Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи - Юрiй Ячейкiн (сторінка 10)

А й­ого й ква­пити не тре­ба, ста­расть­ся хло­пець, як ста­родавньоiндiй­ське шес­ти­руке бо­жес­тво. Ру­ки у нь­ого аж тан­цю­ють.

На­рештi вiн упо­рав свою ро­боту, i мож­на бу­ло по­чина­ти склад­ний ма­невр, аби вправ­но заг­нузда­ти досi не при­бор­ка­ну ко­мету.

- Ввiмкну­ти дви­гуни з пра­вого бор­ту! - хрип­ким вiд хви­люван­ня го­лосом на­казав я. - Чер­гою, во­гонь!

- рсть, капiта­не! - вiдгук­нувся Ази­мут.

З пра­вого бор­ту за­торохтiло, i кур­си ра­кети та ко­мети вирiвня­лися.

- З лiво­го бор­ту чер­гою, во­гонь!

- рсть, капiта­не!

- З обох бортiв зал­пом, во­гонь!

- рсть, ссть, капiта­не!

Те­пер ми з ко­метою й­шли нiздря у нiздрю. Щоб до­вер­ши­ти ма­невр, слiд бу­ло по­оди­ноки­ми пострiла­ми з пра­вого бор­ту ти­хесень­ко пiдiгна­ти ко­роб­ку впри­тул до ко­мети, приш­варту­вати­ся до неу i на­кину­ти об­роть.

- З пра­вого бор­ту по­оди­ноки­ми пострiла­ми че­рез два iнтер­ва­ли, во­гонь! на­казав я.

- рсть, капiта­не!

Але пра­вий борт мов­чав.

Я хап­ли­во ки­нув оком на по­каж­чи­ки па­лива i по­бачив, що в ба­ках по­рожньо, як у ки­шенях ста­родавнь­ого п'янич­ки. Як не щас­тить, то не щас­тить.

Ази­мут зiтхнув i зно­ву сiв пох­му­ро жу­вати свою хло­релу.

I тут, сам не знаю як, я при­гадав ос­новний ре­ак­тивний за­кон. Я не пам'ятаю, як точ­но й­ого фор­му­люва­ти, а суть й­ого та­ка: як­що у кос­мосi вiдштов­ху­ють­ся од­не вiд од­но­го два тiла навiть рiзноу ва­ги, то вiдле­тять во­ни од­не вiд од­но­го обер­не­но про­порцiй­но сво­уй масi. З ць­ого за­кону з ма­тема­тич­ною пе­рекон­ливiстю вип­ли­вало, що ко­ли Ази­мут з й­ого бо­гатирсь­ки­ми м'яза­ми кiль­ка разiв пiдштов­хне ко­роб­ку, то ми хай не ско­ро, але щас­ли­во до­вер­ши­мо ма­невр.

- Ази­муте," - ка­жу я штур­ма­новi, - до­сить тобi на­топ­ту­вати­ся. Пе­ред важ­кою фiзич­ною пра­цею це шкiдли­во! - i далi знай­ом­лю й­ого iз сво­ум за­думом.

Ба­чили б ви, як вiн зрадiв!

- Капiта­не, з ва­ми хоч на край Всесвiту!

Отож пе­рев'язав я штур­ма­на мiцною лин­вою, щоб не за­губи­ти й­ого у космiчнiй бе­зоднi, а вiн упер­ся но­гами у порiжок пра­вобор­то­вого от­во­ру i що­сили вiдштов­хнув­ся. I, знас­те, ко­роб­ка по­суну­лася до ко­мети. Пiдтяг­нув я й­ого лин­вою на­зад, i вiн зно­ву вiдштов­хнув­ся, i ми зно­ву зру­шили.

На­раз я з жа­хом уздрiв, що ко­мета по­чала нас пот­ро­ху ви­перед­жа­ти. Час га­яти не мож­на. Я блис­ка­вич­но пiдра­хував по­дум­ки i пе­реко­нав­ся, що ко­ли ми че­кати­мемо наслiдку Ази­муто­воу штов­ха­нини, то ко­мету навiть за хвiст не впiй­мас­мо.

Отодi, нi се­кун­ди не ва­га­ючись, я на­важив­ся на вiдчай­душ­ний крок, певнiше - на вiдчай­душ­ний стри­бок.

Я надiй­ним морсь­ким вуз­лом прив'язав до ар­ма­тури ко­роб­ки лин­ву, на якiй три­мав­ся Ази­мут, iншою лин­вою опе­резав­ся сам, вид­ря­пав­ся на нiс ко­роб­ки, прицiлив­ся i ге­ро­уч­но стриб­нув прос­то на го­лову ко­метi.

Спер­шу це уу при­голом­ши­ло. Але потiм чо­го во­на тiль­ки не ви­роб­ля­ла! Рво­нула так, що на кiль­ка де­сятирiч ви­пере­дила са­ме свiтло, а потiм по­чала так виб­ри­кува­ти, на­че хтось уу пе­ред тим при­пер­чив.

А я нiчо­го, три­мав­ся за гри­ву мер­твим хап­ком. I ще ко­роб­ку за пле­чима тяг­ну, за якою на бук­сирi без­по­рад­но телiпасть­ся мiй Ази­мут.

Але зреш­тою виб­ри­ки ко­мети менi наб­ридли. Я при­гадав, як у нас укось­ку­ють ди­ких не­об'уж­дже­них ко­ней, i вирiшив дiяти за цим зем­ним тра­фаре­том. Все од­но, ду­маю, у мос­му ста­новищi нiчо­го не на­думасш. Сло­вом, зняв я ка­пелю­ха i нак­рив ним ко­метi око. I що ви га­дас­те? Во­на вмить ста­ла та­ка ти­ха, су­мир­на i слух­ня­на, на­че все жит­тя в ра­кет­но­му зап­ря­гу хо­дила.

А далi все вже бу­ло прос­то. Ми з Ази­мутом сприт­но заг­нузда­ли ко­мету, я вiдгвин­тив вiд ко­роб­ки ан­те­ну, щоб про всяк ви­падок ма­ти батiг, i по­летiли ми до Со­няч­ноу сис­те­ми - тiль­ки зо­ряна ку­рява здiй­ня­лася. Ку­ди там ста­родавнiм вiзни­кам!

- Агей, бас­кий!

Ази­мут у три пальцi свис­тить, ан­те­на лун­ко ляс­кас, а ду­ша радiс...

Тим ча­сом на Землi усi ас­тро­номи пе­репо­лоши­лися. Помiти­ли-та­ки у своу не­беснi оку­ляри, що якась ко­мета нi сiло нi впа­ло звер­ну­ла з сво­го вiковiчно­го шля­ху i нев­бла­ган­но пря­мус прос­то до Землi.

Зви­чай­но, га­зетярi здiй­ня­ли бу­чу, всiх на­поло­хали, по­чали на­уко­во-фан­тастичнi жа­хи пи­сати про зiткнен­ня Землi з ко­метою. Та­кого пе­реля­ку не бу­ло навiть 1910 ро­ку, ко­ли на­ша пла­нета прой­шла крiзь розкiшний хвiст ко­мети Гал­лея. I 1927 ро­ку мен­ше панiку­вали, а тодi Зем­ля май­же впри­тул (як­що ди­вити­ся в ас­тро­номiчно­му мас­штабi) прой­шла повз ко­мету Пон­са-Вiнне­ке.

А я навiть не мо­жу людс­тво зас­по­ко­ути, бо геть усi дро­ти, навiть вiд пе­реда­вача, пiшли на вуз­дечку. Ще й з ан­те­ни, як ви знас­те, я змай­стру­вав собi батiг.

- Що ро­бити, Ази­муте? - пи­таю я сво­го вiрно­го штур­ма­на.

- А що тут удiсш? - цiлком слуш­но вiдповiдас вiн. - Розстрiляс нас людс­тво тер­мо­ядер­ни­ми бос­го­лов­ка­ми...

- Не жу­рися, хлоп­че, - обiцяю я й­ому, хоч сам у цю обiцян­ку анiтро­хи не вiрю, - якусь сиг­налiзацiю знай­де­моу

- Тiль­ки i за­лиши­лося тiсу сиг­налiзацiу, - зiтхав вiн, - що пiдмор­гу­вати один од­но­му...

Що тiль­ки з лю­диною ро­бить роз­пач! Таж Ази­мут знай­шов пра­виль­не рiшен­ня, але навiть не звер­нув на нь­ого ува­ги. Як­би не моя пильнiсть, вiд нас не за­лиши­лося б i по­роху.

Тiль­ки-но Ази­мут мо­вив про сди­ну на­шу сиг­налiзацiю, як я при­гадав вог­ненне око ко­мети. А й­ого ж доб­ре у те­лес­ко­пи вид­но! Я не­гай­но вилiз ко­метi на го­лову i по­чав то за­гулю­вати, то вiдгу­люва­ти уй га­ряче око. Крап­ка-ти­ре, ти­ре-крап­ка... Сло­вом, усiм вiдо­мою мор­зянкою я ви­бив та­ку де­пешу:

"Лю­ди, зас­по­кой­те­ся! Це я - капiтан Неб­ре­ха. А ко­мету япос­тавлю на постiй­ну орбiту нав­ко­ло Землi. Во­на ме­не слу­хасть­ся".

Так от. Жаль, ви не ба­чили то­го фес­рично­го ви­дови­ща у небi, ко­ли ко­мету ви­веде­но на постiй­ну орбiту i зроб­ле­но дру­гим при­род­ним су­пут­ни­ком Землi, уу рiзно­колiрний хвiст ук­рив усе не­бо! Що­ночi на зем­лю па­дали зо­рянi дощi! Та що там дощi - во­дос­па­ди! В жоднiй кра­унi не бу­ло та­коу лю­дини, яка б не ми­лува­лася на це фан­тастич­не ви­довись­ко.

А ми з Ази­мутом те тiль­ки й ро­били, що да­вали iнтерв'ю i дос­хо­чу фо­тог­ра­фува­лися в га­зети та жур­на­ли...

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк, замрiяно див­ля­чись на тем­но-синс ве­чоро­ве не­бо, на яко­му де-не-де вже зай­ня­лися да­лекi зiрки. Люль­ка у нь­ого дав­но згас­ла, але вiн упер­ше, як ми поз­най­оми­лися, за­був уу вит­ру­сити.

- На жаль, усi цi роз­кошi не­дов­го прик­ра­шали не­бо, - су­мови­то зiтхнув капiтан. - I, знас­те, ко­мета са­ма бу­ла в усь­ому вин­на. уй, бач­те, так спо­доба­лася за­галь­на по­шанiвка, що во­на бло­кува­ла сво­уми си­лови­ми по­лями всi те­лесу­пут­ни­ки i тран­слю­вала на ек­ра­ни ли­ше свос коль­оро­ве зоб­ра­жен­ня. Хоч яку прог­ра­му ввiмкнеш, скрiзь ба­чиш ко­метуу Тиж­день це свавiлля терпiли. А потiм роз­лю­ченi те­лег­ля­дачi зап­ро­пону­вали уря­довi роз­крем­са­ти бiдо­лаш­ну ко­мету на су­венiри. Один та­кий ула­мок ви й ба­чили в ме­не...

Капiтан Неб­ре­ха пiдвiвся i, куль­га­ючи, за­рипiв на про­тезi до вiдер­ця з фар­бою.

- А тас­мни­ця по­ход­ження пiвнiчно­го сяй­ва? - на­гадав я й­ому. - А за­гад­ко­ва по­ява Мiся­ця?

Капiтан вмо­чив у фар­бу ква­чика i спокiй­но вiдповiв:

- А хiба ви самi не здо­гада­лися? Мiсяць - це якась приб­лудна гiгантсь­ка ко­мета, що нес­подiва­но пот­ра­пила у сфе­ру тяжiння Землi, а пiвнiчне сяй­во за­лиш­ки уу ве­сел­часто­го хвос­та. У ча­си мо­су ко­мети це бу­ло настiль­ки оче­вид­но, що пра­виль­них на­уко­вих гiпо­тез до­ходи­ли навiть дiти... I хо­чу вам по­ради­ти. Час ви мас­те, то удь­те на да­леку пiвнiч. Там по­бачи­те не­забутнс ви­дови­ще - сяй­во хвос­та ко­мети. I ска­жу вам, не пе­ребiль­шу­ючи, пiсля мо­су ко­мети во­но ста­ло ще яс­кравiше: хвос­ти, пев­не, з'сдна­лися...

7. ШТУЧ­НЕ ОКО МАГIСТРА КIМIХЛИ

- Як ви га­дас­те, звiдки у ме­не взя­лося оце штуч­не око? - капiтан Неб­ре­ха пiдки­нув на до­лонi роз­фарбо­вану скля­ну куль­ку.

"Справдi, звiдки во­но? - по­думав я. - Нев­же капiтан на­тякас на ме­не?" I аж по­холов вiд тiсу дум­ки.

Ось чо­му я га­ряче за­пев­нив мiжзо­ряно­го вов­ка:

- Кля­нуся, це не- я пiдки­нув. Хiба ж я доз­во­лю собi засмiчу­вати ва­шу зна­мени­ту ко­лекцiю су­венiрiв? - i з до­кором до­кинув: - Я ж не беш­кетник, а на­уко­вець...

- А я вас i не зви­нува­чую, - зас­по­ко­ув ме­не капiтан. - Я прос­то пи­таю, чи не знас­те ви ча­сом, звiдки во­но взя­лося?

У вiдповiдь я тiль­ки крас­но­мов­но зни­зав пле­чима.

- Ав­жеж, - спокiй­но заз­на­чив Неб­ре­ха, - iсторiу й­ого нiхто не знас. Навiть Ази­мут. Бо при­года, пов'яза­на з цим оком, ста­лася ще до то­го, як я за­раху­вав хлоп­ця у штат екiпа­жу на по­саду штур­ма­на. Але що найцiкавiше як­би я тодi ви­явив зай­ву до­пит­ливiсть i за­барив­ся на ек­скурсiях, магiстр Кiмiхла не­одмiнно ви­кинув би око на смiтник, як нiкчем­ний не­потрiб, або ж без слiду роз­чи­нив в яко­мусь iз сво­ух жах­ли­вих ре­ак­тивiв. I як­би я пiсля то­го за­жадав будь-що за­володiти цим унiкаль­ним су­венiром, менi до­вело­ся б че­кати слуш­ноу на­годи рiвно де­сять рокiв...

З магiстром Кiмiхлою я поз­най­омив­ся на пла­нетi Тiле­тас, що обер­тасть­ся нав­ко­ло од­но­го з свiтил сузiр'я Пер­сея.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx212 Кб1629
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2337 Кб1901

Пошук на сайті: