Григір Тютюнник - Климко (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.docx)Tyutyunnik_grigir_klymko.docx74 Кб4684
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2)Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2200 Кб2703
Сонце підбилося по той бік скирти, тінь від неї покоротшала іпотеплішала.Гори над степом удалині стояли білі, мов пухнасті, на погоду,хмари.Чех повернувся вже без карабіна, тримаючи в руках пакунок звицвілої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, і подав його Климкові.371 Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка,похитав головою: «Вóйна, вóйна... Плохо...» —і пішов до коней,згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.Підвода рушила шляхом навздогін за обозом, що був уже далеко, інезабаром скотилася у виярок.Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих —вониторохтіли —зеленкуватих галет у прозорому лопотючому папері ікругла чорна коробочка солі —може, зо жменю. Климко розірвавпапір, дістав одну галету, надкусив і почав швидко жувати. В ротізробилося терпко і холодно. Під ложечкою млосно зассав голод.Климко понюхав галету і враз поростав жувати: вона пахла м’ятно іладанно, як сухі квіти в головах у дядька Кирила. Голод враз улігся,зник, від нього лишилася тільки тупа різь у животі.Климко підвівся, прикидав галети соломою і швидко, з плащ-палаткою та сіллю під пахвою, пішов до шляху, сколюючи ногихолодною од роси стернею. Він одійшов був уже далеченько, потімпідбігцем вернувся до скирти, одрив у соломі галети і загорнув уплащ-палатку. «Мо’за них солі дадуть або ще чогось»,—подумав.Він перетнув шлях, що ледь відлунював даленіючим обозом, і пішовпутівцем просто на білі гори.Розділ II Климко йшов уже восьму добу.Першого дня йому йшлося легко, навіть весело. Пухка пилюга надорозі гріла босі ноги, в, кишенях дядькової діжурки лежало шістьвеликих сухарів з білого хліба і чимала торба на сіль. А тут іще степу,сонця кругом повнісінько. Вітерець лоскоче ковил-траву, колошкаєполини, щоб вонидужче пахли. І ніде ані лялечки. Тільки ящіркишастають поміж травою та теплим камінням на голих пагорбках.Сухарів дав Климкові в дорогу дід Бочонок, станційний аптекар ідядьків Кирилів товариш. Дід Бочонок —так звала аптекаря всядітвора у висілку й на станції —цілими днями, навіть у неділю,просиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно черезвікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв заприлавком, упершись у нього великим животом. Він знав усіх, і йоготеж знали всі. Сивий, вусатий і кругло-товстий, як справжнійбочонок, аптекар любив походжати ранками по базару —в широкихсмугастих штанцях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці,підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. Наногах у нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи некупував, а лише весело перемовлявся з базаровими і реготав басом з-під білих розпушених вусів: «Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам 372 шануваннячко!» І знову реготав, причому живіт йому здіймався, моввелика пругка подушка, і двигтів. Шовкові китиці на поясі теждвигтіли. Йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всілякінемочі, і від одказував поважно: «Куальцексс, куальцексс приймайте,мій друже». Або: «Авспіріні, авспіріні пийте, моя лиско. Тричі на деньпо одній пігулці. Крейди не шкода!»Були, проте, й такі, кому Бочонок призначав ліки, особливі своєюзагадковістю й урочистістю:—Я приготую вам краплі датського короля, мій шановний.Загляньте якось.Біжачи вранці до школи повз базар, Климко частенько завертав уряди заради того, щоб походити хвостиком за Бочонком і послухатиоті його таємничі слова —«куальцексс», «хіна», «авспіріні»... Найдужчейому подобалося в них «а»: кругле, глибоке, воно, мов луна з колодязя,перекочувалося в аптекаревому горлі —теж як бочоночки...Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дід Бочонокприйшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившисьтовстим плечем до одвірка, і, втерши сльози, присів біля Климка настілець, що так і охнув під важким тілом. Тоді дістав з кишенішироченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі:—Може, хоч хлібину колись купиш. На всі. Бо зараз вони —безцінь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсьбабусі в поміч та й перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогудам.Климко сказав, що йому дають на станції дядьків пайок, так щожити можна. До того ж у школі скоро почнуться заняття.—Вони вже не почнуться,—зітхнув дід Бочонок.—Німці от-отприйдуть...Незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. Климко бігав у тойдень з висілковими хлопчиками за балку дивитися збитий нашяструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, якпохитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум’ямі димами після кожного вибуху моторошнозавивали уламки рейок.Бомба влучила і в барак, і його розвалило, розкидало в усі боки, арештки стін і простінків згоріли у Климка на очах —швидко, яктріски. Пожежі ніхто не гасив, бо станція горіла вся, горіли депо ішахта, а два паровози, що встигли відійти за посадку біля кладовища,клично і сумно гули в два неоднакові гудки.Так і зостався Климко, в чім був, у чому йшов зараз....Сонце стало вже височенько і пригрівало в спину, а земля булахолодна, від неї потерпли підошви і зробилися як дерев’яні.Коли вонимерзли так, що аж пекли, і не було вже терпцю йти далі, Климко сідав 373 просто посеред дороги й одтирав їх руками, хукав на них, піднімаючидо рота то одну, то другу, і знову одтирав.

Попереду забовванів лісок, самі вершечки дерен. Таке як вибалок,чи що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими йзеленими, помітив Климко, тоненькою цівочкою підіймався вгорудимок. Він не танув і не падав набік, як то бував при вітрові, а лишпогойдувався ледь-ледь у ранковому супокої. Климко зрадів томудимкові й подався на нього.Багаття жевріло неподалік від путівця, на картоплищі поміжприжовклими осиками й кленами. Грядка була невелика, пообіч неї намежах лежали купки старого почорнілого од моху каміння —видно,хтось колись не день і не два труждавсятут, щоб звільнити землю відкаменю і посадить у неї якусь цеберчину картоплі. Коло багаттялежала купа прим’ятого картоплиння, змішаного з опалим листям, івидно було глибокий слід від тачки. Картоплю вибирано, либонь,учора звечора, бо земля в лунках щене просохла. Климко розворушивпалицею багаття —з нього викотилося дві чорні, як вугілля,картоплини. Шкірка на них так пригоріла, що аж відстряла одсерединок, рожевих та пахучих. Климко швидко зжував їх, забувшинавіть, що в нього є сіль. І тоді йому так схотілося їсти, що сльози самівиступили на очах. Він повитрушував з кутиків у кишенях діжуркикрихти від сухарів, легенько видмухнув з них остюки та солом’янупотеруху і ще трохи поласував. Останню половину сухаря він із’ ївучора зранку і відтоді не мав ані рісочки в роті. Щоправда, в одномуліску над шляхом трапився йому в гущавині рясний кущ глоду.Климко обірвав його до останньої ягоди і їв доти, аж доки незанудило.Сухарів хватило б надовше, якби вони були не червиві, якби їхдавав йому дід Бочонок, а не його жінка —худа, злюща і скупа Бочончиха. Климкові завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом вгостях у Бочонків, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски ізсвятковим їстивом на стіл, а кидав їх, на що дід Бочонок тількиприкахикував і йорзався на стільці, проте мовчав.Коли Климко забіг до аптекаря і сказав, що подасться на села (просіль він змовчав, боячись, щоб Бочонок не відмовляв його чи ще гірше —не зоставив жити в себе), той вийшов на кухню і довго несміливимбаском перемовлявся про щосьіз Бочончихою. Климко хотів був ужепотихеньку втекти, але тут увійшов аптекар з жінкою, що неслапоперед себе миску борщу. Вона кинула її на стіл і знову зачиниласяна кухні.—Я не голодний, —сказав Климко, одсуваючи миску, іпохнюпився, щоб не дивитися на борщ.—Їж,—попросив Бочонок, винувато кліпаючи очима й хапаючисебе то за той, то за той вус. —Ти на бабу не дивись. Вона така і є.374 Климко навіть не поворухнувся.У кімнаті в аптекаря дуже пахло ліками. На підлозі лежала товстаковдра, по стінах висіли великі гарні картини в золочених рамах, нависокому ліжку під подушками спав кіт з великим пухнастимхвостом, а від кухні пахло гарячим хлібом.У вікно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко підвівсяз стільця, виглянув через фіранку і закивав головою.Він вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, і Климкопочув крізь них змучений жіночий голос:—Не кращає йому, Карповичу... Горить увесь. Ви б ще щось дали,таке щось, щоб помогло... А вам за те ось яєчок, сальця четвертинку...—Ні-ні, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А ліки я заразвинесу.—Хто там? —вийшла з кухні Бочончиха.—По ліки людина прийшла. Чоловікові погано.—Людина, людина,—перекривила Бочончиха.—І всім на дурнякдай.—Чого це на дурняк? —сердито одказав Бочонок.—Піди візьмитам «подаяння».—Яєчка... Сальце осьо...—знову почув Климко.Потім рипнули двері в прикомірок,—видно, Бочончиха пішлаховати «подаяння» за ліки.Коли Климко вже вийшов на ґанок, вона догнала його з шістьмасухарями у фартусі, швидко, дрібно перехрестила перед самимиочима і прошепотіла щось сама собі тонкими сердитими губами.Бочонок вивів Климка за ворота і сказав:—Глядися ж у дорозі. А краще —пристань до якихось добрихлюдей, біженців,—серед нещасних багато є добрих,—та іди вкупізними. Їх тепер сила-силенна суне у всі кінці.—І скрушно подививсяна босі Климкові ноги.—Знайшов би я тобі і взувачку, бо як же оцейти в осінь босому, так нога ж у мене така, що ти в один черевикувесь із головою сховаєшся.На прощання він поцілував Климка, притиснувши до своговеликого живота и лоскотнувши вусами, вийняв з кишені хустку істав умочати її в кожне око по черзі...Перший сухар Климко розломив, коли відійшов од станціїкілометрів за двадцять п’ять і сів перепочити —гули ноги, пеклопідошви, натруджені об дрібні камінці, що траплялися в пилюзі, та йусе тіло млоїло від утоми. Розломив і побачив, що всередині ажкишить дрібної білої черви. Скривившись від огиди, Климкоповикидав їх соломиною, ще раз розломив сухар і ще повикидав...Їсти довелося вже крихти. Але то було не найстрашніше.Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти,і впав: ноги не вдержали. Їх ніби одняло. Що встане, то і впаде, і 375 впаде. Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по нихкулаками ікричав: «Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз!»Він таки підвівся і пішов, ледве-ледве пересовуючи ступні в крутійпилюзі.Так було після кожного перепочинку, і Климко збагнув, що кращейти повільніше, але йти і йти без упину, аніж поспішати і через кожніп’ять-шість кілометрів падати, знесилившись, на землю.Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав,що бити їх не слід, а треба легенько розтерти, поляскати долонями іперші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли,йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою.Климко підкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок і довгоодігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх просто до полум’я. Нагріє,потре добренько обома руками і знову суне до полум’я. Аж докивигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття, іпішов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.—Одна! —вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину.—О!Друга! О! Третя!..Сонце вже припікало,—не дуже, одначе, по-осінньому, але Климкопрацював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Вінскинув діжурку і знову став до роботи. При самій межі знайшовкілька невиконаних, притоптаних дитячими ногами кущів («Он хтокартопельку пік!») і, розриваючи їх палицею, приказував:—А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь!До обіду Климко накопав п’ятдесят сім картоплин —великих,менших і зовсім дрібних. Дванадцять, найдрібніших, він спік. Ївпомаленьку, вмочуючи в коробочку з сіллю: помаленьку —щоб довше,та й живіт не заболить. А то глоду оно переїв —і занудило. Потрохутреба було...На дорогу він ще раз добре одігрів ноги, закинув на плечі торбину зкартоплею і рушив далі через вибалок: може, до вода трапиться. Подну вибалка поміж камінням справді біг струмок, мив боки томукамінню, полоскавзеленісіньку травицю, що клалася на воду рівнимичубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навколішки, припав доводи —холодна та добра! —тоді вмився і втерся галстуком одматроски. А вгорі над струмком дрімала жовто-зелена тиша осені йначе уві сні ронила листя. Було так м’ яко і затишно в цьому вибалкунад співучою поміж камінням водою, що Климко не одразу підвівся зколін, а стояв і стояв...Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко:чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки вневеличкихпожовклих садках, далі —грибок водокачки, клубчасті дими понаднею; тоненько і коротко свиснув паровоз —«кукушка»... Климко ажзупинився, розгублений і зляканий: чи не приблукав оце він,376 кружляючи незнайомими дорогами, назад, на свою станцію.Так ні ж,ні. Адже їхню водокачку звалило бомбою, а тут ціла. Не видно йшахтного терикона, та й бруківки в їхньому висілку не було. Її зробилиперед самою війною тільки від станції —повз базар до магазинів іперукарні.

Пошук на сайті: