ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕХРЕСНІЙ СТАНЦІЇ
Розмова трьох
Перехресна станція. Рівні й блискучі рейки колій ведуть подорожніх у всі кінці. Тут відбулась зустріч трьох, що їхні колії нарешті знову зійшлися на цій станції.
Там, де колія веде вперед, на грані стиків блищить зеленим вогником семафор у майбутнє. Його поставлено на межі доріг та націй; і лише хоробрі сміливці відважуються вийти за його зелений огонь, бо там починається майбутнє.
Його встановили сміливі конквістадори-піонери як рекордний кордон для всіх подорожніх. З того часу минуло кілька років; і масло в лямпах семафора вже майже вигоріло, але він ще жеврів зеленим вогником. Багато подорожніх дивилися на цей зелений огонь, та їхні дороги здебільшого вели назад. Конквістадори, що запалили його, роз’їхалися праворуч і ліворуч, проте огонь не погасав.
Вони поїхали на розвідку, їм треба булл заглибитись у сучасне щоб у ньому знайти засоби посуватися в майбутнє.
І от сьогодні на цій перехресній станції троє з них зустрілися знов.
Один із них, що обличчя його вміщало в собі риси всіх націй ТІ рас, що його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпітерами європейських ательє, а кожний сторонній подорожній подумав би, що він з Патагонії, перший вийшов на колію, що вела вперед, і подивився на обрій, де далеко жеврів зелений огонь семафора…
Цей перший, що від нього пахло морем і далекими шляхами, які перерізують сучасність, попихкав своєю люлькою і задоволено промовив:
— Горить!..
Другій, що стояв поблизу й показував рукою вдалечінь. чиє обличчя й постать нагадували задумливого мандрівника футуропрерій, з докором відповів:
— Хіба я не попереджав?..
І третій, що великими пальцями правої й лівої руки звужував собі очі, бо він був трохи близькозорий, з породи довгоголових, і що блукав по нетрях провінції, ніби не ймучи Віри собі самому,— здивовано промовив:
— А я справді горить!..
І всі троє повернулись обличчями один до одного й, простягнувши руки, промовили вголос:
— Це ти, Семенко!..
— Це ти, Шкурупій!..
— Ти Бажан!..
— Гого-го!!
— Дій прикурити,— сказав перший, притоптуючи жовтим пальцем у люльці рудий тютюн.
Запахло пивом і тютюном, вугіллям паровозних топок і уборною.
Так пахне комунікація на багатьох станціях нашої країни, що до їхніх перонів мовчазні дядьки, погейкуючи на волів, підвозять збіжжя важке своє й хрумтливий цукор, побоюючись безпритульних та міліціонерам.
— Небагатьох залізничних коліях стоять семафори. Але
хто їх ставить на тупиках? — запитав тоді третій.
Коли б в цей мент до них підійшов один із тих, що так люблять зайцями їздити на потягах нашої літератури, економлячи гроші на підручники версифікації та не жалкуючи їх на пляшку горілки для голови сільського Комнезаму, щоб узяти собі посвідку про безпечне соціяльне походження, де б на запитання: «Хто ваші батьки?» — не стояла відповідь: «Попівський син»,— так от цей «заєць з ідеологічних міркувань» підсунув би:
— Ваш семафор — вказівка на коротший шлях до найближчого кафе.
Та цього не сталося. І третій продовжував:
— Правда, в тих формулах, що за допомогою їх ми роки тому намагалися прокласти нову залізницю в май бутнє, було алгебри й логаритмів не менше, ніж у розрахунках інженера-будівника, але що з того? Найстаранніші й найпильніші бажання довести, ніби 2X2=5, не завжди бувають виправдані.
— Ти став больно розумний,— сказав перший, пихкаючи люлькою й дбайливо псуючи українську мову,— це од тих нерозумних тинів, які ти перелазив за час нашої розлуки. Цей розум дала тобі відсталість, яка оточує нашу оазу і куди ви,— звернувся до другого, що задивився на жовтий дим над шклянками пива, мріючи про веселих дівчат і примхливі рими,— куди ви обоє після вашої зради повтікали. Це — на користь, бо можна й підождати, не все за раз, і коли б ми не зустрілись, то все одно зустріч нашої ідеї, нашокультурної формації відбулася б в цій же кількості, хоч і з другими прізвищами.
— Можна й підождати? Гм, чи не значить це, бува, що папір, де на одній сторінці було виведено чіткі, мов гільйотина, формули смерти мистецтва, треба перевернути, а на другому боці його написати вірш про міську панель і любов на міській панелі? Ти робиш і робив так, але ти не хочеш признатися…
— Хто його примусить признатися? — промовив другий.— Патентовані слідчі в літературі, що мають мандат на це (від кого?) і горду назву «критики», не змогли притиснути його до стінки. Ох! Я люблю критиків, як алігатор любить пташинку, що колупається в його зубах…
— Хо! — чи здивувався, чи підтвердив перший.
— Так,— сказав третій,— наші критики нагадують мені дядюшок з села, що по обіді голосно гикнуть і промовлять до своєї огрядної жінки — «оце мені подобається, а оце не подобається». Між іншим — їхні шлунки зовсім не перетравлюють нерозжованої їжи. В них є щось від дегенерата й щось від бугая. Цікава помісь!
— їх можна класифікувати,— підхопив другий, — в одних — довгі вуса й довге перо, що, мов мітла в руках у пугала, може лякати лише горобців, другі лисі й на голові, й на душі, треті — без усів і без лисини, та в них немає зубів і вони можуть споживати лише солоденьку юшку, куди накришено трохи «революції» та повстань, більше для вигляду, ніж для корнети. От!
Перший випустив од задоволення велике пасмо диму зі своєї люльки, очі йому повужчали ще більше, але він нічого не сказав.
— Вони, більшість в усякому разі, клянуться бородою Маркса, — мовив третій. — Моторні парікмахери! Марксову бороду кожен з них зачісує собі до вподоби. Від цього Маркс у одних нагадує Софокла, в других — романтичного панича, в третіх — нашого шановного Тараса, в четвертих — неголеного дядька з Кибинець, в багатьох — він є копією їх самих. Загадкова ситуація — де ж справжній Маркс?
— А комплект «Плужанина»?! — пискнув би «літературний заєць», коли б підійшов у цю мить. Але не було його, й розмова тривала далі.
— Характерно,— сказав другий,— що за своєю власною пихою вони нічого не бачать. Вони лише з великою охотою сваряться один з одним.
— Чого вас так заїдають критики? Беріть приклад з мене,— промовив нарешті перший.— 3 самого початку треба плюнути критикові межи очі, щоб не ждати від нього того, чого він по своїй природі не може дати. Тоді ждіть сподіваного, а то ви все, мов якийсь актор од рецензента, ждете несподіваного. Це застрахує від того, щоб ждати якоїсь допомоги від людей, які мусять бути розумніші од вас, а де ж вони візьмуться, ці розумніші од нас люди? Ждіть допомоги й корективів від індустріялізації…
— Значить — пульс сучасности?.. — глибокодумно промимрив другий.
— Його шукати? — запитав третій.— Я не хочу нічого шукати, хоча останнє — дуже вигідно, зручно, безтурботно й навіть приємно. Можливо, що я не намагатимусь всидіти на теплих подушках заялозеної лірики і речі мої перестануть нагадувати убогий і зім’ятий самовар, що в ньому вариться ріденька самогонна юшка рим.
— Самовар чи сонет? — єхиднувато запитав другий.
— Я не фанатик сонета,— відповів третій.— Просто я люблю добрий вірш. Мені дивно часом, як за римою люди не бачать вірша. Я люблю добрий вірш, і тому я толерантний. Я з любов’ю ворушу сторінки теплих і хороших віршів.
— Глупости ти говориш, любий мій. Що з того, що «Камена» та «Крізь бурю й сніг» наче накрохмалені в добрій пральні,— сказав тоді другий і подивився на першого, що колупав ногтем глибоке чорне дно своєї люльки.— Хіба ти розшукаєш у цих поемах пульс нашої життєрадосности, хіба ти відчуєш у них подих свіжого вітру?
Побожна старушенція, заховавши в облізле хутро свого мерзлякуватого носа, іде крізь бурю й сніг. Хіба їй і насправді заборонено там ходити, й чхати, й сякати носа?
Ні! Навіщо ця затхлість, мов пліснявість папірусів з гробниці Тутанхамона? Вони приваблюють тебе формою? Та задушлива їхня форма. Вона, як у зашморгу, втягає молодь, і тоді виходять з неї дідусі з молоком на вустах І з старечим серцем.
— Я не фанатик сонета,— чіплявся за цю фразу третій.— Я люблю добрий і розумний вірш. Я не вірю, що в поета мізок мусить бути схожий на драглі.
— Ти починаєш говорити про поетів? — сказав перший І одверто позіхнув.— Ох, нудно ж. Крім своїх віршів, ні одного не читаю.
Перший підвівся і, склавши ноги свої, мов ножиці, кинув:
— Справді. Краще, ніж читати одноманітне сюсюкання сосюр з маленької літери або видушувати поезію з тичининських поетичних сопляків, розгорнути Пушкіна або Шевченка, але, на жаль, я їх перечитав, коли ще був у першій класі підготовчої школи. Не можна хронічно годуватися консервами. «Укрнархарч» і той дає часом свіжі котлети, а як же тоді бути літературі?
Другий захопився, він мить прислухався до тих нечутних і невидних зворушень, що відбувалися в сірій корці його мозку, потім голосно і дзвінко промовив:
— Так! Невже ніколи я не розгорну свіжої книжки якогось нашого журналу, невже ніколи не знайду на якійся з сторінок несподіваного, чудесного, нового вірша нової і незнаної досі руки, що безліч приємних новин, надій і несподіванок буде заховано в ньому?
Перший прокотив очі свої від одного з бесідників до другого і хитренько зломив губи:
— Мати надію на випадок — значить мати надію на долю. Мати надію на долю — значить мати надію на Бога.
Мати надію на Бога — значить спродати свої штани, купити біблію українською мовою, піти до відомого поета Вишневого (довідки про цього поета можеш дістати в Миші Ялового) і вивчити назубок літургію. Чудова перспектива: сидіти біля моря й чекати на генія («Невже Україна свого Моїсея» і т. д. і т. д. і т. д. «Не може ж так буть» і т. д. і т. д. і т. д.)… Ану, далі за сонети! — кинув він до третього.
— Сонет — це не спадщина дурнів,— випалив третій, що вже п’ять хвилин тому вигадав цей афоризм і чекав лише на зручний випадок,— а випробований, перевірений, вдосконалений і — не помилюся, коли скажу, — вірний на 961/2% засіб пролізти за жилетку людей. Отже, коли й тепер поезія — річ не марна й не непотрібна, то і вдосконалений засіб її — не витребенька професорів. Потрібен добрий вірш, добрий вірш радянської України, а тому: важливі не запередження, а досягнення. Я люблю…
— Ну й люби собі, пожалуста! Можеш любити, це с твоя «культурна» база, грунт твого власного творчого пуза…— перебив його перший.
Третій не вгамувався і перебив першого:
— Я люблю браму Заборовського й Дніпрельстан. Я люблю органічну міцну й нефальшовану культуру. Таку культуру Україна знала лише одну; культуру феодалізму, культуру Мазепи, знатиме вона й другу: культуру пролетаріяту, культуру соцбуду. Куркульське селянство, що заповняло прогалини, не здатне творити культури, воно здатне дати лише потенцію культури: «народне мистецтво». Запаморочені проклятим просвітянством XIX віку, що зросло на оцьому самому «народньому мистецтві», ми забули про раніш! віки культури й діла.
— Нарбут? – раптово запитав другий, в глибині своїй десь хутко-хутко перебравши нитки тонких і складних інтуїцій. зв’язавши їх у вузол: в слово «Нарбут».
— Так, Нарбут, що був пасеїстичнішим. а міг бути найреволюційнішим графіком України. Йому завадила смерть. Він знав джерело. Брама Заборовського, колишній розпис Печерської лаври, Тарасевич і Зубрицький, ікона Самойловича, Чернигівські гути — невичерпне і творче джерело. Той складний комплекс з географічних, економічних і соціяльно-історичних передумов, що зветься — Україна, сам нап’ється ще раз і всьому людству дасть пити з того джерела, профільтрувавши й очистивши воду…
Перший не стерпів і остаточно перервав:
— Можеш любити. Але, повторюю, хай це буде лише твоєю «культурною» базою, грунтом твого власного творчого пуза. У кожного є це пузо, та не витікає звідси, що треба впадати в стилізацію, реставрацію, ворушити старе барахло, перегортати його й перекладати. Проте все це обумовлює твою творчу індивідуальність. Од безтворчої потенції, або, що те ж саме, од творчої імпотенції всі твої сонети й стилізації під скитів. Це твій занепад як культурного творця, це твоя індивідуальна справа — не роби з цього якоїсь позиції, дивись на це як на шляхи твого особистого творчого спадання (ти гадаєш — піднесення). І коли ми кожен зокрема сами відповідаємо за свою літературну пику, то, зійшовшись разом, обмірковуючи спільні заміри, мусимо знайти якесь середнє арифметичне, що буде за хребет для нашої групки.
— Так, ми маємо таке! — вигукнув другий.— Спільне єсть: знання роботи, об’єктивне, свідоме знання того, що таке наш матеріял і як орудувати ним, щоб він діяв так, як хоче майстер. Спільне єсть: метод. Спільне єсть: Жовтень. Для нього ми робимо. Коли зможе він,— кивнув на третього,— хай примусить Мазепу служити Жовтню!
— Хай спробує! — з незахованою іронією пробурмотів перший.
Тоді встряг знову третій:
— Признаюся — я склав зброю. Я перестав мріяти про нові форми мистецтва, в тисячу разів упливовіші, міцніші й величніші за давні. Я перестав вірити, що завтра або позавтра замість камерного, кишенькового, свійського мистецтва (свійська худоба!) прийде нове мистецтво юрб, площ, демонстрацій і штурмів. Ждати — так» ждати,— сказав я і почав лоскотати собі ніздрі соломинкою. Але за таким приємним ділом я не забуваю про ненависть. Я ненавиджу!.. Перераховувати, що я ненавиджу?
— Перераховуй, коли це не буде надто довго,— сказав перший і запалив свою люльку, що була загасла. .
—: Я ненавиджу кобеняк хазяйновитого дядька, я ненавиджу туган-баранівську кооперацію, я ненавиджу хуторянські масштаби, я ненавиджу УНР, що з хуторянства логічно витікає. Потім ще — вишивану сорочку, пасіку, «Просвіту» (байдуже, якого коліру), письменника Гринченка, оцю українську Чарскую в матні та вишиваній сорочці, автокефальну церкву…
— Гм!.. В ненависті ми теж можемо зійтися! — сказав другий, а перший тоді встав і виголосив таку промову:
— Невідомо, що дасть нам ця зустріч. Можливо, що нас буде більше. Але зараз треба яскраво виявити себе на кілька років і організовано йти вперед, не давати завмирати тим творчим комбінаціям, які повстають у наших жвавих, живих і безконкурентних головах. Ми постоїмо біля Семафора, але мені здається, що в майбутнє таки дійсно один шлях, і всі стають у чергу біля Семафора. Ви ж знаєте добре, що ми все-таки перші, і всі ті, що підуть за нами, — перші. Треба висадити наш десант на цьому безнадійно порожньому, закинутому на власне самоз’їдення березі. Треба кинути наші бумеранги, а головне — працювати й показувати, як треба працювати. Висадимо десант і підемо українськими преріями вносити електрифікацію на хутори й перешкоджати знищувати ті індустріяльні надбання, які ми принесли в українську культуру. Невже подібними станемо до тих старих поетичних калош, що, видряпавшись із символістичного багна, вибралися на широке революційне море і кумедно тут намагаються не захлинутися і не потопнути?..
Після патетичної і голосної промови, передихнувши трохи, сказав раптом перший:
— А чи чули ви про останню літературну подію?
— У городі бузина? — вирячив очі третій.
— Ні, у городі Харкові — нова літорганізація,— поважно промовив перший.— На установчих зборах після промови основоположника, ідеолога і критика, коли на всі лопатки остаточно було покладено всіх ворогів, коли шляхи було до революційної літератури цілком розчищено, коли знову дим пожеж і боїв мусив розлягтися над літературними нивами, коли останню цеглину було вкладено в підмурівок соціялістичної культури і останній кілок осиковий було вбито в могилу «тих, що по той бік», тоді спинився промовець, обвів очима потомлену в пень авдиторію свою і сказав: «Я скінчив. Чи є в кого якісь питання?» І підвелася тоді над юрбою худенька і волохата рука, стискаючи новенький членський квиток, і хрипкенький голосок запитав: «А чи скоро будуть видавать обмундірованіє?»
Понуро схилили голову троє.
«Чижило жить на єтом свєтє, господа!» — як сказав наш земляк Коля Гоголь.
— Що? — встало тверде волосся першого дибки — Унивать?
— Ні!.. Ні!..— поклялася решта.
Перший, заспокоївшись, продовжував:
— Пошукаємо хлопців, що з нами підуть, дехто сам пристане. Там, у Харкові, десь запрезідентився Шпол, треба витягти його до Семафора. Сил наших досить, щоб розпочати рух. Треба вивести культуру з того бездарного самозадоволення, в яке вона зараз попала. Коли вже комусь треба гуртуватися, то хай собі гуртуються, але вже по принципу якости і по творчій псіхиці, а не під гаслом «український письменник». Треба знову йти до «ізмів»,- а не до «рідної хати, де мир і тишина».
— Де це «мир і тишина»? Співробітництво потрібне! От у ВАПЛІТЕ…— крикнув другий.
— У ВАПЛІТЕ? О, там: did tela passe, baba Гоп bie, sam pan sil tres a-ge uo prive! — як кажуть французи.
— Ox, упрів Яловий, добре ж таки попрів! — зітхнув третій.
— Треба виходити на широкий шлях світових творчих завдань, а не грузнути в своїй юшці, — скрикнув перший.— Треба позбутися провінції, яка знову починає огортати нас своїми трухлими тротуарами я підсліпкуватими гасовими ліхтарями. Инакше ми, не провінціяли, задохнемося або втечемо. Тікати нікуди, значить, висаджуй десант! Полоскочимо пузо літературних самозадоволених куркулів. Хай знову блисне полум’я самовідданих конквістадорів, що йдуть до комуністичного майбутнього не за страх, а за совість!
— Так, значить, десант?
— Десант!!!
— Дайош!
— Дайош?