ІВАН ДРАЧ
СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА
(Симфонія)
(Уривки)
ПРОЛОГ
Століття – зморшка на чолі Землі:
Всесвітні війни, революцій грози…
Дніпро до ніг стежиною проліг
І котить славу в сиві верболози.
Поет став морем. Далеч степова,
І хмарочоси, й гори – ним залиті.
Бунтують хвилі – думи і слова,
І сонце генія над ним стоїть в зеніті.
Дно глибшає, і береги тікають,
Аж небо рве свою блакить високу,
І шторми піняться од краю і до краю,
Од Ленінграда до Владивостока.
З глибин сердець джерела пружно б’ють
І шумувати морю, не вмирати,
Хай ллють у нього і любов, і лють,
Тривожну шану, жовч гірку розплати.
Художнику – немає скутих норм.
Він – норма сам, він сам в своєму стилі…
У цей столітній і стобальний шторм
Я кидаюсь в буремні гори – хвилі.
І частина
ВИШНЕВИЙ ЦВІТ
І
Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.
Петербурзьким шляхом, по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.
І намисто сипалось під ноги.
Ніби кров змерзалась на льоту.
“Сину, сину”,- слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.
“Може б, сину липового чаю
Чи калини, рідному, бува…”
А дорога ген до небокраю –
На дорозі мати ледь жива.
Худерляє хуга хуртовинна,
Засипає снігом очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
II
Цілу ніч надворі виє хуга,
Плаче, деренчить в віконнім склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга –
Тільки гілка вишні на столі.
Телеграма від полтавців. М’ята.
Віє в душу запахущий дим,
Та маленька свічка тьмянувата
Тріскає і мружиться над ним.
Дві у шафі, що життя досвітять,
Ну, а там – світити вже йому
В завірюшних, грозяних століттях,
Серцем розпанахувати тьму.
Нині вишня бризнула суцвіттям –
В пляшці тепла гілочка жива…
Біль пекучий… І вона, самітна,
В цвіті вся, як в думах голова.
Ліг у ліжко. Віє чи не віє –
В заметілях весь життєвий шлях.
В свічці ледве дихають надії,
І блукають пальці в пелюстках.
V
Друге марення
З шибки впурхує в кімнату зграя горобців, всідається біля свічки і цвірінчить:
Ми – українські горобці,
Як оселедці, в нас чуби,
Вкраїнський усміх на лиці,
Вкраїнські писки і лоби.
Що нам сипнуть, те ми клюєм,
Чолом за ласку віддаєм.
Цар нас шугнув, і ми – о страх! –
Всі пурхнули по смітниках.
То служимо в своїх панів,
Як Бог велів і цар велів,
То мостимося до чужих
І в урнах порядкуєм в них,
А те, що Україна гола,-
Нам соромно за наші вола,
Ми обминаєм наш смітник –
Вже одбуяв козацький вік,-
І ми не витвори локальні,
Ми навіть інтернаціональні,
Бо як підійметься руїна
Й зачервоніє Україна,
То нам прийдеться утікати,
Щоб крильця не поопікати.
А вдалині, на чужині,
А чи в сусідськім бур’яні
Ми розпережемось орлами…
Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?
Ти в нас дивись, бо спересердя
Ми поклюєм твоє безсмертя…
А то престол тобі зів’єм,
І епігонством тихо вб’єм,
В труну твою, як ляжеш спати,
Ми рідної натрусим м’яти.
Що ми свої (хай знає світ!) –
Цвірінькнем тихо “Заповіт”…
Ти – вічний? Вічні ми, борці,
Ми – всюдисущі горобці!
VI
Третє марення
Він лежить горілиць і не бачить нічого,
Тільки з хрому халяви – глум гидкий, навісний.
І підходить один, пружно виструнчив ногу,
Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).
І пристукує, і гатить
Каблуками кованими –
Як би серце розірвати
Гострими підковами.
Гупотить, тупотить,
Тисне, мне, вичовгує –
Злісний танець глупоти
В піні вишумовує.
Та по грудях, та по серцю,
Та по тілі білому.
Крики. Лемент: “Підсип перцю!”
В диму очамрілому.
Офіцери ходять колом,
Оренбурзький гарнізон,-
І, прошитий гострим болем,
Захлинається прокльон.
Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,
Рве сорочку скривавлену – і росте, і росте:
І злітає мізерія золотою коростою,
Збившись в закутку шинку в павутиння густе.
І малі йому зруби, дико валяться стіни,
Дах злітає за вітром, та впину нема.
І казарми тріщать од лежачої спини,
З ляку в море пірнає пустеля німа.
І не встати йому, мов прибитий навіки,
Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,
Хоч здаються струмочками вигнуті ріки
І дмушками дитячими посвисти бур.
Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі
Маца лисину льоду, а друга внизу.
Чорне море пізнала по козацькому голосі
І так спрагло голубить подніпрову лозу.
Голова в Петербург вже уперлась – і звідти
Сунуть армії, прямо по ньому гудуть,-
І танцює імперія, і двигтять динаміти,
Щоб дібратись до серця, в поетову лють.
А над серцем гопака
Панство з України
У червоних чобітках
Пробива до спини.
Дави його, слава Богу,
Щоб інший боявся,
Щоб іти в таку дорогу
І не замірявся.
Гоп-гоп гопака
У червоних чобітках,
У киреях вишневих,
У шапочках смушевих…
Він лежить горілиць. Гасне свічка поволі.
Люто груди печуть, та нікого нема,
І летять на Вкраїну незагоєні болі,
Зупиняють їх грати, бо вітчизна – тюрма…
VII
Голосіння матері України
Та до кого ж я літатиму,
Кому в очі заглядатиму,
Кому квіти-самоцвіти
По долинах розстилатиму?
Відкіль тебе ж викликати?
Чи то з рути? Чи то з м’яти?
Чи з глибокої могили,
Де барвінки хрест обвили?
Які столи застилати?
Повні чари наливати,
Та й налити, пригубити,
З хрестом цокнутись і пити?
Як же тебе шанувати –
Цвіт вишневий обсипати
А чи жовтий лист кленовий
На віночок твій терновий?!
II частина
ВИШНЕВИЙ ВІТЕР
Вишневий цвіт
З вишневих віт
Вишневий вітер
Звіває з віт.
Йому стелилася дорога незвичайна –
Єдина у житті і в смерті теж єдина,
Крізь всі віки, загорнуті у смуток,
Крізь всі народи, сиві і весняні,-
Кругом землі йти на плечах братів.
І до труни з кленового безсмертя
Шекспір підходить з глибини століть
І, чорний плащ відкинувши рукою
(На грудях заряхтіли діаманти,
Мов зорі на небесному чолі),
Схилився до землі, поцілував у лоб –
Війнулося волосся над труною.
Застиг в мовчанні, вічний, як життя.
Війнуло подихом насичених терзань –
Рішуче звівся буряний Бетховен.
Левиний чуб із чорних блискавок
Упав на груди вогняного брата –
Вислухав громи в Тарасовій душі.
Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах,
В устах затисши білий цвіт черешні,
Плив на вітрах гарячо-мудрий Пушкін.
І полилось волосся кучеряве
На мудрі руки сивого борця.
І скинув Гойя вороний циліндр,
Поставу згорблену ніс крізь тривожні хмари
З совою на широкому плечі.
У кожного рукав пов’язаний хустиною
З яскравим українським вишиттям.
Взяли на плечі дорогу труну.
Вишневий цвіт
З вишневих віт.
Вишневий вітер
Звіває з віт.
І замість свічки палахтіло сонце…
Вишневий плід
Здивує світ,
Всміхнеться сонцю
На крилах літ
В Тарасових натруджених руках.
І доки світ
У плині літ –
Вишневий вітер,
Вишневий цвіт.
У кругосвітній похорон пішли,
Щоб зупинитись на горі Чернечій.
Йшла вперше Україна по дорозі
У глибину епох і вічних зльотів –
Йшла за труною сина і пророка.
За нею по безсмертному шляху
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині.
Вишневий цвіт
З вишневих віт
Вишневий вітер
Звіває з віт.
Літали ластівки й снували за собою
Години й дні, журбою перевиті.
А з купола захмарених небес
Глибинний реквієм схилявся до землі,
І очі смутку зазирали в душу –
Йшла Україна в глибину століть
З народами весняними і сивими
Плече в плече в незвідані краї.
Вишневий плід
Здивує світ,
Всміхнеться сонцю
На крилах віт.
Гора Чернеча стала на коліна,
Взяла труну безсмертну в чисте лоно,
І вічність тополина стала поруч,
Вишнева весняна пора.
Летять стежини до Дніпра,
Летять хмарки, летять дороги,
Зібгавши куряву під ноги.
Летять студенти і монахи,
Летять мундири і папахи,
Летять солом’яні брилі,
Летять кленові костилі,
Летять берлини і підводи,
Летять віки. Летять народи.
Вишневий вітер на землі.
Вишневі думи на чолі.
І доки світ
У плині літ –
Вишневий вітер,
Вишневий цвіт.