Будівлі – Микола Бажан

БУДІВЛІ



I. СОБОР



У тіні пагорків, процвівши потаймиру,

Звучить колона, як гобоя звук,

Звучить собор камінним Dies irae,

Мов ораторія голодних тіл і рук.

Встає огонь святобливої готики,

Як ватра віри,



як стара яса,



І по-блюзнірському піднеслись в небеса

Стрілчасті вежі —



пальців гострих дотики.



Рукою обійми холодні жили твору

І дай рукам своїм німим

Піднести серце власне вгору

На грановитих списах рим,

Щоб в очі скнарі темних веж

Заглянуло воно,



мов дзвін сухий, забилось.



І тінь впаде із пальців веж, як стилос,

І почекру її на серці не знесеш.

Немов кістляві й люті пута,

На серце ляже слів важкий узор.

Залізом,



полум’ям,



єлеєм,



кров’ю



куто



Зловіщу повість про собор,

Як в захваті стражденних юрм,

У скреготі зубів



і скреготі граніту,



Мов смертний спів,



мов клич одчайних сурм,



Щоб пломеніти і гриміти,

Здіймавсь собор на славу феодалу,

Яскриня віри,



кишло прощ, —



І на лункі тарелі площ

Вже дзвін його упав помалу,

Мов мідний шаг,



офіри мідний шаг.



Так в католицьких висохлих руках

Бряжчать разки з пахучого сандалу.



На дзвін не йшли,



а плазували лігма



Раби та блазні, дуки й королі;

І роззявлявсь собор,



немов солодка стигма



Безвольної й самітної землі.

І падали,



і дерлись під склепіння



Тіла без рук і руки, що без тіл;

Роти, розірвані навпіл,

В камінну бистрину вплітали голосіння.

І, як худа стріла,



злітав над ними вгору,



Як рук голодних гостроверхий сніп,

Натхненний корабель собору

У фанатичнім, виснаженім сні.



Крутилися роки в похмурій веремії,

Та не згасали, щоб ізнов блищать,

Вогні готичних яросних багать

На щерблених мечах і косах Жакерії,

Бо зводився собор — гнобитель і захисник,

Юрби благання і юрби прокльон,

Й готичний розцвітав трилисник,

Мов хрест, мов квіт,



мов псалма і мов сон.



II. БРАМА



У грі нелюдській,



в спразі неприродній,



Потрясши ланцюги прикрас,

Важкою зморшкою напнувся владний м’яз,

Обняв краї



спокійної безодні.



Підніс,



як пожаданний келих,



Широку браму в вишину,

Широку браму,

грішну і земну,



Мов круглий перстень на руках дебелих.

І творчий хист,



що не втомивсь,



не вистиг,



Снопи принадних зел на камені поклав,

Як груди дів,



гарячих і нечистих,



У шпетних ігрищах уяв.

Так щедро кинув семенасту брость,

Як звик на ложе кидати коханку,

Що зна любовний піт,



важких запліднень млость,



І ситий сон,



і спрагу на світанку.



На брості — квіт,



на брості — квіт, мов око



Розпаленого самкою самця

Ще тих століть,



коли в серця



Вливалась пристрасть хтивого барокко,

Що плинула з віків старого лабіринта,

Що поєднала іздаля

Вкраїнських брам рясне гілля

З вільготними акантами Корінта.

І той акант — не лавр



на голові державця,



І брами щедрої ніхто не розчиняв,

Щоб бранців пропустить



з подоланих держав.



Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.

То брама пристрасті пригнобленій і лютій

Старих століть.



Одягнені в шарлат,



Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,

Мов пишні бунчуки,



бундючний гетьманат.



Тоді, немов бучний вінець,

На масне волосся степу

Поклав церкви свої Мазепа,

Поет,



і гетьман,



і купець;



Тоді, програвши гру одчайну,

Навчився бігати назад

Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні,

Безхвостий Буцефал



прийдешніх гетьманят.



Женіть того коня,



хода його хай втихне!



Мов списа ржавого,



дзвіниць ламайте тінь!



І мовкнуть дзвони,



дзвони з-під склепінь,



Бо серце наше більше, аніж їхнє!



III. БУДИНОК



Мов райдуга, що викута в гамарні,

Уже нагнувсь над домом віадук,

Але ще юрбами навколо ходить гук,

Стає в стовпи громохкі й незугарні.

Стовпи громохкі. Палі риштувань.

Підойми зігнуті. Поламані домкрати.

Кипить могутніх будувань

Гарячий бунтівничий кратер.

В’їдається у степ завзята праця та,

Як смерч, поставлений донизу головою.

Трясе рівниною і двигає горою,

Мов аркуші, шари земні горта.

І вибуха, як постріл, рух,



Розряд міцних натуг.

Тут

Буяє труд.

І пруг



ляга на плуг,



І кут



ляга на кут;



Луна іде навкруг

Споруд.



Ідуть потужні голоси,

Прокочуються в танці,

І відгукаються баси

Тяжких електростанцій,

Де на моторах, з-під щіток,

Між нафтових калюжок,

Повзе, закручуючись, ток,

Немов стальний остружок.

Наллявши сяйва в склянку ламп,

Він в’є свою спіраль

Від паль

До дамб,

Від дамб

До паль,

Кваплячись у даль,

Де хаос ям і хаос куп

Піску й рудої ржі,

Де на твердий, упертий шруб

Нагвинчуються етажі.



Колонки електричних гроз

В дротах прогримотіли,

І лопає тривалий трос.

Як лопаються жили.

І смерчі звуків випряда

Оскаженіла хуга;

То крутиться мерщій труда

Велична центрифуга.

Обертається мерщій,

Луна на гони й гони

По рейках гомінких колій,

Як вагонетки, гонить.

Копають степ, свердлять масив

І закладають тут же

Масиви стін,

І дула димарів,

І кратери споруджень.

Зубами чорними зубил

Рубають ромби брил,

Бетон громадять в кучугури,

І пахне, як озон, їдкий металу пил,

І котяться важкі акорди сил,

Широких спин і мускулястих тіл

З залізної клавіатури.

Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь

І горбатих м’язах руки чоловіка.

Над землею гримить,

Над старою землею гримить,

Як марш нечуваних століть,

Будування висока музика.

І стогне степ,



і стугонить країна,



Стальна запінена турбіна

Електростанцій громових,

І рухається день, як верств одвічний здвиг,

І другий день уже чекає черги,

Бо кожен день — як вибух і як штурм,

Шалений марш напружень і енергій,

Салют,



і виклик сурм,



і натиск,



і алярм.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: