Кажу — ввечері, бо тільки ввечері приходив він з роботи додому. Він бив вугіль, той, що їм топлять, а вугіль той глибоко в землі лежить. Щоб досягти до його, копають глибокі колодязі (шахти) та й копаються на всі боки попід землею,— скрізь таких нір та печер понаробляють. Отож як залізе Максим у таку нору, глибоко-глибоко під землю, дак уже й не вилазить звідти ввесь день,— там і обіда те, що з дому візьме. А Маруся дома сама обідає— так, не дуже варить, а більше вчорашнє доїдає. А вже ввечері як треба вони їли.
Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла,— то й досить цього було. А шити нове вона у сусіди Горпини вчилася. Чоловік Горпини теж на шахті робив, а Горпина часом учила дівчат шити. Маруся замкне свою хатку та й біжить до неї вчитися. А то часом дві-три дівчини-подруги прибігали до неї шити,— щоб веселіше було. Прибіжать, набалакають повну хату і звеселять Марусю.
Увечері приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отоді Марусі найвеселіше було. Жде було — не діждеться, як загуде машина ввечері,— ото, щоб роботу шахтарі кидали. Тільки загуде,— вона так і метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, двері відчиняються і знайома чорна постать стає на порозі.
— Ой, які ж ви чорні, тату! — мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.
І справді, не то одежа у Максима вся чорна від вугілля, а й обличчя таке чорне від сажі, як у арапа,— тільки зуби та очі блищать на чорному.
— А тобі не до вподоби? — сміється Максим.— Ну, то давай умиваться!
Маруся тікає аж на піч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається.
— От і вже! — каже він.
Маруся вилазить зі своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, і вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столі в мисці гарячий борщ парує.
Повечерявши, вони розмовляють.
В старовину, живучи в казармі, Максим, прийшовши з роботи, поспішався, звичайно, швидше спати. І це не через те саме, що він утомлявся, а й тим, що йому зовсім гидке було життя в казармі — з брудом, з пияцтвом та іншим. Він поспішався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотілося спати, і щовечора вони вдвох розмовляли, часом і довгенько. Маруся цікаво слухала, що оповідав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собі, як її татко лежить глибоко під землею в норі, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навіки,— лежить і б'є кайлом вугіль… Часто згадували вони покійну Марусину матір, і це були такі сумні, такі солодкі розмови!
Але ще більше розмовляли вони про свої заміри. Тими замірами вони жили, ті заміри звеселяли їм важке та хмурне життя.
У Максима була одна мрія. Він був безземельний, і йому здавалося, що нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть свого поля. На шахти він пішов тим, що ніяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би він шахти. І ото розмовляючи одного разу так увечері, він звірив дочці свої мрії.
— Знаєш, Марусе, що я думаю?
— А що, татку?
— А добре було б жити не тут і не ходити в шахту, а жити дома у своїй хаті та господарювати як треба.
— Ой і гарно ж було б, господи! — скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.
— Еге, гарно…— каже Максим.— Якби то зібрати грошей хоч трошки та купити поле…
— Ой купіть, татку, купіть!
— Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хіба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скільки, пару волів або хоч коняку…
Чорнява голівка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надія знову займається у дитини в очах.
— Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, і на воли, й на все.
— Не легенько його збирати, дочко! А проте — бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тільки про це нікому не хвались). Заробити можна тут добре, а витра-чуєм на себе ми не багато,— то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тільки доведеться ще поробитись добре.
— А довго ж?
— Та таки довгенько, дочко,— зо два чи зо три роки ще.
Маруся зовсім засмучується.
— Та й довго ж! — каже вона, знову похнюплюючись.
— Довго? Ні, це ще не довго! Та й не можна раніше. Треба, щоб ти підросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобі десять років, а за три роки буде тринадцять. І то ще мала будеш,— не впораєшся. Та дарма! Візьмемо до себе бабу Оксану,— вона порядок даватиме.
Баба Оксана була під літами, та ще кріпка собі жінка, бездітна, безхатня; колись була вона хазяйкою, І' а як умер чоловік, пішла ходити по наймах та й ходила вже років з десяток. Максим знав, що вона могла б ; пособити йому і залюбки пішла б до його, бо в його хаті була б вона не за наймичку, а за господиню.
— Та навіщо ж її брати? — сперечається Маруся.— Наче я сама не впораюсь! Та я і вдень, і вночі робитиму.
— Ну, воно трохи важкенько без відпочинку день і ніч робити,— сміється Максим,— а баба Оксана тобі шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.
— Та вже хай приходе! — говорить врешті Маруся.— Вона не сердита.
Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого.
Вони зосталися на шахтах і так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цікаве в цій справі та розмовляли про його. Тими мріями та розмовами кращало життя Максимові та Марусі, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батькові, й дочці доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надії, що тією роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадісне. А тепер Максим з усієї сили гнався за заробітком і робив часто над міру. Маруся ж не тільки клопоталася хатнім ділом (а це такій малій дівчині було важко), а ще й щиро вчилася шити,— вона-бо хотіла, щоб усе вміти шити, як дома господарюватиме.
Отож, поробившись так ще два роки, Максим зібрав стільки грошей, що міг би вже собі клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Він поле й купив (продав у його слободі один чоловік), а більше нічого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближній слободі. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловіка зорати та засіяти йому ниву. А сам зостався поки на шахті, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тоді подаватися додому на село.
І батько, і дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лічила б не то дні, а й години, що до тих зелених свят зосталися,— та шкода, що на години лічити не знала! А й довгий здався їй цей час,— довший за ті три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч і як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогодні вранці полічила Маруся, що жити їм на шахтах усього шість день зосталося, і сказала про це батькові, як він ішов на роботу.
— Правда, правда, дочко,— відмовив Максим,— у суботу гроші за тиждень віддаватимуть,— а тоді гайда!
— Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! — зітхнула Маруся.
— Та вже якось доживемо! — розважав її батько.—Ну, зоставайся здорова, ясочко!
II
Пішов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хаті і визирнула у віконце. Там сонечко вже зійшло. На дворі було весело та любо. Марусі заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогодні сорочку батькові, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вікна, щоб і спокуси не було, та й заходилася шити.
Як шиєш, то можна й думати.
І Маруся думала собі про те, як вони переїздитимуть звідси, та якого це клопоту буде. Та дарма — якось воно буде, а як улаштуються — от тоді добре! У своїй хаті! Своя хата дуже більша за цю землянку та така весела! А коло хати Маруся квіток-квіток понасаджує,— от як у її матері було — це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що він ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро — свій садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червоніють — вже ж і гарно!