,—перекривила Бочончиха.—І всім на дурнякдай.—Чого це на дурняк? —сердито одказав Бочонок.—Піди візьмитам «подаяння».—Яєчка... Сальце осьо...—знову почув Климко.Потім рипнули двері в прикомірок,—видно, Бочончиха пішлаховати «подаяння» за ліки.Коли Климко вже вийшов на ґанок, вона догнала його з шістьмасухарями у фартусі, швидко, дрібно перехрестила перед самимиочима і прошепотіла щось сама собі тонкими сердитими губами.Бочонок вивів Климка за ворота і сказав:—Глядися ж у дорозі. А краще —пристань до якихось добрихлюдей, біженців,—серед нещасних багато є добрих,—та іди вкупізними. Їх тепер сила-силенна суне у всі кінці.—І скрушно подививсяна босі Климкові ноги.—Знайшов би я тобі і взувачку, бо як же оцейти в осінь босому, так нога ж у мене така, що ти в один черевикувесь із головою сховаєшся.На прощання він поцілував Климка, притиснувши до своговеликого живота и лоскотнувши вусами, вийняв з кишені хустку істав умочати її в кожне око по черзі...Перший сухар Климко розломив, коли відійшов од станціїкілометрів за двадцять п’ять і сів перепочити —гули ноги, пеклопідошви, натруджені об дрібні камінці, що траплялися в пилюзі, та йусе тіло млоїло від утоми. Розломив і побачив, що всередині ажкишить дрібної білої черви. Скривившись від огиди, Климкоповикидав їх соломиною, ще раз розломив сухар і ще повикидав...Їсти довелося вже крихти. Але то було не найстрашніше.Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти,і впав: ноги не вдержали. Їх ніби одняло. Що встане, то і впаде, і 375 впаде. Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по нихкулаками ікричав: «Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз!»Він таки підвівся і пішов, ледве-ледве пересовуючи ступні в крутійпилюзі.Так було після кожного перепочинку, і Климко збагнув, що кращейти повільніше, але йти і йти без упину, аніж поспішати і через кожніп’ять-шість кілометрів падати, знесилившись, на землю.Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав,що бити їх не слід, а треба легенько розтерти, поляскати долонями іперші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли,йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою.Климко підкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок і довгоодігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх просто до полум’я. Нагріє,потре добренько обома руками і знову суне до полум’я. Аж докивигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття, іпішов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.—Одна! —вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину.—О!Друга! О! Третя!..Сонце вже припікало,—не дуже, одначе, по-осінньому, але Климкопрацював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Вінскинув діжурку і знову став до роботи. При самій межі знайшовкілька невиконаних, притоптаних дитячими ногами кущів («Он хтокартопельку пік!») і, розриваючи їх палицею, приказував:—А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь!До обіду Климко накопав п’ятдесят сім картоплин —великих,менших і зовсім дрібних. Дванадцять, найдрібніших, він спік. Ївпомаленьку, вмочуючи в коробочку з сіллю: помаленьку —щоб довше,та й живіт не заболить. А то глоду оно переїв —і занудило. Потрохутреба було...На дорогу він ще раз добре одігрів ноги, закинув на плечі торбину зкартоплею і рушив далі через вибалок: може, до вода трапиться. Подну вибалка поміж камінням справді біг струмок, мив боки томукамінню, полоскавзеленісіньку травицю, що клалася на воду рівнимичубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навколішки, припав доводи —холодна та добра! —тоді вмився і втерся галстуком одматроски. А вгорі над струмком дрімала жовто-зелена тиша осені йначе уві сні ронила листя. Було так м’ яко і затишно в цьому вибалкунад співучою поміж камінням водою, що Климко не одразу підвівся зколін, а стояв і стояв...Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко:чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки вневеличкихпожовклих садках, далі —грибок водокачки, клубчасті дими понаднею; тоненько і коротко свиснув паровоз —«кукушка»... Климко ажзупинився, розгублений і зляканий: чи не приблукав оце він,376 кружляючи незнайомими дорогами, назад, на свою станцію.Так ні ж,ні. Адже їхню водокачку звалило бомбою, а тут ціла. Не видно йшахтного терикона, та й бруківки в їхньому висілку не було. Її зробилиперед самою війною тільки від станції —повз базар до магазинів іперукарні.


А так усе схоже. І, йдучи з торбоюза плечима понадпарканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожендень її життя і кожну годину.Будили його щоранку, ще задовго до того, як іти до школи, хлібовозі водовоз. Першою повз барак, повільно второхкуючи колесами покам’янці, їхала до пекарні порожня зелена будка, запряжена пароюмаленьких (менших, ніж у німців) дебелих коненят. За тихої погодивід будки лишався у повітрі хлібний дух, що довго не розходивсяпотім. На будці було написано великими білими літерами: «ХЛІБ». У передку,на високому рундучкові, сидів дядько в чорному халаті —його теж звали хлібовозом —і досипав недоспаної ночі, покивуючиголовою, а коні йшли самі, бо вони знали дорогу.Трохи згодом до барака з гуркотом і хлюпотом у довгому бочонкуна чотирьох колесах під’їздив водовоз і веселим співучим голосом (хочбув він уже старенький) розлого вигукував: «Во-ода-а, вода-вода! Во-да-а, вода-вода!» В бараці разом одчинялися всі двері, торохтіливідра, чути було жвавий гомін коло бочонка й пересміхи з водовозом.Воду завжди набирали весело,—може, тому, що водовоз бувзавжди веселий, буйно-червоний на виду, а вода, що так і сяялапроти вранішнього сонця, була чиста і холодна, мов з-під льоду.Взимку водовоз привозив воду обмерзлими, в срібних бурульках,саньми. Вуса в нього тож були обмерзлі і теж у маленьких бурульках.Підождавши, доки Климко націдить води, він забирав у нього з руквідра і заносив до кімнати. «Дзядзька Кирілл-та ігдзе, на рабоце? —питався.—Прівецік яму пірадаш, как вярньоцца. Ад дзядзь-кі Сімьона, мол...». Взимку, коли такої ранньої пори надворі ще поночі,від станції через колії і до самого висілка блимали рухливі жовтівогники, схожі на світляків: то поверталися додому з нічної змінишахтарі.Аж ось від вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло, зшипінням, а далі все чистіше й потужніше, долинав гудок, скликаючилюдей на роботу. Климко вирушив до школи —повз шахтнусортувальню, закурену штибом, далі повз гомінкий велелюдний базарі аптеку. Біля клубу, супроти кінобудки, він зупинявся і слухав, як тамшерхотить-співає кіноплівка: механік перемотував її після вечірньогосеансу —«Думи про козака Голоту», або «Щорса», або «Чапаєва». Якнедавно ще, лише два місяці тому, все це було, а тепер здавалося, щодавно-предавно, як був ще дошкільням...Біля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовтуакацію звисала велика яблунева гілка. На ній поміж рідким уже 377 листям висіло двоє поморщених яблучок, що злиплися докупи,—видно, червотока сточила їх. В акації на осонні зібрався цілий базаргороб’ячий. «Тепло знайшли,—подумав Климко.—Немає на вас кота!»Горобці, ганяючись один за одним, шугали в гіллі й оббиваликрильцями листя. Яблука теж погойдувалися від того гороб’ячогобешкету разом з тоненькою гілочкою, на якій росли. Климко поклавторбину з картоплею під паркан і сів на неї, сказавши собі:«Перепочину трохи»,—а сам не зводив очей з пари яблук.Він просидів отако, задерши голову вгору, довгенько, доки шия незболіла. Горобці аж кишіли в яблуневих вітах, а яблука гойдалися і непадали, наче їх прив’язано ниткою. Климко встав, закинув торбину заплечі й, зітхнувши, ще раз подивився на зморщені яблучка. «Ні,мабуть, вони ще скоро не впадуть. Хай собі». І почимчикував понадпарканами далі, вже не поглядаючи вгору на садове гілля —а то, чогодоброго, ще десь закортить «перепочити»...За містечком знову був степ і степ. Сонце звернуло, з полудня,світило навкіс, і Климкова тінь з торбиною ковзала у надвечірньомупромінні —ближчали і ближчали, ставали більші й жовтогарячіші.Незабаром Климко побачив велике місто у долині, зупинився іроздивлявсь його довго, мружачи очі проти сонця. воно вже співалосвою тиху червону пісню вечорову, і Климко заозирався довкола:треба ж на ніч стати, бо в місті де притулишся? Далеко в полі, гонів задесять, він розгледівнизеньку чорну копичку сіна чи соломи, коли бне торішньої, і звернув з дороги...Розділ III То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив’ялим ужеогудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав’яззюкавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожевухолодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вжехолоне. Осінь...У курені було багацько соломи, твердої, злежаної,—сторожівкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб нимукритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати,загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так віднадвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху,зогрівся й принищк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходилосупроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гориз цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під нихпочнеться ніч,—думав Климко,—і піде-постелеться степом далі йдалі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці,378 де був барак, а тепер лиш купа попелу впереміш з головешкамизосталася...»Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріластанція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатині нашахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам’ яні стінивагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовнівід вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою,високими кучугурами; зсередини —від диму з круглої чавунноїгрубки-«буржуйки», що виходила іржавою трубою надвір черезбляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл,за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів одвеликих і малих чорнильних плям.Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вонимали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі «розовки»,два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин —ізажив у ваговій сам-один.


А втім, він рідко коли залишався наодинціу закіптюжених стінах, бо в нього частенько,—бувало, що й до ночі,—засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство —бідові непосидющівисілкові хлоп’яки. Л Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва зхлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям довподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухихштибових кучугур на одшибі від висілка —ніби на Робінзоновомуострові... Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять —без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольоручавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись іслухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговійтак незатишно, так самотньо, що аж. З підвалу, де стояли величезніваги, тягло крізь щілини в старій дерев’яній підлозі прілою вільгістю,по закутках і попід стінами вигарцьовували вночі пацюки, а тепло від «буржуйки», доки на ній не обгоріла іржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її, повітря вгорі робилося запаморочливогаряче, від нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густапідвальна охолода.Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюківпалицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давнозвикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, зновузаводила вискливий, зтупотнявою та шкряботнявою шабаш.Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже ненадокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, щовиходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячимирум’ янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що 379 схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускотустискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову.—А я бігав-бігав по висілку,—швидко, зліплюючи слова, заговорив Зульфат.—Сюди-туди... фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, ніхто не бачив... А ти осьде! Хорошо! У-у-у,хорошо!Климко на те лише всміхався. Він дуже зрадів Зульфатові і мовчавтільки тому, що завжди був небалакучий у товаристві. Він любивслухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь,уявляючи те, про що розповідав товариш.—Пацюки в мене тут, —сказав. Климко.—Такі здорові, щотупотять...Вузькі й такі чорні, що аж різучі, Зульфатові очі на митьзаплющилися (так він робив завжди, коли йому треба булопоміркувати) і враз гаряче зблиснули:—А хочеш, їх зараз не буде, хочеш? —вигукнув завзято.—Всіхвижену пастися в степ! Хочеш?Він хутко познаходив усі пацючі ходи й виходи, вигріб з «буржуйки» в цеберку вугільний жар і заходився натовкувати йогопалицею в кожну нору, втираючи сльози від гарячого їдкого диму.—Тепер породою бути їх, породою, щоб дим не виходив! —кричаввін Климкові.—От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! —І самчхав раз по раз і сміявся крізь сльози.Потім вони наносили з шахтної лісопильні тирси і товсто вслалинею підлогу, щоб не тягло з підвалу; знайшли в барачному сараї стареліжко з нікельованими кулями на бильцях, перенесли до вагової ізладнали постіль із сіна, яке не встигли доїсти шахтні коні: шахту-бовже затопили водою, а коней забрали на війну. До вечора похмуре Климкове житло проясніло, нагрілося, а тирса жовто-медово запахласосною. Щоб відсвяткувати входини, як належить справжнімгосподарям, хлопці зварили на вечерю картоплі в кожушках достарого солоного сала. То було справжнє свято!..А через півмісяця —сталося те зранку —після короткого бою настанцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися повисілку за курми, стріляли по них з карабінів та автоматів ілементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат незнали, що кури можуть літати незгірш за всяку птицю, тількиневисоко). Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє,пхалися від двору до двору і шукали собі їжу за гроші.—Марка, марка!..—вигукували вони.Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялисямарки для конвертів, виносили їх італійцям. Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі:380 —Дурні! Сольдато італьяно... дати вам маркен... Денаро деля...Гросдойчен Райхес, унд зі мюссен... ві повінні дати... фюр дізесвертфоллє гельд: лютте —молько, бурро —масльо, формаджо —сір...Манджяре! Ессен! Їсти!..Про церозповів Климкові Зульфат, бо італійці приходили й до них.Дід Гарєєв сказав їм:—У нас є вугілля... Більш нічого в нас немає.Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, декращий.Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почавсяголод.На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора,стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в нихнайновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й «кіровські» годинники на вузеньких ремінцях... І все те непродавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше внатовпі було чути: «Солі... Солі ні в кого немає? Віддаю за склянкусолі...»Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще недавно з жовтихдерев’ яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хлібі де ще й досіпахло хлібним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може,вони й не завернули б туди —надивилися вже на змучених голодомлюдей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах,—якби там незчинився ґвалт.Біля старих дерев’ яних прилавків, побачили вони, стояла підвода. Їїоточили з усіх боків і кричали, піднімаючи над головою у кого щобуло:—Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..—Бери костюм. Шевйотовий, не надіваний і разу...—Черевики хромові треба?..—Драп на пальто... Попробуй, який важкий. Вічне буде пальто.На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатийдядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:—Тихо, тихо... Що мені треба —все візьму. Сам виберу. Тількитихо, граждани. Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом івстюжу. Мацає воно... Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є,кукурудза, сіль біла, слов’янська...Натовп ізнову загув, заколихався.—Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли і взули, ще йпідперезали б...—неголосно мовила якась жінка.В руках у неї булоприношене дитяче пальтечко.Бородань почув її, знайшов кам’ яними очима в натовпі і сказав:—А ти вобще можеш тут не стоять. Вобще не підходь, бо я в тебе йзолота не візьму, хоч би воно в тебе й було Їх пожалій, привези, а вонищо й зубами скреготять...381 На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Бона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себеразом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і востанній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася,зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, щотроянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. Аминулоївесни на останньому уроці вона сказала, печально всміхаючись: «От іпідете ви в юність, уже з іншими вчителями, а я знову повернуся домаленьких, таких... грибочків, як були ви, коли прийшли до першогокласу. Пам’ятаєте?» —І сльози, дві сльозинки, покотилися їй з очей,однак вона не чула їх і посміхалася. Тоді сказала: «Урок закінчено, допобачення, діти...» —І одвернулася до вікна. А вони стояли й стоялиза партами, хоч у коридорі вже знявся радісний гамір: закінчивсяучбовий рік, сонця надворі повна чаша, аж до піднебесся,—хто ж нерадітиме!Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затуливпідводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широкорозплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лишезляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранковогосонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла. Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись відхвилювання, сказали, перебиваючи один одного:—Добрий день, Наталю Миколаївно...Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли знею, ніяково її щасливо всміхаючись.—Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали...—І осяяла їхтакими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося намить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколивійни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, іхолодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось заразна станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа,покличе їх на перший урок...—Ей ти, молодице! —гукнув бородань.—З червоним платтям.Підходь, я беру твій товар.Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього і сказала тихо, алетак, що всі в натовпі почули і оглянулися:—Ні-ні. В а м я його не проміняю... нізащо.Бородань примружив кам’яні очі і, перекосивши рота, сказав:—Поду-умаєш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! —Видно, сукня йому подобалася.382 —Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки,—сказала Наталя Миколаївна до Климка і Зульфата.Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось ізнатовпу:—Хто вона? Вчительша? —І погукав:—Ей ти, вчительша!.. Горда!Іди сю...Він не встиг доказати, хутко присів на возі й затулив головуруками. Каменюка пролетіла понад ним і вдарилася об стіну аптеки.Натовп одсахнувся від воза, всі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:—Я вб’ ю його! Таких треба вбить! —Він ухопив грудку породи,прищулив очі й замахнувся вдруге...—Не смій, Зульфате! —звеліла Наталя Миколаївна, а Климкоперехопив товаришеву руку і сказав:—Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.—Іш, чому вона тих виродків навчила! —прохрипів бородань.—Вчи-и-ительша...


—Він побачив, що небезпека вже минула, і зновувипростався на возі.—Іш, чому навчила!Вони відійшли вже далеченько від базару, а Зульфат все щетремтів, мов у пропасниці, і раз по раз люто озирався, блискаючиочима. Наталя Миколаївна легенько погладила його блідою, в синіхпрожилочках рукою по чорній стриженій голові й сказала:—Ну годі-бо, Зульфате, заспокойся... Кармелючок мій малий.—Вона тихо, лагідно засміялась, і хлопці, мовби вони ждали знаку, тежзаусміхалися. Тоді Климко нерішуче спитав:—А можна, ми подивимося на вашого маленького?—Маленьку...—На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледьпомітні блідо-рожеві троянди.—її звати Оля.—Вона трохи піднялакосинчик бузкової сповивачки, і Климко з Зульфатом разом,зіткнувшись лобами, заглянули під той косинчик. Вони побачилималеньке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющеніповіки, що здригалися від сонця, а губенята, не червоні, а синюваті,ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.—Зараз, зараз…—промовила до личка Наталя Миколаївна.Хлопці не «розуміли, що означало те «зараз», лиш усміхалися: «Олю!О-олю!» —і причмокували губами.—Де ти живеш тепер, Климку? —Наталя Миколаївна сумноглянула Климкові в очі.—Я знаю, мені розказували про все, що тодісталося, і... мені дуже хотілося... треба було тебепобачити, та Олянародилася. Саме в той день...Климко посумнішав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.—Ми зараз удвох із Зульфатом,—сказав Климко.—Додому донього, правда, навідуємося щодня —води наносимо, вугіллянавибираємо під териконом... Там тепер усі гребуться. І знову до 383 мене. У ваговій живемо, на сортувальні. Де штибові кучугури, знаєте?Італійці туди ні разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло,грубка є залізна, картопля...—Климко перезирнувся з Зульфатом. Тойна мить заплющився, тоді швидко закивав головою.—Наталю Миколаївно...—Климко зупинився і подав учительці її трояндовусукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки.—Не треба вамнічого промінювати, а переходьте —це ми вас із Зульфатом удвохпросимо,—переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо,маленьку глядітимемо...—Все помагать будем! —вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю Миколаївну гарячими відданими очима.—А Олі я колискупринесу. У нас є. Залізна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенькийбув. У кузні гнув,електрозваркою варив!Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі.Їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися вшколі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти,розкладали в шкільному саду вогнища і смажили над ними курей, зреготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, уякому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла із своєї кімнати увиселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано йзатоптано брудними черевиками. Та й уся школа сталасхожа наказарму, а в класах стояв нудотний дух курячої смалятини. Не те щожити —моторошно й жаль дивитися було на стареньку приземкуватушколу з чорними, як синяки, вибитими вікнами...—Спасибі,—тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопців і додалаще тихіше:—Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива...Климко і Зульфат упоралися швидко. Від полудня до вечора вониперенесли з кімнати Наталі Миколаївни все, що її ній було: ліжко,стільці, книги, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки буличомусь порізані, і з них віялося пір’я). Зостався тільки великий вазон удерев’ яній діжечці —розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцямстало шкода кидати її саму, і вони вже смерком, щоб ніхто не бачив,обнявши бочонок з обох боків, спотикаючись і сапаючи, стаючи разпо раз перепочити, перенесли до вагової і троянду.Вже геть споночіло, коли Зульфат приправив колиску, надівши їїсіткою на голову. Колиска була з усіх боків розцяцькована квітами здроту і всякими дротяними кучериками. Фарба на ній, весела, голуба,деінде облущилася, і там виступила іржа, та коли Зульфат гойднувколиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, начепромовляла: «Дивіться, яка гожа я нянечка!»Слідом за Зульфатом прийшов і дідусь Гарєєв, низенький,сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносихшахтарських чунях. Дідусь приніс торбинку сухарів і, торохтячиними, поклав на столі, а сам пішов до порога, щоб там сісти. Зульфат 384 поспішив за ним слідом і підставив стілець. Дідусь зіперся руками йгрудьми на ціпок і мовчки дивився, як Наталя Миколаївна, маленька,з рожевим у сяйві од «буржуйки» волоссям на плечі, поїть дитину чаємз пляшечки.—Тобі тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй...Маленькому —чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старомучай, кості гріть. Да-а... Німець хитрий! Сам пішов на Ростов, там є щокушат. Сюди послав італьянів —тут нічого кушат! —Він хрипкозасміявся. Тоді кивнув сивою стриженою головою на сухарі: —Нестандартний сухар. Хліб нестандартний —сухар нестандартний.Вийняв з печі хліб, узяв буханка, верхушка раз —одпала. Безверхушка буханка нестандартний. Брак. А хліб не буває брак. Хлібніколи не брак... Да-а, можна жит! Молодим жит, старим —туди! —І постукав костуром по підлозі.—Сухар економить!—Не кажи так! —сердито крикнув Зульфат.—Мовч!—іще сердитіше цитькнув на нього дідусь Гарєєв.Він посидів ще, покивав головою своїм думкам, потім устав ізімружено подивився в личко немовляти на руках у Наталі Миколаївни.—Молока треба! —сказав суворо.НаталяМиколаївна подивилася на нього винуватими очима:—Немає... Не стало, Муса Шафарович...Дідусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:—Підеш на Лобовку до Файзуліних. Там є, молоко.—Зараз? —підхопився Зульфат.—Завтра,—сказав дідусь.—Ні-ні, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся,—благально мовила Наталя Миколаївна.—Мовч! —сердито, як і на Зульфата, сказав їй дідусь Гарєєв, іхлопцям стало від цього ніяково перед Наталею Миколаївною, а воналише усміхнулася, схилившись над дитиною.Дідусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щобішов за ним і Зульфат.Климко догнав їх уже за штибовими купами. В пітьмі біліла іпохитувалася голова дідуся Гарєєва (він ходив швидко); Зульфатчимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнувйого за рукав, івони трохи відстали.—Знаєш, що я придумав, Зуль,—збуджено сказав Климко.—Я піду по сіль.Зульфат зупинився.—Куди?—У Слов’янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав:«Сіль слов’янська, біла»? А це ж недалеко. Дядя Кирило туди частоешелони водив. Уранці поїхав —увечері вже дома...—І зашепотів 385 квапливо, щоб Зульфат не перебив його:—Що, що в нас картоплі єтрохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима.Зараз, поки тепло, треба йти.

Харчів наміняємо по дорозі назад,молока, може...—Сам не підеш,—уперто сказав Зульфат.—Я теж з тобою.—А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дідусем? А з Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й непустять. А мене держати нікому...—Не пустять,—погодився Зульфат.На прощання він сказав:—Завтра?—Вдосвіта, поки ще спатимуть,—сказав Климко.—А ти потімрозповіси Наталі Миколаївні, куди я подався.Зульфат міцно вхопив Климка за плечі, притяг до себе і довгодержав так. Потім гаряче зашепотів на вухо:—Хочеш, я тобі італійський кинджал на дорогу дам? Хочеш?—Поцупив?’—здивувався Климко.—Ні. Виміняв за четверо яєць, Вони за їжу і карабіни проміняли б!Я знаю.—Не треба кинджала,—сказав Климко.—Так піду. Хто менезайме?..Він прокинувся дуже рано. Між кучугурами що тільки-но почалосіріти. Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком.Біля неї тулилася Оля. Вона майже цілу ніч поплакувала, а теперспала міцно, і щоки їй узялися ледь помітним сонним рум’ янцем.Климко тихо підсипав у «буржуйку» вугілля (він і вночі встававпідсипати, як звик те робити, ще живучи в бараці з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олівець і написав:«Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоровернуся. Клим».Він навшпиньки викрався з вагової, вдихнув досвітнього степовогоповітря, немовби води з криниці випив, і подався у виселок до Бочонка....Над баштаном і куренем стояв молочний надщерблений місяць.Була вже північ. Климко ворушився в соломі і кашляв до сліз, щозаливали й холодили йому щоки.Він утирався сонний і знову засипав. І знову кашляв.А на баштанищі то тут, то там блищали холодною росою кавунчата.Тої ночі кінчився вересень і почався жовтень.386 Розділ IV Він устав разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’янійпостелі і туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопилагаряча млость, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що йнадворі теж жовто.«Ще захворію»,—подумав Климко. І злякався: що тоді? Були б оцесірники або хоч кресало, розпалив би солом’ яне вогнище, зогрівся,картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому нехотілося.Дістав з торби галети, подержав у руках —просто так, аби знати,що вони є,—і поклав назад. «Хай, пригодяться».—І знову тяжкозакашлявся.В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах та кавунячомуогудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затисміж коліньми.«Треба швидше йти. Там хоч люди».Климко підвівся —ноги одразу загули і налилися гарячим,—похитнувся, але не впав і не сів знову, а, тримаючись обома руками закуренів дашок, виступив надвір. Земля була холодна. Сяяло сонце,гралося з росою у блискітки —хто кого переблищить —і зовсім негріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів,тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеконе зайдеш, хоча й близько вже: он воно, місто, і за ним гори зрожевими вершечками —рукою наче дістав би.Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку і, зціпивши однапруги зуби, одірвав од неї чималий клапоть.Потім розірвав його щенавпіл —і вийшло дві онучі.«Однаково холодно буде, як намокнуть»,—подумав Климко.Навибирав, де цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі вустілки іпримірив їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотавноги разом з вустілками плащ-палатяними клаптями і позав’ язувавкінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня —ступалося уновій взувачці легко і м’яко —і сказав сам собі, як дід Гарєєв:—Можна жить!Він ще посидів у курені, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечіторбу і пішов до шляху, раз по раз корчачись від вибухів кашлю.Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу простов гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонковігроші. Той жмутик тридцяток, п’ятнадцять червонихцупких папірців,що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього вспідній кишені діжурки. Щоб не загубити його, Климко заколовкишеню мідною дротинкою і закрутив її. Можна й спробувати.


Адже 387 солі тут, мабуть, стільки, що за так бери. Якщо гроші —безцінь, то йсіль не дорожча.«Спробую»,—порішив Климко і пішов швидше.Місто починалося такими ж будиночками в садах, як і взвичайному висілку. На парканах коло хвірток висіли дерев’яніпоштові скриньки з дашками від дощу. Всі вони були порожні...Вицвірінькували горобці, підплигуючи на цегляних тротуарах. Поодному паркану ходив рудий кіт і мружився на сонце зеленимиочима.Віконниці в будиночках було позачиняно,—може, тому, що рано, аможе, від вулиці їх і вдень не одчиняли.Климко йшов іржавою трамвайною колією, переступаючи із шпалина шпалу. Взувачку свою він зняв ще край міста —незручно якосьтупцяти в онучах, подумають: старець.Людей траплялося мало. Скрипне хвіртка, висунеться з неї дитячаголівка, стригне очима по вулиці: оно якийсь вурка йде з торбою заплечима, худий, брудний, босий, а великі сині очі, червоні по білках,так і нишпорять... Хлоп —зачинилася хвіртка.—Ей, хлопчику чи дівчинко! —гукне Климко.—Як до базару йти —не знаєш?Тихо за хвірткою, тільки чути, що сопе. Тоді: туп-туп-туп до хати —втекло.«Що за люди?» —зітхає Климко і, покашлюючи, йде далі.Почалися будинки довші й вищі —у три, чотири, п’ять поверхів.Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людейпобільшало. І всі вони —з тачками, клунками, вузлами —сунули водну вулицю. Біженці чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за нимиі скоро побачив базар. Він починався старцями, що густо сиділи йстояли попід вицвілим зеленим парканом. Були тут зрячі й сліпі,безногі, безрукі, старі й молоді. Кухлики, картузи, Пелени, простягнутікоритцем жмені...—Пода-айте... подайте... подайте..,—линуло понад парканом, якодна й та сама скорботна і жалібна пісня.—Ану ке-лиш, сестрице, не прроходь мимо, огляньсь на свогобррата і подай йому рруку! —вимогливо гукав якийсь молодий дядькобез ноги. Очі в нього були недобрі, пекуче поблискували в усі боки.Дзень, дзень, дзень...—надали в кухлики монети.—Спасибі, дитино, дай тобі Боже діждатися мужа чи брата.—Ти, стара, проси, та не забалакуйся, бо через тебе й нас поліціязагребе!—А що я таке сказала?..—Що, що... Чуємо, не глухі.388 Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла доперехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, нібиказку вела:—Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивітьсяна мене та й побачите,яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару... А вонане розступається. Прошу-прошу —не хоче, й квит...—В пелені убабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десятокгривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очимаі сказала: —Іди, іди, хлопчику, це я не тобі розказую...Климко видлубав я кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену,а сам швидко пішов геть.Над містом високо в небі прогули густі косинці німецькихбомбовозів,—може, з півсотні чи й більше Вони блищали проти сонця,як скляні. Старці принишкли, всі, навіть сліпі, попіднімали голови ітривожно питалися у зрячих сусідів:—Багато?—Багато...На базарі теж запала тиша. Тільки з-під розламаного ларка прибазарних воротах чийсь тонюній голос (були до війни морожениці зтакими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив:—А хто ще желающі-інтересующі погадать? Зіночка гадає, що когоожидає...Климко підійшов до ворожки і став навпроти, гріючи ноги в теплійна осонні пилюзі. Жінкасиділа на стільчику, тримаючи в пеленідовгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папірцями. З-під поли в неї визирала Зіночка —дрібненьке, схоже на пацюказвірятко в білих і жовтих латочках. Очиці у звірятка були маленькі йхитрі.Климко торкнувЗіночку пальцем за писок і всміхнувся.—Чого тобі? —сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товсті,червоні, в густих синіх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климків подив, басом.—Нічого...—сказав Климко.—А ви за галети німецькі ворожите?Абоза картоплю?—Покажи.Климко поставив торбу в пилюгу і витяг жменю картоплі.—Дрібна,—сказала ворожка.—За таку —ні.Галетам вона зраділа:—О! Буде до чайку! —І наказала звіряткові: —Зіночка, работай!Звірятко прудко скікнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло івисмикнуло зубами один папірець, списаний нерівним первацькимпочерком.«По ранєй дорогі вам пристоїть свіданя з мужом»,—прочитав Климко.389 —Це не мені, це —жінкам,—сказав він, подаючи ворожціпапірець.Але вона, мовби враз оглухнувши, навіть не глянула на Климка, азабрала Зіночку під полу і, розгойдуючись на стільчику, заскиглилапротивним тонесеньким голосом:—А ще хто желающі-інтересующі погадають?..Климко вже хотів був іти далі, як з-поза ларка вивернувся дядько зчервоною подряпиною від носа до вуха і хрипко спитав у ворожки:—Ну, як сьогодні з клієнтом?—Слабо,—сердито, басом прогула власниця Зіночки.—Пр-ровіримо! —сказав дядько, мовби нахваляючись на когось,вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зігнутимдзьобом, посадив її на мізинець і, стрельнувши довкола прискаленимоком, весело гукнув:—Евстрррелійський папуга!! Вид-дає предсказання —в око ліпить!Од-дин раз удовольство —сім літ продовольство! Ну, навались!!! Неможе буть, сказав Суворов, щоб Чортов міст неперейшли! Хтоперший —першому безплатно!..—А хто ще желающі-інтересующі...—хотіла перебити йоговорожка, але дядько з папугою накрив її голос:—Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!Климко засміявсь і закашлявся, дивлячись на дядька з папугою:видно ж, що одірви й покинь! І раптом подумав: «Чого ж оце я граюсятут? Хіба за цим сюди йшов?» Він замашно стукнув себе кулаком полобі, як це робив Зульфат, коли хотів покарати сам себе, і пішов уряди.За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки ідідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошувалидо своїх товарів.

Тут були старі, побиті шашіллю ікони і в них —богипід склом серед барвистих воскових квітів; мідні, поначищуванікаблучки і серги; товсті давні книги;червоні намиста з дукачами —ізнову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на нихбули схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима нена людей, а поверх них.Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою,просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю («Ось вона!»—зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило,сірники...«Видно, й тут гроші не нужні нікому»,—подумав Климко,відчуваючи страх: нічого він тут не добуде...390 Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмуроюнастирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти:—Скільки ж ви даєте?—П’ять кухлів.—Так спідниця ж —подивіться!—Як хочете, не силую.—Шість!—Нє-є...—Дитину хвору в Полтаву на тачці везу...—Ну то давайте вже.—Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь!—...А воно ж на ваті чи на клоччі?—Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата.—Півпуда.—Скільки?!!—Сіль-крупка! Печатне мило заграничне! Тільки за марки!—...То дійдемося ми з вами?—Хіба що на тому світі.—Ну й люди ж! Наче до війни таких не було.—Біда наплодила...Ряди скінчилися. Далі було засмічене токовисько, а за ним, коломагазинів з потрощеними вітринами, стояли люди з тачками. Климкопішов ще туди.«Якщо і там не візьмуть гроші, тоді —в гори».Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, знапуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона трималав руках чепурно,квітка до квітки складений букет чорнобривців. Наплечах у неї була ще одна хустка —велика, у веселих червоних тазелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалисяземлі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як ухворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливоперебирали зелені стебельця.—Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка...—тихим голосом таклагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї.—Я йчорнобривців на додачу ще дам... Купіть мою хустку...Климко пом’ явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:—Чудна ви. Кому ж воші зараз нужні, чорнобривці оті?Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима ішвидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку.—Та ви мене не бійтесь,—усміхнувся Климко і згадав, що вінсьогодні не вмивався.—Я не вурка, я по сіль сюди прийшов...Дівчина одвернулася і стояла мовчки.391 —Ото хлопець тобі правду каже,—озвався з-під магазину якийсьдядько.—Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди йвиміняла, чого тобі треба. А то —«чорнобривці»...Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього.Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняноюковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розгадка сивини,а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климові,чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівнимирядочками стояли прорезинені тапочки —великі, й малі, і зовсімманюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.Швець поманив Климка пальцем:—Здалеку йдеш чи тутешній? —спитав.—З Донбасу я,—сказав Климко.—А-а! Землячок... По сіль, кажеш? Климко кивнув.—А що ж у тебе на сіль?—Торбинка осьо,—Климко зняв з плеча торбу.—Ні,—усміхнувся швець, і кожна його зморшка тежзаусміхалася.—Я питаю, на що міняєш чи купуєш.

Одежа якасьпутня є чи, може, марки?—Такого нема,—зітхнув Климко, розглядаючи тапочки («Чи неспробувати вимінять?»).—Гроші довоєнні є, так за них нічого непродають. Треба йти в гори, туди,—він махнув рукою,—там я йдаром наберу. Так же?—А чого ж босий?—Щоб легше на ноги...—Климко ледь скривив губи, пробуючиусміхнутись.—Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняливзувачку на неї? Дрібнувата, правда...—Візьми приміряй.Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.—Більші бери, щоб онуча влізла,—порадив швець.Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.—Не треба,—сказав швець,—Носи собі, раз уже ти земляк...Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона,запальнички і сказав, огортаючись димом:—А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвихпройшов. Сіль —це біля Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачивце місто здалеку днів три тому.) Так ото біля нього станція така є,називається вона Сіль. Там сіль. А тут що —крейда, сода, вода солонав озерах є, але ж у торбу її не набереш... Проминув ти, брат, сіль.Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися,як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок імовчав, стиснувши долонями щоки.—Що ж... треба вертатися,—насилу вимовив він, похлинувсяклубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.392 —О, як тебе пробрало.—Швець поклав на плече Климкові великуруку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою.—Нічого, не скисай, щось придумаймо.З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами заплечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшлидо дівчини з хусткою і стали.—Приймись! —сказав один з них, у кубанці, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Він уперся коліньми втачку, ніби йому не було більше дороги, і подивився на дівчину дужепильно спідлоба.Дівчина вхопилася за дишель і підтягла тачку ближче до магазину.Руки в неї тремтіли.Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них,і той, що в кубанці, сказав другому:—Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?—А куди вона дінеться? Встигнемо ще.Люди поміж тачками загомоніли:—Що то воно?—Поліцаї, хіба не бачиш?—Так наші чи німці?—Турки!—Ха-ха...—Цсс...—Нова власть...—Нові прихвосні,—сказав швець, і на нього заозиралися —одні зострахом, інші —ховаючи посмішки.—Щось вони затівають,—сказав швець до Климка і кивнувголовою.—Бач, скільки їх оно висипало. Як гусей.Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстаніодин від одного швидко йшли понад обома парканами.—Ловитимуть когось...В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, сдрубом, намайдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базаручерез токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточкамипочали вишевкуватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вжевідбазарувалися, потім швидше, швидше... І раптом біля прилавківнадривно, страшно серед тиші закричала жінка: «Ай, що ж це виробите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!»Все торжище разом схарапудилося, гойднулось —і люди побігли,збиваючи одне одного, вириваючи з-поміж плечей свої клунки, вузли,торби...—А-а-а!..—злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло незнайоме Климкові слово: «Облава!.. Облава!..»393 Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан.Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але навулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоциклиігрузовики. Пролунало кілька автоматних черг —видно було, щостріляли вгору,—і натовп знову повернув на базарний майдан,розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцайські шинелі.—Молоденьких виловлюють,—сказав швець, примружено, гостродивлячись туди, де вирувало людське стовписько.Він обернувся до дівчини з хусткою:—Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай геть, боцвіте на весь базар.Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричалабезпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями ісховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем,затулила обличчя руками і заплакала.—Цить,—суворо звелів їй швець.—Сиди собі й годі. Як щур угорах —тихенько.Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душтридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на головувищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї зкарабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом заними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечимаі сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’ янійступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїйвимахував,—певно, боячись відстати.—...Та тут самі старі, ми вже дивилися,—почув Климко і впізнавголос поліцая в кубанці. Їх було троє. Вони наближалися,перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів.—Де ж це тапташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні.—Ну да,—заперечив йому другий, у синьому картузі, вигнутому нанімецький манір.—А вона б рейвах підняла.


Тоді всі розбіглися б.Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця:—Спасіть мене, дядю, спасіть...—Тихо-тихо-тихо,—швидко сказав їй швець.—Не бійся...А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її вруках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучизаклопотано перше, що спало йому на думку:—Якби не надірвана, то була б довша... Так надірвана...—а вголові стукотіло: «Хоч би пройшли, хоч би пройшли!»—Хах! Ось де вона сховалась!Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорномусуконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями запідборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову ідивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.394 —Уююй... Вони плачуть! Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?—Не руш дитини,—тихо, але владно сказав швець.—Ш-шо? —перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі.—Ш-шо ти промекав?!—Не руш дитини, кажу,—хрипко вимовив швець.—Ану встань! —випростався поліцай. Два інші теж похмуродивилися на шевця.—Вста-ать, кому сказано!!!—Немає на що стать,—осміхнувся швець. Він не дивився наполіцая, він дивився кудись повз його коліна.Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.Швець похитнувся назад, але не впав —устиг обіпертись на руки.Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботомковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем бувмаленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поручлежали дві дерев’яні підпихачки —дві дощечки з обшитими шкіроюручками.—Шмаркач,—незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись,як і раніше, мимо поліцая.—Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги вшахті зоставив, а ти мене за це —по зубах...Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, нібипоправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:—То тебе що —просить? —сказав крізь зуби, вхопив її за руку ісмикнув на себе.Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) ізвелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепивсядівчині в другу руку і закричав:—Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!—Ти облиш ти цих старців, Стьопа...—сказав третій поліцай,позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. —Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.—Н-нух,—зло видихнув той, що в кубанці.—Однак ти далеко незайдеш. Чула?!Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скорозникли за ворітьми.—От бачиш —і минулося,—сказав до дівчини швець, утираючидолонею закривавлені губи.Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, щорозіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілимипальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю.Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, алевін сказав:—Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу —швидше загоїться.395 Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалурозійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумнодо воріт: який там тепер базар.Дівчина враз немов опритомніла: вхопила шевця за руку, гладила їїтонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи:—Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький... Отак вони вас...через мене... Повіки не забуду... Спаси...Швець легенько вивільнив руку.—Чого ж ти плачеш? Минулося —і цур йому, радій, що минулося.Далеко тобі ще йти?—В Сумщину, дядечку... Я на шахтах була в Донбасі. А тут війна...Тепер до мами добиваюся...—І доб’єшся,—лагідно хмурячи брови, сказав швець.—Чого ж.Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великоюзапнися, щоб ні лиця, ні очей не видно було. Та серединою міста неїдь, а глухими вуличками—і на шлях. А там людей багато, з нимивеселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками.—Швецьусміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата.Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою.Тоді обернулася до Клима і винувато, соромко подивилася на ньогозаплаканими очима.—Спасибі тобі, хлопчику... Я тебе зразу так і злякалася... Тобі,бува, не по дорозі зо мною, ні?—Мені назад,—сказав Климко крізь кашель.—У Донбас.—А то й справді був би моїм братиком...—Дівчина жалібнопідняла брови.—У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас...—Назад мені треба,—сказав Климко.Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і вкалошах на босоніж. Швець озвався до неї:—Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.—Та хотіла,—сказала жінка і зупинилася з тачкою.—Ви ж бопросили борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловіче, борошенця,невзяла.—Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик,—швець кивнув на Климка,—земляк мій, забився аж із Донбасу. Двістікілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш?Жінка швидко зиркнула на Климка.—Роздала ж боя, хазяїне, сіль. Те просить, те: «Дайте, тітонько, хочу носовичок, хоч зо жменю». Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десятокосталося.«Десять склянок!» —подумав Климко і уявив купку солі, величенькутаку.

І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.396 —Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солі привезла двамішечки, як війна почалася. А тут —осьо, тільки на денці...—Жінкадістала з тачки жовтий сировий клуночок.—Давайте, скільки є,—сказав швець,—та вибирайте собівзувачку, яка на вас дивиться.— Тоді подумав і додав:—А може,хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солідосипали б іще, га?—Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю,що скажете. Чесне слово! —Климко похапцем розкрутив дротинку накишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворимиочима.Жінка зажурено подивилася на нього:—Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так насиплю з півпуда,а то й більше, скільки донесеш.—І спитала в шевця з надією в очах:—Що ж воно оце далі буде, хазяїне?—А що буде,—одказав швець.—Ось вернуться наші, пошию вамусім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні... А вимені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любивпотанцювать! —І він посміхнувся.—Отак і буде. А як же інакше?І всі заусміхалися теж, дивлячись на його веселі зморшки біля очейі по всьому виду, і над похмуро порожнім, усипаним, сміттяммайданом ніби проясніло. А швець дістав з-під свого візка старийречовий мішок солдатський, поскладав у нього парами тапочки —ті,що зосталися,—ковдру, зав’язав тугенько і накинув лямки на плечі.—Що ж, рушаймо, одбазарувалися,—сказав він,—Ти, дівчино,паняй за мною, я покажу, де тобі повернути.—Узяв у руки дерев’ яніпідпихачки, дужо обіперся ними об землю і перший, з мішечком заплечима, покотив до воріт.Усі рушили за ним. За ворітьми швець сказав жінці:—Ви ж підмогніть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче?Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька.Бувай.—І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою.Він, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром понегустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох,—озивалисяпідшипникові коліщата під його візком. А дівчина згорблено, низькоопустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев’ яних колесах.—Поїхали й ми, тітонько,—сказав до жінки Климко.—Разомвеселіше буде, еге ж?—А ти бідовенький,—завважила жінка.—Бідовенький же?—Не знаю,—зніяковів Климко.Він узявся за холодну залізну ручку в дишлі тітчиної тачки і ще раз,востаннє подивився услід шевцеві, що котив помалу мережанимтротуаром: із тіні в сонце, із тіні в сонце... І все глухіше було чути:тьох-тьох, тьох-тьох...397 Розділ V...Перше, що побачив Климко, коли розплющив очі,—велике, рівнообведене коло червоного сонця у вікні (воно світило, мов крізь морок),і став пригадувати, де він. А пригадавши, спитав:—Тітонько, тьотю Марино... Що воно —ранок чи вечір? Де ви,тітонько? —спитав так тихо, що ледве почув свій голос.—Тут я, синок, осьо,—тітка Марина схилилася над ним іпоторкала теплими губами його чоло.—Слава богу! —зраділа.—Охолонув лобик. А то ж хорів, як жарина. Ранок зараз, дітки, сонечкотільки що зійшло.—Довго я спав, тьотю? —спитав Климко.—Не спав, а в гарячці був. Без пам’яті був трохи не три дні. Тактебе тіпало, бідолагу, що аж підкидало на ліжку. Не знали вже, чим івкривати. Застудився ти дуже...Климко поворухнувся під важкою вкривачкою і сказав:—Треба йти.Він хотів підвестися, але ні спина, ні шия, ні руки не скорилисяйому —тільки в жар кинуло, і на лобі виступив піт.—Лежи, лежи,—придержала його тітка Марина.—Куди ж типідеш отакий-о немічний. Підчипишся трохи, тоді й підеш. Лежи, а ятобі молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала настільці, їж. Тільки гляди ж не вставай.«Три дні!» —Климко відчув, що йому запекло в очах, як тоді, вбалці, де він дожував останні крихти від Бочонкових сухарів, ізаплющився.Три дні... Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо’, й більшеніж половину, бо назад, із сіллю, ішов би швидше. Та й ніг уженетреба було б сідати гріть. Він ішов би так, як тоді, коли вони з тіткоювихопилися за Слов’янськ і Климко побачив і впізнав далеко в полі тойкурінь, у якому ночував минулої ночі, а ще далі —станцію і чепурнийвиселок, де він сидів під парканом та ждав, що горобці зіб’ють йомудвійко червивих яблук. Отже, він вертався додому!—А нам з вами, тьотю, ще й по дорозі! —сказав тоді Климко і ставтягти так завзято і так легко й широко ступав у нових тапочках, хочвони трошки і хляпали без онуч, що тітка Марина —так звали жінку —ледве встигала за ним і дивувалася:—Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голоднийі холодний.Климко-бо із вдячності до неї розказав, звідки, чому і як ішовсюди.


А надвечір, уже в тітчиній хаті, його раптом почало тактрусити, що й слова не міг вимовити. Він ще встиг помитись у ночвахз літеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися 398 у велику чисту чоловічу сорочку, що пахла, як і дядькові Кириловісорочки, простим чорним милом,—і тоді його звалило. Далі він чувтільки, як йому давали пити щось гірке, а зуби цокотіли об вінцязалізного кухля...Климко розплющився. Тітки Марини в хаті не було. Він поскидав ізсебе одну за одною всі вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якіськофти, діжурку свою — і встав, спустивши ноги додолу. В хаті булочисто і ясно від сонця, веселих вишиваних рушників на стінах та відчервоних калачиків і хвастунців, що цвіли на лутках у кожному вікні.На стільці коло ліжка лежала скибка хліба, намазана смальцем іпотрушена зверху сірою сіллю, та двоє червонобоких яблук. Климкоповільно, стримуючи себе, з’їв хліб і одне яблуко. «А те хай,—подумавпро друге,—у дорогу візьму». Він побачив на лаві рівно складенучисту свою одежу, матроску і штани (вилиняли після прання щедужче,аж побіліли), устав і вдягся. Потім накинув діжурку і вийшовнадвір. Сонце різонуло в очі, з них побігли дві сльозини. Климко витерїх пальцем. У повітрі пахло садовим димом. Так пахло восени і вїхньому висілку.«Листя палять,—подумав Климко.—Треба ж роботу якусь зробититітці, а то тільки набалакав: і те зроблю, і те...»Він знайшов у сінях старий віник-деркач і промів тічок біля порогата вузеньку між споришем стежку до хвіртки —так вони заміталищоосені і щовесни в шкільному дворі. Тоді обійшов тітчину хату,повисмикував старий цупкий бур’ян попід призьбою —і хата одразуніби повищала. Обдивився довкола —що б його ще таке зробити? —іпомітив за хлівом солом’яний погрібничок, теж зарослий густимбур’ яном. Він підійшов до погрібничка, вхопився обомаруками занайдебелішу гіллясту бур’янину, щоб її вирвати, і раптом почувприглушене підземельне: «Ко-ко-ко-ко?!» Заджеркотіли й кури, алетихіше й не так сердито, як півень, і теж з-під землі. «А-а-а»,—здогадався Климко, усміхаючись, і облишив бур’ян: хай, серед ньогоне всяк одразу й помітить погрібничок. Він пішов у хату, застеливліжко і сів перепочити, бо втомився. «А як же оце йти, як і од віникавхоркався?» —і заспокоїв себе тим, що добре попоїв, тож силиприбуде.Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум’ янощока, очісміються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квіткамипо боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни.—Таки встав? —здивувалася і високо, ялиночкою підняла брови (вона і в дорозі піднімала їх так, коли дивувалася) .—Ну й меткий! У вас там на шахтах що —всі такі? І в дворі він уже, бачу, хазяйнував.Хіба ж можна отакому хворому —і за роботу? Тобі ще лежати талежати.399 —Я піду, тьотю,—тихо сказав Климко.—Сьогодні. А то ще одиндень пропаде...Тітка Марина поставила глек з молоком на лаву і подивилася на Климка спершу злякано, потім обличчя їй жалібно скривилося, очінабралися слізьми.—А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? —спитала вонаневпевнено.—Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогоюподумала, та зразу не сказала: бачу ж —хворе хлопченя... А вчительказ дитинкою якось переб’ється, серед людей же... Я тебе вдягла б якслід і взула. Їсти в мене, хвалити бога, є що —німці до нас тількивряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни —хай там його, козака,смерть обминає —житимемо втрьох, будеш нам за рідного сина... В школу тебе оддамо... Га? —В очах у неї світилася надія і ще щось такеласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода сталотітки, і він сказав:—Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в насголоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене тамждуть...(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степі довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу черезвибалки й узгірці, звідки має прийти Климка; що часто разом з нимвиходить за переїзд і Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках,тоді вони дивляться на дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать,картаючи себе в душі: Зульфат —що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна —що не почула, як він пішов. Надвечір вертаютьонімілим у голодному горі висілком назад до вагової, і їм здасться, щотам їх уже чекає Климко —усміхнений, мовчазний і синьоокий. Алейого немає...Климко цього не знав. Він знав лише одне: там його ждуть.)Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим,стурбованим голосом:—Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу.Вона внесла з хатини склянку і налила в неї молока, густого і тепло-пахучого.—А півня, тітонько, ви краще заріжте, бо він і курей продасть...—сказав Климко.Тітка Марина тихо засміялася і подивилась на нього залюбленимиочима:—Хто тебе й викохав отакого... А що, хіба його чуть?—Як підійдеш близько, чуть, а з двору ні.—Він у мене й на волі розбишакуватий був та горлатий. Думала,хоч у погребі посмирнішає. От босяцюра! —Тітка зітхнула.—Я нехотіла тобі зразу казати, думала ж, зостанешся... Німці товарний поїзд 400 учора пустили в Донбас, до Єнакієвої чи до Горлівки, точно не знаю. А сьогодні ввечері що один піде. З нашої станції.—(Климкові сталоважко дихати —так стисло в грудях.) —Це мені той чоловік, де ямолоко брала, сказав. Він перед війною обходчиком робив, то й заразпогнали, дарма що старий уже. Кажуть, не підеш —корову заберем.Може, він підсобить тобі сісти, як перегомоніти з ним, га? —І сама жсобі відповіла:—Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч дополудня поспи —здоровіший будеш. Піду я в печі розтоплять.Климко скуштував ковток молока, ще ковток... У склянціпоменшало на третину. Подумав, подумав —і долив її водою з кухля,що стояв на столі. Потім ще надпив і ще раз долив, і ще... Поки сталоне молоко, а синя бурдичка.—Що то ти робиш? —почув він і підняв голову: в хатинних дверяхстояла тітка Марина.—Доливаю...—винувато сказав Климко.—Водою?!Климко опустив очі й кивнув.—Мені, тітонько Марино, якби хоч з пляшку з собою взяти,додому,—сказав тихо.—Може, довезу...—То й візьмеш! Спарю —і візьмеш. Сміливо пий, я ще дістану.—Вона вернулася в хатину і голосно зітхнула там.А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягсяй ліг. Він дивився у вікно і ждав полудня, аж доки й заснув.Було вже поночі. На станції ані вогника, ані голосу людського.Тільки паровоз, видно, старенький. уже, хрипко дише та кидаєнегусті іскри в захмарене небо.«Вугілля в топку закидають,—подумав Климко,—інакше іскри нелетіли б». Вони вилітають з труби лише на ходу і коли «шурують»топку, щоб підняти пару. Климко знав це ще змалечку від дядька Кирила. В паровозній будці тим часом погасли червоні відблиски,—дверці закрились,—перестала шурхати об вугілля лопата. Климкозахвилювався: скоро відправлятимуть. Він сидів під якоюсь будкоюбіля клунка, а тітка Марина пішла шукати обходчика.З кінця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка.Воно ближчало. А коли порівнялося з будкою, де сидів Климко, стихло,зарипіла черепашка під ногами, і Климко почув шепіт тітки Марини:—А порожні вагони є, Гнатовичу?—Вони всі порожні,—одказав їй хрипкий старечий голос.—Ведисвого пасажира до другого з кінця, там уже є люди. Та й чисто: з-підлісу вагон. Тільки двері тихо одчиняйте.Климко побачив маленьку чорну тінь обходчика з довгоносоюмастильницею в руці —і знову задзвенів по колесах молоточок.Підійшла тітка Марина, теж, як тінь, з ночі виринула, зашепотіла:—Ходімо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей.401 Вона легко закинула клунок на плечі і взяла Климка за руку.—Осюдою, поза вокзальчиком ходімо, бо ще наскочимо на тоговиродка... Начальник станції тут об’ явився новий.Біля передостаннього вагона вони постояли, прислухаючись, потімтітка Марина легенько постукала в двері і сказала неголосно:—Свої, не бійтеся...Двері тихо відкотилися, утворивши чорну щілину.—Може, підсобити? —озвався зсередини чоловічий голос, іпростяглася рука.Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка,зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче:—Прощай, синочку... Так хотілося мені тебе зоставити в себе,такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів,—серця бтобі увірвала... Приїжджай... Пішки не йди —далеко... А приїжджай...—Я не забуду вас, тьотю Марино,—надломленим голосом сказав Климко.—Я... спасибі вам... я приїду... Чесне слово! —Паровозтоненько свиснув. Тітка ще раз поцілувала Климка, шепочучи щосьсама собі, і поїзд, брякнувши буферами, рушив.У вагоні пахло старою сосновою стружкою, на стрілках вінпогойдувався і рипів, а коли поїзд набрав швидкість, його сталометляти з боку в бік, і він уже не рипів, а стогнав.Чоловік,—мабуть, той, що брав Климків клунок,—довго черкавсірником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок укутку і під ними душ п’ять жінок з якимись пожитками в мішках ікошиках.

Жінки дивилися на вогник тьмяно-блискучими сміливимиочима.«Наші,—подумав Климко,—донбасівські». І йому стало легко, теплой затишно у цьому рипучому вагоні.А чоловік прикурив цигарку і сказав Климкові уже в пітьмі:—Візьми підмости собі стружок під боки, то подрімаєш у дорозі.—Нічого, я ісидячи вмію спати,—бадьоро одказав Климко.Він сів біля дверей, притулився спиною до стіни вагона, що ходиласюди-туди, мовби приколихувала, і дивився в прочинені двері нанебо. Низькі чорні хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, яквони час відчасу засмолювали негусті дрібні зорі і як ті зорі зновуненадовго з’являлися, Климко здогадувався, що хмари біжать.Поїзд ішов нерівно: то смикався і набирав шаленої швидкості, тогальмував так само різко, як і розганявся, то зупинявся простопосеред степу і довго стояв, а від переднього вагона біля паровозабуло чути німецьке гелгекання. Тоді в кутку, де сиділи жінки, нишкли,а чоловік гасив цигарку. Він курив часто, і в спалахах сірника буловидно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами.І знову поїзд рушав, помалу, навпомацки долаючи ніч тапосвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядьків ФД так не їздив. Він 402 пролітав станцію, як ураган. І Климко, зачувши його потужнийлицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити збарака, щоб помахатидядькові Кирилові і побачити, як вінусміхається йому і махає рукою, а білява хвиляста чуприна в’ється навітрі. То був веселий і мудрий паровоз... Він міг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки свого диму під вагонні колеса, а мігнищечком, як довга чорна щука, підкрастися під самісінький барак,поставити на землю дядька Кирила із залізною скринькою в руці,потім гучно зачахкати трубою, мовби зареготавши, і задки швидкопокотитися на станцію.Та було інколи й так, що ФД зникав кудись на цілу добу чи її дві, адядько лишався вдома. Найчастіше це траплялося у свято, коли депо,шахта, станція, клуб і школа сяяли вночі червоно-синьо-жовто-зеленими гірляндами, що гасли аж по тому, як сходило сонце, а звікон у висілку грали патефони, і в бараці крізь тонкі стіни було чутиз кімнати в кімнату святковий гомін. Дядько Кирило, в білихнапрасованих брюках, білих парусинових черевиках і блакитнійсорочці, легко перехопленій у стані шовковим поясом, одягав Климкав матроський костюм з безкозиркою, в нові рипучі сандалі, брав йогоза руку, і вони йшли до магазинів по морозиво та цукерки —смугасту «Ракову шийку»... Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав нимитоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками,лизав кругло морозиво, а дядько присідав біли нього навпочіпки іказав:—Біжи тепер додому, а я ще побуду я товаришами.Очі в нього були усміхнено-печальні —він ніколи не усміхавсяними весело,—а біляве хвилясто волосся світилося на сонці шовком.«Посадимо із Зульфатом вишню над ним,—думав Клямко,уткнувшись головою в коліна.—Весною вона біло цвістиме, вліткуягідьми блищатиме, шпаки налітатимуть... А восени встелятимемогилу червоним листям з усіх боків...»Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрічки від безкозиркилоскотали і лоскотали Климкові шию —так м’ яко, так ніжно...Він прокинувся від гучного гуркоту дверей. І не зразу розгледів натлі сірого дощового неба німця у вагоні, що стояв простоволосий, беззброї, у довгий, по самі лікті, шкіряних рукавицях. Німець обвівліхтариком усі кутки, помовчав, розставивши ноги і згасившиліхтарик, і раптом крикнув, як вистрелив: —Geraus!!!1 Першим пішов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього бувкошик і невеличкий вузлик. Німець ждав його, стежачи за нимзосереджено, спідлоба. Коли дядько підійшов близько, німець 1 Геть!403 відкинувся плечима назад, обкрутнувся на одній нозі, а другою зусього маху вдарив старого вище колін. Дядько охнув і сторчма випавз вагона. Німець знову став у попередню позу і ждав жінок. Климкопопробував одчинити свої двері, але вони неподавалися, видно,намокли за ніч під дощем. Зойкнула жінка, закричала друга, третя...Німець бив їх так само, як і старого,—мовчки, із усього маху. Климкона превелику силу встав з клунком за плечима і пішов до дверей. Вінпомітив, що німець б’ є лише правою ногою, і хотів проскочити злівавід нього. Німець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив знього очей. Не дійшовши до дверей кроків три, він зігнувсякалачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи вліво однімця і разом з клунком полетів з вагона, перекинувся в повітрі йпосунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто вкалюжу, а клунок боляче придавив шию. Німець таки достав його вжена льоту кулаком у груди... Климко спробував підвестися, але в грудяхі в коліні так заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктемпо грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався а калюжі. Біляпереднього пасажирського вагона стояв гурт німців.

Вни курили йреготалися. Коли до них підійшов той, що викидав, гурт обступив йогоі зареготав що дужче.Скоро поїзд рушив.Климко розтер груди й коліно —добре, що тітонька Марина далаштани, хоч були вони й великі, а то живого місця на ногах незосталося б,—подумав, підвівся і видерся на насип. Недалеко,кілометрів за три, він побачив станцію і впізнав її: то було Дебальцеве!Тепер йому лишалося пройти кілометрів шістдесят. Климкоповернув за акацієву посадку і побачив неподалік у степу старого зкошиком та жінок з мішками за плечима. Вони посувалися помалу ідуже горбилися. Климко пішов слідом заними.А мокрий степ гірко пах полином і тихо шумів од вітру. Низько надним сунули хмари.Розділ VI Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощунадвечір’ я. Дощова роса м’ яко блищала на пожухлих придорожніхтравах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка,малиново яскріло у кожній росині.Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею.Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, щоякимось дивом не розбилася, як упав з вагона) він перев’язав пополамі ніс по черзі то на одному, то на другому плечі.404 В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов і йшов,напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги.Йшов він помалу ще й тому, що не треба вже було поспішати: онвін, виселок, мріє крізь безлисту посадку, а он лежить за іржавимиколіями великий залізний бак зваленої водокачки, звиваються димкипо німому териконові —порода горить. У висілку теж деінде курятьнегусті дими з димарів і тануть над посадкою.Дома, дома!.. Уже дома.Він не піде висілком, ні. На переїзді він зверне ліворуч і колією,мимо станції, депо, печища на місці барака і хлібопекарні дістанетьсядо вагової. Постукає тихенько в двері... «Хто там? —спитає Наталя Миколаївна.—Заходьте, будь ласка»... Климко усміхнувся і, сам тогоне помічаючи, пішов швидше.Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнувавтомат. «Невже знову італійці?» —подумав Климко.Вони й тоді, як прийшли, зчинили таку стрілянину по курях, наче увисілку точився бій. Так де ж ті кури зараз, як їхвитрощили до одної?Знову бахнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжитьякийсь чоловік —босий, у солдатському галіфе з розв’язанимиповорозками і в гімнастерці без реміняки.Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, учорному.Один з них припав на коліно і вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.І тоді Климко все зрозумів.—Туди, дядю, біжіть! —закричав він, показуючи рукою праворучвід себе.—Туди! Там балка!..Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло вгруди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливличервоногарячі плями.Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогусіль...—Климка-а-а! Кли-и-мка-а! —почув Климко з гарячої пітьми інічого вже більше не чув.Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.

Пошук на сайті: