Володимир Винниченко - Сонячна машина (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.djvu12986 Кб2776
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.docx1128 Кб7240
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb2)Volodimir_vinnichenko_sonyachna_mashina.fb22376 Кб4738
— Підглядала?! Як покоївка? Дочка графа Елленберга підглядає до чужих віконн!

— Я хотіла подивитись, чи справжнє волосся в принцеси.

Старий граф ступає крок наперед і простягає руку до Труди.

— Давай сюди негайно. Швидше!

Труда великими, нерозуміючими і вже знаючими очима скидає на батька.

— Що давати?!

— Трудо!!!

Бідна птиця-мати може тільки з жахом і одчаєм слідкувати, як ворог усе ближче та ближче добирається до необачної, необережної дитини. Ах, одвести б його в другий бік, на інший слід направити.

— Батьку, ради бога! Як ти можеш таке?

— Мати! Мовчи Страховище на всяке божевільне страхіття здатне. Трудо! На терасу ніхто не міг пройти. Коронка лежала біля розчиненого вікна на столі. Біля того вікна, куди ти підглядала. Ти розумієш, що твій дикий, страшний жарт зайшов занадто далеко? Розумієш чи ні?

 Труда не розуміє. Смугляве лице з синьою родинкою під ухом наливається темним, бронзові очі стають гострі, стрибливі. Вона помалу підводиться, вирівнюється й закидає го лову.

— Хто з нас, графе Елленбергу, жартує, це ще невідомо. Та як-не-як, а ваші слова й ваше підозріння на свою дочку страшніші за всяке страхіття.

І вона, не горблячись, як звичайно, не помахуючи по-хлоп'ячому руками, а рівно, випростувано відходить до столу.

Граф чує тільки ці два слова «графе Елленбергу», не «батьку», не «тату», а власне «графе Елленбергу»!

І графиня чує ці страшні, незрозумілі два слова. І чує, як старий тихо пошепки повторює: «Графе Елленбергу!»

Він якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду, потім повертається до Фріди й киває їй головою.

— Ходім.

Графиня і Фріда тихо виходять за старим графом, а Труда стоїть біля столу і грається олівцем, суворо насупивши брови. Згори донизу дім обшукано, поперетрушувано всі кімнати й речі прислуги; попереглядано всі закутки, всі сліди пальців на поросі балюстради. І на ранок усі підозріння зупиняються на льокаєві Фрідріху Баронеса Фріда... виразно бачила на терасі тінь людини, подібної до льокая Фрідріха Вона не звернула потрібної уваги, але цілком виразно бачила мужчину високого росту з горбатим профілем, як він швидко й нишком пройшов повз вікно спальні графівни Труди.

Поліція й детективи, захопивши з собою очманілого від жаху, непорозуміння и одчаю Фрідріха, спорожняють старий графський дім. Чи дійсно винен Фрідріх, чи ні, ні поліція, ні прислуга, ні принцеса, ніхто того не знає, але кожний розу міє, що Фрідріх мусить бути арештований, щоб разом із со бою занести в тюрму навіть тінь підозріння на старий графський дім.

Граф Елленберг згоджується дати дозвіл на арешт Фрідріха. Він згоджується, але зараз же кличе графиню до себе в кабінет.

Старі, змучені жахом і безсонням обличчя їхні здаються ще старішими. Старий граф одшморгує портьєри на вікнах, одчиняє вікна й гасить світло ламп Ці приготування не подіб ні до катування, але графиня дрібно дрібно хреститься за спи ною графа, в якій почувається щось грізне, невблаганне й таке знайоме.

Але рівночасно й нове. зарані повна тріумфу певність і страх од цієї певності.

Ах, вона знає вже, про що буде мова, про що так моторошно мовчать ці одвислі жовто-сірі щоки.

Світло ранку, молоде, прозоре, лагідно радісне; невинний, чистин дух роси й зелені, лукаво здивоване лопотіння шпаків і завзяте, рясне джерютання горобців, — як це все не підходить до двох старих, напружено страждальних, мертво-сірих облич.

Маленька, гостровида, з пов'язаною білим голівкою, з напружено круглими, величезними очима нічної птиці мишка, за якою зараз почнеться полювання старого, жовтого, лютого кота, сидить графиня в куточку величезного фотеля й нашорошено слідкує за кожним рухом чоловіка.

От, нарешті, тяжко сідає, кладе великі в ластовинні руки на поруччя фотеля, очима надушує на мишку. А в очах — тривожна певність.

— Коронку взяла Труда.

Мишка робить рух.

— Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це знаєш її загрози скандалом, її обіцянки Фріді здобути грошей, усе це, очевидно, мало на увазі саме це страшне, скандальне злочинство. Але не в цьому річ. Я згодився на твої й Ганса домагання арештувати Фрідріха, але я зробив цю несправедливість умовно. Від тебе тепер залежить, чи я далі буду підтверджувати цю нашу жорстокість, чи замість Фрідріха відправлю Труду до тюрми. Чуєш?

Графиня вже знає, яка це буде умова. Все те саме, вічне, неспокутуване прокляття їхнього життя!

— Отже, сьогодні, зараз ти мені скажеш правду: чия дочка Труда.

Графиня заплющує очі й трудно, скорботно зітхає: все те саме!

Але на графа це мовчазне, тужне зітхання діє як фальшивий, нахабний крик, повний брехні й упертості. Велика волохата рука стискується в кулак і б'є по поруччю.

— Ти скажеш! Сьогодні ти скажеш мені! Сьогодні ти, нарешті, в моїх руках. Все життя ти волочила по багні моє ім'я, а тепер діти твоїх полюбовників крадуть останнє, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе, прокляту, а її зараз же віддаю судовій владі! Кажи!

Графиня збирає все сграждання своє, ввесь страх, увесь одчай свій у руки и простягає їх до чоловіка

— Присягаюсь же тобі всім святим для мене, Труда — твоя! Труда — твоя!

 Граф жадно, ловляче витягає до мишки жилрлу, одвислу шию.

— Ага, Труда моя? А хто ж не мій? Адольф? Отто? Фріда? Хто? Кажи!

І знову все від початку. І знову прокльони, загрози, сльози. Про Труду вже забуто. Хіба це важно: Труда, Адольф, Фріда чи навіть покійний Отто? Правди треба, правди!

І за певність уже забуто.

І от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф стоїть навколішках перед зляканою цим більше, ніж його люттю, прилиплою до стіни графинею і, трясучи піднятими, підведеними, як на молитву, руками, благає:

— Скажи мені правду, тільки правду! Яка б вона не була! Благаю, молю, визволи від цих мук сумніву! Яку хоч правду, тільки, щоб уже кінець. Ти ж зрозумій: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собі любити їх. Я ограбований з останнього, що є на старість у людини. Але я й любові не хочу, нічого. Тільки спокою й правди. Присягаюсь тобі: я нічого не зроблю Труді, я покрию її злочинство, але за це скажи мені всю правду!

Але графиня, як розп'ята, тримаючись руками за стіну, мертвими губами шепоче все те саме:

— Всі твої! Всі твої!

І сльози муки за себе, за нього, за отих «усіх» котяться по лиці безупинно. Яку вона іншу правду може сказати йому, коли вона й сама не знає її?

І так само, як не раз уже бувало, графиня, сама трохи не вмліваючи, помагає старому підвестися. Сама хитаючись од лютого болю у правій половині голови, що наче видушує око з лоба, одводить старого до спальні й укладає в ліжко. І, коли бідний, любий, вимучений, заплющивши очі, так тихо, так лагідно й безживно шепоче: «І ніколи-ніколи я не взнаю, хто мої діти», вона притуляється чолом до його подушки й гірко-гірко плаче.

***

— Пан президент у кабінеті?

— Ні, попи в Залі Здоров'я!

І Вінтер, уклонившись, уже хоче пройти далі: в Залі Здоров'я ніяких справ не допускається, навіть Вінтерові без над звичайної потреби вступ заборонений.

Але граф Адольф ніжно придержує пана секретаря за рукав і спокійно просить негайно піти и докласти панові  президентові, що з ним хоче говорити граф Елленберг у важній справі.

Спокій і певність графа Елленберга такі тверді, що Вінтер, трохи повагавшись, одважується рискнути І диво дивнеє: пан президент тільки пильно похмурюють брови, мить думають і згідливо хитають головою. О, Елленберг знайшов щілинку, куди нікому іншому не пролізти!

Величезна мармурова зала з стелею-вікном, що тепер утягнена в стіни, вся залита сонцем, якому милостиво дозволено виконувати свої функції в цьому, не всякому доступному, куточку палацу. Посеред зали прожогом виривається в золотисте ранішнє небо фонтан і весело, діловито падає вниз, в озерце, обкладене живою травою, квітами й кущами. Навкруги озерця стоять апарати для всякого роду фізичних вправ, починаючи від бігання й кінчаючи складним «хан-чу». Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом навіть тут людина без них ніщо. Травичка, квіточки, фонтанчики, все це миле, але дійсне здоров'я дають тільки вони, негарні, байдужі й жорстокі.

Пан президент у боксерських коротеньких штанцях на голому тілі, з виразом упертості й лихої люті б'є кулаками в рукавицях шкурятяне опудало, що гнучко піддається під його ударами, хитро вгинається вбік і несподівано опиняється на другому боці. Тут же поруч стоїть із журналом пан боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) і з виглядом професора, що слідкує за надзвичайно важним науковим експериментом, пильно й заклопотано занотовує особливо важні моменти. Трохи віддалік пан бадемайстер із асортиментом рушників, простирадл і всякого іншого купальняного приладдя почтиво дожидає своєї черги.

В Залі Здоров'я, як у всьому палаці, ніщо не стоїть без діла. Фонтан енергійно, безупинно рветься вгору, обігрівається в сонячних променях, падає вниз і розбігається кружальцями до берегів. Машини, потрушуючись і подригуючи, тихо гуркотять, готові, як і бадемайстер, обняти тіло великої людини, терти його, м'яти, голубити, насичувати токами всяких енергій. Опудало терпляче, не жаліючись, підставляє то з одного боку, то з другого своє шкурятяне тіло й не крекне ні разу під лютими діяльними ударами.

Граф Адольф із тим самим виразом серйозної поштивості й заклопотаності, що й у бокс і бадемайстрів, навшпиньках підходить іззаду й зупиняється.

Мертенс, зачувши кроки, озирається і вмить кидається на графа Елленберга з шкурятяними кулаками, люто кричачи:

 — Обороняйтесь!!

Граф машинально підносить руки й злякано відсувається. Пан президент весело, задоволене регочуть, ритмїчно підкидаючи при цьому випнутим і здушеним штанцями животом. На сідластому чолі, на вухах, на носі рясно блищать краплі поту. Все тіло, немолоде, але ще сильне, в жорсткому рідкому волоссі на грудях і коротких ногах також масно мокріє потом.

Кивнувши бадемайстрові, Мертенс прямує до мармурового ложа, ніжно рожевого, блискучого й холоднуватого.

Бадемайстер ніжно обхоплює пана президента в обійми й починає з такою надзвичайною спритністю, швидкістю й артистизмом обтирати спітніле тіло, що граф Адольф щиро милується. Витерши, бадемайстер кладе пана президента, як кохану, на ложе, прикривши тіло тонюсіньким полотном.

— Ну, тепер сідайте. Щось із принцесою? Приємне? Неприємне?

Граф Елленберг обережно посміхається: як для кого, — для принцеси — неприємне, для інших може бути... корисне.

Мертенс кінцем рушника витирає піт із лоба, що знову виступив, як виступає вода на болоті, і час од часу, поки граф розповідає, проводить рушником по лиці.

— Гм! Цікава історія «Загине коронка, загине рід». Чудово. Ну, хвалю: хитро. ? моїх рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажіть.

Висновок для графа Елленберга цілком несподіваний, і невідомо, чи бажаний. І через те, що невідомо, граф ще обережніше, ще ніжніше посміхається.

— На жаль, пане президенте, я не знаю, де коронка. До викрадення не причетний.

Мертенс махає собі на лице рушником, не зводячи пильних, допитливих очей із горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.

— Ну, добре. Мені байдуже. Але коронку негайно доставити мені. Принцеса дістане її разом із моєю рукою. Я врятую їхній рід!

І на вкритих потом твердих губах виступає іронічний усміх. Усміх цей перекидається на графа Адольфа й розгорається в тихий смішок.

— Але ви відповідаєте Чуєте? Що?

Це вже не так смішно. І граф Адольф із відповідним виразом лиця пробує вияснити це панові президентові. Але пан президент не хочуть навіть слухати коронка мусить бути знайдена якомога швидше й за всяку цїну. Кредит необмежений. Хоч пів Об'єднаного Банку. Досить? Що?

 Граф Адольф сміється з милого дотепу пана президента, але зелені, банькаті, розумні очі пана президента знову пильно й допитливо впиваються в м'яке горбувате лице з сіро-жовтими віями. І знову граф не знає, чи бажано йому підтримувати цю допитливість, чи швидше розігнати її.

Але пан президент мусять набиратися здоров'я — авдієнція скінчена.

***

«Негайно й за всяку ціну».

Легко панові президентові давати категоричні накази, але як виконати їх у такій загадковій справі?

Що батько даремно складає підозріння на Труду, це ясно стає й дитині, побалакавши з пришелепуватою дівчиною. Та й сам батько вже, здається, не дуже вірить.

Та як-не-як, а випадок такий, що використати його можна для розумної людини чудово, і, хто врятує смішну, дурненьку коронку, той урятує старенький, одмерлий рід, династію. Послуга немала. А за це треба немало й заплатити.

У графовій приймальні уже чекає президент поліції з якимсь молодим добродієм, високим, тонким, із сокируватим носом і гарними, ніжними очима.

Пошук на сайті: