КАПРИЗНИЙ ВОДІЙ
Дзвіночок голосний вчепили Віслюку:
— Водитимеш на честь собі отару!—
Віслюк задрав чванливо голову під хмару:
— Ще в пелюшках таку
Мені ворожка віщувала долю!—
Забувши про дзвінок, про водієву ролю,
Провідця і пастух
Пішов собі гулять по полю,
В пшениці випасавсь, аж грало коло вух.
Услід за водієм в сусідському городі
У зеленях густих гуляли Вівці в шкоді.
Не обминуло лихо Віслюка:
Позбувсь дзвінка,
Спороли спину:
— Іди, обийбоко, місити глину!
— Щоб глину я, водій, місив?
Хіба не я дзвінок носив? —
Сказали Хазяї:— І тут нема ладу!
Їси за трьох, а користі не бачим.
Недбайлицям і спритникам ледачим
Не місце в чесному ряду!
У чорну валку йди; як на твою природу —
Возитимеш сміття і воду.
От по тобі і честь така! —
Образився Віслюк.
Усюди нарікав,
Що Хазяї не тямляться в талантах,
Засяять не дали його ясній зорі,—
Замість водить в шовках і бантах,
Велять робить на чорному дворі.
— Там прості трударі
Ішачать, шмаровозять,
Слухняно в шлеях ходять,
А ми не з тих, що возять,
Ми з тих, що водять!
Здеріть із мене шкуру — на біду,
На низову роботу не піду.
* * *
На жаль, в громаді бачив я
Вухатого такого водія:
Хай раз йому дзвінок під шиєю подзвонить
До праці не проси, хай бог боронить!
«Капризний водій». Вперше надрукована в журналі «Вітчизна» (1962, № 4), написана 1960 року. Увійшла до збірок «Вужі під яслами» і «Байки» (1963), подається за останньою.