Микола Гоголь - Шинель (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_shynel.docx)Mykola_gogol_shynel.docx59 Кб6432
Скачать этот файл (Mykola_gogol_shynel.fb2)Mykola_gogol_shynel.fb2113 Кб1928
Беручись сходами, що вели до Петровича, які, слід сказати правду, були всі вмащені водою, помиями і пройнялися на¬скрізь тим спиртуозним духом, що виїдає очі і, як відомо, є неодмінно на всіх чорних сходах петербурзьких домів, — беру¬чись сходами, Акакій Акакійович подумав уже про те, скільки заправить Петрович, і в думці поклав не давати більше двох карбованців. Двері були розчинені, бо господиня, готуючи якусь рибу, напустила стільки диму иа кухиі, що ие Аіожна було бачити навіть і самих тарганів. Акакій Акакійович прой¬шов через кухню, не помічений навіть самою господинею, і вступив, нарешті, до кімнати, де побачив Петровича, що си¬дів на широкому дерев'яному нефарбованому столі, підгор¬нувши під себе ноги свої, як турецький паша. Ноги, за звичаєм кравців, що сидять за роботою, були голі. І найперше впав в око великий палець, дуже відомий Акакію Акакійовичу, з якимось покаліченим нігтем, товстим і міцним, як у черепахи панцер. На шиї в Петровича висів моток шовку й ниток, а на колінах лежало якесь шмаття. Він уже хвилин зо три всилював нитку в голчане вушко, не потрапляв і тому дуже сердився на темряву і навіть на саму нитку, бурмочучи півголосом: «Не лізе, варварка! Уїлась ти мені, шельма така!» Акакію Акакі¬йовичу було неприємно, що він прийшов саме в ту хвилину, коли Петрович сердився: він любив замовляти що-небудь Петровичу тоді, коли той був уже трохи напідпитку, або, як ви¬словлювалася його жінка, «заправився сивухою, одноокий чорт». В такому стані Петрович бувало дуже охоче збавляв і згоджувався, раз у раз кланявся й дякував. Потім, правда, приходила жіика з плачем, що чоловік, мовляв, був п'яний і через те дешево погодився; та гривеника, бувало иакииеш, і все гаразд. Тепер же Петрович, здавалося, був у тверезому стані, а тому крутий, незгодливий і охочий загинати чорт знає які ціни. Акакій Акакійович зміркував це і хотів був уже, як то кажуть, позадкувати звідціль, та діло вже було почате. Петрович прищулив иа нього дуже пильно єдине своє око, і Акакій Акакійович мимохіть вимовив: «Здоров, Петровичу!» «Здорові були, добродію», скдзав Петрович І скосив своє око иа руки Акакія Акакійовича, бажаючи видивитися, яку здобич той ніс.
«А я оце до тебе, Петровичу, той...» Треба сказати, що Ака¬кій Акакійович висловлювався здебільшого прийменниками, прислівіииками, і, нврешті, такими часточками, що зовсім ні¬чого не означають. Якщо ж справа була дуже скрутна, то він мав звичку зовсім не докінчувати фрази, так що дуже часто, почавши мову словами: «Воно, справді, зовсім, той...», а потім уже й нічого не було, і сам він забував, думаючи, що все вже виговорив.
«Що ж таке?» сказав Петрович І оглянув водночас своїм єдиним оком весь віцмундир його, починаючи з коміра до ру¬кавів, спинки, фалдів і петель, що все він дуже добре знав, бо воно було власної його роботи. Такий уже звичай у крав¬ців; це перше, що вій робить при зустрічі.
«А я оце той, Петровичу... шинель от, сукно... ось бачиш, скрізь в інших місцях зовсім міцне... воно трошки припинилося і здається, немов старе, а воно нове, та ось, тільки в одному місці трохи той... на спині, та ще ось на одному плечі протер¬лось, та ще на цьому плечі трошки — бачиш, оце й усе. І ро¬боти небагато...»
Петрович узяв капот, розклав його спершу иа столі, роз¬дивлявся довго, покрутив головою і поліз рукою на вічно взяти круглу табакерку з портретом якогось генерала, якого саме, невідомо, бо те місце, де містилось обличчя, було проткнуте пальцем і потім заліплене чотирикутним шма¬точком паперу. Понюхавши табаки, Петрович розчепірив ка¬пот на руках і подивився його проти світла, І знов покрутив головою; ще раз зняв кришку з генералом, заліпленим папір¬цем, і, набивши ніс табакою, закрив, сховав табакерку і аж тоді вже сказав: «Ні, не можна полагодити: поганий гарде¬роб!»
В Акакія Акакійовича від цих слів тьохнуло серце. «Чого ж не можна, Петровичу?» сказав вій мало ие благальним голо¬сом дитини, «тільки ж і всього, що на плечах попротиралося, у тебе ж е які-небудь клаптики...» %
«Та клаптики можна знайти, клаптики знайдуться», ска¬зав Петрович, «та пришити їх не можна; діло зовсім гниле, зачепиш голкою — от воно й розлазиться».
«Нехай собі розлазиться, а ти зараз же латочку».
«Та латочку ж ні на що покласти, держатися їй нема за що: виносилось до краю. Тільки й слави, що сукно, а вітер подме, то й розлетиться».
«Ну, та вже прилаштуй. Як же це так, справді, той!..»
«Ні», сказав Петрович твердо: «нічого не можна зробити. Діло зовсім погане. Ви краще вже, як прийде зимова холодна пора, наробіть собі з иеї онучок, бо панчоха ие гріє. Це німці вигадали, щоб собі більше грошей забирати (Петрович любив при нагоді шпигнути німців); а шинель вже, мабуть, дове¬деться вам нову справляти».
На слові «нову» Акакієві Акакійовичу потемніло в очах, і все, що було в кімнаті, так і пішло перед ним плутатися. Він бачив ясио самого тільки генерала із заліпленим папірцем обличчям, що був на кришці Петровичевої табакерки. «Як же нову?» сказав він, все ще ніби перебуваючи уві сні: «у мене ж і грошей на це нема».
«А так, нову», сказав з варварським спокоєм Петрович.
«Ну, а коли б довелося нову, то якби вона, той..»
«Цебто, скільки коштуватиме?»
«Еге».
«Та три півсотні з лишком треба буде покласти», сказав Петрович і стулив при цьому значущо губи. Вій дуже любив сильні ефекти, любив раптом як-иебудь спантеличити цілком і потім подивитися скоса, як спантеличений скривиться від та¬ких слів.
«Півтораста карбованців за шинель!» скрикнув бідолашний Акакій Акакійович, скрикнув, можливо, вперше на віку, бо визначався завжди тихістю голосу.
«А так», сказав Петрович: «та ще яка шинель. Коли по¬класти на комір куницю, га пустити відлогу на шовковій під¬кладці, то й у двісті вскочить».
«Петровичу, будь ласка», говорив Акакій Акакійович бла¬гальним голосом, не чуючи і не стараючись чути сказаних
Петровичем слів й усіх його ефектів: «як-небудь уже пола¬годь, шоб хоч скільки-небудь послужила».
«Та ні, це вийде: і роботу марнувати, і гроші задарма витра¬чати», сказав Петрович, і Акакій Акакійович пісдя таких слів вийшов, зовсім знищений. А Петрович, коли той пішов, довго ше стояв, значущо стиснувши губи і ие беручись до роботи, задоволений, що й себе показав, та й кравецького майстер¬ства теж не зганьбив. 
Вийшовши на вулицю, Акакій Акакійович був як уві сні. «Отаке діло такее», говорив він сам собі: «я, справді, й не ду¬мав, щоб воно вийшло, той...», а потім, трохи помовчавши, до¬дав: «так ось воно які нарешті ось що вийшло! а я, справді, і гадки собі ие мав, щоб воно було отак». По цьому він ізнов довгенько помовчав, після чого промовив: «Так отак воно! от яке вже, справді, зовсім несподіване, той... цього б ніяк... отака-то справа!» Сказавши це, він, замість іти додому, пішов зовсім у протилежний бік, сам того не помічаючи. Дорогою зачепив його усім забрудненим своїм боком сажотрус і по¬чорнив усе плече йому; ціла шапка вапна висипалась на нього з верху якогось будованого дому. Він нічого цього не помітив, і вже потім, коли наразився на будочника, який, поставивши біля себе свою алебардунатрушував з ріжка на мозолястий кулак табаки, тільки тоді трохи опам'ятався, та й то через те, що будочник сказав: «Чого лізеш в самісіньке рило, хіба нема тобі трухтуару?» Це примусило його оглянутись і повер¬нути додому. Тільки тут почав він збирати думки, побачив ясно свій справжній стан, почав розмовляти сам із собою вже не уривчасто, а розоудливо й одверто, як з розважним прияте¬лем, з яким можна поговорити про діло найсердечніше й най¬ближче. «Ну, ні», сказав Акакій Акакійович: «тепер з Петро¬вичем не можна говорити: тепер він, той... жінка, видно, як- небудь відлупцювала його. А от я краще прийду до нього в неділю ранком; він після суботи буде косити оком і заспав¬шись, то йому треба буде похмелитися, а жінка грошей не дасть, тоді я йому гривеника, той, у руку, — він і буде здатли- віший, і шинель тоді й той...» Так розмислив сам із собою Акакій Акакійович, підбадьорив себе і дочекався першої не¬ділі, та, побачивши здаля, що жінка Петровича кудись ви¬ходила з дому, він просто до нього. Петрович, справді, після суботи косив оком, голову хилив додолу й був зовсім заспав¬шись; та при всьому тому, як тільки почув, про шо мова, то начебто його чорт штовхнув. «Не можна», сказав, «звольте замовити нову». Акакій Акакійович тут й всунув йому гриве¬ничка. «Дякую вам, добродію, підкріплюсь трохи за ваше здо¬ров'я», сказав Петрович, «а вже про шинель не турбуйтесь: вона ні на що годяше не годиться. Нову шинель я вже вам пошию на славу, тут ми наполяжемо».
Акакій Акакійович ще був знову про те, щоб латати, та Петрович не дочув і сказав: «А що нову я вам пошию безпре¬мінно, то вже звольте покластися, старання докладемо. Можна Суде навіть так, як пішла мода, комір буде застібатись на срібні лапки під апліке'». 

Пошук на сайті: