Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи - Юрiй Ячейкiн (сторінка 8)

Як за­раз пам'ятаю, сидiв я тодi над зо­ряни­ми кар­та­ми i сiрни­ками вимiрю­вав вiдстань до Землi, ко­ли чую не­само­витий ви­гук Ази­мута:

- Пла­нета!

У ча­си капiта­на Хрис­то­фора Ко­лум­ба, ма­буть, точнiсiнь­ко так дер­ли гор­лянку, ко­ли ба­чили новi бе­реги.

А мiй штур­ман, пев­но, вирiшив, що менi по­зак­ла­дало, бо ще гучнiше за­гор­лав:

- Прос­то по кур­су пла­нета!

А у ме­не ж пiд ру­ками - кар­ти! А на кар­тах пла­нети не­ма!

Я яко­мога швид­ше куль­гаю до оку­ляра те­лес­ко­па i ба­чу: справдi, прос­то по кур­су обер­тасть­ся нав­ко­ло сво­су осi чарiвна пла­нет­ка, опо­вита бла­кит­ною кис­не­вою обо­лон­кою.

Рай­ський ку­точок i досi не поз­на­чений на зо­ряних кар­тах! Це ве­лика честь для капiта­на - вiдкри­ти но­ву пла­нету, що го­дить­ся до жит­тя. Ну, як бу­ло менi уу не дослiди­ти? Як не спро­бува­ти пер­шо­му по­розумiти­ся з тубiль­ця­ми? Та аби знав, яка ли­ха при­года нас там спiткас, я, бе­зумов­но, дав­ся б на Ази­муто­ве вмов­ляння за­доволь­ни­ти свою при­род­ну до­пит­ливiсть iншим ра­зом.

Ну, обе­реж­но пос­та­вили ко­роб­ку на грунт i уро­чис­то ви­ходи­мо з ра­кети.

Ця не­пов­торна мить зав­жди хви­люс. За­питай­те ста­рих капiтанiв - во­ни зна­ють. I для тубiль­но­го лю­ду при­бут­тя чу­жоп­ла­нет­ноу ра­кети - ве­лике нацiональ­не свя­то. У та­ких ви­пад­ках нас, зо­реп­лавцiв, зав­жди зустрiча­ють ви­нят­ко­во зво­руш­ли­во. На цiй невiдомiй пла­нетi теж дiяло це за­галь­но­галак­тичне пра­вило. Де тiль­ки взяв­ся свят­ко­вий, гомiнкий на­товп! Не встиг­ли ми з Ази­мутом об­ня­тися, мов фут­болiсти пiсля го­лу, як нас ото­чили тубiльцi, схо­пили за ру­ки, за но­ги i по­чали пiдки­дати вго­ру. За­пал був та­кий ве­ликий, що менi до­вело­ся вiдпи­хати­ся ру­ками вiд хмар. Знас­те, я ще нiко­ли так ви­соко не злiтав, ме­не аж за­нуди­ло.

На­рештi нам по­щас­ти­ло об'яко­рити­ся ко­ло са­моу три­буни, яку тубiльцi вмент зрих­ту­вали бiля мо­су ко­роб­ки.

А нав­круг, скiль­ки ся­гало око, ви­рува­ло жи­ве мо­ре. Ти­сячi i ти­сячi сим­па­тич­них або­ригенiв та або­риге­нок смiяли­ся i аж стри­бали з ра­дощiв. I що цiка­во: усе ви­ще i ви­ще стри­ба­ють! Ку­ди на­шим свiто­вим чемпiонам! Оця ух­ня звич­ка стри­бати менi ду­же спо­доба­лася. У нас, бу­вало, пiдеш на мiтинг, шию ви­тягусш - i нiчо­го не ба­чиш. А тут пiдстриб­нув - i все як на до­лонi!

Нес­подiва­но на ви­соку три­буну вис­ко­чив який­сь ду­же тре­нова­ний дiдок i, ко­ли вiтальнi ви­гуки тро­хи вщух­ли, по­чав сер­дечну про­мову:

- До­рогi друзi! Ве­лике щас­тя вiт...

Вiд щи­рого хви­люван­ня вiн пiдстриб­нув i закiнчив ре­чен­ня десь пiд хма­рами. З ць­ого й по­чало­ся. Ми з Ази­мутом всти­гали по­чути ли­ше нез­ро­зумiлi урив­ки привiтан­ня, ко­ли про­мовець на якусь се­кун­ду при­зем­лявся на три­буну пiсля сво­ух кар­ко­лом­них стрибкiв:

- ...ла­нети стриб...

- ...сто­рич­на подi...

- ...ер­шим внес­ком!..

- як той ка­зав...

А що са­ме той ка­зав, чу­ли вже пта­хи. Так, не­лег­ке це дiло по­розумiти­ся зi свiжень­кою цивiлiзацiсю.

Мож­ли­во, iнший на мос­му мiсцi роз­гу­бив­ся б, а я - нi, обмiрку­вав на­ше скрут­не ста­нови­ще i, зро­зумiло, дав конс­трук­тивну ра­ду. Во­на бу­ла та­ка прос­та, що я навiть не мiг зро­зумiти, як ранiше не спа­ла менi на дум­ку. Щоб по­чути про­мов­ця, тре­ба прос­то стри­бати ра­зом з ним! Але й тут бу­ли своу труд­нощi. Який, скажiмо, з ме­не стри­бун, ко­ли я вже не од­но-де­сять лiт рипiв на про­тезi? Та й Ази­мут нiко­ли не за­хоп­лю­вав­ся лег­ко­ат­ле­тич­ни­ми впра­вами, i й­ому важ­ко бу­ло б зма­гати­ся з лег­ким i досвiдче­ним про­мов­цем.

Тiль­ки зем­лянсь­ка технiка мог­ла ста­ти нам у при­годi. Я наш­видку­руч змон­ту­вав бiля три­буни при­лад, доб­ре вiдо­мий на Землi усiм дiтям i цир­ко­вим ак­ро­батам: винiс iз ко­роб­ки ду­бову ко­лоду (знас­те, в да­леких ман­драх прис­мно бу­ло сiсти на неу, зга­дати ти­хий вечiр i, як вдо­ма, пос­мокта­ти люль­ку), пок­лав упо­перек ко­лоди пруж­ну ней­ло­нову дош­ку, i вий­шов цiлком прис­той­ний трамплiн. Я й ка­жу штур­ма­новi:

- До­ведеть­ся тобi, Ази­муте, ово­лодiти спецiальнiстю тлу­мача, iнак­ше ми з тубiль­ця­ми не до­мови­мося. Ста­вай на отой кiнець дош­ки, я те­бе до про­мов­ця пiдки­дати­му. Все, що по­чусш угорi, на­мотуй на вус, потiм менi роз­мо­тасш...

Ази­мут хло­пець слух­ня­ний, ро­зумiс, що нiчо­го ли­хого я не зап­ро­поную. Вiн, не ва­га­ючись анi се­кун­ди, ви­конав мiй, як потiм ви­яви­лося, фа­таль­ний на­каз.

Але, знас­те, спо­чат­ку ла­дило­ся. Ва­га у ме­не та­ки прис­той­на, я б нiвро­ку i бе­гемо­та се­реднiх га­баритiв пiдки­нув, i то­му, ко­ли я хваць­ко ско­чив на вiль­ний кiнець дош­ки, Ази­мут по­линув уго­ру, як жай­во­ронок.

Та наслiдки на­шоу ак­ро­бати­ки бу­ли прос­то трагiчнi. Лед­ве Ази­мут зро­бив свос нез­граб­не саль­то-мор­та­ле, як тубiльцi за­хоп­ле­но за­рев­ли i у зах­ватi всi як один пiдстриб­ну­ли аж пiд зорi. От би на­шим тре­нерам на це по­диви­тися!

Так от. Пос­три­бали во­ни вiд ра­достi, а потiм схо­пили мо­го штур­ма­на за ру­ки, за но­ги... Я ду­мав, й­ого зно­ву пiдки­дати­муть, та вий­шло гiрше. Ази­мута на ру­ках при­нес­ли до яко­усь ве­личез­ноу дiрки i пiд схваль­не ре­вище збуд­же­ноу юр­ми ки­нули ту­ди. Ази­мут грудь­ми розiрвав якусь стрiчку i з жалiбним зой­ком шу­гонув у бе­зод­ню. "Все, про­пав штур­ман!" - ду­маю я, а сам куль­гаю поб­лижче до ра­кети. Ко­ли ба­чу, слiдом за Ази­мутом з щас­ли­вим ве­рес­ком стор­ча­ка ки­нуло­ся у ту ве­летенсь­ку дiру з пiвста тубiльцiв!

"Ти­сяча ас­те­ро­удiв! - жах­нувся я. - Ку­ди ми пот­ра­пили? Нев­же на пла­нету ве­селих са­могубцiв?"

Та менi не да­ли дов­го мiрку­вати над цiсю пох­му­рою проб­ле­мою. Од­ним стриб­ком збуд­же­на юр­ба опи­нила­ся ко­ло ме­не, сот­ня­ми рук вп'яла­ся в мос тiло i, хоч як я бо­ронив­ся, по­нес­ла до ве­личез­ноу дiри. Роз­гой­да­ли i пiд бур­хливi оп­лески при­сутнiх ки­нули. Ки­нули, та в бiдi не по­кину­ли! Всi з радiстю по­жер­тву­вали сво­ум жит­тям i нескiнчен­ною вер­вечкою по­чали са­мовiдда­но стри­бати слiдом за мною у чор­ну бе­зод­ню. Не повiри­те, на по­верхнi пла­нети не за­лиши­лося жод­ноу жи­воу iсто­ти! Тiль­ки ви­сочiли скор­ботно, мов си­роти, моя ко­роб­ка та вро­чис­та три­буна

Неп­рис­мне це по­чут­тя, ко­ли па­дасш i знасш, що от-от з те­бе тiль­ки мок­ре мiсце зос­та­неть­ся. Все в тобi хо­лоне, i во­лос­ся вiд жа­ху стас сторч. А прiрвi кiнця-краю не­ма! I па­дас­мо де­далi швид­ше! Але до чо­го лю­дина не зви­кас! Так i я, звик па­дати i вже чую, як тубiльцi, що пос­три­бали слiдом за мною, смiють­ся, жар­ту­ють, ве­село пе­реки­да­ють­ся у повiтрi. "Ну, - ду­маю, - i менi не­ма чо­го жа­хати­ся. Як усi, так i я!" Дiстаю люль­ку i спокiй­но за­палюю. I, знас­те, аж прис­мно ста­ло, що то зна­чить - про­вес­ти ос­таннi се­кун­ди жит­тя з ком­фортом!

I рап­том помiчаю, що в кiль­ва­тер до ме­не за­ходить уже знай­омий тре­нова­ний про­мовець, прис­мно усмiхасть­ся i лад­насть­ся приш­варту­вати­ся до лiво­го бор­ту. I так вправ­но ви­конус цей до­волi склад­ний ма­невр, що лю­бо тобi по­диви­тись.

Прав­да, спо­чат­ку я хотiв був ска­зати й­ому кiль­ка со­лоних слiв, та, ду­маю, навiщо зать­ма­рюва­ти ста­рому ос­танню радiсть? Хай роз­би­васть­ся з усмiшкою на вус­тах, це й­ого дiло... Я й ка­жу й­ому при­мир­ли­во:

- Що, дiду, вдвох ве­селiше?

- Це най­щас­ливiший для на­шоу пла­нети день! - радiсно вiдгук­нувся вiн. Ва­ша при­сутнiсть - це ве­лика для нас честь! Ми всi жал­кусмо, що ви не вiдвiда­ли на­шу пла­нету ранiше...

Ска­жу од­верто, я не подiлив нi й­ого ра­достi, анi жа­лю.

А ми вже мча­ли, не­мов тi ме­те­ори! Тiло, як гар­матне яд­ро, роз­ти­нас га­ряче повiтря! I вiд тер­тя у про­мов­ця вже по­чинас ку­рити­ся во­лос­ся. ^

Але справжнiй дослiдник за будь-яких умов за­лишасть­ся дослiдни­ком i до ос­таннь­оу митi спос­терiгас. От i я по­чав сво­го су­пут­ни­ка роз­пи­тува­ти, хоч менi са­мому та цiкавiсть зда­вала­ся без­глуз­дою:

- А що, дiду, до фiнiшу ще да­леко?

- Щой­но ми­нули пiвдо­роги, - втiшив ме­не вiн.

- Мо­лодцi! - щи­ро хва­лю я. - Ко­пали - не лiну­вали­ся.

- Ав­жеж, - охо­че по­год­жусть­ся вiн. - Ми пра­цюва­ли на совiсть i зда­ли об'скт ранiше стро­ку...

I тут я помiчаю, що зi мною по­чало ко­ути­ся щось ней­мовiрне. Я рап­том вiдчув, що низ i верх пе­реки­нули­ся, хоч я па­дав, як i ранiше. Ней­мовiрно, але факт! I, го­лов­не, швидкiсть по­чала зга­сати! "А ще тут, влас­не, ней­мовiрно­го? - логiчно мiркую я. - Вiд нер­во­воу пе­рев­то­ми вiдмо­вили ко­ор­ди­нацiйнi цен­три i вес­ти­буляр­ний апа­рат!" Але дiдовi й взна­ки не даю, що вже по­чав бо­жеволiти.

А хво­роба чим­раз прог­ре­сус. Швидкiсть менi здасть­ся бук­валь­но че­репа­шачою, i ще га­люци­нацiу по­чали­ся: ба­чу над го­ловою отвiр, а в нь­ому кла­поть зо­ряно­го не­ба. I рап­том повз ме­не у зво­рот­но­му нап­рямку пролiтас блiдий, як со­роч­ка. Ази­мут, а за ним з ве­селим ве­рес­ком ше­лес­тить на вiтрi одя­гом зграя тубiльцiв.

- Ази­муте, ти ку­ди? - гук­нув й­ому я.

- Не знаю! - прос­тогнав вiн iз бе­зоднi i роз­та­нув у пiтьмi.

У цю мить я ви­летiв iз дiрки. Ба­чу, сто­уть на­товп тубiльцiв i пла­кат три­ма­ють: "Вiтас­мо братiв-ан­ти­подiв!" Грим­нув туш.

У ме­не на серцi по­лег­ша­ло.

От­же, або­риге­ни про­дов­ба­ли свою не­щас­ну пла­нету наскрiзь по дiамет­ру i те­пер по­доро­жу­ють у та­кий свосрiдний спосiб.

Хотiв бу­ло я на по­верхнi за щось за­чепи­тися, та де там - нас­тав мо­мент рiвно­ваги. I ось я вiдчув, як спо­чат­ку повiль­но, а потiм де­далi швид­ше зно­ву по­чинаю ша­лений рейс крiзь транс­пла­нет­ну штоль­ню.

Ця при­года по­чала ме­не дра­тува­ти.

- З яко­го це ли­ха ви ор­ганiзу­вали весь цей ат­ракцiон? - не ду­же ввiчли­во за­питую я сво­го би­того ек­скур­со­вода. - Вам що, зви­чайнi гой­дал­ки вже наб­ридли?

А вiн iз щи­рою по­вагою до ме­не вiдповiдас :

- О, вiд вас нiчо­го не при­ховасш! Вашiй про­зор­ли­востi мо­жуть по­заз­дри­ти навiть про­роки... Не бу­ду вiд вас при­хову­вати, торiк пла­нету спiтка­ло страш­не ли­хо!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx212 Кб1630
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2337 Кб1901

Пошук на сайті: