Марко Вовчок - Дев'ять братiв i десята сестриця Галя (сторінка 12)

Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тільки можна по землі, заріс він червоним маком пломенистим; мак поспіль вкрив городи коло кожнісінької хатки снопчиками та жмутками ріс при дорозі; то забиравсь на дашок одною квіткою пишною, то цілою сімейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, і здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огні

 

—О, який мак! покрикнула Галя.Що ж за пишнії маки! Я собі насію такого!             

 

Під'їхавши до першої хуторянської хатки скраю, вони стріли молодицю з дитиною на руках і поспитали, де шлях у Гли6ове.

 

— Не знаю, такого села нема. — одказала молодиця.

 

— А які ж коло вас села? — спитався козак.

 

— Хрумово, Іваньково, Кривушино...

 

— А далеко Кривушино?

 

— О, далеченько. Лічать чоловіки більш як сорок верствів.

 

 — А як туди проїхати?

 

Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потім... Та тільки що сей шлях тепереньки небезпечний.  — Чому?

 

— Та чутно — розбивають тепер і ріжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру... Ну-ну! Ну ж бо!—спиняла вона дитину, що тягнулася до волів, — ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбійників...

 

Та дитина, мабуть, була смілого, одважного, козацького роду, — вона, тільки почувши сеє, засміялася і вхопила вола за роги.

 

— Малий козак, та смілий, — каже Михайло. Мати глянула на малого смілого й усміхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрічалося, що вбачалося, приповняло та прибільшало щастячка й радощів, — Галине сердечко до всіх озивалося.

 

— То прощавайте, спасибі вам! — каже Михайло молодиці. — Прощавай, козаче, та рости, — каже до дитини.

 

— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.

 

— Спасибі, щаслива дорога!—одказувала молодиця. — Вклонися, сину, вклонися!

 

Син не хотів вклонитися й угорно драв голівку увишень, як мати нахиляла.

 

— Бачте, який! — каже молодиця сміючися. І Михайло, і Галя одказали їй усміхом.

 

— Так се шлях у Хрумово? — спитав ще раз Михайло.

 

— Сей, сей самий. Тільки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно... славлють...

 

— А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! — одказує Михайло. — Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.

 

Ще всміхи, ще вклони й пожадання добрі — і от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, і млин не шумить, і їдуть вони гаєм, то спускаючись к Дніпру, чуючи його прохолоду, то знов піднімаючись високо й прислухаючи тільки плески та леління хвилі Дніпрової.

 

VII

 

— Коханий, — говорить Галя, — а що як справді нападуть на нас розбійники?

 

— Боїшся, Галю? — пита козак.

 

Галя не боїться, а як бо нападуть?

 

Не бійсь, миє серце, то все верзіння,говорить козак — Бувай собі спокійненька, Галю!

 

— О, ні, я не боятимуся, коханий. Я не боюся, —одказує Галя.

 

І їхали вони далі темним гаєм та усе щасливі розмовляли про щастячко. А гай усе темнів, і Дніпро усе шумів бистріш. Спершу оступав гай шлях, і їдучи вони чули пахощі гайових квіток, потім гай наче разом знявсь і по обох боках виситься голе каміння, а на них, наче настромлені стріли, сосни чорні,а внизу назустріч їм б`ється Дніпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щілину. Тільки що встигло мигонути проти очі їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Міцнії руки спинили віз, вхопили Галю, притиснули козака.

 

Галя примогла тільки скрикнути; боротись почав козак.

 

Недовга боротьба: хтось один упав і застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, і козак зашатавсь і впав коло Галі. У жаху вона схопила його і притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки... усяорда побивалася коло вбитого товариша, й чулися слова:

 

«Не дихає! Мертвий!» І страшний плач чувсь, і глухе питання: «Де поховати лучче?» І ступа у той і у той бік, пошукання, і рили землю, і викидали землю з ями...

 

Ніч минала, усе округи світлішало]. Кров, що вливала руки, сякла, холоділа; здалеку поза деревами копали яму

 

й мигтіли люди — близько нікого...

 

Та от хтось наблизивсь. Ще у більшому жаху Галя міцніш притулила до себе козака свого й поглянула... Коло неї стояв молодий парубок, наче квітка в яла, і здавалося, жалко йому було Галі, та як зглянулися їх очі, він затрепетавсь разом і хутко спитав:

 

— Звідки ти? Чия ти?

 

— Я сирота — одказала Галя. — Я живу сама одна коло

 

Києва, у хатці на луці... Ні, ні-бо, не те... Я заміж пішла,

 

і от мій козак...

 

— Галю—промовив парубок, трохи не падаючи коло

 

неї, —Галю, сестрице! Чи ти пізнала свого брата меншого? Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? — Вона схилилася до його і багато й гаряче його цілувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далі спитала: —А де ж другі брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?

 

Наче вменшився її жах І страх; вона пильніш подивилась округи. Менший брат покликав других братів, і вони прийшли з-поза дерева.

 

— Се наша сестра Галя!—каже їм менший брат.

 

— Се я, братики рідні! — промовила до їх Галя, та вони чогось не підходили до неї вітатися, й старшого брата зовсім не було поміж ними. І обличчя в них такі страшні, такі чудні... жах знов напав Галю!

 

— Де старший брат?—спитала вона. —Де він!— Жах усе більш та міцніш її понімав і посягав, і з почину вона нічого не здолала зрозуміти, потім далі все вже зрозуміла, усе побачила іфозібрала.

 

Вона бачила старшого брата мертвого під дубом і знала, що забив його Михайло її. Вона була на похороні й бачила, як старшого брата опустили вкупі з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, і вона прощалась з обома... Та чудно якось усе змішалося в неї у голові і навіть якось чудно очі бачили й уха чули: то вона думала про іграшки з братами на луці, про покійну неньку, й нагле уявлялась у думці молодиця з дитиною смілою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, і, усміхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви і прислухала Михайлового голосу, то Дніпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй — стогнуть, бачилося — голе каміння, темні гаї, — а разом вечір весінній — чаруючая квітуща свіжість і в далю-далі велике біле село на горі... То усе живе, одрадісне й дороге, — то усе мертве, поховане дороге... Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голосу його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знакоме обличчя, і вона йому всміхається й дуже раденька... А от і всі брати сидять рядочком на землі, тільки нестає старшого, нема старшого...

 

Нагле якийсь світ наче — і пам'ять, і розум, і жах знов напада, пійма і посяга, і в жаху вона кидається бігти і біжить-біжить до Дніпра і в жаху вкидається у Дніпро. За нею брати по сліду, та Дніпрова хвиля вже далеко понесла сестру й розбила на гостре каміння, й дарма брати ходять понад берегами, — у бистрих нуртах нічого не видно, опріч одкиду неба ясного, гаїв та шпилів округи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сторінка 12 з 12 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.docx)Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.docx72 Кб1759
Скачать этот файл (Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.fb2)Marko_vovchok_dev_yat_brativ_i_desyata_sestricya_galya.fb2128 Кб1702

Пошук на сайті: