Остап давно вже взявся до свого діла і відійшов до куренів. Андрій же, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Козацтво вже повечеряло, давно згас вечір; чудова липнева ніч огорнула все повітря; та він не йшов до куренів і не лягав спати, а мимоволі задивився на картину перед собою. На небі тонким і гострим блиском миготіли зорі. Поле далеко вкрили розташовані на ньому вози з підвішеними мазницями, облитими дьогтем, з усяким добром і харчами, набраними у ворога. Коло возів, попід возами й далі від возів — скрізь було видно запорожців, що порозлягалися на траві. Усі вони спали, мальовничо порозкидавшись: дехто підмостив собі мішок під голову, хто шапку, а хто й бік свого товариша. Шабля, мушкет, люлька-носогрійка з мідними бляшками й протичками, кресало, кремінь і губка — все було при кожному козакові. Важезні воли, підібгавши під себе ноги, лежали великими білими купами і здавались звіддаля сірими каменюками, розкиданими по всьому полі. Звідусіль із трави вже здіймалося густе хропіння сонного козацтва, а з поля двінким іржанням відгукувалися на нього козацькі жеребці, сердячись на свої спутані ноги. А тим часом щось величне і грізне долучилося до краси липневої ночі. То були заграви пожеж, що догоряли на околицях. В одному місці полум'я спокійно й велично стелилося по небі; в другому, натрапивши на щось дуже горюче, раптом зривалося вихором, свистіло й летіло далеко, під самі зорі, де одірваними клаптями гасло попід найдальшими обріями. Там обгорілий чорний монастир, як суворий карте-зіянський чернець, стояв грізно, відсвічуючи на кожен відблиск своєю похмурою величчю. Там горів монастирський сад. Здавалося, чути було, як сичать дерева, охоплені димом, і коли вибивався вогонь, він раптом освічував фосфоричним, лілово-вогняним світлом спілі китиці слив чи обертав у червоне золото то тут, то там пожовклі груші; і тут таки серед них чорніло, висячи на стіні будівлі чи просто на гілляці, тіло бідолашного жидка або ченця, що горіло разом з будівлею в огні. Над вогнем кружляло вгорі птаство, що здавалося купкою темних маленьких хрестиків на вогняному полі. Обложене місто немовби заснуло. Шпилі, і дахи, і частокіл, і мури його тихо спалахували відблисками далеких пожеж.
Андрій обійшов козачі ряди. Багаття, біля якого сиділа сторожа, вже ледве блимало, і сама сторожа спала, видко, попоївши саламахи й галушок на весь козацький апетит. Він трохи здивувався з такої безпечності, подумавши: "Добре, що близько нема ніякого сильного ворога і нема кого боятися". Нарешті й сам підійшов до одного з возів, виліз на нього й ліг горілиць, підклавши під голову руки, та не міг заснути і довго дивився на небо. Воно все було перед його очима; чисте й прозоре було повітря; купина Чумацького Шляху, що навскіс підперізував небо, вся потопала в сяєві. Хвилинами Андрій мовби непритомнів, і якийсь легенький туман дрімоти затуляв на мить перед ним небо, а тоді воно знову прояснювалось і все знов йому розвиднювалось.
Аж це здалося йому, ніби перед ним промайнув якийсь чудний людський образ. Думаючи, що то йому просто примарилося уві сні і той образ зараз розвіється, він дужче розплющив очі свої й побачив, що над ним мовби нахилилось якесь змарніле, висохле обличчя і дивилося просто йому в очі. Довге й чорне, як вугілля, волосся, нечесане й розпатлане, вибивалося з-під темної, накинутої на голову хустки. І чудний блиск у погляді, і мертвотна смаглявість обличчя з гострими рисами спонукали до думки, що це була мара. Він мимохіть ухопився рукою за самопала і майже судоммо промовив:
— Хто ти? Коли дух нечистий — згинь з очей, а коли живий хто — погані жарти намислив: уб'ю з одного разу!
Замість відповіді мара приклала палець до уст і, здавалося, благала, щоб він мовчав. Він опустив руку і почав придивлятися до неї пильніше. З довгого волосся, шиї й напівоголених смаглявих грудей упізнав він жінку. Але вона була не тутешня. Усе її лице було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці виступали над запалими щоками; вузенькі чорні очі своїм розтином дугасто здіймалися вгору, і що більше він вдивлявся в її риси, то більше знаходив у них щось знайоме. Нарешті, не втерпівши, він спитав:
— Скажи, хто ти? Мені здається, начебто я знав тебе чи бачив десь?
— Два роки тому, в Києві.
