З ПАФОСОМ ЛЮДИНОЛЮБА
Ой розкажи-но, Яри, и, и, но
(це ніби сповідь моя), –
яка полюбе дівчи, и, и, на
такого кретина, як я?
І. Малкович
З пафосом людинолюба, і з міною ідіота,
Я віднесу тобі вірші, відстукані мною на друкні,
До тебе тектиме, люба, моїх почуттів блювота,
До тебе летітимуть люто мої епітети-трутні.
А на Різдво я буду в твоїй кімнаті ялинкою,
А тінь моя змерзла буде шататися попід вікнами,
А ти далека й чарівна сміятися будеш лунко,
Вливаючи в глечик шлунку дешеві совіцькі вина.
А потім в сусідній кімнаті із кимсь невідомим і п’яним
Ти будеш ділити каву – це пішло, проте романтично.
Я вийду надвір, а за мною моя тінь буде бігти по п’ятах,
Я буду всіх крити матом – невиховано й нестилістично.
Бруківки холодна нитка вести МЕМЕ не крізь квартали,
Я здалеку вчую гомін червоних блискучих вагонів.
Я ляжу на мокрі шпали, віддавши себе на поталу
Залізному пресу трамвая, сказавши нарешті: “годі”.
І прошу не забувати, що я – різдвяна ялинка,
Тож мною розтоплять буржуйку після шаленої втечі.
А під трамваї краще падати там, де зупинка,
Бо мертве кохання завжди – для когось зігрітий вечір.