Григір Тютюнник - Климко (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.docx)Tyutyunnik_grigir_klymko.docx74 Кб4705
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2)Tyutyunnik_grigir_klymko.fb2200 Кб2725
А так усе схоже. І, йдучи з торбоюза плечима понадпарканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожендень її життя і кожну годину.Будили його щоранку, ще задовго до того, як іти до школи, хлібовозі водовоз. Першою повз барак, повільно второхкуючи колесами покам’янці, їхала до пекарні порожня зелена будка, запряжена пароюмаленьких (менших, ніж у німців) дебелих коненят. За тихої погодивід будки лишався у повітрі хлібний дух, що довго не розходивсяпотім. На будці було написано великими білими літерами: «ХЛІБ». У передку,на високому рундучкові, сидів дядько в чорному халаті —його теж звали хлібовозом —і досипав недоспаної ночі, покивуючиголовою, а коні йшли самі, бо вони знали дорогу.Трохи згодом до барака з гуркотом і хлюпотом у довгому бочонкуна чотирьох колесах під’їздив водовоз і веселим співучим голосом (хочбув він уже старенький) розлого вигукував: «Во-ода-а, вода-вода! Во-да-а, вода-вода!» В бараці разом одчинялися всі двері, торохтіливідра, чути було жвавий гомін коло бочонка й пересміхи з водовозом.Воду завжди набирали весело,—може, тому, що водовоз бувзавжди веселий, буйно-червоний на виду, а вода, що так і сяялапроти вранішнього сонця, була чиста і холодна, мов з-під льоду.Взимку водовоз привозив воду обмерзлими, в срібних бурульках,саньми. Вуса в нього тож були обмерзлі і теж у маленьких бурульках.Підождавши, доки Климко націдить води, він забирав у нього з руквідра і заносив до кімнати. «Дзядзька Кирілл-та ігдзе, на рабоце? —питався.—Прівецік яму пірадаш, как вярньоцца. Ад дзядзь-кі Сімьона, мол...». Взимку, коли такої ранньої пори надворі ще поночі,від станції через колії і до самого висілка блимали рухливі жовтівогники, схожі на світляків: то поверталися додому з нічної змінишахтарі.Аж ось від вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло, зшипінням, а далі все чистіше й потужніше, долинав гудок, скликаючилюдей на роботу. Климко вирушив до школи —повз шахтнусортувальню, закурену штибом, далі повз гомінкий велелюдний базарі аптеку. Біля клубу, супроти кінобудки, він зупинявся і слухав, як тамшерхотить-співає кіноплівка: механік перемотував її після вечірньогосеансу —«Думи про козака Голоту», або «Щорса», або «Чапаєва». Якнедавно ще, лише два місяці тому, все це було, а тепер здавалося, щодавно-предавно, як був ще дошкільням...Біля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовтуакацію звисала велика яблунева гілка. На ній поміж рідким уже 377 листям висіло двоє поморщених яблучок, що злиплися докупи,—видно, червотока сточила їх. В акації на осонні зібрався цілий базаргороб’ячий. «Тепло знайшли,—подумав Климко.—Немає на вас кота!»Горобці, ганяючись один за одним, шугали в гіллі й оббиваликрильцями листя. Яблука теж погойдувалися від того гороб’ячогобешкету разом з тоненькою гілочкою, на якій росли. Климко поклавторбину з картоплею під паркан і сів на неї, сказавши собі:«Перепочину трохи»,—а сам не зводив очей з пари яблук.Він просидів отако, задерши голову вгору, довгенько, доки шия незболіла. Горобці аж кишіли в яблуневих вітах, а яблука гойдалися і непадали, наче їх прив’язано ниткою. Климко встав, закинув торбину заплечі й, зітхнувши, ще раз подивився на зморщені яблучка. «Ні,мабуть, вони ще скоро не впадуть. Хай собі». І почимчикував понадпарканами далі, вже не поглядаючи вгору на садове гілля —а то, чогодоброго, ще десь закортить «перепочити»...За містечком знову був степ і степ. Сонце звернуло, з полудня,світило навкіс, і Климкова тінь з торбиною ковзала у надвечірньомупромінні —ближчали і ближчали, ставали більші й жовтогарячіші.Незабаром Климко побачив велике місто у долині, зупинився іроздивлявсь його довго, мружачи очі проти сонця. воно вже співалосвою тиху червону пісню вечорову, і Климко заозирався довкола:треба ж на ніч стати, бо в місті де притулишся? Далеко в полі, гонів задесять, він розгледівнизеньку чорну копичку сіна чи соломи, коли бне торішньої, і звернув з дороги...Розділ III То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив’ялим ужеогудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав’яззюкавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожевухолодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вжехолоне. Осінь...У курені було багацько соломи, твердої, злежаної,—сторожівкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб нимукритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати,загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так віднадвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху,зогрівся й принищк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходилосупроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гориз цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під нихпочнеться ніч,—думав Климко,—і піде-постелеться степом далі йдалі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці,378 де був барак, а тепер лиш купа попелу впереміш з головешкамизосталася...»Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріластанція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатині нашахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам’ яні стінивагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовнівід вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою,високими кучугурами; зсередини —від диму з круглої чавунноїгрубки-«буржуйки», що виходила іржавою трубою надвір черезбляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл,за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів одвеликих і малих чорнильних плям.Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вонимали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі «розовки»,два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин —ізажив у ваговій сам-один.

Пошук на сайті: