Павло Прокопович Глазовий (30 серпня 1922, Новоскелєватка — 29 жовтня 2004, Київ) — український поет-гуморист і сатирик.
Сміху іскорки ясні…
Їх залишив по собі класик сучасного українського гумору, справді-бо народний улюбленець Павло Глазовий
Знаю: славі, що прийшла до нього, він не прагнув запобігати. Пошуковцем посад, звань, нагород ніколи не був. Тим надійнішою постає ця слава тепер. А народна шана – це передовсім природне відлуння на добро, яке ніс Павло Глазовий у світ…
Високий, поставний, з красивим відкритим обличчям, що ледь-ледь (наче здалеку) підсвічувала тепла усмішка, навіть на людях він здавався самітником, зосередженим на своїх думках – наче над отією книгою, що кожен Майстер пише все життя. Павло Глазовий створив у своїх творах строкату й різноманітну галерею персонажів, що самі промовляють за себе, живуть своїм життям, постають такими, якими є: не кращими й не гіршими, але скрізь – справжніми. Котрі, то на жаль, то на радість, втілюють риси, характерні для свого часу і свого народу.
У гумористиці Павла Глазового, в єдності віршованих історій, ситуативних подробиць, постає широка картина народного життя та його особливості: духовні, моральні, етичні й побутові…
Про все це автор веде мову з усмішкою, іронією, часом легким сарказмом (гуморист!). Але ширше й важливіше – з великим і щирим уболіванням за людину. Її життя, мову, Батьківщину… З гарячими думками про майбутнє: чи збережуть українці своє рідне – слово, культуру, пам’ять, звичаї?
Ці тривоги чим далі сильніше переймали старого-старого письменника, поставали у нових і нових віршах.Він поспішав і – встиг! Останнє десятиліття стало прощальним злетом. Благословенна доля берегла пам’ять, талант, гострий розум, зацікавлення до сущого навколо – і до останніх днів на землі.
Вісімдесятидволітній мудрець (не лише письменник, а й великий читач з назавжди для душі обраним Шевченком) Павло Прокопович пам’ятав усе життя:
«Раз добром зігріте серце
вік не прохолоне…»
Анатолій Скрипник