— Два роки тому… в Києві… — проказав за нею Андрій, намагаючись перебрати все, що ще вціліло в його пам'яті від колишнього бурсацького життя. Він ще раз пильно глянув на неї і раптом скрикнув на весь голос: — Ти — татарка! Служиш у панночки, воєводівни!..
— Тсс! — мовила татарка, благальне склавши руки, тремтячи всім тілом і повернувши голову назад, щоб упевнитися, чи не прокинувся хто від такого гучного вигуку Андрієвого.
— Скажи, скажи, чого і як ти тут? — спитав пошепки, аж задихавшись, Андрій, щомиті уриваючи мову від внутрішнього хвилювання. — Де панночка? Чи жива ще?
— Вона тут, у місті.
— У місті? — вимовив він, знов ледве не скрикнувши, і відчув, як уся кров ураз ринула до серця. — Чого ж вона в місті?
— А того, що й сам старий пан у місті. Він уже півтора року, як сидить Лубенським воєводою.
— Що ж вона, заміжня?.. Та кажи ж, — яка-бо ти чудна! Що вона тепер?..
— Вона другий день нічого не їла.
—Як?
— У місті вже давно нема й шматка хліба, всі давно їдять саму землю.
Андрій остовпів.
— Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: "Іди й скажи лицареві: коли пам'ятає мене, нехай прийде до мене, а коли забув — нехай дасть тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як на моїх очах помре мати. Хай краще спочатку я, а вона після мене. Благай, падай йому в ноги. У нього теж є стара мати — нехай заради неї дасть хліба!
Багато чого збудилося і спалахнуло в молодих козацьких грудях.
— Але як ти тут? Як ти пройшла?
— Підземним ходом.
— Хіба є підземний хід?
— Є.
—Де?
— Ти не зрадиш, лицарю?
— Клянуся святим хрестом!
— Спустившись у яр, требa перебрести потік, там, де очерет.
— І він веде у саме місто?
— Просто до міського монастиря.
— Ходім, ходім зараз!
— Але заради Христа і святої Марії, шматок хліба!
— Добре, буде. Стій тут біля воза… або ні, краще лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.
І він пішов до возів, де зберігалися запаси його куреня. Серце його стукотіло. Все минуле, все, що досі було приглушене козацькими походами, суворим вояцьким життям, — усе раптом спливло на поверхню, потопивши, у свою чергу, все теперішнє. Знову виринула перед ним, як із темної морської безодні, горда жінка. Знов блиснули в його пам'яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темно-горіхове волосся, що кучерями стелилося на грудях, і всі пружкі, в доладній гармонії сотворені, лінії дівочого стану. Ні, вони не згасли, не вивітрилися з його грудей, вони тільки причаїлися, щоб дати на якийсь час простір іншим могутнім порухам; але часто, часто бентежили вони глибокий сон молодого козака. І не раз, прокинувшись, довго лежав він без сну, нездатний з'ясувати, яка тому причина.
Він ішов, а серце калатало все дужче й дужче на саму лише гадку, що побачить її знову, і тремтіли молоді коліна. Підійшовши до возів, він геть забувся, чого прийшов: підніс руку до чола і довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба зробити. Нарешті увесь здригнувся і весь наповнився переляком: йому раптом спало на думку, що вона умирає з голоду. Він кинувся до воза і вхопив декілька великих житніх хлібин під пахву; але тут-таки подумав, чи не буде цей харч, годящий дужому, неперебірливому до їжі запорожцеві, загрубим і непристойним її тендітній статі? Враз пригадав він, що вчора кошовий картав кашоварів за те, що зварили за один раз усю гречану муку на саламаху, а її вистачило б на добрих три рази. Певний, що він знайде доволі саламахи в казанах, він витяг батьківський похідний казанець і рушив з ним до кашовара їхнього куреня, що спав біля двох десятивідерних казанів, під якими ще жеврів жар. Глянувши в казани, він зчудувався: обидва були порожні. Треба було мати нелюдську силу, щоб усе те виїсти, тим паче, що в їхньому курені налічувалося людей менше, ніж в інших. Він заглянув у казани інших куренів — ніде ані рісочки. Мимоволі спало йому на думку прислів'я: "Запорожці — як діти: хоч найменш, то наїдяться, хоч найбільш, то не залишать…" Що робити? Був, здається, десь на возі батьківського полку мішок із білим хлібом, що його знайшли, пограбувавши монастирську пекарню. Він підійшов просто до батьківського воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і, простягшись біля воза на землі, хропів на все поле. Андрій ухопив мішок однією рукою і так сіпнув його, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, закричав на весь голос: